Зозуля і риба (Болгарська народна казка)

Зібралися якось усі звірі й птахи, щоб вибрати з-поміж себе найдобрішого. Це б і показало кожне свою добрість, так де там — почали всі докоряти одне одному: ти поганий тому, а ти тому, ти через це, а ти через те. Вреіпті-решт погодилися, що кожне має якусь, хоч невеличку, ваду. Г так усі, одне по одному, каялися та обіцяли стати добрими.

Дійшла черга й до зозулі.

— Ой, зозуле-зозуле! — водно загукали птахи.— Та ти б соромилась і на очі нам показуватись!

— Чому це? — запитала зозуля.^ Чому б я не мала показуватися? Люди мене люблять, по мені пізнають, коли приходить весна, я їм провіщаю, хто скільки ще проживе.

— Люди, може, тебе й люблять, може, ти їм провіщаєш, скільки хто проживе, але ти все одно погана, бо підкидаєш свої яйця в чужі гнізда, і ми мусимо висиджувати твоїх пташенят. Чи тобі не соромно, що ти ніколи не вигодовуєш своїх діток?

Зозуля похнюпилась і тихо сказала:

— Це так, я справді кладу яйця в чужі гнізда, і вам доводиться виховувати моїх пташенят. Але чому ви нічого не кажете про рибу, яка кидає свої яйця у воду?

— Ти риби не чіпай, зозуле! — зауважила одна стара ластівка, що висиділа багато зозулиних яєць.— Ми зараз про тебе говоримо, а не про рибу. Якби ми висиджували рибині яйця, то й судили б її, а не тебе.