Слуга за гріш (індійська народна казка)

Матеріал з Казки українською мовою
Версія від 16:19, 25 вересня 2013, створена Bogdan (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Жив-був цар і мав він трьох синів. А ще був у нього великий пишний садок, і яких тільки дивовижних дерев та квітів не було в тому садку! Та от біда — коли садок укривався цвітом, звідкись вихором налітали коні, трощили дерева, толочили траву й квіти. Сердився цар, наказував сторожі очей не стуляти, садок пильнувати, однак ніщо не допомагало — знову налітали коні, ламали все, топтали, трощили, плюндрували.

І тоді по всій державі забили в барабани, загукали глашатаї.

— Гей, люди добрі, слухайте царську волю! Хто лютих коней половить, того в нагороду царством обдарують!

Почули царевичі батьків указ і сполошилися. Поговорили, порадилися між собою й вирішили самі садок стерегти, самі коней-лиходіїв ловити. Бо якщо хтось інший коней половить, вони позбудуться царства, муситимуть або коритися новому цареві, або піти світ за очі.

І стали вони по черзі стерегти садок. Перший пішов старший брат. Всеньку ніч не спав, по садку ходив, а під ранок задрімав. І відразу ж налетіли лихі коні, все потрощили, поламали, витоптали та й помчали геть. Старший син прокинувся, дивиться — садок поламаний, потоптаний, потрощений. Зітхнув він гірко, та що вже тут вдієш!

Наступної ночі пішов стерегти садок середульший брат. Всеньку ніч не стулив очей, а вдосвіта присів на хвильку й не помітив, як заснув. І знову налетіли коні, все поламали, потоптали, пом'яли й помчали геть,

Середульший брат аж похолов.

«Пропало наше царство! Не зумів садка встерегти! А на меншого брата надії ніякої»,— подумав він.

Третьої ночі пішов стерегти садок менший царевич. Став він думати, як би його не заснути. Бо ж розумів — коли засне хоч на мить, потопчуть садок люті коні! І придумав царевич хитрість: розрізав мізинець, посипав ранку сіллю з перцем і почав стерегти садок. Де вже тут заснути, коли мізинець щемить, вся рука ниє! Ліг він у високу траву, зачаївся. Болить йому палець, однак лежить царевич тихо, не ворухнеться. А коні-розбійники як уродилися — мчать до садка. Та царевич був насторожі, зірвався на ноги, схопив ватажка коней і вмить його стриножив. А табуй помчав геть.

Став просити кінь, щоб відпустив його царевич, та хоч як просив, хоч як молив -^-'царевич був невблаганний.

— Ну що ж, твоє зверху,— мовив нарешті кінь.— Чого хочеш, проси, будь-яке твоє бажання я сповню.

— Нічого мені не треба,— відповів царевич,— тільки щоб садок квітнувша радість батьков|, щоб ніхто його не топтав.

— Гаразд, так і буде,— сказав кінь.— До того ж я хочу зробити тобі добру послугу.

Кінь висмикнув з гриви кілька різнобарвних волосин і дав царевичу:

— Дарую тобі ці чарівні волосини. Візьмеш одну, простягнеш до сонця — і враз постане перед тобою могутній кінь з дорогою вуздечкою та розкішне вершницьке вбрання. Яку волосину вибереш, такої масті й буде кінь, такого кольору вуздечка та вбрання. А кінь той за будь-якої біди тобі допоможе. Ти задоволений моїм подарунком? Відпусти ж мене тепер на волю...

Відпустив його царевич, дивиться—і очам не вірить! Садок буяє, трави піднімаються, гілки випростовуються, плоди наливаються солодким соком. Гнеться важкими гронами до землі прозорий виноград, крізь смарагдову зелень яріють гранати, вітерець ширить довкола ніжні пахощі манго, медово пахнуть квіти й трави. Не обдурив-таки кінь!

І відразу біль у пальці вщух. Упав царевич на молоду зелену траву й міцно заснув.

Вранці пробудився царевич і згадав про кінські волосини. Взяв білу волосину, простяг її до сонця — і став перед ним білий кінь й біле вбрання. Вдягся царевич, скочив на коня та й помчав до палацу. Розповів батькові й братам усе, що трапилось. Цар глянув—справді: садок квітне ще буйніше, ніж доти,— і невимовно зрадів. А старші брати, навпаки, засмутилися, розсердилися на меншого, що розумнішим за них і спритнішим виявився. Куди це, мовляв, годиться, щоб на царство став брат-дурник, а вони були в нього на побігеньках! Краще вже піти світ за очі, поки не пізно, а то він буде безперестану над ними глумитися та збиткуватись!

Побачив царевич, що брати його збираються йти з дому, і до них:

— Куди ж ви, брати любі, навіщо мене покидаєте? Яка мені радість самому тут лишатись і царювати? Коли вже так, то і я з вами!

— Тебе ще нам бракувало!— сердито відказали брати.— Чи мало ще тобі почестей? Став царем, то царюй! А нам хоч людям на очі не потикайся від ганьби та сорому!

Мовили так вони та й пішли, куди очі світять. А менший — і собі слідом за ними. Ідуть вони так, ідуть ■=-. старші брати попереду, а менший позаду.

«От причепа! — дратуються брати.— Чого йому ще від нас треба?»

Терпіли вони, терпіли, а тоді не витримали:

— І чого ти плентаєш за нами, як той хвіст? Іди собі в свою державу, царю пресвітлий! Народ, певно, жде не діждеться тебе! Чого тобі треба від нас, бідних та злиденних?

— Лайте мене, сваріть, що хочете зі мною робіть, а не вернуся я додому без вас, та й край!

— Ну, то слухай, що ми тобі скажемо! Повернемось лише тоді, як ти даси слово в усьому нас слухатися, чинити так, як ми звелимо. Інакше ноги нашої там не буде!

— Згоден,— покірно мовив царевич,— згоден на все!

І всі троє повернулися додому. Старші брати взяли найгіршу мушлю, нанизали її на нитку й повісили на шию меншому братові.

— Віднині ти будеш нашим слугою! — заявили вони.— Митимеш посуд, казани чиститимеш, підлогу замітатимеш, воду носитимеш, їжу варитимеш, хороми прибиратимеш, одяг пратимеш та ноги нам розминатимеш. І багато чого іншого робитимеш, що ми звелимо тобі!

І став менший царевич прислужувати братам. Ходив біля них ревно, дбав про них, як міг, догоджав їм. А тим того й треба: розважаються собі, веселяться та над рідним братом збиткуються. Кликали його не інакше, як слуга за гріш,— мовляв, така йому красна ціна. Куди брати не йдуть, слугу-брата беруть, наче на повідку ведуть!

Якось надумали брати податися на полювання. Гасали верхи по лісу, полювали, аж поки забрели в чарівну й мальовничу місцину. Вирішили тут перепочити, а слузі своєму звеліли поставити шатро.

А неподалік стояв гарний палац, у якому жила красуня-царівна. І глашатаї саме оголосили скрізь, що вийде вона заміж за того, хто доскочить на коні до її високого балкона і на льоту кине в неї м'ячем. Приїздили царевичі-женихи з усіх усюд, пробували виконати царівнину умову, але жодному не вдалося цього зробити.

— Ану-бо спробуймо! — загорілися брати.

Поскакали вони до палацу. Шмагали та підострожували коней, намагаючись дострибнути до балкона, де сиділа царівна. Високо злітали буйні коні, та все ж не могли дострибнути до балкона.

— Дозвольте спробувати й мені! — попросив менший брат, їхній слуга.

— Та чи ти при своєму розумі? — підняли його на сміх брати.— Бач: дурник-дурник, а й собі хоче одружитися з царівною! Де вже тобі дострибнути, коли ти й коня до пуття не вмієш осідлати! Сиди собі краще нишком і не рипайся, не роби себе, а більше нас, посміховиськом!

Змовчав менший брат, а коли брати подалися на полювання, взяв зелену волосину, простяг до сонця — і вмить постав перед ним зелений кінь у зеленій вуздечці та ще й вбрання зелене. Перевдягнувся царевич, сів на коня, вихором промчав понад балконом, кинув м'яча і влучив просто в царівну. Царівна озирається — ніде нікого!

І оголосила вона тоді, що вийде заміж за того, хто зуміє злетіти на коні до балкона й попаде в неї м'ячем не раз, не два, а сім разів, тобто цілий тиждень поспіль. Бо кортіло їй дізнатися, хто ж він такий, отой молодець, що виконав її умову, але не схотів постати перед її очі.

У наступні дні простягав царевич до сонця червону волосину, потім — жовту, синю, золотисту, чорну, руду. Яку волосину він простягав, такої масті кінь і з'являвся перед ним, такого ж кольору були вуздечка і вбрання. Стрілою мчав царевич повз балкон, кидав у царівну м'ячем і зникав, ніким не помічений. Крутить головою царівна, а нікого не видно — ні коня, ні вершника. Що за дивина!

І звеліла царівна оголосити, що відітне мечем голову тому, хто іще хоч раз насмілиться дострибнути до її балкона й кинути в неї м'ячем.

Та царевича й це не злякало: простяг він до сонця білу волосину, вдягнув біле вбрання, скочив на білого коня з білою вуздечкою і знову злетів до самісінького балкона. А царівна стоїть на балконі, на всі боки озирається, пильнує сміливця. Кинув царевич м'яча і навмисне трохи притримав коня. Помітила його царівна й змахнула мечем. Царевич нахилився, і тільки лезо меча торкнулося його голови, дав коневі остроги й наче розтанув у синьому небі.

Меч лиш ковзнув по його чолі.

Так царівна поранила спритного царевича, а не відтяла голови, як обіцяла. Вона відразу розіслала по всій країні гінців шукати юнака з раною на голові. Хоч хто траплявся гінцям на дорозі, з кожного вони зривали чалму, тюрбан чи шапку й дивилися, чи немає на голові рани, порізу, бодай подряпини. Обнишпорили все місто, але такого юнака не знайшли.

Царські слуги поверталися ні з чим. Коли це зустрівся їм жалюгідний жебрак у смердючому дранті, обліплений мухами. Зірвали з його голови шматину — і очам своїм не вірять: свіжий поріз! Вони аж у поли вдарилися. Що, мовляв, скаже царівна, коли побачить, якого жениха привели? Чи не покарає вона їх?

Подумали, погадали вони та й дали жебракові спокій. Прийшли в палац і повідомили цареві, що так і так, усе місто перевернули, кожен куточок оглянули, жодної людини не пропустили — немає поранених мечем царівни. Всяких голів надивились — гладеньких і шишкуватих, круглих і довгастих, зарослих і лисих, але ні в кого не виявили свіжої рани чи хоча б порізу. Правда, наостанок трапився бруднючий жебрак з раною на голові, ніби й від меча. Та хіба той відразливий жебрак може бути женихом царської доньки?

— Мерщій схопіть жебрака й приведіть до мене! — звелів цар.— Нехай царівна нарікає сама на себе за свою впертість! Якого хотіла жениха, такого й матиме!

Слуги побігли виконувати цареву волю.

Хоч і глузували з нього брати, проте менший царевич дуже любив їх. Він знав, що коли одружиться з царівною, то брати повмирають від заздрощів. Тому і вдягнувся в лахміття, а тіло обмазав грязюкою з медом, щоб на нього й дивитися було гидко. «Такого мене ні в чому не запідозрять; якщо ж навіть схоплять і приведуть до царівни, то вона, побачивши мене, сама зречеться своїх слів»,— розважив він.

Та цар розважив інакше. Коли привели жебрака й зірвали з нього ганчірку, цар одразу побачив, що жебрак поранений мечем його доньки.

Цар розгубився. «От халепа,— подумав він.— І чого ото я розгнівався на доньку та звелів привести цього волоцюгу? Адже й справді цей жалюгідний жебрак — її жених!»

Але нікуди дітися — довелось цареві готуватися до весілля...

Наказав він зліпити для молодих подалі від царських хоромів малесеньку хижку.

На весіллі жебрак удав із себе ще й німого, і це ще більше засмутило царя. Покликав він через кілька день свою доньку й мовив до неї:

— Не ганьби мого імені та честі! Щоб і ноги твого чоловіка в моєму палаці не було!

І наказав носити щодня молодим по мірці вівса, щоб годувалися.

Прийшли молоді в свою оселю, і попросила царівна чоловіка помитися та перевдягтися. Той так і зробив. Побачила царівна, який він чистий став і гарний — очам своїм не повірила.

— Ти ба, яке диво ховалося серед ганчір'я та бруду!— вигукнула вона.

А чоловік лиш усміхнувся у відповідь — таємниці своєї не розкрив. У царівни було ні мало, ні багато — семеро братів, і щодня вони вирушали на полювання. Захотілося пополювати й царевичу.

— Піди до батька,— попросив він дружину,— нехай дасть і мені коня та зброю. Чим я гірший за твоїх братів? Я теж хочу полювати.

Не хотілося царівні йти до батька, не забула вона його прикрих слів про чоловіка, але й засмучувати чоловіка не хотілося. Тож прийшла вона до царя та й каже:

— Мій чоловік теж хоче полювати. Дуже прошу, дайте йому якусь зброю і коня.

— Бачу, він зовсім знахабнів! — скипів цар.— Волоцюга, жебрак, а й собі туди ж — у мисливці! З царськими синами надумав змагатися!

Царівна мовчала, не сміючи підвести очей.

Та згодом цар трохи заспокоївся і звелів дати зятеві віслюка та нікудишнього поламаного лука.

— Який вершник, таке йому й спорядження! Ото вже нагасається, ото дичини наполює! — сміялися придворні.

Подалася царівна додому похнюплена, поламаний лук несе, віслюка за собою веде. А повз неї прогарцювали на баских конях семеро її братів-царевичів на полювання.

Узяв слуга за гріш лук, сів на віслюка та й поїхав слідом за царевичами. А ті навмисне не квапляться, хизуються та все озираються, жартують та глузують з цього. А слуга за гріш ще й кривляється, мов блазень, царевичів потішає: дивіться, мовляв, який я дурник! Тримає і лук не так, як треба, і на віслюку сидить обличчям до хвоста. Царевичі аж за животи хапаються від сміху, а слузі за гріш хоч би що.

— Бійся, всякий звіре,— глузують царевичі,— бо вийшов на полювання мисливець з мисливців! Тікай, якщо тобі життя любе!

Свищуть, галайкають царевичі, сміються... А коли натішилися, насміялися вдосталь, підострожили коней і помчали до лісу. Залишився мисливець па віслюкові один, далеко позаду. Проїхав він іще трохи, відпустив віслюка, дістав чарівну зелену волосину, простяг до сонця, і постав перед ним зелений кінь. Стоїть, гривою могутньою стріпує, землю копитом риє, смарагдовою вуздечкою подзенькує. А поруч—зелене вбрання та все спорядження мисливське. Перевдягнувся слуга, скочив на коня — і навздогін за царевичами.

А тим часом семеро царевичів вистежили звіра, помчали за ним, але де там: утік він у непролазні хащі! Цілісінький день ганялися за ним, вистежували, продиралися крізь лісові нетрі, повзли, підкрадалися, стріл не шкодували, а все марно. Не помітили, як і вечір запав; довелося їм ні з чим повертати назад. Зате слуга за гріш вполював багато чого: і оленя, і дикого кабана, і тигра, і навіть лева. А що не міг усю здобич забрати з собою, то взяв тільки ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева й рушив додому.

А семеро царевичів повертаються сердиті, невдоволені полюванням, один одного звинувачує у невдачі. Коли раптом хтось із них радісно вигукнув:

— Стійте, бачу оленя! Цур мій!

Відразу ж інші брати закричали навперебій:

— Кабан, мені кабан попавсяі

— А мені тигр! Тигр!

— А ось і лев! Ура, підстрелив! Убив!

А то семеро братів наткнулися на здобич, що її залишив царевич-слуга. Накинулися на неї, розхапали, хто що міг, і рушили додому, раді-радісінькі, пишаючись своєю мисливською спритністю та хоробрістю. Подалися прямісінько до царя, показують здобич, розповідають, аж захлинаються, як то вони вміло та спритно вполювали її. А цар і собі радіє, не напитається синами, вихваляє їх на всі лади.

А слуга за гріш тим часом потрюхикав на віслюкові до своєї хижки, зайшов та й мовить дружині:

— Вдалося полювання твоїм братам, з багатою здобиччю повернулися! А я хоча б дрібноту яку вполював! Піди до них, може, дадуть хоч трішки м'ясця, бо дуже вже хочеться поласувати свіжиною!

Не хотіла царівна, а таки пішла до царського палацу, стала просити дружин своїх братів:

— Вділіть і нам дещицю зі своєї здобичі, зробіть таку ласку!

— А більше нічого не хочеш? Посоромилася б жебрати!— накинулися ті на царівну.— Іди жуй свій овес, а до чужої таці рук не тягни! Краще розкажи нам, що там твій дурник уполював, яку здобич приніс? Певно, всього надбав — адже на віслюкові на полювання їздив!

Царівна мовчки слухала їх, але не йшла.

— То ти довго ще нам очі мулятимеш? — знову напустилися на неї дружини братів.— Довго ще стовбичити тут будеш? У нас і без тебе клопоту вистачає — он яка купа м'яса, і все треба зварити та посмажити!

Царівна із слізьми на очах пішла додому.

— Нізащо вже не піду до них! — заявила вона чоловікові.— Не хочу принижуватись перед ними!

Якось царівна з чоловіком гуляли в лісі. Коли бачать — стоїть у глушині хатина. Зайшли вони в неї перепочити. Царівна взялася готувати обід. А поблизу якраз полювали семеро царевичів. Потомилися, ледве не падають, та ще спрага мучить. Аж раптом помітили хатину, а над нею димок в'ється. Зраділи, сил їм відразу додалося, кинулися до неї, щоб скоріше води напитися,— а на порозі вже стоїть слуга за гріш.

— Води, скоріше нам води, бо помираємо від спраги! — ще здалеку закричали царевичі.

— Заходьте ж, заходьте в хату, гостоньки дорогі, відпочиньте з дороги!

— Ой, дай нам тільки водиці! Більше нічого не хочемо!

— Та що ви, що ви! Як можна пісною водою таких гостей пригощати? Ні, вам треба й підобідати! Тож заходьте, влаштовуйтесь зручніше, от-от і обід поспіє!

Нічого діяти, зайшли брати в хатину, розсілися, чекають обіду. Невдовзі господар приніс всіляких наїдків. Пообідали брати, хоч і не дуже шматок у горло йшов — так пити хотілося. А від гострих присмак іще дужче стала дошкуляти спрага.

Вніс нарешті господар величезний глек і мовив:

— Приніс я для вас, спраглих, повний глек холодної джерельної водиці. Але напитися дам тільки за однієї умови: якщо кожен з вас дасть мені поставити вам тавро на голові! Тоді пийте, скільки кому влізе!

Мусили царевичі погодитися. Слуга за гріш розжарив на вогні грошову монетку й кожному з братів поставив на голові тавро. А потім пріли вони холодну, чисту, запашну воду, забувши про все. Ледве відірвалися від глека, а тоді рушили додому.

Слуга за гріш і його дружина теж повернулися в свою хижку. Минув день, потім другий, а на третій пішов слуга за гріш до царя.

— Пресвітлий царю,— винувато мовив він,— ваші сини тяжко скривдили мене, а я покарав їх за це, може, й надто жорстоко! Ваші сини пограбували мене, і я їх покарав!

— Як? — сторопів цар, не збагнувши, про що йдеться.— Пограбували? Хто? Кого? Мої сини? Що ти зробив з царевичами, негіднику? Та як ти смієш наговорювати на них? Де таке видано, щоб царевичі оббирали жебрака?

— А виходить, що обібрали! — спокійно мовив слуга за гріш.— Ваші сини вкрали здобич, що я її вполював! А за це я їх затаврував.

— Хапайте його! Він із глузду з'їхав! — зарепетував цар.— Смердючий жебраче, як тільки язик у тебе повертається таке казати?

Тоді слуга за гріш мовчки розв'язав вузлика, в якому були ріг оленя, ікло кабана, хвіст тигра та кіготь лева.

Відсахнувся цар, зрозумівши, що не набрехав йому зять. Мусив він обуритися й на чім світ стоїть лаяти своїх синів.

— Пресвітлий царю,— докинув слуга за гріш,— можете й самі впевнитися, що я вже і так покарав їх!

Цар мерщій позривав тюрбани із синів. Справді, на їхніх головах красувалися свіжі тавра від монетки вартістю в один гріш.

Невимовно прикро й соромно стало цареві. А слуга за гріш розповів йому про себе, про свої пригоди. Як дізнався цар, що перед ним не нужденний злидар, не жебрак, а справжній царевич, повеселів одразу, став благати, щоб той простив його, і на радощах подарував півцарства.

Колишній слуга за гріш попрощався з усіма, забрав дружину й вирушив до отчого дому, а там і своєму батькові розповів, що з ним трапилося. Щиро зрадів батько, запишався, що в нього такий розумний та сміливий син, і подарував йому не половину, а все своє царство.