Хто не робить, той з голоду вмирає (Болгарська народна казка)
В одному селі жила дуже бідна родина: чоловік із жінкою, дочка і стара баба. Чоловік був роботящий і до всякого діла зугарний. Він ходив по багатих людях, працював і працював, заробляв на свою невелику сім’ю. З його праці й жили. Жінка була дуже ледача, а дівчина дивилася на матір і нічого не вчилася робити.
Поки жив чоловік, усе було добре: він дбав і про їжу, і про дрова, і про одяг. Та якось поїхав він на ринок на молодому, необ’їждженому коні. Дорогою кінь наполохався і скинув вершника додолу. Як упав бідолаха посеред дороги, так і вмер. Довелося його рідним самим дбати про себе. Мати небіжчика була стара-престара баба і ледве ноги носила по хаті, а жінка з дочкою були дуже ледачі й нічого не вміли робити. Тож їх ніхто не хотів брати на роботу. Та одного разу влітку прийшов до них сусіда і сказав:
— А що, сусідко, вже жнива. Знаєте, літня днина цілий рік годує. Ходіть-но з дівчиною до мене жати, заробите собі щось на зиму.
— Ха, я дожила до такого віку, а й досі не знала, що то жнива, і зараз не піду жати. Не пущу й дочки. Вона молода, нехай погуляє, бо ще руку серпом ушкодить!
— Коли не хочете жати,— каже сусіда,— то йдіть хоч колоски збирайте по стерні. Колос до колоса, зерно до зерна, от і зберете собі щось на зиму.
А жінка:
— Нащо мені те колосся? Моя свекруха дуже стара, вона помре; дочка гарна й на порі, то вийде заміж; собака десь забіжить, а я сама собі голова, якось переб’юся.
— Що ж, твоя воля,— сказав сусіда.— Я тобі раджу, а ти роби, як собі знаєш.
Минуло літо, минула й осінь. Прийшла зима. Холодна, люта! Завили вітрюгани, пішов сніг, понамітало кучугурів — з хати не вийти. Такої зими навіть найстаріші люди не пам’ятали. А ледачі мати з дочкою сиділи голодні й холодні.
— От якби ти вийшла заміж,— каже якось мати дочці,— якби твоя баба померла, а собака десь подівся. А то всі живете і всі хочете їсти.
Що дочка відповість? Дивиться у вікно надвір:
— Мамо, поглянь скільки снігу намелося.
— Колосся? — вигукнула голодна мати. — То збирай його скоріш, доню, збирай, ми зваримо зерна, та й наїмося.
— Яке ще колосся мариться тобі, мамо?—здивувалася дівчина.
—Снігу намелося, скрізь кучугури, дверей не можна відчинити.
На другий чи на третій день прийшли до них сусіди, а ледачі мати з дочкою лежать мертві — повмирали з голоду й холоду.
Так завжди буває: хто влітку не думає про зиму і не працює, той взимку мерзне й голодує. Тож до всякої роботи треба братися у свій час.
