Відмінності між версіями «Старі ворони (кубинська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: {{Шаблон:Кубинські народні казки (Веселка, 1988)}} {{Шаблон:Кубинські народні казки українс...)
 
 
(Не показані 5 проміжних версій 2 користувачів)
Рядок 1: Рядок 1:
 +
Жила собі вороняча пара — [[чоловік]] і [[жінка]]. Вони крали в сільських хатах котушки, шпильки, поворозки та всілякий інший дріб’язок, без угаву каркали «карр, карр!» і не помітили, як і старість прийшла, а з нею й чорні дні.
  
 +
Сидять якось вони на гілці хагуея , і чоловік каже жінці: Як же ми тепер житимемо, старі й немічні? Та ще ця страшна посуха ніде й пальмового горішка не знайдеш, не те що гусені. Гірка наша доля!
  
 +
Не журись, відказує стара ворона.
  
 +
— Хоч ми з тобою вже старі та немічні, зате досвід маємо чималии, і він нам на старість усе замінить. Поглянь-но на верхні гілки — бачиш, там вороняче гніздо з маленькими пташками? Батьки в них молоді, зелені. Що, як ми з тобою повискубуємо в себе пір’я, викинемо з гнізда воронят, а самі сядемо на їхнє місце? Тоді в нас досхочу буде їжі, і ми з тобою не повмираємо з голоду. В цих молодят, сам знаєш, вітер у голові, вони не помітять підміни.
  
 +
Чоловікові ця думка сподобалася, і вони почали одне в одного пір’я вискубувати. Геть голі лишилися — аж дивитися бридко. Вискочили вони на верхню гілку, повикидали з гнізда маленьких вороняток і самі всілися на їхнє місце. Сидять, чекають, що буде далі. Незабаром прилетіли молоді батьки, проте нічого не помітили. А наші хитруни роззявили дзьоби, наїлися досхочу гусені та іншої поживи — сито й без клопоту! Коли знову залишилися самі, стара ворона й каже:
 +
 +
— Ну що я тобі казала? Яструб хитрий не від природи, а тому, що довго живе на світі. Заживемо ми з тобою, горя не знаючи...
 +
 +
А [[чоловік]] на радощах тільки «карр» та «карр!»
 +
 +
Та якось стара [[ворона]] помітила, що в неї і в чоловіка почало пробиватися пір’ячко.
 +
 +
— Пробі!—каркнула вона.— Треба його мерщій вискубти! Ми до кінця своїх днів повинні залишитися пташатами.
 +
 +
І старі знов заходилися вискубувати одне в одного пір’я. Потім, задоволені, повсідалися на гілці, яку тихенько гойдав вітерець, а довкола щебетали та виспівували пташки.
 +
 +
— Яка краса! Живи й радій! — примовляє [[ворона]].
 +
 +
— Карр, карр! — уторує їй [[чоловік]].
 +
 +
Так минув тиждень, потім другий. Молоді батьки занепокоїлися, що їхні малята не вбиваються в пір’ячко.
 +
 +
— Обростайте, діточки, пір’ячком, обростайте! Бачте, яка стоїть посуха — поживи ніде й зі свічкою не знайдеш. Пора вже вам у колодочки вбиватися. Не лінуйтесь, діточки!
 +
 +
А стара [[ворона]] їм відказує:
 +
 +
— Не журіться, любі наші мамо й татку, поживи для нас іще вистачить. Летіть до пальмового гаю Амаро, що за садибою Фло- рентіно — весь час прямо, вздовж межі, аж до самої річки. Там ви й побачите пальмовий гай Амаро. У ньому ніколи не буває посухи й усякої поживи завжди доволі.
 +
 +
Вирушили молоді ворони в далеку дорогу. Відшукали вони і пальмовий гай Амаро, і поживу — все, як їм сказали дітки. Це й справді була чудова місцина — пальмових горішків тьма-тьменна, вся земля ними встелена, і ніхто їх не їсть. Справжнісінький тобі рай!
 +
 +
І здивувалися молоді ворони:
 +
 +
Ти ба, які мудрі наші дітки! Ще зовсім маленькі, а вже знають, де шукати поживу. Диво та й годі!
 +
 +
І старі ворони й далі ніякої біди не знали, погладшали, жирком обросли. Щодня одержували від молодят ситий харч і верещали від задоволення. А обмануті батьки весь час їм казали:
 +
 +
Не лінуйтеся, діточки, обростайте пір’ячком! Ви вже не ма-ленькі! Погляньте: воронята з сусіднього хукаро  давно літають і самі собі поживу добувають. Тож час і вам, діточки, дбати самим про себе!
 +
 +
Але «діточки» й гадки не мали слухатися їхньої поради — навпаки, для них не було приємнішої розваги, як вискубувати на собі пір’ячко.
 +
 +
Та настав день, коли хагуей, у кроні якого було їхнє гніздечко, почав усихати через сильну спеку. Його довгі батоги зробилися тонкими, легкими — ледь повіє вітерець, і здається, вони от-от обламаються. А гвінейська трава, яка росла довкола дерева, вигоріла, побуріла.
 +
 +
Дивляться старі ворони згори на цю сумну картину й радіють:
 +
 +
Ну й пощастило ж нам на старість! Щоправда, ми зовсім розучилися літати, зате живемо, як пани!
 +
 +
Але настав і для них час розплати за їхній підлий злочин. По випаленому степу проїздив верхи веселий парубок у хвацько за-ломленому капелюсі й кинув на землю незагашений недопалок. Спалахнула суха трава, запалало все навколо. Звився вгору стовп густого диму, застрибали-затанцювали іскри. Незабаром вогонь перекинувся й на великі дерева — загорілися дикі сливи, сосни, берести. Старі ворони ще здалеку помітили пожежу.
 +
 +
Глянь, горить! — захвилювалася [[жінка]].— Ой, лишенько!
 +
 +
Що ж нам робити?
 +
 +
З переляку вони спробували злетіти вгору, але на крилах у них зовсім не було пір’я, й вони знову попадали в гніздо. Тоді [[чоловік]] вирішив злізти додолу по сухих ліанах.
 +
 +
Куди ти, не треба! — закричала жінка.— Впадеш!
 +
 +
Вони почали сперечатися та сваритися, а тим часом ПОЛУМ’Я підступало все ближче й ближче й нарешті охопило хагуей. Затріщали гілки, усе дерево повив дим, язики полум’я в одну мить доповзли аж до самісінького вершечка. І в цьому пеклі ще довго лунав голос старої ворони. Вона до останньої хвилини бідкалася та каркала:
 +
 +
— Пррропали ми! Прррорррахувалися! Пррробі!
 +
 +
{{Казка про природу}}
 +
{{Казки про тварин}}
 
{{Шаблон:Кубинські народні казки (Веселка, 1988)}}
 
{{Шаблон:Кубинські народні казки (Веселка, 1988)}}
 
{{Шаблон:Кубинські народні казки українською мовою}}
 
{{Шаблон:Кубинські народні казки українською мовою}}

Поточна версія на 15:48, 16 березня 2014

Жила собі вороняча пара — чоловік і жінка. Вони крали в сільських хатах котушки, шпильки, поворозки та всілякий інший дріб’язок, без угаву каркали «карр, карр!» і не помітили, як і старість прийшла, а з нею й чорні дні.

Сидять якось вони на гілці хагуея , і чоловік каже жінці: Як же ми тепер житимемо, старі й немічні? Та ще ця страшна посуха ніде й пальмового горішка не знайдеш, не те що гусені. Гірка наша доля!

Не журись, відказує стара ворона.

— Хоч ми з тобою вже старі та немічні, зате досвід маємо чималии, і він нам на старість усе замінить. Поглянь-но на верхні гілки — бачиш, там вороняче гніздо з маленькими пташками? Батьки в них молоді, зелені. Що, як ми з тобою повискубуємо в себе пір’я, викинемо з гнізда воронят, а самі сядемо на їхнє місце? Тоді в нас досхочу буде їжі, і ми з тобою не повмираємо з голоду. В цих молодят, сам знаєш, вітер у голові, вони не помітять підміни.

Чоловікові ця думка сподобалася, і вони почали одне в одного пір’я вискубувати. Геть голі лишилися — аж дивитися бридко. Вискочили вони на верхню гілку, повикидали з гнізда маленьких вороняток і самі всілися на їхнє місце. Сидять, чекають, що буде далі. Незабаром прилетіли молоді батьки, проте нічого не помітили. А наші хитруни роззявили дзьоби, наїлися досхочу гусені та іншої поживи — сито й без клопоту! Коли знову залишилися самі, стара ворона й каже:

— Ну що я тобі казала? Яструб хитрий не від природи, а тому, що довго живе на світі. Заживемо ми з тобою, горя не знаючи...

А чоловік на радощах тільки «карр» та «карр!»

Та якось стара ворона помітила, що в неї і в чоловіка почало пробиватися пір’ячко.

— Пробі!—каркнула вона.— Треба його мерщій вискубти! Ми до кінця своїх днів повинні залишитися пташатами.

І старі знов заходилися вискубувати одне в одного пір’я. Потім, задоволені, повсідалися на гілці, яку тихенько гойдав вітерець, а довкола щебетали та виспівували пташки.

— Яка краса! Живи й радій! — примовляє ворона.

— Карр, карр! — уторує їй чоловік.

Так минув тиждень, потім другий. Молоді батьки занепокоїлися, що їхні малята не вбиваються в пір’ячко.

— Обростайте, діточки, пір’ячком, обростайте! Бачте, яка стоїть посуха — поживи ніде й зі свічкою не знайдеш. Пора вже вам у колодочки вбиватися. Не лінуйтесь, діточки!

А стара ворона їм відказує:

— Не журіться, любі наші мамо й татку, поживи для нас іще вистачить. Летіть до пальмового гаю Амаро, що за садибою Фло- рентіно — весь час прямо, вздовж межі, аж до самої річки. Там ви й побачите пальмовий гай Амаро. У ньому ніколи не буває посухи й усякої поживи завжди доволі.

Вирушили молоді ворони в далеку дорогу. Відшукали вони і пальмовий гай Амаро, і поживу — все, як їм сказали дітки. Це й справді була чудова місцина — пальмових горішків тьма-тьменна, вся земля ними встелена, і ніхто їх не їсть. Справжнісінький тобі рай!

І здивувалися молоді ворони:

Ти ба, які мудрі наші дітки! Ще зовсім маленькі, а вже знають, де шукати поживу. Диво та й годі!

І старі ворони й далі ніякої біди не знали, погладшали, жирком обросли. Щодня одержували від молодят ситий харч і верещали від задоволення. А обмануті батьки весь час їм казали:

Не лінуйтеся, діточки, обростайте пір’ячком! Ви вже не ма-ленькі! Погляньте: воронята з сусіднього хукаро давно літають і самі собі поживу добувають. Тож час і вам, діточки, дбати самим про себе!

Але «діточки» й гадки не мали слухатися їхньої поради — навпаки, для них не було приємнішої розваги, як вискубувати на собі пір’ячко.

Та настав день, коли хагуей, у кроні якого було їхнє гніздечко, почав усихати через сильну спеку. Його довгі батоги зробилися тонкими, легкими — ледь повіє вітерець, і здається, вони от-от обламаються. А гвінейська трава, яка росла довкола дерева, вигоріла, побуріла.

Дивляться старі ворони згори на цю сумну картину й радіють:

Ну й пощастило ж нам на старість! Щоправда, ми зовсім розучилися літати, зате живемо, як пани!

Але настав і для них час розплати за їхній підлий злочин. По випаленому степу проїздив верхи веселий парубок у хвацько за-ломленому капелюсі й кинув на землю незагашений недопалок. Спалахнула суха трава, запалало все навколо. Звився вгору стовп густого диму, застрибали-затанцювали іскри. Незабаром вогонь перекинувся й на великі дерева — загорілися дикі сливи, сосни, берести. Старі ворони ще здалеку помітили пожежу.

Глянь, горить! — захвилювалася жінка.— Ой, лишенько!

Що ж нам робити?

З переляку вони спробували злетіти вгору, але на крилах у них зовсім не було пір’я, й вони знову попадали в гніздо. Тоді чоловік вирішив злізти додолу по сухих ліанах.

Куди ти, не треба! — закричала жінка.— Впадеш!

Вони почали сперечатися та сваритися, а тим часом ПОЛУМ’Я підступало все ближче й ближче й нарешті охопило хагуей. Затріщали гілки, усе дерево повив дим, язики полум’я в одну мить доповзли аж до самісінького вершечка. І в цьому пеклі ще довго лунав голос старої ворони. Вона до останньої хвилини бідкалася та каркала:

— Пррропали ми! Прррорррахувалися! Пррробі!

Казки про природу