Відмінності між версіями «Обговорення користувача:Сонце»

Матеріал з Казки українською мовою
Рядок 1263: Рядок 1263:
  
  
 +
    БОЛОТЯНА    БАБА
 +
            (казка)
 +
Далеко…  далеко…
 +
За  синіми  горами,
 +
За  морями  і  долинами
 +
Тече  річка  Велика  Вись.
 +
Ніби  та  змія,  звивається
 +
Між  пшеничним  полем
 +
Великого  степу
 +
Та  чорним  лісом.
 +
 +
На  пагорбі  біля  Висі
 +
Замок  кам’яний.
 +
А  у  замку  тім  великім
 +
Граф  живе  один.
 +
 +
Він  розводить  квіти  дивні,
 +
Хоч  є  степові.
 +
І  краса  та  користь  їхня
 +
Дана  від  землі.
 +
 +
В  нього  сад  весь  дивовижний,
 +
Переходить  в  парк.
 +
І  живуть  там  птахи  різні…
 +
Граф  живе  все  ж  сам.
 +
 +
Біля  замку  є  джерельце,
 +
Що  б’є  з-під  землі.
 +
І  співає  воно  пісні
 +
Про  долі  людські.
 +
 +
Якось  вранці  на  світанку
 +
Дівчина  прийшла,
 +
У  віночку  із  трав  степу,
 +
Ніби  та  весна.
 +
 +
Напилась  води  з  джерельця
 +
І  почула  спів:
 +
- Хто  знайде  срібне  відерце,
 +
Подарунок  мій,
 +
Що  лежить  на  дні  озерця,
 +
В  кам’яній  горі.
 +
А  озерце  те  із  сліз,
 +
Бо  наплакав  вітер-гість.
 +
І  з’єднались  береги
 +
Річки-матері  води.
 +
Хто  відерце  те  дістане –
 +
Лікувать  кістки  всім  стане? –
 +
 +
Здивувалася  дівчина:
 +
«Звідки  дивна  пісня  лине?»
 +
 +
Раптом  бачить  суне  щось,
 +
Велике  й  незграбне.
 +
Вона  швидко  до  верби
 +
І  в  гіллях  сховалась.
 +
 +
Коли  чує  промовляє
 +
Чоловічий  голос:
 +
- Ти  з  ким,  брате,  розмовляєш?
 +
Та  ще  й  так  ізрання…
 +
 +
- Ой,  та  ні!  То  я  співаю,
 +
Тебе  зустрічаю.
 +
Але  нащо  ти  це  робиш?
 +
Чом  не  взять  людину?
 +
Хай  би  в  графстві  працювала,
 +
Тебе  доглядала.
 +
А,  можливо,  старі  чари,
 +
Що  стара  наклала,
 +
Може  знати  й  розгадати
 +
Як  з  тебе  їх  зняти.
 +
 +
- Все  можливо,  джерельце.
 +
Але  це  розмова…
 +
Я  сумую  за  людьми,
 +
Та  вони  втікають.
 +
І  лиш  праця  та  краса
 +
Мене  потішають.
 +
Стільки  років  в  такім  тілі…
 +
І  дуже  стомився.
 +
Чи  зустріну  ту  дівчину,
 +
Щоб  я  вже  звільнився?
 +
 +
- Вибачай,  та  я  біжу
 +
До  матусі-Висі.
 +
То  ж  послухай,  що  скажу –
 +
Пильно  придивися…
 +
Тут,  в  степу,  живе  дівчина,
 +
Гарна,  мов  те  сонце,
 +
Розуміється  на  травах
 +
Й  тобі  допоможе, -
 +
так  промовив  та  й  побіг
 +
до  матері-Висі.
 +
 +
Граф  посидів  якусь  хвильку,
 +
Криво  посміхнувся
 +
І  промовив  з  гіркотою:
 +
- А  де  її  взяти,
 +
Ту  дівчину,  що  від  сонця
 +
Й  любить  працювати?
 +
Якщо  люди  від  краси,
 +
Що  створив  для  них  я
 +
Відвертаються  й  втікають
 +
Щойно  мене  бачуть.
 +
 +
А  затим  напивсь  води
 +
І  набрав  у  відра.
 +
Та  й  посунув  в  своє  графство
 +
Як  той  дід  столітній.
 +
 +
А  дівчина  то  все  чула…
 +
Із  схованки  вийшла,
 +
Подивилась  йому  вслід,
 +
Тихо  посміхнулась.
 +
Повернулась  до  води,
 +
Низько  поклонилась
 +
Та  й  побігла  до  хатини
 +
старої  знахарки.
 +
 +
Вона  бігла,  мов  летіла,
 +
Змагаючись  з  вітром.
 +
І  віночок  загубила
 +
Із  степових  квітів.
 +
Прилетіла,  засапалась…
 +
Трішки  відпочила.
 +
І  в  знахарки  запитати
 +
Про  графа  хотіла.
 +
 +
А  знахарка,  та  все  знала…
 +
Таємниці  цього  краю
 +
Кревно  зберігала.
 +
Вона  тихо  посміхнулась
 +
І  сказала  внучці:
 +
- Хто  знайде  срібне  відерце,
 +
Подарунок мій?
 +
Той  здобудить  графа  серце
 +
І  злікує  біль…
 +
 +
- Ні,  бабусю,  щось  не так
 +
Співало  джерельце:
 +
«Хто  відерце  те  дістане,
 +
Лікувать  кістки  всім  стане?»
 +
Про  яке  відерце  співало  джерельце?
 +
І  чому  так  ходить  граф,
 +
Ніби  каракатиця?
 +
 +
- Не  кажи  так!
 +
Не  дай  Боже,
 +
ще  з  тобой  щось  трапиться! –
 +
стара  внучку  обняла
 +
ще  й  перехрестила.
 +
Затим  чистою  водою
 +
Навхрест  напоїла.
 +
 +
Посадила  біля  себе
 +
Й  тихо  почала:
 +
- Жив  колись  на  світі
 +
Мрійник  молодий.
 +
Він  любив  гуляти
 +
По  світу  один.
 +
 +
Переплив  він  море,
 +
Перейшов  і  гори.
 +
Чорний  ліс  побачив
 +
Та  й  далі  пішов.
 +
 +
Ось  і  степ  широкий,
 +
Трави  чудодійні.
 +
Скелястії  гори,
 +
Під  ними  ріка.
 +
 +
Джерела  співучі
 +
І  люди,  мов  сонце,
 +
Привітні  і  щедрі,
 +
Ніби  та  земля.
 +
 +
Люди  запросили
 +
Мрійника  у  гості.
 +
Вони  святкували
 +
Свято  врожаю.
 +
 +
Всі  були  веселі
 +
І  були  щасливі.
 +
Дякували  Сонцю
 +
Й  матері-Землі.
 +
 +
Не  забули  й  предків,
 +
Що  їх  научали.
 +
Клали  біля  Дідуха
 +
Дарунки  свої.
 +
 +
Серед  гурту  молоді,
 +
Мрійник  запримітив
 +
Дівчину,  що  квіткою
 +
Здалася  йому.
 +
 +
Довго  не  роздумував.
 +
Перстень  з  діамантом
 +
На  палець  дівчині
 +
Швиденько  надів.
 +
 +
А  затим  за  звичаєм -
 +
Засватав  кохану…
 +
Весілля  гуляли
 +
Народом  усім.
 +
 +
Через  дев’ять  місяців
 +
Народився  хлопчик.
 +
На  свято  до  себе
 +
Мрійник  запросив:
 +
Джерельце  співуче
 +
І  людей  з  округи,
 +
Берегиню  степу
 +
З  народом  її.
 +
 +
Джерельце  малому
 +
Принесло  в  дарунок
 +
Відерце  із  срібла
 +
Й  здоров’я  йому.
 +
 +
Берегиня  степу
 +
Поклала  в  колиску
 +
Золоту  зернину
 +
й  квіти  степові.
 +
 +
Майстрині  з  народу
 +
Вишиту  сорочку
 +
І  рушник  на  щастя,
 +
Оберіг  життя.
 +
 +
Та  щось  таке  сталось…
 +
Не  всі  й  зрозуміли.
 +
Повіяло  холодом
 +
І  ударив  грім.
 +
 +
Раптом  всі  побачили
 +
Болотяну  бабу,
 +
Що  йшла  до  малого
 +
З  жабой  на  плечі.
 +
 +
- Ти  усіх  покликав,
 +
Мрійнику багатий,
 +
Та  забув  про  мене  -
 +
Фею  чарівну.
 +
Хоч  живу  в  болоті,
 +
Та  багато  важу,
 +
Бо  в  сльозах  від  вітру
 +
Кладець  стережу.
 +
А  твоєму  сину
 +
Я  дарую  жабу,
 +
Яка  допоможе
 +
Істину  знайти. –
 +
 +
Так  вона  сказала
 +
І  зникла  з  відерцем,
 +
Залишивши  жабу
 +
В  колисці  маля.
  
  

Версія за 05:28, 14 листопада 2016

ВАЛЕНТИНА ЯЦКУЛ-ПАНТАЗЬЄВА

Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)


     В І Р Ш І

Ода воді


    Ж Ж Ж

Січнева райдуга Над землею стала - Передвечірнє небо Радо привітала. ЇЇ краса - Вінчалась всього мить, КОРОНОЮ, Що радістю бринить.

 ж  ж  ж

Осінь. Пожовкле листя... В задумі парк стоїть. Тихо співає пісню Вітер, що зупинився на мить. О, якби то знали люди - Про суть свою земну Вони б, можливо, здригнулись, Прочитавши думу сумну. Парк прощався з небом І тими кого стрічав, Кому так щедро і ніжно Радість завжди дарував. Зиму він ще простоїть, А весною уже впаде. Від рук жорстоких і сильних І не скаже нікому про те. Та біль я цю відчула... І серденько зжалось на мить Я ж до дерев посміхнулась І поглядом їх обняла: - Я не віддам вас нікому, Ви моя юність жива.

     ж ж ж

Тихо й спокійно У ріднім краю. Милуюся степом І річечку зрю. Така собі мила Й спокійна вона Болотами вкрита І в кочках земля. Розчісує коси Старої верби, А там, недалеко, Стоять молоді. І мову із явором Тихо ведуть Про те, що колись, Відбувалося тут.

 ж ж ж

Вітер-бурлака Степом гуля... В пориві кохання Свій зліт зупиня. Торкаючись ніжно Пелюсточок цвіт, Духм'яний над степом Несе первоцвіт. Підносить його В піднебесную вись, А там вже і страж України летить. Вдихає орлан Терпкий запах землі, І тихую пісню Співає вгорі.

 ж ж ж

У тих світах, Де бродить світло, Існує правда лиш одна - ВОНО народжує кохання Й несе гармонію буття. В такому світлі пробудилась Земля прекрасная моя. Вона створила світ чарівний Із того, чим жила сама. То барви радості і смутку, Веселий сміх і забуття. Дитя народжене в потугах, І новий день, нове життя. І в цьому світлі - ми, земляни, Не є єдинними в житті. Існує безліч ще галактик, Де люди є такі, як ми.

  ж ж ж

Господи! Хліб наш насущний Дай нам сьогодні. І благослови рід наш великий На благії діла. І освяти нашу землю, Щоб була родюча і плодоносна. А ми, її діти, господарями на ній. Амінь.

 ж ж ж
 ІСТОРІЯ  ПОКОЛІНЬ

Послухай степ, що пахне хлібом. Відчуй роки його століть. Відкрий сторінку древніх скіфів, Що проживали тут колись. Вони, як ми, любили ніжно І поклонялися землі. В вечірніх сутінках вдивлялись В простори неба осяйні. Я розповім тобі легенду, Яку повідали мені В весняну пору на світанку Духм'яні трави степові.

Якось так трапилось весною, Що занедужав я і зліг. І що вже матінка зі мною Набідкалась і збилась з ніг. І навіть фельдшер, старий воїн, Відвівши очі кудись вбік, Хрипучим голосом промовив: -Прости! Такий, його, короткий вік. Затим, вклонившись, вийшов з хати, А мати сіла край стола І скільки часу так сиділа - Вона того не пам'ята. А тільки чує хтось у хаті Й до неї тихо промовля: - Спочинь. Засни. І три дні к ряду Нехай все тіло спочива. Ти не турбуйся за синочка. Якщо від Бога - то прости, Якщо ж це люди наробили, То ще поборимося ми. А ти, вставай, малий козаче, Потомок скіфів, внук Орла. Борись за долю й край свій рідний - Звільняй же душу для добра.

Немов у сні я встав на ноги Й пішов за голосом у ніч. І вже не знаю, яким чином Я серед степу - ніби вріс. Дивлюсь, сидить біля багаття Старий, красивий, сивий дід. Кущаві брови над очима, А погляд! В душу тобі вліз... - Знімайте з нього одежину, В овчину кутайте скоріш. Ти, Степанидо, дай попити Чарівних трав з луків твоїх. А ти, козаче, не кривися. Засни міцним,козацьким сном. Нехай же рід твій, що від скіфів, Пробудить силу і любов - І він торкнувся дивним жезлом Моїх грудей, і я заснув.

Прокинувсь вранці, на світанку. Духм'яний запах дивних трав Плив над землею ще в тумані І спокій душу огортав. Коли дивлюся,Степанида Збирає крапельки роси Від різних трав, що дарували, Нектар від Матінки-Землі. Вона мене ним напоїла Розтерла тіло і дала Від дуба гілочку, сказавши: - Ось цей дарунок від Орла. Я взяв його і дивна сила Пройшла по тілу зверху вниз - Мені здалося, ніби крила Вже підіймають мене ввись. Та то мені лише здалося, Бо гілка в жезл переросла, І я побачив друга скіфів - Орла, що степ оберігі. Могутня велич, сила духу, А погляд! Мудрий, із віків. Я, ніби, Велесову книгу - Читав історію дідів. І підіймали мене крила, Й несли курганими степів, Що залишали в пам'ять скіфи, Де їхній дух віками жив.

Хвилює вітер трави степу, Доносить запах чебреця... Я, раптом, чую як співає Земля Вкраїнськая моя. - Нарешті ти з'єднавсь з Землею... Тепер з Ярилом подружись Візьми у нього промінь Логос І стань таким, як був колись. Послухай, що співають трави І Жайвір сонця угорі. Згадай, як ми з тобой шукали Джерела чистої ріки, Щоб на Івана, на Купалу, Люди очиститься змогли, Ввібравши силу від Ярила, Що дарували нам Боги. - Щось тепле й ніжне розлилося По всьому тілу зверху вниз. - Зійшлись в душі твоїй віднині Великий і малий світи. У тебе сила є орлина - То ж піднімайся і лети. Та пам'ятай, що орли степу Завжди вертаються сюди.

Багато літ з тих пір минуло... І ось я тут, з внуком своїм, - Навчаю слухать степ свій рідний - Відчуть історію віків.

    ж  ж  ж

Літо, літечко, літа! - тихо пісеньку співа вітер в лузі на траві, і біжить він по воді, очеретом шелестить і з вербою гомонить.

   ж ж ж

Якщо хочеш убити - То ти уб'єш. Але, чи створиш ти той світ Гармонія, якого існувала і в тобі?

   ж ж ж
 МАСЬКА

Наша Маська дуже хитра - Любить ліжечко моє. Тільки мама гасить світло, Як вона до мене йде. Прийде й тихо замуркочить І лизне мене у ніс, Ніби хоче перевірить Чи вмивалась я на ніч. А затим тихенько ляже, Завуркочить, заспіва. І під спів її приємний Вмить злипаються глаза.

   ж ж ж

Гуляє вітер по Вкраїні... Приносить дух Карпатських гір... І я душею до них лину, Хоч корінь мій - степовиків. Я відчуваю силу й ніжність, Красу й гармонію землі. І мову матінки-природи, Що просить їй допомогти. О ти, народе мій духовний, Що любиш замлю із віків! Ти маєш сіять зерна добрі Й гасить вогонь жорстоких дій. Лиш доброта і ясний розум Врятує Землю від біди. Дитячий сміх і чисті води, Нехай дзвенять у всі віки!

     ж  ж  ж


 МОЯ  БАБУСЯ

Моя бабусенька на призьбі Сидить тихесенько дріма, А вітерець, пустуньчик вічний, ЇЇ голівоньку ласка. Вона убілена роками, Спокійна мудрість спочива. Та раптом чую, що бабуся Тихенько пісеньку співа: "Ой, літав орел, А за ним орлята. Та били панів Й турченят проклятих. Турчинята-яничари, Діти України, Ви відчуйте своїм серцем Та й своє коріння. Дух козацький Вільним степом Дихає над вами - То ж відкрийте свою душу Й летіть за орлами".

Отак тихесенько співає І струни дум перебирає, Що виринають із років ЇЇ життя, її дідів. Я присідаю й пригортаюсь До теплих вузлуватих рук. І тихо, як завжди, прохаю: - Бабуню! Казку розкажіть... - То слухай... Якось вранці на світанку Біг туман від річки в степ. За калину зачепився, Біля дуба зупинився. Сів на лаву та й сидить. Я в віконце виглядаю, А туман мене вітає І тихенько огортає... В росах трав мене купає, А затим приліг спочити Й нумо казку говорити...

- Степанида - жінка степу Й берегиня всіх людей, Степ свій рідний споглядала І недобре віщувала, Сльози градом проливала, Як мале дитя кричала. В Бога доленьку прохала Для прекрасної Вкраїни, Що живе, мов та билина, І ніяк не може встати, Щоб красу всім показати.

Кили б знала долю Дівчина-билина, То в погожу днину Вийшла б погулять. І на лузі стріла б Синьооку Діву, Що уміє серце Й душу звеселять.

Діва та виходить З чистої водиці, Бо на лузі дивнім Озеро стоїть. І в погожу днину У ясну годину Синьоока Діва Любить походить.

Все навкруг співає І чарує око. Веселкове щастя Грає на землі. І кого зустріне Синьоока Діва Той одержить долю Матінки-Землі.

Та не вийшла Діва В нічку горобину, І терпіли голод Люди на землі. Лише Степанида Дбала й рятувала Від обіймів смерті Душі ще живі.

В потрясінні страшнім, Від голодомору, Люди піднімались І до степу йшли. Там їх знов стрічала Степанида-Мати Й доленьку прохала В Матінки-Землі.

Так минули роки... Встала Україна. І вінок терновий Квітами розцвів. А в садах вишневих - Засміялись діти, Співом солов'їним Ранок забринів.

Отака от казка У тумана вийшла - Про Вкраїну нашу Ніжно-чарівну. І не дай вам Боже Позабути люди - Ці страшні уроки На своїм шляху!

Ці слова, як реквієм, Прозвучали в силі. І вона замовкла В роздумах своїх. Тільки тихо, тихо По обличчю бігли Сльози, ніби роси, Що до сонця йшли.


      ПРАВДА  ЖИТТЯ

- Як важко жить серед людей І залишатися людиной,- так говорив колись дідусь, І звали всі його - Каленик. Його життя - епоха бур, Що пролетіла над землею, І захопила всіх в той круг, Змішавши правду із брехнею. Але таке воно життя, Що крутоверхи всі зриває. І ставить крапки навкруги, Бо світло правди виринає. І в тому світлі ти сама - Шукаєш шлях свій до спокути. Через любов і доброту У світ ітиму до вас люди.


   ЖУРАВОЧКА
   (казка)

Ось послухайте малеча, Що я зараз розповім. У краю, де ви живете, Вироста трава полинь. ЇЇ вітер колихає, Пісню радості співає, Але дивная трава - Лиш голівкою хита.

- То що ж трапилось такого, Що сумує ця трава? І на пісеньку щасливу Лиш голікою хита.

-Вона знає, що вітри, То великі брехуни. Тут все грають і співають, А там дуба виривають. І за ними йде біда, І спокою вже нема.

Старі люди говорили, Що жила колись в степу Дивна жінка-чарівниця, Й силу мала не просту... Як проходила лугами Або йшла над берегами - Густі трави виростали, Птахи гніздечка там клали І співали солов'ї Від зорі і до зорі. Завітавши у хатину, Залишала по перлині, Що вогонь життя несла І родину берегла.

Але так воно ведеться, Що життя зі смертю б'ється... І краса тому причина, А в народі є личина, Що підточує нутро Й гине з нею все добро.

Якось люди на світанку, Привітавши промінь ранку, Поспішили на поля, Де пшениця золота У важке колосся вбралась, Й ніби море колихалась. Бачуть полем йде дівчина, А за нею пісня лине. У руках важке колосся, Голубі волошки в косах. Сарафан, мов маків цвіт, І кофтина, як той сніг.

Вся громада зупинилась І здивовано дивилась. А дівчина повернулась, До людей всіх посміхнулась, Колос кинула до ніг І сріблястий її сміх Задзвенів, мов роса ранку, Що пробуджує світанки. Та й по тому зникло все.

Всі зчудовано стояли І дивились і мовчали... - Хліб дарує нам Земля - Для багатства, для добра. Колос цей нам треба взяти Й по зернині всім роздати. Хто зуміє зберегти Цю зернину до весни, В того в хаті буде сміх І смачний великий хліб. А ще таїну буття Він пізнає за життя,- отак мовила вона, дивна жінка, чарівна.

Важкий колос підняла Й по зернинці роздала. Залишилась лиш одна, Ніби маківка мала. - Це тобі, моє дитя,- тихо мовила вона до сирітки, що стояла й мовчки ручку простягала. - Моя матінка слаба І в нас їсточки нема. Чорний Мор забрав усе... - Не біда, моя маленька. Скоро встане твоя ненька. Ти траву ось цю візьми Завари і остуди. А як мама схоче пити, Ти навхрест дай їй іспити. А зернятко це сховай - До весни не відкривай.

Час спливав. Настала осінь. Золота й прекрасна мить - Все багатством тут бринить, Ліс змінив своє вбрання. І земля уже не та. Ранки стали прохолодні... Ну, а ночі, ті холодні... Заспішили й журавлі В теплі дальнії краї. Вони в небо піднімались І на землю опускались. Силу брали від Землі, Щоб летіть в чужі краї.

У неділю пообіді Дівча вийшло погулять Й квіти осені зібрать, Що лишились ще живі, Як дарунок для душі. Вона бігала, співала Й не замітила як стала Перед вовком, що лежав Й хижо зуби вишкіряв.

Раптом в небі журавлі Закричали всі:"Курли!" Мов стріла, на землю впали Й дзьобом вовка відганяли. Він же шкірився, крутився... І таки свого добився - Прокусив пташині крила, Що найбільше його била Й око дзьобом простромила. Він схопився і побіг, Залишивши крові слід. Журавлі враз піднялися І журбою пройнялися. Вони сіли й цокотали, Журавлиху піднімали, Але та була безсила - Тільки щось там цокотіла.

Підійшло мале дівча: - За сестрицю буду я. Не хвилюйтесь журавлі, Повертайтесь повесні.

Обережно підняла І додому понесла. Вдома рани обробила, Накормила, напоїла. Із трави-полинь гніздо Біля печі примостила. А на ранок новина Облетіла півсела... Люди сходились до хати Вдови дівчину вітати І побачить журавлиху, Цю сміливу диво-птицю. А вона собі сиділа Й тихо щось там жебоніла.

Ось прийшов коваль села, Мудра й світла голова. Перед ним вся дітвора Шумно двері відчиня. На порозі зупинився, До ікони помолився, Господині шану склав І народ весь привітав. Крізь густі кущаві брови Хитро глянув на дівча, А затим спитав суворо: - Ти, Журавочка мала? - А вона вся зашарілась І на матір подивилась. - Ану, доню, підійди І мішок зерна прийми, Щоб крилаті журавлі Повертались повесні. - Та у нас всього доволі,- тихо мовило дівча. - Ну, той добре, - він промовив,- Цей дарунок від села...

Скоро стихли всі розмови. Час нічний. І небо спить... Лиш не спиться журавлисі, Зранене крило болить. Вона стогне, як людина, Біля печі у кутку, А мале дівча клопоче, Кладе травку чарівну. Це дарунок Степаниди, Що для мами їй дала. І ось знову пригодилось Це чар-зілля для життя.

Врешті стихло все в кімнаті... І не чути й цвіркуна. Тільки Місяць однобокий В чужі вікна загляда. Його сяйво пробудило Журавлиху у кутку - Стрепенулась й потягнула Срібну нитку чарівну. Стала дзьобом зашивать, Тяжкі рани закривать. Як роботу цю скінчила, Підняла догори крила. Раз змахнула, потім - ще, А затим іще, іще... Та, мабуть, крило боліло, Вона знітилась і сіла.

А мале дівча не спало, Тихо так собі лежало. Коли чує шелестить, По підлозі щось біжить. А то мишки, що в коморі Заховались до весни. Принесли до журавлихи Нове зілля чар-трави. Вони тихо поклонились, Завертілись, закрутились... В сяйво місячне вплітались, В новий образ обертались. І предстали знахарі, Чудо-лікарі землі. - Нас прислала ваша Мати Тяжкі рани лікувати. Ось, філейник - знищить біль. Коров'як - завершить ціль. Вони крила розкривали Й довго щось там чаклували. Раптом срібний сміх Зорі Забринів десь у вікні. Лікарі враз заспішили Й до схід сонця все скінчили. Поклонившись, завертілись, Завертілись, закрутились... В мишки знову обернулись Та й до нірки повернулись.

Журавлиха піднялась, По кімнаті раз пройшлась. Розпрямила свої крила - Й сонце в хаті засвітилось. Коли дивиться мала, А це жінка степова. - Ну, Журавочка, прощай! І мене не забувай. Люди вранці все забудуть, Турбувать тебе не будуть. Але ти запам'ятай: Хижим вовком у твій край Повернулася біда... Вона душу виїда. Лиш дитячий сміх землі Та крилаті журавлі Порятують весь твій край. Ти, дитино, так і знай! Ось, візьми собі на згадку Перстень Матері-Землі. Якщо буде скрута сильна Ти на землю поклади І скажим такі слова: - Стань же тут полинь-трава! Перстень Матері прийми І народ мій захисти!- Дівча ніжно обняла, Повернулась та й пійшла.

Вже пройшло багато років... Врятувала нас земля Від біди дитячим сміхом Й чистотою джерела. А коли весна приходить, Прилітають журавлі. І вітають нашу землю Криком ранньої весни.


 МАМИНА  КАЗКА

Тихо й затишно в кімнаті... Чути лише як дрова Тріскотять у грубі теплій, Мов вигукують слова. Мама доню обіймає І до себе пригортає. На ослінчик посадила І до грубки притулила. -Ти послухай, моя доню, - ніжно мовила вона, - Може, казочку складають Лісові сухі дрова.

Доня вушко притулила Й хитро губоньки стулила: - Ні, матусенько моя, Щось не чую я слова. А дрова так розтріщались, Що всі казочки злякались! - Ну й хитруха, ти мала, А в тім, казочка така...

За високими горами, За дрімучими лісами, В вільнім краї степовім, Де росте трава полинь, Горде плем'я проживало. Про сім'ю і діток дбало.

Серед них була бабуся. Скільки літ? Ніхто не знав... А зустрівшись - поклонялись Й шану їй до ніг всяк клав. Всі бабусю цю любили, Бо то мудрість їх була. І до неї всі тулились - Чи то радість, чи біда.

Та бабуся добре знала, Як на зорях ворожить. І малих діток навчала Землю рідную любить. Вийде з ними в чисте поле, З вітром мову заведе. А затим малих навчає Слухать степ, який цвіте.

Вона добре знала трави, Що росли в оцім краю. Й гарно рани лікувала, Відганяючи біду. Та найбільшим її дивом Було те, що на зорі Вийде Сонечко стрічати Й взнає тайни всі земні.

Так було і цього разу. Вийшла в степ, він гомонить... А над ним орел літає - Вірний друг і захисник. Тихо-тихо усміхнулась... Синю стрічку з кіс зняла, І на землю опустила - Враз з'явилася вода.

Вона вмилась, напилася - І Царівна Степова У красі своїй постала. Й задзвеніла вся земля! У пошані перед нею Посхилялися квітки. Веселкове щастя неба Опустилось до землі.

Привітавши царство степу, Стала слухати вона: Що у кого, де з'явилось, І яка в тім дивина? Ось до неї підійшли Два безсмертники брати: - Цеї ночі,- сповістили,- Місяць квітку нам послав. А дитя, цієї квітки, Дуб столітній перейняв. Здивувалася Царівна Й наказала дать коня. Та й помчала степом вільним, Обганяючи орла. Серед степу дуб столітній Одиноко виростав, Як побачив Степаниду - Шану їй до ніг поклав. -Кажуть, квітку цеї ночі, Місяць-Братик нам прислав, А дитя цієї квітки Ти у себе приховав. -Ні, Царівно моя люба! Це дитя тобі вручу, Але виконай бажання, Що у тебе попрошу. Ти дозволь моєму роду Процвітать в твоїм краю. Лісосмугою пройдуся Й не порушу я красу. Ось, дитя людської долі... Силу, щастя ї красу - Я дарую цій дитині Й роду вічного його.

Тут Царівна усміхнулась І дитятко прийняла. - Ніжність й радість я дарую І польоту від орла. А тобі, столітній Дубе, Лісосмугою рости І дитя це захищати - Жити в дружбі нам завжди!

З того часу рід козацький В степовім краю зростав. І любив він степ широкий, І під дубом вночі спав. Поклонявся Сонцю й Небу, Землю рідную стеріг. А як ворог зазіхався - Не пускав і на поріг.

Ось таку нам казку склали Лісові оті дрова. А тепер вже час і спати, Бо вже пізняя пора.


    жжж

Душа спочива, Коли вірші склада, Що линуть, мов пісня трембіти. І сміх-пересміх Дзвенить і біжить, Щоб рифму ніде не подіти...

   жжж

Послухай мову України, ЇЇ співанки золоті. Народна мудрість - то перлина, То світ далекого путі. В її барвистім різнокіллі Встає великий світ душі, А люди, гордість України, Несуть і гумор, цвіт її.

   жжж

Тихо шепоче річка, Дзижчать комарі на воді. Кує зозуля літа, А тільки не знати чиї. Отак тамуючи подих, Лежу в буйноцвітті трав. Вдихаю я запах природи Й лечу в піднебесную даль. Вітер приносить духм'яний - П'янкий, як кохання порив, Запах акацій лілових - Останній дарунок весни.

  жжж

Приємна прохолода Ранкової роси Зустріла мене вранці Весняної пори. Пташки співають радо І душу зугріва Красивий схід від сонця Й небесна чистота.

  жжж
 ДОРОГОЮ  ЖИТТЯ

Старенька тихо-тихо встала, Взяла у торбу сухарі. Ціпок в куточку відшукала І вийшла з хати на зорі. Перехрестившись на всі боки, І поклонившись до землі, Пішла широким битим шляхом, Що вів у світ лише її.

Той світ великий і багатий, Бо вирина із забуття І не дає старенькій спати, Хоч як не крутиться вона...

Зринає молодість щаслива І ранок теплий навесні, І гурт циган, що бродить світом Й гадає людям по руці.

І перший вибух страхітливий, Що розірвав все на шматки... Криваві рани й крик дитини - запав у пам'ять назавжди.

Там партизанськії дороги, Що з лісу в дім її вели. І перша радість перемоги, Яку отримали вони.

Та знов весна буяла цвітом І поверталися з війни Щасливі ті, хто залишився Творить життя ще на землі.

Таке воно, жіноче щастя,- Найменшій квіточці радіть. Чекать, чекать і дочекатись, Хоть це й остання буде мить...

Вона прощалась з чоловіком, Обнявши діточок своїх, Отам, на тім КУРГАНІ СЛАВИ, Що переліском був колись.

За день стомившися присяде, Розгладить скатерку стола. На фото в очі його гляне І скаже стиха:"Так, війна..."

Як тільки грім весняний вдарить, Дзвенять дзвіночком на стіні Медалі воїна і слави, Ніби клопочуться вони.

В травневий день на вишиванку Старенькі руки знов кладуть Цю пам'ять, що живим оставив, А сам пішов в останню путь.

Вона і квіти зготувала, Щоби на камінь положить, Й вино червоне з винограду, Бо він любив його колись.

Старенька тихо-тихо встала...

   жжж  жжж   жжж
   ЛЮБОВЬ
  (сказка)

В пустыне гор слепой в лачуге Сидел в раздумье у костра. Он песню пел под завыванье Горного духа Ветра-А-А. И мыслью в космос подымаясь, Обозревая жизни круг - Его душа то расцветала, То завершала счастья путь.

Вдруг что-то нежное коснулось Его лица и старых рук. Он содрогнулся и поднялся С немым вопросом :"Кто ты, дух?" В лачуге тихо, тихо стало... Старик напрягся и молчал Его душа вся трепыхала - Такое в юности встречал.

И вот сейчас весь в ожиданьи, Учуяв запах нежных роз, Он словно к матери вернулся - В долину гор, где в детстве рос. Он любовался едельвейсом - Цветком любви и чистоты. Дарил любимой в знак признанья Нежнейший цвет горной весны.

Любил он лес и птиц в полете, Что поднимались к небесам. И слушал песню гор высоких, Вдыхая запах нежных трав.

В тиши ночной, в год звездопада, Он слушал песню соловья... И что-то нежное ласкало Лицо и руки у ручья. И вот сейчас все повторилось... В год звездопада он живет И чья-то юность с гор высоких В долину трав любовь несет!

      жжж   жжж   жжж
Моя  ти  рідна, Україно!

Нема гарнішої землі, Коли горять Стожари в небі Й співають в гаї солов'ї.

А ти їдеш під чистим небом, Вдихаєш запах різних трав І слухаєш чарівну пісню, Що братик-вітер її склав.

Вона. як дзвін душі твоєї, Що споглядає рідний край Й несе просторами Вкраїни Веселку, що Творець послав.


                                                         ДУША  /продовження/
  Коли  Душа  потрапила  на  Землю,  вона  мерзла  і  страдала  від  сильного  холоду  і  заметіль.  Та  змушена  була  летіти  далі,  бо  її  ніс  вітер,  а  потім  щось  притягувало.
  Якось  стомившись  Душа  сказала:
 -Все.  Я  більше  так  не  можу! -  та  раптом  відчула  як  щось  тепле  і  ніжне  огорнуло  її  і  знову  понесло.   Вона  подумала: «Це,  мабуть,  Творець. 
О-о-о!  Який  він  добрий  і  милосердний!»  Та  на  разі  їй  стало  душно  і  жарко,  а  потім  спекотно.  Душа  відкрила  очі  і  з  подивом  запитала:
 - Господи,  що  це?
 - Втікай, -  хтось  сказав  поряд. – Дід  Вулкан  розсердився.  Ото  й  лютує.
  Роздивлятись  не  було  часу  і  вона  з  його  допомогою  піднялася  вверх.  Скільки  так  летіла,  і  що  було  потім  не  пам’ятає,  але  точно  знає,  що  прокинулась  від  прекрасного  співу  птахів  і  духм’яного  запаху  трав.  
  Вона  відкрила  очі  і  побачила,  що  лежить  на  галявині  серед  красивих  квітів,  а  навколо  неї  погойдують  своїми  верхівками  дерева.  Душа  підвелася  і  відчула  приємну  прохолоду.
 - Що  це?  Що  це  за  чудо? -  здивовано  озиралася  Душа.  Вона  торкалася  краплинок  роси   і  вони  бриніли,  ніби  сріблясті  дзвіночки.  Перший  промінь  сонця  впав  на  одну  з  них,  і  роси  створили  навколо  неї  райдугу  життя.
 - Що  це? -  зчудовано  говорила  вона  собі.
 - То  роси  трав.  Вони  дарують  тобі  свою  чистоту  і  здоров’я.
 - Здоров’я?  -  знову  здивувалася  Душа.
 -Так.  Ти  ще  цього  не  знаєш,  але  скоро  пізнаєш.
 - Але  хто  ти?  Чому  я  тебе  чую  і  відчуваю,  але  не  бачу?
 - Я  твій  Ангел  Охоронець.  Ти  завжди  будеш  мене  відчувати  і  чути,  коли  потребуватимеш.
 - А-а-а!  -  сказала  Душа  і  полетіла.  Вона  летіла  лісом,  зустрічаючи  тварин  і  птахів,  роздивлялася  рослинний  світ,  але  прямувала  далі  не  зупиняючись.  
  Та  на  разі  вона  побачила  в  степу  двох  молодих  людей,  які  працювали  і  загадково  обмінювались  поглядами.  Це  привернуло  її  увагу  і  вона  почала  за  ними  спостерігати.  Ось  дівчина  випрямилась  і  Душа  побачила  її  красивий  гнучкий  стан.    Дівчина  попрямувала  до  глечика  з  водою,  граціозно  погойдуючи  бедрами,  і  якось  дивно  посміхалась.
  Взявши  глечик,  запитала  в  юнака:
 - Будеш  пити?
 - Принеси,  -  сказав  юнак  і  посміхнувся.
  Дівчина  принесла  юнакові  воду  і  ніжно  поцілувала.  Він  її  підхопив  і  поніс  до  свіжоскошеного  сіна.  Душа  відчула,  як  її  почало  щось  притягувати…  і  чиїсь  ніжні  обійми  огорнули  її  ще  незрозумілими  відчуттями.
 -Це  кохання  життя.  Тепер  це  твій  дім.  Ти  будеш  жити  в  нім:  боротися  і  відчувати  біль,  радість  і  щастя  кохання  та  гіркоту  зради.  Ти  будеш  розвиватися  або  зупинишся  і  тебе  не  стане, -  тихо  і  спокійно  сказав Ангел.
  Душа  ще  нічого  не  розуміла,  але  вона  вбирала  в  себе,  якусь  нову  енергію  буття.  І  їй  здавалось,  що  вона  тане.
 -Зупинись!  Так  не  можна.  Ти  повинна  бути  цільною  і  зберігати  те,  що  в  тебе  вклав  Творець.
  Душа  прокинулась  і  закричала.  Вона  кричала  не  від  того,  що  це  був  якийсь  сон.  Ні.  Вона  кричала  від  того,  що  у  неї  було  тіло,  з  якого  вона  не  могла  вийти.
 -Не  кричи,  моя  люба  донечко! -  почула  вона  голос.  Душа  відкрила  очі і  побачила  ту  дівчину,  яка  кохалася  з  юнаком.
 -Мама  тебе  любить  і  зараз  нагодує.
  Душа  ще  не  розуміла,  що  з  нею  відбувається.  Та  раптом  відчула  тепло  і  запах  молока.  Їй  захотілось  пити,  але  вона  і  цього  не  розум,  тому  знову  закричала  і  в  цей  час  молоко  фонтаном  увійшло  у  все  її  єство.  Душа  заспокоїлась  і  заснула.
 Так  починається  нове  життя  людини  на  Землі.


        БАЙКА    ЛІСУ
Летить  баба  на  мітлі,

А за нею ще аж три. Царство лісу розгулялось… На горіхи всім дісталось.

Вовки вили, завивали - Мужики за вила взялись. І лисиці забрехали, Та собаки їх впізнали.

Жаби квакали, кричали - Комарів всіх розігнали. Ліс тріщав і стогнав, Бо ведмідь все вивертав.

А зайці? Так ті втікали… Білки в дуба захист взяли. Їжаки як не ховались, Їх, як м’ячик, всі ганяли.

Лісовик на все дивився, А затим вже й розсердився: - Як це так? Та хто посмів, Тут порушить спокій мій?

Та ніхто того не чув, Бо стояв страшенний шум. Лісовик сопілку взяв І один лиш звук подав.

Зупинилось царство лісу… Не шелехнеться й трава. Всі завмерли, мов статуї, Лісовик - відпочива…

Та наразі знов щось сталось - Ще одна карга припхалась. Роздивився Лісовик - Це Ягусенька летить.

- Ну, а ти, що тут забула? – він насупив брови враз – Прилетіла погуляти? Так скінчивсь бенкет у нас.

Ну, давай, сідай у ступу І за тридев’ять земель Повертайся вже додому, Бо скінчився в лісі хмель.-

Баба сіла на пеньок Й хитрувато подивилась: - Ти чого це розходився, Як казан, що з печі втік? Я ж на раду прилетіла, - відказала баба сміло.

Звірі тихо підступили, Коалицію створили. Потім вуха нагострили І присіли, тут як тут.

Лісовик від здивування Навіть кашляти почав. А затим прочистив горло І серйозно так сказав:

- Ну то, що ж… Почнемо раду, - І присів на зруба він. – Хто, що має тут сказати, Прошу , лапу піднімати І регламент зберігати.

Заєць першим слово взяв: - Що ж це коється у лісі? Подивися, Лісовик! Тут народ весь твій сидить. Не народ - представники, Бо вони усі пани І народ не пропустили, Світські гульки тут створили. А народ свій обікрали - У мамок всі пільги взяли.

Зашуміла рада сильно: - Що? - Це брехня!.. - Нараховуєм щодня!..

Сірий Вовк ступив до Зайця: - Що це ляшкаєш отут? Твої брехні не пройдуть…

- Ляскав ти зубами сильно, Та мужик у зуба дав. Ти у нього вила вкрав, - відповів на теє заєць.

Вовк ще щось хотів сказати, Та розсердивсь Лісовик: - Вила знов у когось крав? А-а-а! Ти до Вишні завітав, - здогадався Лісовик. – Ну звичайно, у хлівець Ти поліз, як молодець. Та Остап тебе зустрів І залишив без зубів. Ну, а ти, коли втікав, Вила в нього і украв.

- Я прошу у ради захист, - Заволав тут Сірий Вовк. – Я не буду більше красти. Ось Вам зуб мій, тут і кров.

Наперед ступив і Лис. Ніби свій, та сам звик жить… Розширяє свої зони І краде на всіх кордонах.

- Ви не вмієте тут жити… Домовлятись треба вчитись. Я даю гуманітарку І мовчать усі ще зранку.

Тут не витримав їжак: - Ти даєш гуманітарну? А скажи: «Кому? й на Що?» Зранку звірі йдуть на шахти, А ведмідь твій, кум родной, Гатить лапами по хатах… Як назвать це - "друг родной"?

- Що-о-о? - заревів Ведміть щосили. – Звірі милі, це брехня! Та між нами перемир’я… Це виконуєм щодня.

Підняли вже крик і білки: - Як брехня? Ти щоночі трощиш ліс, Бо у ньому ти не ріс. Трощиш так, що ми втікаєм І в підвалах замерзаєм…

- У підвалах!.. у підвалах!.. – закричали комарі.

- Шубка бура, лоск і шик, Звідки ти прийшов, ведмідь? - зацікавилась сорока.

Наперед ступила баба, Вся така, як фіфочка. - Що за крик і тара-рам? Він приніс медок всім нам - Медовуху і сивуху, Щоб жили ми, як пани, Що ото колись були.

Раптом звірі піднялися Й почалася боротьба. Лісовик весь затрусився І нарешті пробудився - Весь спітнілий і зелений. Коли бачить, звірі сплять, Тихо й мирно так лежать.

Лісовик перекрутився, Тричі сплюнув і сказав: - Слава Богу, ми не люди! І закони, що дала Нам ця славная земля – Не порушуєм ніколи, Бо природа в нас така. А от люди… дивні звірі!? Ой- йой-йой, яка біда! Десять заповідей в них - Не працює жоден з них.


   БОЛОТЯНА    БАБА
            (казка)

Далеко… далеко… За синіми горами, За морями і долинами Тече річка Велика Вись.

Ніби  та  змія,  звивається

Між пшеничним полем Великого степу Та чорним лісом.

На пагорбі біля Висі Замок кам’яний. А у замку тім великім Граф живе один.

Він розводить квіти дивні, Хоч є степові. І краса та користь їхня Дана від землі.

В нього сад весь дивовижний, Переходить в парк. І живуть там птахи різні… Граф живе все ж сам.

Біля замку є джерельце, Що б’є з-під землі. І співає воно пісні Про долі людські.

Якось вранці на світанку Дівчина прийшла, У віночку із трав степу, Ніби та весна.

Напилась води з джерельця І почула спів: - Хто знайде срібне відерце, Подарунок мій, Що лежить на дні озерця, В кам’яній горі. А озерце те із сліз, Бо наплакав вітер-гість. І з’єднались береги Річки-матері води. Хто відерце те дістане – Лікувать кістки всім стане? –

Здивувалася дівчина: «Звідки дивна пісня лине?»

Раптом бачить суне щось, Велике й незграбне. Вона швидко до верби І в гіллях сховалась.

Коли чує промовляє Чоловічий голос: - Ти з ким, брате, розмовляєш? Та ще й так ізрання…

- Ой, та ні! То я співаю, Тебе зустрічаю. Але нащо ти це робиш? Чом не взять людину? Хай би в графстві працювала, Тебе доглядала. А, можливо, старі чари, Що стара наклала, Може знати й розгадати Як з тебе їх зняти.

- Все можливо, джерельце. Але це розмова… Я сумую за людьми, Та вони втікають. І лиш праця та краса Мене потішають. Стільки років в такім тілі… І дуже стомився. Чи зустріну ту дівчину, Щоб я вже звільнився?

- Вибачай, та я біжу До матусі-Висі. То ж послухай, що скажу – Пильно придивися… Тут, в степу, живе дівчина, Гарна, мов те сонце, Розуміється на травах Й тобі допоможе, - так промовив та й побіг до матері-Висі.

Граф посидів якусь хвильку, Криво посміхнувся І промовив з гіркотою: - А де її взяти, Ту дівчину, що від сонця Й любить працювати? Якщо люди від краси, Що створив для них я Відвертаються й втікають Щойно мене бачуть.

А затим напивсь води І набрав у відра. Та й посунув в своє графство Як той дід столітній.

А дівчина то все чула… Із схованки вийшла, Подивилась йому вслід, Тихо посміхнулась. Повернулась до води, Низько поклонилась Та й побігла до хатини старої знахарки.

Вона бігла, мов летіла, Змагаючись з вітром. І віночок загубила Із степових квітів. Прилетіла, засапалась… Трішки відпочила. І в знахарки запитати Про графа хотіла.

А знахарка, та все знала… Таємниці цього краю Кревно зберігала. Вона тихо посміхнулась І сказала внучці: - Хто знайде срібне відерце, Подарунок мій? Той здобудить графа серце І злікує біль…

- Ні, бабусю, щось не так Співало джерельце: «Хто відерце те дістане, Лікувать кістки всім стане?» Про яке відерце співало джерельце? І чому так ходить граф, Ніби каракатиця?

- Не кажи так! Не дай Боже, ще з тобой щось трапиться! – стара внучку обняла ще й перехрестила. Затим чистою водою Навхрест напоїла.

Посадила біля себе Й тихо почала: - Жив колись на світі Мрійник молодий. Він любив гуляти По світу один.

Переплив він море, Перейшов і гори. Чорний ліс побачив Та й далі пішов.

Ось і степ широкий, Трави чудодійні. Скелястії гори, Під ними ріка.

Джерела співучі І люди, мов сонце, Привітні і щедрі, Ніби та земля.

Люди запросили Мрійника у гості. Вони святкували Свято врожаю.

Всі були веселі І були щасливі. Дякували Сонцю Й матері-Землі.

Не забули й предків, Що їх научали. Клали біля Дідуха Дарунки свої.

Серед гурту молоді, Мрійник запримітив Дівчину, що квіткою Здалася йому.

Довго не роздумував. Перстень з діамантом На палець дівчині Швиденько надів.

А затим за звичаєм - Засватав кохану… Весілля гуляли Народом усім.

Через дев’ять місяців Народився хлопчик. На свято до себе Мрійник запросив: Джерельце співуче І людей з округи, Берегиню степу З народом її.

Джерельце малому Принесло в дарунок Відерце із срібла Й здоров’я йому.

Берегиня степу Поклала в колиску Золоту зернину й квіти степові.

Майстрині з народу Вишиту сорочку І рушник на щастя, Оберіг життя.

Та щось таке сталось… Не всі й зрозуміли. Повіяло холодом І ударив грім.

Раптом всі побачили Болотяну бабу, Що йшла до малого З жабой на плечі.

- Ти усіх покликав, Мрійнику багатий, Та забув про мене - Фею чарівну. Хоч живу в болоті, Та багато важу, Бо в сльозах від вітру Кладець стережу. А твоєму сину Я дарую жабу, Яка допоможе Істину знайти. –

Так вона сказала І зникла з відерцем, Залишивши жабу В колисці маля.

































































































































































І