Подорож до царя мавп (Бірманська народна казка)
У стародавні часи жили старий із старою. Жили вони бідно, з нужди не виходили, вволю не їли. День і ніч трудилися на своєму полі. А поле було недалеко від села. Посіяли люди різних бобів, огірків, кунжуту, і земляного горіха, і баклажанів, і різних гарбузів, і червоного перцю, і лука, і гірчиці, і капусти, і рису, і інших злаків. Чого тільки у них не було! Земля була родючою ы урожаю вистачило б їм на весь рік, та і на майбутній би залишилося. Так, видно, нещаслива випала їм доля.
Як тільки починали зріти злаки, наливатися соком овочі, як на поля налетіли хмари різних птахів, стада всяких тварин. Клювали, рвали, гризли, топтали посіви. Що за місяць наросте, то в одну ніч потравлять. А більше всього шкоди була від мавп: все поле столочили; що не з'їдять, то зламають або обірвуть. Біда, та і годі. Ось і надумав старий провчити мавп. Може, тоді і іншим звірам і птахам наука буде. Вирішив старий зловити мавпячого царя і придумав таку хитрість.
- Звари ти мені, дружина, гнилих бобів, - сказав він своїй старій, - а як буде готове, остуди!
Зварила стара гнилих бобів. Вийшла каша густа і смердюча. Остудила вона кашу і дала старому. А старий узяв цю кашу і поніс на поле.
Там він обмазався весь бобовою кашею. Від нього пішов запах, як від небіжчика. Потім улігся на землю посеред поля і прикинувся мертвим. Так і пролежав весь вечір і всю ніч. А перед самим світанком з'явилися мавпи. Були їх рівно п'ятсот, ціле стадо. Бігли вони по полю, стрибали, штовхалися. Всі м'яли, топтали, ламали. Добігли до старого - зупинилися, стали роздивлятися. Потім підійшли ближче, оточили його. А старий лежить, не ворушиться, ніби мертвяк, і запах від нього йде важкий. Понюхали мавпи, поторкали старого і вирішили:
- Ця людина мертва. Віднесемо його до нашого царя. Хай поласує чолов'ягою!
Схопили мавпи старого і потягнули. Довго тягнули. Багато гір минули, підіймалися по схилах, скачувалися в ущелини, переходили струмки і річки, стрибали з дерева на дерево. Але старий терпляче зносив усе і поштовхи і удари: пам'ятав про своє рішення зловити царя мавп.
Нарешті мавпи прибули в своє лігвище. І відразу понесли старого до царя. А той вже давно хотів поласувати людським м'ясом. Як побачив, що несуть його піддані, сильно зрадів. Велів тут же готувати. Піддані царя дістали золоті і срібні блюда, всі приготували і піднесли вимазаного бобовою кашею старого прямо до царя. Той і схаменутися не встиг, як старий схопився, схопив його і миттю зв'язав по руках і ногах.
Скрутив старий царя мавп, а потім як став його лаяти:
- Ми із старою - люди бідні, сил у нас мало. Важко обробляти поле. Тільки і сіємо, щоб з голоду не померти. А ви не знаєте ні жалості, ні співчуття. Моєю працею годуєтеся! Весь урожай труїте! Уб'ю тебе!
Не на жарт перелякався тут цар мавп. Став просити пощади у старого. Обіцяв заборонити своїм підданим труїти його поле. Будь-яку нагороду старому обіцяв. Слухав його старий, слухав та і говорить:
- Гаразд вже, пощаджу тебе, якщо не станете більше на полі до мене ходити! Ну, а раз ти боїшся, що я тебе уб'ю, дай мені ще золота і срібла! Плати за все, що твої піддані у мене погубили!
Призвав цар мавп своїх слуг і велів принести старому стільки золота, срібло і дорогоцінне каміння, скільки він побажає. Притягнули йому мавпи багаті дари, срібла, золота і дорогих каменів цілу гору насипали. Старий занурив своє багатство в корзини і наказав мавпам тягнути все до нього додому. А сам розв'язав царя мавп, попрощався з ним і пустився в зворотний шлях. Всю дорогу до самого будинку піддані царя мавп несли старого.
З того дня добре зажили старий і старий. Побудували собі новий будинок. На полі працювати не стали, віддали його молодим сусідам. А самі попрощалися з потребою та з бідою і зажили спокійно.
Одного разу стали сусіди розпитувати старого, чому це йому так повезло і де він добув своє багатство. Старий нічого не таїв, розповів сусідам все, як було. Здивувалися сусіди, пораділи разом з ним. Ну і як це водиться, один сусід розповів іншому, той - третьому, а там, дивишся, і все село дізналося.
Дійшла ця історія і до вух сільського багача. А багач був жадібний до всякого добра. Де що углядить, обов'язково до рук прибрати захоче. Як почув він про успіх старого, не стало йому спокою. Захотілося і йому добути скарбів у царя мавп. Став він потихеньку довідуватися, на яке поле приходять мавпи. А як довідався, велів своїй дружині зварити гнилих бобів. Узяв бобову кашу і пішов вночі в гори. Прийшов на гірське поле, роздягся, вимазався смердючою кашею і ліг на землю чекати мавп. Всю ніч лежав. Перед світанком з'явилися мавпи. Почули поганий запах, підійшли до багача, стали роздивлятися. А той лежить, не ворушиться, сам від власного запаху трохи не задихається, та терпить.
Небагато дні пройшло, а мавпи вже забули історію із старим. Прийняли багача за мертвяка і вирішили тягнути його до царя - хай поласує!
Підхопили вони багача і понесли. Довго несли, багато гір минули, дерлися по укосах, скачувалися в ущелини, переходили струмки і річки, перестрибували з дерева на дерево. У багача затекли руки і ноги, захворіла голова, від поштовхів і ударів все тіло нило. Невтерпіжки стало багачеві. А тут ще, на біду, надумалося йому прочинити одне око і поглянути, куди його тягнуть мавпи. Подивився він і перелякався: лізуть мавпи по прямовисному схилу, а внизу ущелина, глибока, кам'яниста.
"Не утримають мене ці дурні тварюки, повалюся вниз - поминай як звали!" - подумав багач та раптом як закричить:
- Ей ви, обережніше несіть! А то впаду і позбудуся скарбів!
Почули мавпи, що мертвяк заговорив, злякалися, випустили свою ношу і кинулися геть. А багач і полетів в прямо на камені в глибоку ущелину, там і розбився.
Ось до чого пожадливість довела!
"Чужому успіху не заздри, не тягнися до легкої наживи! Жадність і скупість до добра не доводять!"
Казки про багатого |
|---|
|
Помилка створення мініатюри: Не вдалося зберегти мініатюру до місця призначення Казка про бідного |
|---|
