Хлопець і чортячий цар. Хорватська народна казка

Був мисливець, та такий убогий, що навіть рушниці путящої не мав. Тож ніхто й не хотів з ним іти на полювання, він, бідолашний, завжди ходив сам. Одного разу подався він до лісу на лови — а може, щось уполює-таки! — і справді, натрапив на оленя. Кинувся до нього, а олень — утікати. Чоловік за ним. Три дні біг за оленем і нарешті третього дня наздогнав його. Але заблудився, не знав тепер, як вийти з дрімучого лісу. Звідки він біг: чи з того, чи з сього боку? — Ох, якби хто показав мені дорогу додому, то й оленя віддав би йому,— чи то промовив, чи тільки подумав мисливець. І раптом постав перед ним чоловік, мов із землі виріс, та й каже: — Я виведу тебе з лісу. Але за це віддаси мені той прибуток, що маєш сьогодні в хаті? А мисливець убогий відповідає: — Та який там прибуток — я бідний, не маю нічого в хаті. Бери кра¬ще ось цього оленя, що я вполював. — Не хочу оленя, віддай мені свій сьогоднішній прибуток. — Гаразд,— погодився мисливець,—прибуток то прибуток, забереш його собі, якщо так хочеш. І той вивів його з лісу. Повернувся чоловік додому: аж там син на¬родився в нього. Отже, він пообіцяв тому незнайомцеві віддати сина. Бід¬на його голівонька! Плаче нишком чоловік, але нікому нічого не каже. Жінка його питає: — Що з тобою, чоловіче? — Ой і не питай, жінко, нема чого казати. Рік минув, другий, шість років збігло, а чоловік усе наче сам не свій. Нарешті не витерпіла жінка, напосілася на нього: Скажи та скажи! Розповів він їй, що сталося між ним і чортячим царем (бо той чо¬ловік, що вивів його з лісу, був не хто інший, як чортячий цар). І те¬пер уже обоє засумували, затужили, заплакали та сохли, мов одламана гілка. Сусіди, знайомі дивуються: — Інші, коли в них народиться син, радіють, а ці ходять, мов у воду опущені. Що за люди, що з ними? Уже й хлопець, той син їхній, почав питати: — Чого це ви, мамо й тату, такі зажурені, невеселі? — Ой сину, не питай нас, навіщо тобі це знати! Але одного разу хлопець так причепився до них, відгалу їм не дає, тільки знай одне торочить (а було йому вже дев’ятнадцять років): — Скажіть та й скажіть. Що робити? Батьки й розповіли йому все. А він і каже: — Не бійтеся нічого, піду я до того чортячого царя й запитаю, наві¬що я потрібен йому. Батьки вжахнулися, почувши ці синові слова, і ну його відмовляти: — Не йди, сину, бо не вернешся. — Ні, я піду,— відповідає хлопець,— а ви не бійтеся, усе гаразд буде. 1 він пішов, довго мандрував лісом та блукав, аж надибав хатку. А на тій хатці гайворон сидить, каріїає, ніби сказати щось хоче. Став хлопець, прислухався, чує немовби: — Кар, кар, до хатки заглянь! Відхиляє він двері, зазирає в хатину, а там баба на долівці побита лежить. Хлопець допоміг їй підвестися, дав бабі води, вивів надвір. — Ой дякую тобі, синку, за твою доброту! А куди ж ти мандруєш? Хлопець розповів їй що і як. — Вернися, дитино,— каже йому баба,— не йди, бо той чортячий цар зробить з тобою те саме, що й зі мною зробив. Начиш: мене побив, а сина закляв у гайворона. Послухайся мене, дитино. — Та я нічого не боюсь, бабусю,— відказує їй хлопець.— Тільки от не знаю, де той чортячий цар живе! — Ти цим не журися,— баба йому відповідає.— Мій син гайворон до¬веде тебе до срібної річки, у якій цареві дочки купаються, вони тобі іі покажуть, де чортячого царя палаци. Тільки затям собі: там є нечера, ти в ній сховайся, але пильнуй — не засни, бо біда буде, якщо тебе заста¬нуть сонним. Треба, щоб ти перший помітив їх. І тоді сховай одяг най¬меншої царевої дочки, доки вона купатиметься. Запам’ятав, хлопче? Подався хлопець за гайвороном: гайворон у небі летить, а хлопець по землі йде. Дійшов до срібної річки, побачив печеру, сховався в ній і не спить — усе дивиться, пильнує. Раптом бачить: три пави до річки прийшли. Роздяглися — аж то три чудові дівчини — цареві дочки. Пішли вони купатися в срібну річку. Тричі перепливали на той бік, тричі — назад. Коли втретє перепливли річку назад, то одна за одною стали вби-ратися. Спочатку найстарша вдяглася, потім середня, нарешті найменша кинулася до одягу. А його нема — хлопець сховав. І дівчина гірко запла¬кала: — Ой лелечко, що я робитиму, бідна! Тут мене день застане, сріб¬на річка поглине, навіки зостанусь у ній! Хлопець почув її бідкання, вийшов з печери та й каже: — Я віддам тобі одяг, а ти проведеш мене до чортячого царя? — Проведу, аякже, я ж його дочка. Прямісіньку дорогу до царських палаців покажу. Хлопець віддав їй одяг, вона вдяглася та й каже: — Висмикни з мого павиного хвоста одно пірце, воно тобі у великій пригоді стане. Коли тобі важко буде, ти тільки дмухни на пірце, і я не¬гайно пришлю допомогу. Хлопець так і зробив: коли дівчина вдягнулася, то знов стала павою, і він висмикнув з хвоста одно пірце та сховав собі до кишені. Дівчина провела його до палаців чортячого царя. А там подвір’я ро¬гами обсаджене, оливом залите. Вступив хлопець до палацу, а цар одразу: — Чого прийшов? — А навіщо ти дев’ятнадцять ще років тому вимагав мене в мого батька? От я й прийшов у тебе спитати. Тоді цар і каже йому: — Гаразд, якщо ти прийшов до мене, то виори оце олив’яне подвір’я, засій просом, збери його і ще до вечора потовчи та принеси мені корж, спечений з того пшона, щоб я повечеряв ним. Інакше голови позбудешся. — Добре,— каже хлопець. Добре то добре, але як його зорати те олив’яне подвір’я? І де це видано, щоб за один день посіяти й зібрати просо та ще й спекти з нього корж? Зажурився хлопець. Але згадав про пірце в кишені. Скоріше дістав його, дмухнув, одразу перед ним з’явилася найстарша сестра (це наймолодша послала її)! — Що треба, хлопче? — питає вона.— Що маєш зробити? Хлопець каже: — Цар, твій батько, загадав, аби я виорав олив’яне подвір’я, засіяв його просом і на вечерю йому приніс коржа, спеченого з того врожаю. — Гаразд,— каже вона,— йди відпочивай і нічим не журися, а коли настане вечір, понесеш йому той пшоняний корж. Тільки смерклося, хлопець і приніс цареві коржа з проса, що вирос¬ло на олив’яному подвір’ї. Чортячий цар узяв коржа, повечеряв, але ні¬чого не міг вдіяти хлопцеві, бо ж той виконав його завдання. Наступного дня, тільки зоря зайнялася, цар знову загадує хлопцеві: — Он бачиш болото? То щоб до вечора спустив мені воду з нього та висушив. Бо як ні, то голови позбудешся. — Добре,— каже хлопець, а сам засмутився: хто його висушить, оте баговиння, оті мочарі? Але згадав про пірце, дмухнув на нього. Одразу середня сестра примчала (це найменша послала її) й питає: — Що треба, хлопче? — Та ось батько твій загадав,— відповідає хлопець,— щоб я спустив воду з болота й висушив його та приніс йому увечері жменю куряви з нього. Бо як ні, то, каже, голову мені зніме з пліч. — Гаразд,— заспокоїла його середня сестра,— не бійся нічого, усе буде добре. Ти тільки повідпинай з ланцюгів он тих людей і скажи їм: «Черпайте воду, доки порох над болотом не закурить». Повідпинав хлопець людей з ланцюгів та гукнув до них: — Вичерпуйте воду з отого болота, доки воно пилом не стане! Звільнені люди кинулися до роботи. А ввечері хлопець згріб жменю пороху там, де ще вранці багнюка чвакала, й заніс чортячому цареві. Подивився цар — нічого хлопцеві зробити не може: адже той виконав його завдання. Наступного дня чортячий цар загадує хлопцеві третє завдання. — А тепер,— каже він,— мусиш впіймати Хвостату Золоту Зірку. Якщо не принесеш її мені, щоб я нею свого коня підкував, голови позбудешся. Що має робити хлопець? Похилив голову на груди, але згадав про пірце, дмухнув на нього. Перед ним раптом постала наймолодша царева дочка. — Чого тобі, хлопче, треба? — питає вона.— Що батько тобі загадав зробити? — Сказав, щоб я приніс йому Хвостату Золоту Зірку — він хоче нею коня підкувати. А як не принесу, то мені більше білого світу не бачити. — Гаразд, не переймайся тим. Хвостата Золота Зірка приходить до срібної річки нити воду, туди, де ми купалися і ти сховав мій одяг. Я дам тобі дванадцять челядників — вони миттю впіймають її, як тільки вона до водопою прийде. — Добре,— мовив хлопець. Щойно сонце зайшло, найменша царева дочка дала йому дванадцять челядників, і вони пішли на срібну річку. Прилетіла Хвостата Золота Зір¬ка пити воду, тільки зігнулася до річки, як на неї дванадцять челяд¬ників накинулися, крила їй пом’яли, схопили її та й віддали хлопцеві в руки. Коли хлопець мав уже нести Хвостату Золоту Зірку цареві, дівчина попередила його: — Тільки не давай йому в руки, а кинь у казан, у якому вода ки¬пить,— у Зірки знову виростуть крила, і вона втече. Батько запитає тебе, що тобі дати за те, що ти виконав усі його завдання. Ти нічого не про¬си, тільки мене, наймолодшу дочку його, та летючу бричку, яка за годину занесе мене й тебе до твоїх батька й матері. Хлопець так і зробив. Зірку приніс, але кинув її в казан. Чортячий цар хотів був схопити Зірку, вже й руку простяг, та в неї раптом вирос¬ли крила й вона шугнула вгору. І тоді хлопець за те, що виконав усі три завдання, став вимагати плату в царя. — Дай мені,— каже,— летючу бричку та наймолодшу дочку свою. Я це заробив. Більше мені нічого не треба. І чортячий цар мусив дати все, що сказав хлопець. Узяв тоді хло¬пець наймолодшу цареву дочку, сів з нею в бричку, і за годину вони бу¬ли в нього вдома. Батько й мати його дуже зраділи, бо думали, що син уже не повернеться до них ніколи й вони так і залишаться довіку самі. Тепер живуть щасливі батько з матір’ю та син з дружиною.