Відмінності між версіями «Вдячний дідусь (китайська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: Ж нла колись у селі дівчинка, яку зва¬ли Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була зовсім м...)
 
Рядок 1: Рядок 1:
Ж нла колись у селі дівчинка, яку зва¬ли Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була зовсім маленька. От і залиши¬лася вона вдвох з матір’ю. Жили дуже бідно, але дівчинка із самого малечку привчилася до роботи. Спочатку допомагала вдома матері, а коли трохи під¬росла, почала щодня ходити в гори: збирала хмиз, носила його на базар, а на вторговані гроші купляла рис та деякі інші харчі. Так вони й жили.
+
Жила колись у селі дівчинка, яку звали Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була зовсім маленька. От і залишилася вона вдвох з матір’ю. Жили дуже бідно, але дівчинка із самого малечку привчилася до роботи. Спочатку допомагала вдома матері, а коли трохи підросла, почала щодня ходити в гори: збирала хмиз, носила його на базар, а на вторговані гроші купляла рис та деякі інші харчі. Так вони й жили.
Якось вона взяла сокиру та коромисло і пішла в ліс. Несподівано почався дощ. Лі Жуй сховалася під крислатим деревом. Але дощ лив мов із відра, і ве¬ликі краплини, стікаючи по листі, невдовзі стали падати дівчинці на голову, промочили її благенький одяг. Лі Жуй змерзла й побігла в глиб лісу, щоб десь там знайти кращий захисток.
+
 
Раптом на галявині вона побачила невеличкий будинок. Там стояло ліж¬ко, стіл, стільці і шафа з харчами. Дівчинці дуже хотілося їсти. Але в будинку нікого не було, а сама вона не насмілилась брати чуже. «Я тут захисток від дощу знайшла, як же після цього ще й їжу брати, не спитавши дозволу?» — подумала вона.
+
Якось вона взяла сокиру та коромисло і пішла в ліс. Несподівано почався дощ. Лі Жуй сховалася під крислатим деревом. Але дощ лив мов із відра, і великі краплини, стікаючи по листі, невдовзі стали падати дівчинці на голову, промочили її благенький одяг. Лі Жуй змерзла й побігла в глиб лісу, щоб десь там знайти кращий захисток.
 +
 
 +
Раптом на галявині вона побачила невеличкий будинок. Там стояло ліжко, стіл, стільці і шафа з харчами. Дівчинці дуже хотілося їсти. Але в будинку нікого не було, а сама вона не насмілилась брати чуже. «Я тут захисток від дощу знайшла, як же після цього ще й їжу брати, не спитавши дозволу?» — подумала вона.
 +
 
 
Лі Жуй оглянула кімнату й помітила, що стіл укритий товстим шаром нилюки, а на підлозі повно сміття. Засукала рукави і взялася до роботи.
 
Лі Жуй оглянула кімнату й помітила, що стіл укритий товстим шаром нилюки, а на підлозі повно сміття. Засукала рукави і взялася до роботи.
Витерла стіл та стільці так, що вони аж заблищали, підмела підлогу. Ледве-но закінчила роботу, як відчинились двері і до кімнати зайшов сивобородий дідусь. Він ласкаво привітався, поставив на стіл їжу і запросив дівчинку по¬обідати разом з ним.
+
 
 +
Витерла стіл та стільці так, що вони аж заблищали, підмела підлогу. Ледве-но закінчила роботу, як відчинились двері і до кімнати зайшов сивобородий дідусь. Він ласкаво привітався, поставив на стіл їжу і запросив дівчинку пообідати разом з ним.
 +
 
 
Наївшись, дівчинка з вдячністю подивилась на дідуся. їй хотілося зробити для нього щось приємне, і вона спитала:
 
Наївшись, дівчинка з вдячністю подивилась на дідуся. їй хотілося зробити для нього щось приємне, і вона спитала:
 +
 
— Дідусю, борода у вас виросла така довга, чи не заважає вона вам? Дозвольте, я її підстрижу.
 
— Дідусю, борода у вас виросла така довга, чи не заважає вона вам? Дозвольте, я її підстрижу.
 +
 
— Підстрижи, моя люба.
 
— Підстрижи, моя люба.
 +
 
Лі Жуй підкоротила бороду, зібрала обстрижене волосся і хотіла його викинути, але дідусь застеріг її:
 
Лі Жуй підкоротила бороду, зібрала обстрижене волосся і хотіла його викинути, але дідусь застеріг її:
 +
 
— Не викидай, це дуже цінна річ.
 
— Не викидай, це дуже цінна річ.
 +
 
Дівчинка згорнула волосся в хустку й віддала старому.
 
Дівчинка згорнула волосся в хустку й віддала старому.
Коли дощ припинився і небо проясніло, Лі Жуй стала прощатися з діду¬сем.
+
 
 +
Коли дощ припинився і небо проясніло, Лі Жуй стала прощатися з дідусем.
 +
 
 
— Шкода відпускати таку роботящу помічницю,— сказав дідусь,— але ти мусиш повернутися до матері, вона чекає на тебе. Хотілося б подарувати тобі що-небудь. Візьми хоча б обстрижене волосся.
 
— Шкода відпускати таку роботящу помічницю,— сказав дідусь,— але ти мусиш повернутися до матері, вона чекає на тебе. Хотілося б подарувати тобі що-небудь. Візьми хоча б обстрижене волосся.
 +
 
«Навіщо воно мені?» — подумала дівчинка.
 
«Навіщо воно мені?» — подумала дівчинка.
 +
 
— Бери,— з нього матимеш немалу користь.
 
— Бери,— з нього матимеш немалу користь.
 +
 
Щоб дідусь не образився, Лі Жуй взяла вузлик і пішла.
 
Щоб дідусь не образився, Лі Жуй взяла вузлик і пішла.
 +
 
Дома вона про все розповіла матері.
 
Дома вона про все розповіла матері.
 +
 
— А дай-но мені подивитись,— сказала мати.
 
— А дай-но мені подивитись,— сказала мати.
Дівчинка розгорнула хустку... Замість волосся там лежав чудовий блис¬кучий шовк.
+
 
Мати почала прясти той шовк, з її рук виходила тонка нескінченна нитка. Лі Жуй носила ті нитки на базар, і в неї їх виривали з рук, навіть не торгую¬чись.
+
Дівчинка розгорнула хустку... Замість волосся там лежав чудовий блискучий шовк.
Відтоді мати щодня сідала до прядки, а дочка ходила на базар, і вони за¬були, що таке нужда.
+
 
 +
Мати почала прясти той шовк, з її рук виходила тонка нескінченна нитка. Лі Жуй носила ті нитки на базар, і в неї їх виривали з рук, навіть не торгуючись.
 +
 
 +
Відтоді мати щодня сідала до прядки, а дочка ходила на базар, і вони забули, що таке нужда.

Версія за 17:33, 29 серпня 2013

Жила колись у селі дівчинка, яку звали Лі Жуй. Батько в неї помер, коли вона була зовсім маленька. От і залишилася вона вдвох з матір’ю. Жили дуже бідно, але дівчинка із самого малечку привчилася до роботи. Спочатку допомагала вдома матері, а коли трохи підросла, почала щодня ходити в гори: збирала хмиз, носила його на базар, а на вторговані гроші купляла рис та деякі інші харчі. Так вони й жили.

Якось вона взяла сокиру та коромисло і пішла в ліс. Несподівано почався дощ. Лі Жуй сховалася під крислатим деревом. Але дощ лив мов із відра, і великі краплини, стікаючи по листі, невдовзі стали падати дівчинці на голову, промочили її благенький одяг. Лі Жуй змерзла й побігла в глиб лісу, щоб десь там знайти кращий захисток.

Раптом на галявині вона побачила невеличкий будинок. Там стояло ліжко, стіл, стільці і шафа з харчами. Дівчинці дуже хотілося їсти. Але в будинку нікого не було, а сама вона не насмілилась брати чуже. «Я тут захисток від дощу знайшла, як же після цього ще й їжу брати, не спитавши дозволу?» — подумала вона.

Лі Жуй оглянула кімнату й помітила, що стіл укритий товстим шаром нилюки, а на підлозі повно сміття. Засукала рукави і взялася до роботи.

Витерла стіл та стільці так, що вони аж заблищали, підмела підлогу. Ледве-но закінчила роботу, як відчинились двері і до кімнати зайшов сивобородий дідусь. Він ласкаво привітався, поставив на стіл їжу і запросив дівчинку пообідати разом з ним.

Наївшись, дівчинка з вдячністю подивилась на дідуся. їй хотілося зробити для нього щось приємне, і вона спитала:

— Дідусю, борода у вас виросла така довга, чи не заважає вона вам? Дозвольте, я її підстрижу.

— Підстрижи, моя люба.

Лі Жуй підкоротила бороду, зібрала обстрижене волосся і хотіла його викинути, але дідусь застеріг її:

— Не викидай, це дуже цінна річ.

Дівчинка згорнула волосся в хустку й віддала старому.

Коли дощ припинився і небо проясніло, Лі Жуй стала прощатися з дідусем.

— Шкода відпускати таку роботящу помічницю,— сказав дідусь,— але ти мусиш повернутися до матері, вона чекає на тебе. Хотілося б подарувати тобі що-небудь. Візьми хоча б обстрижене волосся.

«Навіщо воно мені?» — подумала дівчинка.

— Бери,— з нього матимеш немалу користь.

Щоб дідусь не образився, Лі Жуй взяла вузлик і пішла.

Дома вона про все розповіла матері.

— А дай-но мені подивитись,— сказала мати.

Дівчинка розгорнула хустку... Замість волосся там лежав чудовий блискучий шовк.

Мати почала прясти той шовк, з її рук виходила тонка нескінченна нитка. Лі Жуй носила ті нитки на базар, і в неї їх виривали з рук, навіть не торгуючись.

Відтоді мати щодня сідала до прядки, а дочка ходила на базар, і вони забули, що таке нужда.