Хлопець, проданий за тютюн

Матеріал з Казки українською мовою
Версія від 15:42, 8 січня 2014, створена Bogdan (обговорення | внесок)
(різн.) ← Попередня версія | Поточна версія (різн.) | Новіша версія → (різн.)

Була колись бідна вдова, і мала вона сина. Вдова ходила з ним жебрати від двору до двору, бо вдома в неї не було чого ні в горщик укинути, ні до вогню поставити. Спершу вони жебрали в селах, а потім вирішили спробувати щастя в місті. І там. ходячи від будинку до будинку, дійшли до бургомістра. Він був добрий і щедрий чоловік, найщедріший у тому місті. Але за дружину той бургомістр узяв собі дочку найбагатшого тамтешнього купця, а вона була горда й зарозуміла.

У них була маленька дочка. Вона росла одиначкою, не мала з ким гратися, тому відразу заприязнилася з бідним хлопчиком, коли він зайшов зі своєю матір’ю. Побачив бургомістр, як дітям добре вдвох, і взяв хлопчика до себе, щоб його дочка мала товариша. Діти разом гралися, разом майстрували, разом училися й ходили до школи, завжди жили в злагоді й ніколи не сварились.

Одного ранку бурі^омістрова дружина дивилася з вікна, як діти йдуть до школи. На вулиці після дощу стояла величезна калюжа, яку годі було обминути. Тому хлопчик спершу переніс через ту калюжу торбинку зі сніданком і ранець з книжками, потім вернувся и переніс дівчинку. А коли ставив її на землю, то поцілував у щоку.

Побачила їх бургомістрова дружина й сердито крикнула:

— Це неподобство! Як сміє той жебрак цілувати мою дочку? Ми ж бо перші люди в місті!

Бургомістр не добачив у цьому нічого страшного. Він намагався вти-хомирити дружину, казав, що ніхто не знає наперед, що з дітей виросте і яка доля чекає їхню дочку. Хлопчик цей дуже чемний і слухняний, а велике дерево виростає з малесенького паростка.

Але дружина не слухала його.

— Не сподівайся дяки від приблудлої псяки,— казала вона.— Хоч скільки чисть мідяний шилінг, хоч скільки його три, він однаково не стане таляром, дарма що блищатиме, як золотий.

Зненавиділа вона хлопця, де хоч, там його й дінь.

Умовляв її бургомістр, умовляв — нічого не помогло. І віддав він хлопця капітанові, що якраз стояв зі своїм кораблем у порту. Тому саме потрібен був юнга. А дружині бургомістр сказав, що продав хлопця капітанові за тютюн.

На прощання бургомістрова дочка переламала навпіл свою каблучку й половинку віддала хлопцеві, щоб потім по ній вони могли впізнати одне одного. Невдовзі після того корабель підняв якір і поплив далеко- далеко в чужі краї.

Плив він, плив і причалив до берега в якомусь місті. Капітан і матроси зійшли на берег, а юнга залишився на кораблі. Він саме лаштувався готувати для всіх обід, коли це з другого берега протоки почувся чийсь голос. Хлопець узяв човна й поплив туди. Там він побачив стару жінку. То була чаклунка.

— Я стою тут сто років і гукаю, гукаю, щоб мене перевезли. Але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. За це ти дістанеш добру винагороду,— мовила стара жінка.— Перевези мене до моєї сестри, вона мешкає в горах недалеко звідси, і попроси в неї скатертину, сховану в шафі.

Прийшли вони до другої чаклунки. Та почула, що хлопець допоміг її сестрі перебратись через протоку, й запитала його, яку винагороду він хотів би дістати за свою послугу.

'— Яка там винагорода за таку мізерну послугу. Але якщо ваша ласка, то дайте мені ту скатертину, що схована в шафі,— відповів хлопець,

— Ти сам би до цього не додумався! — мовила чаклунка й дала йому скатертину..

— А тепер мені треба чимдуж поспішати на корабель, а то не встигну приготувати матросам обід, поки вони повернуться з міста,— сказав хлопець.

— Про це не турбуйся,— мовила стара, яку він перевозив.— Обід сам звариться, навіть якщо тебе й не буде там. Тобі треба буде тільки розстелити скатертину. Тепер ходи зі мною, я хочу тобі ще заплатити. Я стояла сто років на березі й гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не приплив на мій голос. Вези тепер мене до другої моєї сестри і попроси в неї меча. Коли ти захочеш сховати того меча в кишеню, він стане маленький, як складаний ножик. А коли витягнеш його, він знов обернеться в меч. Удариш чорним боком меча — і все стане мертве, а вдариш білим боком — усе знов оживе.

Прийшли вони до другої сестри. Та довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, й захотіла винагородити його.

— Бери,— каже,— що сам хочеш.

— Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені

того меча, що лежить у шафі,— мовив хлопець.

— Ти сам би до цього не додумався! — сказала чаклунка й дала йому

меча.

— Ходімо далі,— мовила сестра, яку він перевозив.— Я стояла на березі сто років і гукала, гукала, але ніхто, крім тебе, не почув мене й не прийшов на мій голос. Ти заробив ще більшу винагороду. Ходімо тепер до моєї третьої сестри, і попроси в неї старого пісенника. Коли хворому заспівати з того пісенника таку пісню, що стосується його хвороби, то

він одужає.

Прийшли вони до третьої сестри, і коли вона довідалась, що хлопець перевіз її сестру через протоку, то и собі захотіла винагородити його.

— Бери,— каже,— що сам хочеш.

— Що там я можу хотіти за таку мізерну послугу! Хіба дайте мені

старого пісенника, бабусю,— мовив хлопець.

— Ти сам би до цього не додумався! — сказала чаклунка й дала йому

пісенника.

Коли він нарешті повернувся на корабель, матросів ще не було. Він швиденько випробував скатертину: розстелив на столі один її ріжечок, хотів побачити, що там з’явиться, поки розстелить її всю. Гульк — і на ріжечку з’явилося^ багато смачної їжі, та ще й питво до неї. Хлопець сам трохи попоїв і нагодував собаку донесхочу.

Наоешті повернулися з міста матроси, хлопець розстелив на столі ска-тертину, і тієї ж миті на ній з’явилося стільки наїдків і напоїв, що вони

не годні були всього поїсти й випити.

Коли після обіду хлопець знов лишився сам із собакою, то захотів випробувати й меча. Він ударив собаку чорним боком, і той упав додолу мертвий. Та як хлопець перевернув меча і вдарив собаку білим боком, той відразу ожив і радісно замахав хвостом. Старий пісенник хлопець

ще не мав нагоди випробувати.

Потім капітан наказав підняти вітрила, і вони попливли далі. Довго плив їхній корабель, аж ось одного разу знялася буря й не вщухала кілька днів. їх носило по хвилях, і вони не знали, де саме опини

лися.

Нарешті море вщухло, і корабель об’якорився біля берега якоїсь невідомої країни. Там панувала велика жалоба, бо королівська дочка лежала хвора й не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Король прийшов до корабля й запитав матросів, чи нема серед них когось, хто б вилікував

його дочку.

— Ні, нема,— відповіли матроси.

— А крім вас, на кораблі е ще хтось? — запитав король.

Матроси згадали про хлопця й відповіли:

— Є ще один голодранець, що служить у нас юнгою.

— Нехай прийде сюди! — звелів король.

Покликали хлопця, і він сказав, що вилікує королівську дочку.

Як почув капітан його слова, то так розлютився, що забігав кружка,' мов жук у діжці з-під дьогтю. Ото, думає, встряв хлопець у халепу, не вибереться з неї цілий!

— Не слухайте його,— сказав він королю,— чого тільки дурний хлоп-чисько не набалакає!

— Розум приходить з роками,— відповів король,—’ і з хлопця колись буде статечний чоловік. А коли він сказав, що вилікує мою дочку, то нехай спробує

Забрав його король із собою і привів до дочки. Хлопець розгорнув пісенник старої чаклунки й почав співати ту пісню, яка стосувалася хвороби королівни. Проспівав він її раз, і королівна підвела руки. Проспівав удруге, і вона підвелася з ліжка. А як проспівав утретє, вона цілком одужала.

Зрадів король та й каже:

— Ти зробив мені велику послугу, і я тобі за це віддаю півкоролівства, та ще й дочку за дружину.

— Непогано мати півкоролівства, красно дякую,— відповів хлопець.— Але я вже пообіцяв свою руку іншій, тому не можу взяти королівни.

Так він отримав півкоролівства й залишився в тій країні.

За якийсь час вибухнула війна. Хлопцеві також довелось піти на ту війну, і, звичайно ж, чорний бік його меча не гуляв. Ворожі вояки гинули, як мухи, і король виграв війну. Тоді хлопець обернув меча білим боком, оживив усіх полеглих і віддав їх королю, бо тому живі вояки були миліші, ніж мертві. Але тепер у нього стало людей так багато, що він не мав їх чим нагодувати, а хотів, щоб усі були наїдені й напоєні. Довелося хлопцеві витягти свою скатертину. Розстелив він її, і всі їли, скільки кому хотілося.

Пожив хлопець трохи в короля і затужив за бургомістровою дочкою. Він спорядив чотири бойові кораблі й вирушив у дорогу. Приплив він до міста, де жив бургомістр, і так гучно вдарив у гармати, що в половини міських вікон повилітали шибки. Кораблі в нього були розкішні, ніби в короля, а одяг вигравав золотом.

Минуло небагато часу, як на берег прийшов бургомістр.

— Вельможний пане,—'сказав він,— чи не були б ви такі ласкаві прийти до мене на обід?

— Дякую, прийду,— відповів хлопець.

Прийшов він до бургомістра, і там його посадовили як почесного гостя між матір’ю й дочкою. Сидять вони собі за столом, їдять, п’ють, весело розмовляють, а хлопець узяв та й укинув нишком свою половинку каблучки в келих бургомістрової дочки. Дівчина була кмітлива й відразу здогадалася, що це означає. Вона вийшла з кімнати, тримаючи в руці обидві половинки каблучки,— ту, що виловила з келиха, й свою. Мати помітила, що тут щось коїться, і, вибравши слушну хвилину, вийшла

за нею.

— Знаєте, мамо, хто сидить у нас за столом? — спитала дочка.

— Ні, не знаю,— відповіла мати.

— Той хлопець, що його тато продав за тютюн,— відповіла дочка.

Як почула це мати, то зі страху зомліла. Бургомістр і собі вийшов поглянути, що там робиться, а коли довідався, що сталось, також зомлів. Нарешті вийшов і сам гість та й каже:

— Нема вам чого боятися. Я прийшов, щоб забрати дівчину, яку був поцілував дорогою до школи.— А тоді додав, звертаючись до бургомістрової дружини: — Ніколи не зневажайте дітей злидарів! Ніхто не знає, що з них виросте. З малого хлопця стає колись статечний чоловік. А розум приходить з роками.