Казка мого діда (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Матеріал з Казки українською мовою
Версія від 03:54, 16 червня 2013, створена Bogdan (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва


Співають бджоли у саду,

П’ючи нектор з квіток кохання.

Яка гармонія Землі!

Який чарівний світ пізнання!


Моє дитинство, мов у сні,

Пливе квітучим садом діда.

Він у солом’янім брилі -

Духмяно пахне різноцвіттям.


Я пригортаюсь до грудей

І смикаю його за вуса,

І бачу усмішку очей,

І чую шепіт біля вуха:


- Моя маленька пташка встала

І заспівала в цім саду.

Вона і Сонце привітала,

І Землю рідную свою.


Ходи до мене, моя люба!

Попий росу прекрасних трав,

А потім казку розкажу я,

Що ще від прадіда чував.


- Колись по нашій Україні

Розкидав вітер каплі сліз.

І там, де падали, й понині

Стоять озерця його сліз.


Зоряним світанком,

Лебединим ранком

На одному озері

Квітка розцвіла.


Чистоту кохання,

Вірність і жадання,

Щастя і надію

Людям принесла.


Все навкруг співало

Й душу звеселяло

Веселковим щастям

Вквітчалась Земля.


Небо задивлялось

І красу торкалось,

І бриніли струни

Загравою дня.


Та зірвався вітер

І завмерли звуки…

Тиша наступила

В степовім краю…


Над землею линув

Суховій триклятий,

Бо вбивав кохання

На своїм шляху.


- О, моя Лілея,

Квіткою ти стала!

А мій брат-бурлака

Все тебе шука.


Та не зна нещасний,

Що в сльозі сховавшись,

Ти красу кохання

Людям принесла.


Я зсушу твій корінь

Й біле твоє личко.

І не стане сили

В тебе на красу.


А твоє кохання

Відійде з тобою.

І забудуть люди

Ніжність й доброту. –


У шаленім танці

Закрутив він квітку.

Вирвавши з озерця,

Кинув в забуття.


Та не знав Триклятий

Степового краю

Й сили чарівної,

Що дає Земля.


Бо, де впала квітка –

Там текла вже річка,

Й напувала корінь,

Даючи життя.


Розгнівився Сухорукий…

Та й почав свистіти,

Випускати з рота вітри

Та й усе сушити…


Раптом з неба грім ударив

Й блискавиця впала,

Запаливши Триклятого

Землю очищала.


Тихий, теплий дощик падав

На суху землицю.

Напував він квіти степу

Й квітку чарівницю.

Заспокоїлись всі сили

Й полягали спати.


А на ранок до схід сонця

Йшли люди купатись.

Привітавши Сонце й Землю,

Одежу знімали –


Очищали тіло й душу

І квіти збирали.

Та не бачили щасливі,

Що ходять між ними

Три красуні степовії,

Три сильнії сили.


Отак мене вітав щоразу

Прекрасний сивий дідуган,

А я, забравшись на коліна,

Затамувавши подих свій,

Вслухалась в дивну казку степу

П’ючи нектар прекрасних слів.