Обговорення користувача:Сонце
ВАЛЕНТИНА ЯЦКУЛ-ПАНТАЗЬЄВА
Степова перлина (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
Лебедина казка (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)
В І Р Ш І
Ж Ж Ж
Січнева райдуга Над землею стала - Передвечірнє небо Радо привітала. ЇЇ краса - Вінчалась всього мить, КОРОНОЮ, Що радістю бринить.
ж ж ж
Осінь. Пожовкле листя... В задумі парк стоїть. Тихо співає пісню Вітер, що зупинився на мить. О, якби то знали люди - Про суть свою земну Вони б, можливо, здригнулись, Прочитавши думу сумну. Парк прощався з небом І тими кого стрічав, Кому так щедро і ніжно Радість завжди дарував. Зиму він ще простоїть, А весною уже впаде. Від рук жорстоких і сильних І не скаже нікому про те. Та біль я цю відчула... І серденько зжалось на мить Я ж до дерев посміхнулась І поглядом їх обняла: - Я не віддам вас нікому, Ви моя юність жива.
ж ж ж
Тихо й спокійно У ріднім краю. Милуюся степом І річечку зрю. Така собі мила Й спокійна вона Болотами вкрита І в кочках земля. Розчісує коси Старої верби, А там, недалеко, Стоять молоді. І мову із явором Тихо ведуть Про те, що колись, Відбувалося тут.
ж ж ж
Вітер-бурлака Степом гуля... В пориві кохання Свій зліт зупиня. Торкаючись ніжно Пелюсточок цвіт, Духм'яний над степом Несе первоцвіт. Підносить його В піднебесную вись, А там вже і страж України летить. Вдихає орлан Терпкий запах землі, І тихую пісню Співає вгорі.
ж ж ж
У тих світах, Де бродить світло, Існує правда лиш одна - ВОНО народжує кохання Й несе гармонію буття. В такому світлі пробудилась Земля прекрасная моя. Вона створила світ чарівний Із того, чим жила сама. То барви радості і смутку, Веселий сміх і забуття. Дитя народжене в потугах, І новий день, нове життя. І в цьому світлі - ми, земляни, Не є єдинними в житті. Існує безліч ще галактик, Де люди є такі, як ми.
ж ж ж
Господи! Хліб наш насущний Дай нам сьогодні. І благослови рід наш великий На благії діла. І освяти нашу землю, Щоб була родюча і плодоносна. А ми, її діти, господарями на ній. Амінь.
ж ж ж
ІСТОРІЯ ПОКОЛІНЬ
Послухай степ, що пахне хлібом. Відчуй роки його століть. Відкрий сторінку древніх скіфів, Що проживали тут колись. Вони, як ми, любили ніжно І поклонялися землі. В вечірніх сутінках вдивлялись В простори неба осяйні. Я розповім тобі легенду, Яку повідали мені В весняну пору на світанку Духм'яні трави степові.
Якось так трапилось весною, Що занедужав я і зліг. І що вже матінка зі мною Набідкалась і збилась з ніг. І навіть фельдшер, старий воїн, Відвівши очі кудись вбік, Хрипучим голосом промовив: -Прости! Такий, його, короткий вік. Затим, вклонившись, вийшов з хати, А мати сіла край стола І скільки часу так сиділа - Вона того не пам'ята. А тільки чує хтось у хаті Й до неї тихо промовля: - Спочинь. Засни. І три дні к ряду Нехай все тіло спочива. Ти не турбуйся за синочка. Якщо від Бога - то прости, Якщо ж це люди наробили, То ще поборимося ми. А ти, вставай, малий козаче, Потомок скіфів, внук Орла. Борись за долю й край свій рідний - Звільняй же душу для добра.
Немов у сні я встав на ноги Й пішов за голосом у ніч. І вже не знаю, яким чином Я серед степу - ніби вріс. Дивлюсь, сидить біля багаття Старий, красивий, сивий дід. Кущаві брови над очима, А погляд! В душу тобі вліз... - Знімайте з нього одежину, В овчину кутайте скоріш. Ти, Степанидо, дай попити Чарівних трав з луків твоїх. А ти, козаче, не кривися. Засни міцним,козацьким сном. Нехай же рід твій, що від скіфів, Пробудить силу і любов - І він торкнувся дивним жезлом Моїх грудей, і я заснув.
Прокинувсь вранці, на світанку. Духм'яний запах дивних трав Плив над землею ще в тумані І спокій душу огортав. Коли дивлюся,Степанида Збирає крапельки роси Від різних трав, що дарували, Нектар від Матінки-Землі. Вона мене ним напоїла Розтерла тіло і дала Від дуба гілочку, сказавши: - Ось цей дарунок від Орла. Я взяв його і дивна сила Пройшла по тілу зверху вниз - Мені здалося, ніби крила Вже підіймають мене ввись. Та то мені лише здалося, Бо гілка в жезл переросла, І я побачив друга скіфів - Орла, що степ оберігі. Могутня велич, сила духу, А погляд! Мудрий, із віків. Я, ніби, Велесову книгу - Читав історію дідів. І підіймали мене крила, Й несли курганими степів, Що залишали в пам'ять скіфи, Де їхній дух віками жив.
Хвилює вітер трави степу, Доносить запах чебреця... Я, раптом, чую як співає Земля Вкраїнськая моя. - Нарешті ти з'єднавсь з Землею... Тепер з Ярилом подружись Візьми у нього промінь Логос І стань таким, як був колись. Послухай, що співають трави І Жайвір сонця угорі. Згадай, як ми з тобой шукали Джерела чистої ріки, Щоб на Івана, на Купалу, Люди очиститься змогли, Ввібравши силу від Ярила, Що дарували нам Боги. - Щось тепле й ніжне розлилося По всьому тілу зверху вниз. - Зійшлись в душі твоїй віднині Великий і малий світи. У тебе сила є орлина - То ж піднімайся і лети. Та пам'ятай, що орли степу Завжди вертаються сюди.
Багато літ з тих пір минуло... І ось я тут, з внуком своїм, - Навчаю слухать степ свій рідний - Відчуть історію віків.
ж ж ж
Літо, літечко, літа! - тихо пісеньку співа вітер в лузі на траві, і біжить він по воді, очеретом шелестить і з вербою гомонить.
ж ж ж
Якщо хочеш убити - То ти уб'єш. Але, чи створиш ти той світ Гармонія, якого існувала і в тобі?
ж ж ж
МАСЬКА
Наша Маська дуже хитра - Любить ліжечко моє. Тільки мама гасить світло, Як вона до мене йде. Прийде й тихо замуркочить І лизне мене у ніс, Ніби хоче перевірить Чи вмивалась я на ніч. А затим тихенько ляже, Завуркочить, заспіва. І під спів її приємний Вмить злипаються глаза.
ж ж ж
Гуляє вітер по Вкраїні... Приносить дух Карпатських гір... І я душею до них лину, Хоч корінь мій - степовиків. Я відчуваю силу й ніжність, Красу й гармонію землі. І мову матінки-природи, Що просить їй допомогти. О ти, народе мій духовний, Що любиш замлю із віків! Ти маєш сіять зерна добрі Й гасить вогонь жорстоких дій. Лиш доброта і ясний розум Врятує Землю від біди. Дитячий сміх і чисті води, Нехай дзвенять у всі віки!
ж ж ж
МОЯ БАБУСЯ
Моя бабусенька на призьбі Сидить тихесенько дріма, А вітерець, пустуньчик вічний, ЇЇ голівоньку ласка. Вона убілена роками, Спокійна мудрість спочива. Та раптом чую, що бабуся Тихенько пісеньку співа: "Ой, літав орел, А за ним орлята. Та били панів Й турченят проклятих. Турчинята-яничари, Діти України, Ви відчуйте своїм серцем Та й своє коріння. Дух козацький Вільним степом Дихає над вами - То ж відкрийте свою душу Й летіть за орлами".
Отак тихесенько співає І струни дум перебирає, Що виринають із років ЇЇ життя, її дідів. Я присідаю й пригортаюсь До теплих вузлуватих рук. І тихо, як завжди, прохаю: - Бабуню! Казку розкажіть... - То слухай... Якось вранці на світанку Біг туман від річки в степ. За калину зачепився, Біля дуба зупинився. Сів на лаву та й сидить. Я в віконце виглядаю, А туман мене вітає І тихенько огортає... В росах трав мене купає, А затим приліг спочити Й нумо казку говорити...
- Степанида - жінка степу Й берегиня всіх людей, Степ свій рідний споглядала І недобре віщувала, Сльози градом проливала, Як мале дитя кричала. В Бога доленьку прохала Для прекрасної Вкраїни, Що живе, мов та билина, І ніяк не може встати, Щоб красу всім показати.
Кили б знала долю Дівчина-билина, То в погожу днину Вийшла б погулять. І на лузі стріла б Синьооку Діву, Що уміє серце Й душу звеселять.
Діва та виходить З чистої водиці, Бо на лузі дивнім Озеро стоїть. І в погожу днину У ясну годину Синьоока Діва Любить походить.
Все навкруг співає І чарує око. Веселкове щастя Грає на землі. І кого зустріне Синьоока Діва Той одержить долю Матінки-Землі.
Та не вийшла Діва В нічку горобину, І терпіли голод Люди на землі. Лише Степанида Дбала й рятувала Від обіймів смерті Душі ще живі.
В потрясінні страшнім, Від голодомору, Люди піднімались І до степу йшли. Там їх знов стрічала Степанида-Мати Й доленьку прохала В Матінки-Землі.
Так минули роки... Встала Україна. І вінок терновий Квітами розцвів. А в садах вишневих - Засміялись діти, Співом солов'їним Ранок забринів.
Отака от казка У тумана вийшла - Про Вкраїну нашу Ніжно-чарівну. І не дай вам Боже Позабути люди - Ці страшні уроки На своїм шляху!
Ці слова, як реквієм, Прозвучали в силі. І вона замовкла В роздумах своїх. Тільки тихо, тихо По обличчю бігли Сльози, ніби роси, Що до сонця йшли.
ПРАВДА ЖИТТЯ
- Як важко жить серед людей І залишатися людиной,- так говорив колись дідусь, І звали всі його - Каленик. Його життя - епоха бур, Що пролетіла над землею, І захопила всіх в той круг, Змішавши правду із брехнею. Але таке воно життя, Що крутоверхи всі зриває. І ставить крапки навкруги, Бо світло правди виринає. І в тому світлі ти сама - Шукаєш шлях свій до спокути. Через любов і доброту У світ ітиму до вас люди.
ЖУРАВОЧКА (казка)
Ось послухайте малеча, Що я зараз розповім. У краю, де ви живете, Вироста трава полинь. ЇЇ вітер колихає, Пісню радості співає, Але дивная трава - Лиш голівкою хита.
- То що ж трапилось такого, Що сумує ця трава? І на пісеньку щасливу Лиш голікою хита.
-Вона знає, що вітри, То великі брехуни. Тут все грають і співають, А там дуба виривають. І за ними йде біда, І спокою вже нема.
Старі люди говорили, Що жила колись в степу Дивна жінка-чарівниця, Й силу мала не просту... Як проходила лугами Або йшла над берегами - Густі трави виростали, Птахи гніздечка там клали І співали солов'ї Від зорі і до зорі. Завітавши у хатину, Залишала по перлині, Що вогонь життя несла І родину берегла.
Але так воно ведеться, Що життя зі смертю б'ється... І краса тому причина, А в народі є личина, Що підточує нутро Й гине з нею все добро.
Якось люди на світанку, Привітавши промінь ранку, Поспішили на поля, Де пшениця золота У важке колосся вбралась, Й ніби море колихалась. Бачуть полем йде дівчина, А за нею пісня лине. У руках важке колосся, Голубі волошки в косах. Сарафан, мов маків цвіт, І кофтина, як той сніг.
Вся громада зупинилась І здивовано дивилась. А дівчина повернулась, До людей всіх посміхнулась, Колос кинула до ніг І сріблястий її сміх Задзвенів, мов роса ранку, Що пробуджує світанки. Та й по тому зникло все.
Всі зчудовано стояли І дивились і мовчали... - Хліб дарує нам Земля - Для багатства, для добра. Колос цей нам треба взяти Й по зернині всім роздати. Хто зуміє зберегти Цю зернину до весни, В того в хаті буде сміх І смачний великий хліб. А ще таїну буття Він пізнає за життя,- отак мовила вона, дивна жінка, чарівна.
Важкий колос підняла Й по зернинці роздала. Залишилась лиш одна, Ніби маківка мала. - Це тобі, моє дитя,- тихо мовила вона до сирітки, що стояла й мовчки ручку простягала. - Моя матінка слаба І в нас їсточки нема. Чорний Мор забрав усе... - Не біда, моя маленька. Скоро встане твоя ненька. Ти траву ось цю візьми Завари і остуди. А як мама схоче пити, Ти навхрест дай їй іспити. А зернятко це сховай - До весни не відкривай.
Час спливав. Настала осінь. Золота й прекрасна мить - Все багатством тут бринить, Ліс змінив своє вбрання. І земля уже не та. Ранки стали прохолодні... Ну, а ночі, ті холодні... Заспішили й журавлі В теплі дальнії краї. Вони в небо піднімались І на землю опускались. Силу брали від Землі, Щоб летіть в чужі краї.
У неділю пообіді Дівча вийшло погулять Й квіти осені зібрать, Що лишились ще живі, Як дарунок для душі. Вона бігала, співала Й не замітила як стала Перед вовком, що лежав Й хижо зуби вишкіряв.
Раптом в небі журавлі Закричали всі:"Курли!" Мов стріла, на землю впали Й дзьобом вовка відганяли. Він же шкірився, крутився... І таки свого добився - Прокусив пташині крила, Що найбільше його била Й око дзьобом простромила. Він схопився і побіг, Залишивши крові слід. Журавлі враз піднялися І журбою пройнялися. Вони сіли й цокотали, Журавлиху піднімали, Але та була безсила - Тільки щось там цокотіла.
Підійшло мале дівча: - За сестрицю буду я. Не хвилюйтесь журавлі, Повертайтесь повесні.
Обережно підняла І додому понесла. Вдома рани обробила, Накормила, напоїла. Із трави-полинь гніздо Біля печі примостила. А на ранок новина Облетіла півсела... Люди сходились до хати Вдови дівчину вітати І побачить журавлиху, Цю сміливу диво-птицю. А вона собі сиділа Й тихо щось там жебоніла.
Ось прийшов коваль села, Мудра й світла голова. Перед ним вся дітвора Шумно двері відчиня. На порозі зупинився, До ікони помолився, Господині шану склав І народ весь привітав. Крізь густі кущаві брови Хитро глянув на дівча, А затим спитав суворо: - Ти, Журавочка мала? - А вона вся зашарілась І на матір подивилась. - Ану, доню, підійди І мішок зерна прийми, Щоб крилаті журавлі Повертались повесні. - Та у нас всього доволі,- тихо мовило дівча. - Ну, той добре, - він промовив,- Цей дарунок від села...
Скоро стихли всі розмови. Час нічний. І небо спить... Лиш не спиться журавлисі, Зранене крило болить. Вона стогне, як людина, Біля печі у кутку, А мале дівча клопоче, Кладе травку чарівну. Це дарунок Степаниди, Що для мами їй дала. І ось знову пригодилось Це чар-зілля для життя.
Врешті стихло все в кімнаті... І не чути й цвіркуна. Тільки Місяць однобокий В чужі вікна загляда. Його сяйво пробудило Журавлиху у кутку - Стрепенулась й потягнула Срібну нитку чарівну. Стала дзьобом зашивать, Тяжкі рани закривать. Як роботу цю скінчила, Підняла догори крила. Раз змахнула, потім - ще, А затим іще, іще... Та, мабуть, крило боліло, Вона знітилась і сіла.
А мале дівча не спало, Тихо так собі лежало. Коли чує шелестить, По підлозі щось біжить. А то мишки, що в коморі Заховались до весни. Принесли до журавлихи Нове зілля чар-трави. Вони тихо поклонились, Завертілись, закрутились... В сяйво місячне вплітались, В новий образ обертались. І предстали знахарі, Чудо-лікарі землі. - Нас прислала ваша Мати Тяжкі рани лікувати. Ось, філейник - знищить біль. Коров'як - завершить ціль. Вони крила розкривали Й довго щось там чаклували. Раптом срібний сміх Зорі Забринів десь у вікні. Лікарі враз заспішили Й до схід сонця все скінчили. Поклонившись, завертілись, Завертілись, закрутились... В мишки знову обернулись Та й до нірки повернулись.
Журавлиха піднялась, По кімнаті раз пройшлась. Розпрямила свої крила - Й сонце в хаті засвітилось. Коли дивиться мала, А це жінка степова. - Ну, Журавочка, прощай! І мене не забувай. Люди вранці все забудуть, Турбувать тебе не будуть. Але ти запам'ятай: Хижим вовком у твій край Повернулася біда... Вона душу виїда. Лиш дитячий сміх землі Та крилаті журавлі Порятують весь твій край. Ти, дитино, так і знай! Ось, візьми собі на згадку Перстень Матері-Землі. Якщо буде скрута сильна Ти на землю поклади І скажим такі слова: - Стань же тут полинь-трава! Перстень Матері прийми І народ мій захисти!- Дівча ніжно обняла, Повернулась та й пійшла.
Вже пройшло багато років... Врятувала нас земля Від біди дитячим сміхом Й чистотою джерела. А коли весна приходить, Прилітають журавлі. І вітають нашу землю Криком ранньої весни.
МАМИНА КАЗКА
Тихо й затишно в кімнаті... Чути лише як дрова Тріскотять у грубі теплій, Мов вигукують слова. Мама доню обіймає І до себе пригортає. На ослінчик посадила І до грубки притулила. -Ти послухай, моя доню, - ніжно мовила вона, - Може, казочку складають Лісові сухі дрова.
Доня вушко притулила Й хитро губоньки стулила: - Ні, матусенько моя, Щось не чую я слова. А дрова так розтріщались, Що всі казочки злякались! - Ну й хитруха, ти мала, А в тім, казочка така...
За високими горами, За дрімучими лісами, В вільнім краї степовім, Де росте трава полинь, Горде плем'я проживало. Про сім'ю і діток дбало.
Серед них була бабуся. Скільки літ? Ніхто не знав... А зустрівшись - поклонялись Й шану їй до ніг всяк клав. Всі бабусю цю любили, Бо то мудрість їх була. І до неї всі тулились - Чи то радість, чи біда.
Та бабуся добре знала, Як на зорях ворожить. І малих діток навчала Землю рідную любить. Вийде з ними в чисте поле, З вітром мову заведе. А затим малих навчає Слухать степ, який цвіте.
Вона добре знала трави, Що росли в оцім краю. Й гарно рани лікувала, Відганяючи біду. Та найбільшим її дивом Було те, що на зорі Вийде Сонечко стрічати Й взнає тайни всі земні.
Так було і цього разу. Вийшла в степ, він гомонить... А над ним орел літає - Вірний друг і захисник. Тихо-тихо усміхнулась... Синю стрічку з кіс зняла, І на землю опустила - Враз з'явилася вода.
Вона вмилась, напилася - І Царівна Степова У красі своїй постала. Й задзвеніла вся земля! У пошані перед нею Посхилялися квітки. Веселкове щастя неба Опустилось до землі.
Привітавши царство степу, Стала слухати вона: Що у кого, де з'явилось, І яка в тім дивина? Ось до неї підійшли Два безсмертники брати: - Цеї ночі,- сповістили,- Місяць квітку нам послав. А дитя, цієї квітки, Дуб столітній перейняв. Здивувалася Царівна Й наказала дать коня. Та й помчала степом вільним, Обганяючи орла. Серед степу дуб столітній Одиноко виростав, Як побачив Степаниду - Шану їй до ніг поклав. -Кажуть, квітку цеї ночі, Місяць-Братик нам прислав, А дитя цієї квітки Ти у себе приховав. -Ні, Царівно моя люба! Це дитя тобі вручу, Але виконай бажання, Що у тебе попрошу. Ти дозволь моєму роду Процвітать в твоїм краю. Лісосмугою пройдуся Й не порушу я красу. Ось, дитя людської долі... Силу, щастя ї красу - Я дарую цій дитині Й роду вічного його.
Тут Царівна усміхнулась І дитятко прийняла. - Ніжність й радість я дарую І польоту від орла. А тобі, столітній Дубе, Лісосмугою рости І дитя це захищати - Жити в дружбі нам завжди!
З того часу рід козацький В степовім краю зростав. І любив він степ широкий, І під дубом вночі спав. Поклонявся Сонцю й Небу, Землю рідную стеріг. А як ворог зазіхався - Не пускав і на поріг.
Ось таку нам казку склали Лісові оті дрова. А тепер вже час і спати, Бо вже пізняя пора.
жжж
Душа спочива, Коли вірші склада, Що линуть, мов пісня трембіти. І сміх-пересміх Дзвенить і біжить, Щоб рифму ніде не подіти...
жжж
Послухай мову України, ЇЇ співанки золоті. Народна мудрість - то перлина, То світ далекого путі. В її барвистім різнокіллі Встає великий світ душі, А люди, гордість України, Несуть і гумор, цвіт її.
жжж
Тихо шепоче річка, Дзижчать комарі на воді. Кує зозуля літа, А тільки не знати чиї. Отак тамуючи подих, Лежу в буйноцвітті трав. Вдихаю я запах природи Й лечу в піднебесную даль. Вітер приносить духм'яний - П'янкий, як кохання порив, Запах акацій лілових - Останній дарунок весни.
жжж
Приємна прохолода Ранкової роси Зустріла мене вранці Весняної пори. Пташки співають радо І душу зугріва Красивий схід від сонця Й небесна чистота.
жжж
ДОРОГОЮ ЖИТТЯ
Старенька тихо-тихо встала, Взяла у торбу сухарі. Ціпок в куточку відшукала І вийшла з хати на зорі. Перехрестившись на всі боки, І поклонившись до землі, Пішла широким битим шляхом, Що вів у світ лише її.
Той світ великий і багатий, Бо вирина із забуття І не дає старенькій спати, Хоч як не крутиться вона...
Зринає молодість щаслива І ранок теплий навесні, І гурт циган, що бродить світом Й гадає людям по руці.
І перший вибух страхітливий, Що розірвав все на шматки... Криваві рани й крик дитини - запав у пам'ять назавжди.
Там партизанськії дороги, Що з лісу в дім її вели. І перша радість перемоги, Яку отримали вони.
Та знов весна буяла цвітом І поверталися з війни Щасливі ті, хто залишився Творить життя ще на землі.
Таке воно, жіноче щастя,- Найменшій квіточці радіть. Чекать, чекать і дочекатись, Хоть це й остання буде мить...
Вона прощалась з чоловіком, Обнявши діточок своїх, Отам, на тім КУРГАНІ СЛАВИ, Що переліском був колись.
За день стомившися присяде, Розгладить скатерку стола. На фото в очі його гляне І скаже стиха:"Так, війна..."
Як тільки грім весняний вдарить, Дзвенять дзвіночком на стіні Медалі воїна і слави, Ніби клопочуться вони.
В травневий день на вишиванку Старенькі руки знов кладуть Цю пам'ять, що живим оставив, А сам пішов в останню путь.
Вона і квіти зготувала, Щоби на камінь положить, Й вино червоне з винограду, Бо він любив його колись.
Старенька тихо-тихо встала...
жжж жжж жжж
ЛЮБОВЬ (сказка)
В пустыне гор слепой в лачуге Сидел в раздумье у костра. Он песню пел под завыванье Горного духа Ветра-А-А. И мыслью в космос подымаясь, Обозревая жизни круг - Его душа то расцветала, То завершала счастья путь.
Вдруг что-то нежное коснулось Его лица и старых рук. Он содрогнулся и поднялся С немым вопросом :"Кто ты, дух?" В лачуге тихо, тихо стало... Старик напрягся и молчал Его душа вся трепыхала - Такое в юности встречал.
И вот сейчас весь в ожиданьи, Учуяв запах нежных роз, Он словно к матери вернулся - В долину гор, где в детстве рос. Он любовался едельвейсом - Цветком любви и чистоты. Дарил любимой в знак признанья Нежнейший цвет горной весны.
Любил он лес и птиц в полете, Что поднимались к небесам. И слушал песню гор высоких, Вдыхая запах нежных трав.
В тиши ночной, в год звездопада, Он слушал песню соловья... И что-то нежное ласкало Лицо и руки у ручья. И вот сейчас все повторилось... В год звездопада он живет И чья-то юность с гор высоких В долину трав любовь несет!
жжж жжж жжж
Моя ти рідна, Україно!
Нема гарнішої землі, Коли горять Стожари в небі Й співають в гаї солов'ї.
А ти їдеш під чистим небом, Вдихаєш запах різних трав І слухаєш чарівну пісню, Що братик-вітер її склав.
Вона. як дзвін душі твоєї, Що споглядає рідний край Й несе просторами Вкраїни Веселку, що Творець послав.
ДУША /продовження/
Коли Душа потрапила на Землю, вона мерзла і страдала від сильного холоду і заметіль. Та змушена була летіти далі, бо її ніс вітер, а потім щось притягувало. Якось стомившись Душа сказала: -Все. Я більше так не можу! - та раптом відчула як щось тепле і ніжне огорнуло її і знову понесло. Вона подумала: «Це, мабуть, Творець. О-о-о! Який він добрий і милосердний!» Та на разі їй стало душно і жарко, а потім спекотно. Душа відкрила очі і з подивом запитала: - Господи, що це? - Втікай, - хтось сказав поряд. – Дід Вулкан розсердився. Ото й лютує. Роздивлятись не було часу і вона з його допомогою піднялася вверх. Скільки так летіла, і що було потім не пам’ятає, але точно знає, що прокинулась від прекрасного співу птахів і духм’яного запаху трав. Вона відкрила очі і побачила, що лежить на галявині серед красивих квітів, а навколо неї погойдують своїми верхівками дерева. Душа підвелася і відчула приємну прохолоду. - Що це? Що це за чудо? - здивовано озиралася Душа. Вона торкалася краплинок роси і вони бриніли, ніби сріблясті дзвіночки. Перший промінь сонця впав на одну з них, і роси створили навколо неї райдугу життя. - Що це? - зчудовано говорила вона собі. - То роси трав. Вони дарують тобі свою чистоту і здоров’я. - Здоров’я? - знову здивувалася Душа. -Так. Ти ще цього не знаєш, але скоро пізнаєш. - Але хто ти? Чому я тебе чую і відчуваю, але не бачу? - Я твій Ангел Охоронець. Ти завжди будеш мене відчувати і чути, коли потребуватимеш. - А-а-а! - сказала Душа і полетіла. Вона летіла лісом, зустрічаючи тварин і птахів, роздивлялася рослинний світ, але прямувала далі не зупиняючись. Та на разі вона побачила в степу двох молодих людей, які працювали і загадково обмінювались поглядами. Це привернуло її увагу і вона почала за ними спостерігати. Ось дівчина випрямилась і Душа побачила її красивий гнучкий стан. Дівчина попрямувала до глечика з водою, граціозно погойдуючи бедрами, і якось дивно посміхалась. Взявши глечик, запитала в юнака: - Будеш пити? - Принеси, - сказав юнак і посміхнувся. Дівчина принесла юнакові воду і ніжно поцілувала. Він її підхопив і поніс до свіжоскошеного сіна. Душа відчула, як її почало щось притягувати… і чиїсь ніжні обійми огорнули її ще незрозумілими відчуттями. -Це кохання життя. Тепер це твій дім. Ти будеш жити в нім: боротися і відчувати біль, радість і щастя кохання та гіркоту зради. Ти будеш розвиватися або зупинишся і тебе не стане, - тихо і спокійно сказав Ангел. Душа ще нічого не розуміла, але вона вбирала в себе, якусь нову енергію буття. І їй здавалось, що вона тане. -Зупинись! Так не можна. Ти повинна бути цільною і зберігати те, що в тебе вклав Творець. Душа прокинулась і закричала. Вона кричала не від того, що це був якийсь сон. Ні. Вона кричала від того, що у неї було тіло, з якого вона не могла вийти. -Не кричи, моя люба донечко! - почула вона голос. Душа відкрила очі і побачила ту дівчину, яка кохалася з юнаком. -Мама тебе любить і зараз нагодує. Душа ще не розуміла, що з нею відбувається. Та раптом відчула тепло і запах молока. Їй захотілось пити, але вона і цього не розум, тому знову закричала і в цей час молоко фонтаном увійшло у все її єство. Душа заспокоїлась і заснула. Так починається нове життя людини на Землі.
БАЙКА ЛІСУ
Летить баба на мітлі,
А за нею ще аж три. Царство лісу розгулялось… На горіхи всім дісталось.
Вовки вили, завивали - Мужики за вила взялись. І лисиці забрехали, Та собаки їх впізнали.
Жаби квакали, кричали - Комарів всіх розігнали. Ліс тріщав і стогнав, Бо ведмідь все вивертав.
А зайці? Так ті втікали… Білки в дуба захист взяли. Їжаки як не ховались, Їх, як м’ячик, всі ганяли.
Лісовик на все дивився, А затим вже й розсердився: - Як це так? Та хто посмів, Тут порушить спокій мій?
Та ніхто того не чув, Бо стояв страшенний шум. Лісовик сопілку взяв І один лиш звук подав.
Зупинилось царство лісу… Не шелехнеться й трава. Всі завмерли, мов статуї, Лісовик - відпочива…
Та наразі знов щось сталось - Ще одна карга припхалась. Роздивився Лісовик - Це Ягусенька летить.
- Ну, а ти, що тут забула? – він насупив брови враз – Прилетіла погуляти? Так скінчивсь бенкет у нас.
Ну, давай, сідай у ступу І за тридев’ять земель Повертайся вже додому, Бо скінчився в лісі хмель.-
Баба сіла на пеньок Й хитрувато подивилась: - Ти чого це розходився, Як казан, що з печі втік? Я ж на раду прилетіла, - відказала баба сміло.
Звірі тихо підступили, Коалицію створили. Потім вуха нагострили І присіли, тут як тут.
Лісовик від здивування Навіть кашляти почав. А затим прочистив горло І серйозно так сказав:
- Ну то, що ж… Почнемо раду, - І присів на зруба він. – Хто, що має тут сказати, Прошу , лапу піднімати І регламент зберігати.
Заєць першим слово взяв: - Що ж це коється у лісі? Подивися, Лісовик! Тут народ весь твій сидить. Не народ - представники, Бо вони усі пани І народ не пропустили, Світські гульки тут створили. А народ свій обікрали - У мамок всі пільги взяли.
Зашуміла рада сильно: - Що? - Це брехня!.. - Нараховуєм щодня!..
Сірий Вовк ступив до Зайця: - Що це ляшкаєш отут? Твої брехні не пройдуть…
- Ляскав ти зубами сильно, Та мужик у зуба дав. Ти у нього вила вкрав, - відповів на теє заєць.
Вовк ще щось хотів сказати, Та розсердивсь Лісовик: - Вила знов у когось крав? А-а-а! Ти до Вишні завітав, - здогадався Лісовик. – Ну звичайно, у хлівець Ти поліз, як молодець. Та Остап тебе зустрів І залишив без зубів. Ну, а ти, коли втікав, Вила в нього і украв.
- Я прошу у ради захист, - Заволав тут Сірий Вовк. – Я не буду більше красти. Ось Вам зуб мій, тут і кров.
Наперед ступив і Лис. Ніби свій, та сам звик жить… Розширяє свої зони І краде на всіх кордонах.
- Ви не вмієте тут жити… Домовлятись треба вчитись. Я даю гуманітарку І мовчать усі ще зранку.
Тут не витримав їжак: - Ти даєш гуманітарну? А скажи: «Кому? й на Що?» Зранку звірі йдуть на шахти, А ведмідь твій, кум родной, Гатить лапами по хатах… Як назвать це - "друг родной"?
- Що-о-о? - заревів Ведміть щосили. – Звірі милі, це брехня! Та між нами перемир’я… Це виконуєм щодня.
Підняли вже крик і білки: - Як брехня? Ти щоночі трощиш ліс, Бо у ньому ти не ріс. Трощиш так, що ми втікаєм І в підвалах замерзаєм…
- У підвалах!.. у підвалах!.. – закричали комарі.
- Шубка бура, лоск і шик, Звідки ти прийшов, ведмідь? - зацікавилась сорока.
Наперед ступила баба, Вся така, як фіфочка. - Що за крик і тара-рам? Він приніс медок всім нам - Медовуху і сивуху, Щоб жили ми, як пани, Що ото колись були.
Раптом звірі піднялися Й почалася боротьба. Лісовик весь затрусився І нарешті пробудився - Весь спітнілий і зелений. Коли бачить, звірі сплять, Тихо й мирно так лежать.
Лісовик перекрутився, Тричі сплюнув і сказав: - Слава Богу, ми не люди! І закони, що дала Нам ця славная земля – Не порушуєм ніколи, Бо природа в нас така. А от люди… дивні звірі!? Ой- йой-йой, яка біда! Десять заповідей в них - Не працює жоден з них.
БОЛОТЯНА БАБА
(казка)
Далеко… далеко… За синіми горами, За морями і долинами Тече річка Велика Вись.
Ніби та змія, звивається
Між пшеничним полем Великого степу Та чорним лісом.
На пагорбі біля Висі Замок кам’яний. А у замку тім великім Граф живе один.
Він розводить квіти дивні, Хоч є степові. І краса та користь їхня Дана від землі.
В нього сад весь дивовижний, Переходить в парк. І живуть там птахи різні… Граф живе все ж сам.
Біля замку є джерельце, Що б’є з-під землі. І співає воно пісні Про долі людські.
Якось вранці на світанку Дівчина прийшла, У віночку із трав степу, Ніби та весна.
Напилась води з джерельця І почула спів: - Хто знайде срібне відерце, Подарунок мій, Що лежить на дні озерця, В кам’яній горі. А озерце те із сліз, Бо наплакав вітер-гість. І з’єднались береги Річки-матері води. Хто відерце те дістане – Лікувать кістки всім стане? –
Здивувалася дівчина: «Звідки дивна пісня лине?»
Раптом бачить суне щось, Велике й незграбне. Вона швидко до верби І в гіллях сховалась.
Коли чує промовляє Чоловічий голос: - Ти з ким, брате, розмовляєш? Та ще й так ізрання…
- Ой, та ні! То я співаю, Тебе зустрічаю. Але нащо ти це робиш? Чом не взять людину? Хай би в графстві працювала, Тебе доглядала. А, можливо, старі чари, Що стара наклала, Може знати й розгадати Як з тебе їх зняти.
- Все можливо, джерельце. Але це розмова… Я сумую за людьми, Та вони втікають. І лиш праця та краса Мене потішають. Стільки років в такім тілі… І дуже стомився. Чи зустріну ту дівчину, Щоб я вже звільнився?
- Вибачай, та я біжу До матусі-Висі. То ж послухай, що скажу – Пильно придивися… Тут, в степу, живе дівчина, Гарна, мов те сонце, Розуміється на травах Й тобі допоможе, - так промовив та й побіг до матері-Висі.
Граф посидів якусь хвильку, Криво посміхнувся І промовив з гіркотою: - А де її взяти, Ту дівчину, що від сонця Й любить працювати? Якщо люди від краси, Що створив для них я Відвертаються й втікають Щойно мене бачуть.
А затим напивсь води І набрав у відра. Та й посунув в своє графство Як той дід столітній.
А дівчина то все чула… Із схованки вийшла, Подивилась йому вслід, Тихо посміхнулась. Повернулась до води, Низько поклонилась Та й побігла до хатини старої знахарки.
Вона бігла, мов летіла, Змагаючись з вітром. І віночок загубила Із степових квітів. Прилетіла, засапалась… Трішки відпочила. І в знахарки запитати Про графа хотіла.
А знахарка, та все знала… Таємниці цього краю Кревно зберігала. Вона тихо посміхнулась І сказала внучці: - Хто знайде срібне відерце, Подарунок мій? Той здобудить графа серце І злікує біль…
- Ні, бабусю, щось не так Співало джерельце: «Хто відерце те дістане, Лікувать кістки всім стане?» Про яке відерце співало джерельце? І чому так ходить граф, Ніби каракатиця?
- Не кажи так! Не дай Боже, ще з тобой щось трапиться! – стара внучку обняла ще й перехрестила. Затим чистою водою Навхрест напоїла.
Посадила біля себе Й тихо почала: - Жив колись на світі Мрійник молодий. Він любив гуляти По світу один.
Переплив він море, Перейшов і гори. Чорний ліс побачив Та й далі пішов.
Ось і степ широкий, Трави чудодійні. Скелястії гори, Під ними ріка.
Джерела співучі І люди, мов сонце, Привітні і щедрі, Ніби та земля.
Люди запросили Мрійника у гості. Вони святкували Свято врожаю.
Всі були веселі І були щасливі. Дякували Сонцю,
Матері-Землі.
Не забули й предків, Що їх научали. Клали біля Дідуха Дарунки свої.
Серед гурту молоді, Мрійник запримітив Дівчину, що квіткою Здалася йому.
Довго не роздумував. Перстень з діамантом На палець дівчині Швиденько надів.
А затим за звичаєм - Засватав кохану… Весілля гуляли Народом усім.
Через дев’ять місяців Народився хлопчик. На свято до себе Мрійник запросив: Джерельце співуче І людей з округи, Берегиню степу З народом її.
Джерельце малому Принесло в дарунок Відерце із срібла Й чистої води.
Берегиня степу Поклала в колиску Золоту зернину й квіти степові.
Майстрині з народу Вишиту сорочку І рушник на щастя, Оберіг життя.
Та щось таке сталось… Не всі й зрозуміли. Повіяло холодом І ударив грім.
Раптом всі побачили Болотяну бабу, Що йшла до малого З жабой на плечі.
- Ти усіх покликав, Мрійнику багатий, Та забув про мене - Фею чарівну. Хоч живу в болоті, Та багато важу, Бо в сльозах від вітру Кладець стережу. А твоєму сину Я дарую жабу, Яка допоможе Вижити йому. –
Так вона сказала І зникла з відерцем, Залишивши жабу В колисці маля.
Всі були схвильовані І хотіли жабу Ізловить і знищить, Як страшне буття.
Та почули раптом: - Я є королівна! Хто посміє тронутись, Той піде з життя!
Сіла біля хлопчика, А він посміхнувся… І тієї ж миті Змінюватись став.
Люди з страшним лементом Почали втікати, Щоби це прокляття Й на них не пішло.
Джерельце лишилось, Берегиня степу І стара знахарка Від майстринь усіх.
Вони обступили Колиску малого І обряд здоров’я Здійснили над ним.
У велику чашу, Із сталі і міді, Джерельце вливало Води чарівні. А стара знахарка Разом з берегинею Купала малого Тричі раз по три.
Затим одягнули Вишиту сорочку І в рушник укутали, Оберіг його.
Берегиня степу Дала йому силу Аби міг зіп’ятись На ноги свої.
Раптом хтось постукав.
Бабуся замовкла…
Стурбовано глянула
На внучку свою.
А затим сказала Голосом спокійним: - А хто там? Заходьте В господу мою!
Перевальцем в хату Зайшов кривоногий, Чоловік кремезний, Й на порозі став.
Затим призвичаївшись, Побачив ікону, Перехрестив лоба Й серйозно спитав:
- Ви є та знахарка, Що мене купала Разом з Берегинею Й народом її?
Бабуся в знак згоди Низенько вклонилась, Та він зупинив, Обнявши її.
- Не треба! Я вдячний За все, що зробили…-
Побачивши дівчину Тихо спитав: - А хто ця дівчина? - Онука моя, - Тихо у відповідь графу сказала І запросила до столу пройти.
- Онука від Сонця? Чи брешуть вітри?
Бабуся стривожилась, Глянувши на графа. Затим подивилась На внучку свою.
- Не брешуть вітри,- Спокійно сказала І сіла, узявши руки її.
І
