Костинів син (українська народна казка)

Десь-не-десь, у деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з ні сонце, і місяць, і всі зірки та й по в підземному царстві ховав їх у себе Журиться цар, та ніде не знайде такого богатиря, щоб те все назад у змія відвоював. А в тому царстві був чоловік Костин, та було у нього три сини, богатирі. Усі богатирської поведінки.

Раз цар і посилає своїх слуг. Підіть,— каже,— покличте мені найменшого Костинового сина.

Той приходить.

Що, каже, можеш ти мені відвоювати у змія сонце, і місяць, і все, що на небі? Ні, каже,

не можу, спитайте середущого Покликали і того Ні, каже,— і я не можу, хіба найстарший брат. Гукнули й найстаршого.

їй Я, каже,— можу з братами, тільки треба нам От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і впаде. Аж ось ззаду шкандибає коняка на трьох ногах і з одним крилом, така вже худорба. Він поклав на неї руку —

Ну, вона тільки на коліна впала. каже,— ось ця буде найменшому братові.

Женіть ще три табуни. Пригнали до нього ще три табуни, він усіх їх пова¬ляв, а тільки задню з двома ногами та з двома крилами и залишив.

Це, каже,— середущому братові буде, женіть ще три табуни.

Пригнали ще три табуни, він і тих забракував, тільки взяв собі найпаскуднішу, з однією ногою та з чотирма крилами.

От як повибирав, ті коні у нього і просяться:

Пусти нас, Костинів сину, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти.

Він їх пустив, а через три зорі коні повернулися. Дивиться Костинів син: від'їлись вони, узяли тіло, стали коні хоч куди.

От виїхали брати на могилу і стали з лука стріляти: де стрілки упадуть, туди і їхати. Як попускали стрілки,

та и подались своїх стрілок шукати. аж там Іхали-їхали, приїздять до змійового палацу найменшого брата стрілка лежить.

От пішли вони в той палац, а там усякі й напитки, й наїдки. Закусили вони, спочили. Черга йти найменшому на сторожу. Той почав відмагатися, а старший Костинів син і каже:

Ось вам, братці, рукавички й малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то й самі біжіть і коня пускайте.

А то у нього були рукавички, що самі й хватають, самі й рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає.

Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. Заїхав на міст, кінь спіткнувся.

Чого ж ти, собаче м'ясо, спотикаєшся? Як же мені не спотикатись, як під мостом Кос-тинів син сидить.

Нехай він у мужика п'ять років свиней попасе, то тоді сюди ворон його кістки занесе.

Брешеш! Добрий молодець і сам прийшов. вав і в кишеню поховав.

Пішов у палац, аж брати сплять. Він їх побудив, подививсь на рукавички та малахаєчку — сухі собі. Він їм нічого не сказав, та й поїхали другого брата стрілку шукати.

От приїхали до другого палацу, знайшли середущого брата стрілку та й пішли у палац, а там напитки і наїдки ще ліпші. Закусили вони добре, потім лягли спочивати. А як спочили — черга середущого на сторожу йти настала. Той відмагається.

Ну, так,— каже старший Костинин син,— я піду. Знов наказує їм, як і того разу:

Тільки глядіть, не проспіть! Як буде мило з рука¬вичок капати, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то й самі біжіть.

на міст, кінь і спіткнувся. Стій, собаче м'ясо, не спотикайся!

Ану, от те сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, вітер свистить, їде здоровенний змій з шістьма головами, їде — вогнем пихає. Заїхав каже змій коневі, Як мені не спотикатись, як під містком Костинів

син сидить?!

Нехай він у мужика десять років свиней попасе, то й тоді ворон його кісток сюди не занесе.

Брешеш! Добрий молодець Як почали ж вони битись, як і сам прийшов, почали битись. Уже з тих рукавичок та малахаєчки мило так і падає, так і падає, а брати сплять.

Так-сяк побив він змія, язики повідрізував, поховав і пішов до братів. Зараз побудив.

Так-то,— каже,— ви мене стережете? Погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку Приїздять до третього палацу, а його стрілка як упала там, так половину палацу й знесла. Пішли вони у палац, підкріпились.

— Тепер же,— каже,— глядіть, не спіть, та як стане кров з рукавичок капати, біжіть швидше до мене.

От те сказав, пішов та й сів під містком. Опівночі стукотить-гримотить, вітер свистить, грім гримить, іде

вогнем страшенний змій з дванадцятьма головами, іде пихає, кінь під ним прогинається. Заїхав на міст, кінь і спіткнувся.

А ну стій,— каже,— собаче м'ясо, не спотикайся! Як же мені не спотикатись, як під цим містком Костинів син сидить?!

Нехай він у мужика п'ятнадцять років свиней попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

Ні, каже,— брешеш! Добрий молодець і сам прийшов.

Як почали ж вони битися, як почали битися, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б'ється, аж на двір чути.

Брати як почули, одразу ж прокинулись, пустили те все та й самі на коней та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує.

Побили вони й цього змія на мотлох, спалили його та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.

Тоді пішли у підземне царство, дістали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коней і поїхали додому. Тільки від'їхали, може, з пів-путі, Костинів син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.

Шкода, що таке добро та такій погані зостанеться. Перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зосталися жінки та діти. Як при¬летів він туди, перекинувся котиком та й грається собі під вікном, а діти побачили та до матері: Дивись, кажуть, який там гарний котик

— Ні, постійте, це, може, ворог наш. Ану, даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то ворог.

Кинули, а він зараз до того шматочка, що з от¬рутою, покачав, покачав його та й загріб. «Це,— кажуть,— наш приятель», та й узяли його.

Увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести отих Костинових синів. А у того найстаршого змія та зосталися жінка й три дочки.

— Ти,— каже мати на найстаршу дочку,— перебіжи їм дорогу та стань пишним ліжком: вони захочуть спо¬чити, та який ляже, так і розійдеться кров'ю; а ти,— каже вона на другу,— стань їм на дорозі глибокою криницею: як тільки вони нап'ються, так і полопаються; а ти,— каже на третю,— яблунею: то тільки вони з'їдять по яблучку, так їх і розірве.

Він усе слухає, та як вислухав — мерщій до рукави¬чок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та кажуть:

— Викиньте йому їх: це того такого-сякого, що на¬шого батька звів.

От викинули йому те все, він знову яструбом пере¬кинувся, забрав те, скоро й братів догнав.

Ідуть та їдуть, аж бачать — таке пишне ліжко сто¬їть, над ним холодок, а навколо й зелена травиця.

Молодші брати одразу кинулись до нього, а старший їх випередив, як рубне по ньому, так воно чорною

кров'ю і зійшло.

Поїхали далі, аж яблунька така гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Старший знову випередив бра¬тів, як рубне її, вона так чорною кров'ю і зійшла.

Від'їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така зграбна, така глибока. Вони вже, може, стільки днів і краплі води не бачили, так і кинулись до неї. Та Кос-тинів син знову перебіг та як сіконе її, так вона чорною кров'ю і підпливла.

От стара зміїха як почула, що вже дочки попропа¬дали, та в погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю, та так і летить за ними.

От якось найменший брат припав до землі вухом та й каже решті:

— Ей, братці, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене й проковтне.

— Зачекай, може, ще подавиться.

Як почали вони тікати, як почали тікати, так ні — ось-ось дожене, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й замкнулись.

Прибігла вона.

— Ей,— каже,— відчиніть, бо з кузнею проковтну. А ковалі й кажуть:

— Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо. А самі добре кліщі понагрівали.

От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Дооралися до моря, вона й каже:

— У тебе батько був?

— Був.

— А косарів наймав?

— Наймав.

— А спочивати їм давав?

— Давав.

— Дай же й мені спочити та води напитись.

Як допалась же вона до моря та пила, пила, аж поки й лопнула.