Відмінності між версіями «Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)»

Матеріал з Казки українською мовою
Рядок 1495: Рядок 1495:
 
Самвел  гірко  заплакав,  а  потім  тихо  мовив:
 
Самвел  гірко  заплакав,  а  потім  тихо  мовив:
 
- Ти  перша  розтопила  моє  камінне  серце,  і  дала  відчути,  як  б’ються  серця  двох.  Ти  перша,  моя  кохана,  показала  красу  і  велич  землі. Кохана  моя,  ти  перша  відкрила  багатство  духовного  світу  людей.  Що  мені  з  цим  робити?  О-о-о!  Як  мені  болить  в  грудях…
 
- Ти  перша  розтопила  моє  камінне  серце,  і  дала  відчути,  як  б’ються  серця  двох.  Ти  перша,  моя  кохана,  показала  красу  і  велич  землі. Кохана  моя,  ти  перша  відкрила  багатство  духовного  світу  людей.  Що  мені  з  цим  робити?  О-о-о!  Як  мені  болить  в  грудях…
                 Сини  як  могли  так  і  втішали  батька.  Заспокоївшись Самвел  сказав:
+
                 Сини  як  могли  так  і  втішали  батька.  ЗаспокоївшисьСамвел  сказав:
 
- Я  дозволяю  вам  самим  вирішувати  свою  долю.  Але  у  мене  до  вас  є  одне  прохання  -  не  порушувати  закони  підземелля  і  людей.
 
- Я  дозволяю  вам  самим  вирішувати  свою  долю.  Але  у  мене  до  вас  є  одне  прохання  -  не  порушувати  закони  підземелля  і  людей.
 
                   Старший  син  залишився  біля  батька  оберігати  кордони  підземного  царства.  Середній  і  менший  син  пішли  до  людей  оберігати  кордони  маминої  землі.  У  них  народжувалися  діти  і  правнуки,  які  несли  в  собі  код  чистоти  і  любові,  справедливості  і  честі.   
 
                   Старший  син  залишився  біля  батька  оберігати  кордони  підземного  царства.  Середній  і  менший  син  пішли  до  людей  оберігати  кордони  маминої  землі.  У  них  народжувалися  діти  і  правнуки,  які  несли  в  собі  код  чистоти  і  любові,  справедливості  і  честі.   

Версія за 13:47, 27 грудня 2014

           Щоденник  майдану

ГОЛОС З НАРОДУ

Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.

За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…

І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.

А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?

Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…

                                           05.02.2014

'Жирний текст'Автор казки: В.Яцкул-Пантазьєва

 ЧИСТІ  ВОДИ
    /казка/

Гей, воли, чого ви стали? Я вас, що не випасав? Невже в полі ви не паслись, Коли місяць випливав? –

Воли хвостами покрутили Та й до водопою… Біля Гептурки спинились Й на старого подивились.

Він у вуса посміхнувся Та й махнув рукою. Виліз з воза і пішов Говорить з вербою:

- Що, стара, усе скрипиш І з водою гомониш? – А затим послухав шепіт, Що йшов осокою. Очерет щось шелестів Й хитав головою. Крячка крякнула й злетіла… Дід присів на зруба. - А ви, воли попасіться, Бо й мені тут любо!

Він зіперся на вербу І поринув в думи… Вітер грав його вусами, Розкуйовдив чуба.

Раптом чує звідкись голос: - Діду, ви не вмерли? – Він у вуса посміхнувся І глянув довкола.

- А ти звідки тут взялася? І чому не вдома? – Перед ним стояла внучка З квітами аїру. – Я казав тобі чекати Й ні ногою з дому! Це навіщо ти зірвала?

- То від вас прикрилась.

- А воли тебе почули, Тому й зупинились. Що там трапилось такого?


- Та нічого, діду! Ви казали, що тут казка Десь живе поблизу. От я й бігла, що є духу Поміж осокою. Ви так гарно тут сиділи… Слухали, напевно. Я ж присіла і чекала, Щоб почути казку. Та, мабуть, вона не хоче Впускать в своє царство. А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли, Що я аж злякалась…

Дід у вуса посміхнувся: - Ну йди вже до мене. І присядь ось тут, на зруба, Шибеник палений.

Мала сіла біля діда, Тихо пригорнулась, Коли чує він співає:

- Розлилася Вись Велика В степовому краї. Приїжджали козаченьки І тут зимували.

А на згадку про Миргород

Новий збудували. Залишали жінку й діток І йшли воювали... –

Дід співав гарно… Голос його линув З глибин душі. І, здавалося, Що співає уся Гептурка, А степ, зачарований Красою голосу, Слухає…

Він замовк… Але річка ще довго співала Своїми передзвонами… Мала тихо запитала:

- Дідуню! Чому ти, Коли прилітаєш, До Гептурки поспішаєш? Говориш з вербою Та ще й з осокою. Аїр розглядаєш, Ніби щось шукаєш... З очеретом все шепочеш… Розказати ти не хочеш, Що тут відбувалось?

- Ой, мала! Ну ти й причепа! Про все хочеш знати. Швидко станеш ти старою, Як бабуся Гната…

- А хіба вона стара? Скільки їй вже років?

- Та, мабуть, що більше сотні…

- Ой, діду, не хочу!

Дід у вуса посміхнувся Й почав загадково: - Вітер віє ще й гуляє, Але дощику немає. - Дощик, дощик! Де ти ходиш? Чом до нас ти не заходиш? Ти зайди. Ми погуляєм. Землю разом повмиваєм, Приберемо, заживемо І по небу знов підемо.

Раптом знявся вітер… І серед чистого неба Ударив грім. Степ і Гептурка притихли. Лише очерет хитав голівками І про щось шепотів.

Мала тихо промовила: - Діду! Це ти його накликав? - Та вже й не знаю, - ніяковіючи промовив старий.

- Подивись, он щось чорне суне…

По небу пливла велика Чорна хмара. Стара верба проскрипіла: - Швидше втіка-а-йте… До сірого вола у ву-у-хо залізайте І там перечекайте.

Дід підхопив онуку І мерщій до сірого вола. Той голову опустив І до вуха запустив.

А у вусі диво дивне… Стіл стоїть, А на столі: Хліб, ковбаси, Сало гарне, Помідори, огірки.

Роздивились… Це - світлиця. Тихо й затишно у ній. Рушниками гарно вбрана Пахнуть трави польові.

У кутку під образами Худорлявий дід сидить. В полотняній вишиванці І з ціпком в правій руці.

- Добрий день! - І мир вам в хату! – привіталися вони.

- Якщо з миром то проходьте. Хліб і сіль наш на столі. Присідайте, пригощайтесь… Ось тут ряжанка смачна І медок для тебе, Насте, Бджілка з поля принесла.

Ти, Іване, теж присядь. Покуштуй козацьких страв. Та й давно ми не стрічались Є що, мабуть, розказать.

Дід з онукою присіли І взялися куштувать.

- Чуєш, діду, ти скажи: "Звідки цей дідусь нас знає?"

- А ти що - не здогадалась? Ми ж у царстві казкаря, Котрий все на світі зна.-

Настя ложку облизала, Бо медок смачненький був: - Красно дякую за страви. Можна, я гулять піду?

- А чому не можна, Насте? - дід у вуса посміхнувся. - Тільки з двору ні ногою Й шкоду десь там не зроби! Бо казки всі позбиваєш, Буде потім, що робить.

Настя пулею із хати Та й не чує діда вже, Бо вона у царстві казок, Де цікаво їй усе.

Ось і двір улитий сонцем І сарай он там стоїть. Біля нього дуб столітній, А під дубом віз лежить.

Настя воза обійшла І побачила, що він Мохом весь чомусь обріс.

Раптом чує: - Хто ти? Хто ти? І чому сюди прийшла? -

Настя глянула довкола І нікого не знайшла.

- Хто ти? Що тобі тут треба?

Забирайся чимскоріш!

- Настя я! А ти не сердся. Хто ти? Вийди покажись!

- Ти не схочеш мене бачить, Бо дівчисько і мала. А ще глянеш і заплачеш, Закричиш і драпака.

- Я дівчисько. І що з того? Плакати? Оце вже ні! Драпати - позор для роду. Краще вийди, покажись.

- Ну гаразд, залазь під воза. -

Настя швидко присіда І під воза заліза.

- Але ж, де ти?

- Обережно! Над тобою, Подивись! -

Настя глянула угору І завмерла якусь мить.

- Ну то що? Кричати будеш? І тікати, що є дух?

- Що-о? Про кого ти говориш? Павучків я не боюсь.

- Павучків я не бось,- пробурчав павук над нею. - А я зовсім не павук. Візавієць. Програміст. А потрапив я до вас, Бо лазутчик Короїд На корабель наш проник І змінив усю програму, Що заклали в Візаві.

- Постривай, не поспішай! Візаві - це що? Країна?

- Ні, планета. Така ж гарна, як Земля. Вона схожа чимсь на вашу, Але трішки не така. Я змінив багато тіл, Щоб мене не помічали І програму Візаві Відновить не заважали.

- Але ж ти був не один?

- Вірно. Нас було багато... І вони змінили тіло, Хто на бджілку, на жука.

Коли ніч тут наступає Всі вони летять сюди І приносять все потрібне, Щоб програму відновить.

- Все ж тебе не розумію. Ти сказав, що ти працюєш. Де ж робочий стіл, системи, Що ти хочеш відновить? Тут лиш бачу павутиння, Мох та пил, і бруд лежить.

- Ти нічого не чіпай! Руки при собі тримай. Для людей ми все закрили.

- Павучок, але ж чому?

- Люди звичку таку мають - Всюди носа свого пхають. Все їм треба подивиться І пощупать, і зламать.

- Павучок, так це ж цікавість І бажання все пізнать. На Землі ви теж звикали І до всього придивлялись, Пробували, співставляли І аналіз свій давали.

Покажи мені корабель І подобу, що ти маєш На планеті Візаві

- Що-о!

Раптом бджілка прилетіла: - Дзінь, дзінь, дзінь! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Павучок, а де твій захист? Чом система не гуде? Добре ще, що віртуал Реагує на усе... -

Настя диву дивувалась: "Віртуал, система, захист. Але ж, де воно усе? Тут лиш бруд і павутиння... Мов у коконі живуть. Та ще й тіло дивне мають... Всі під возом проживають... Комашина маячня"

Павучок враз стрепенувся, Зупинивши бджілки літ, І до Насті повернувся: - Ми читаємо думки... Тому, прошу, про корабль І народ, що тут жиє - Думай краще, як то є. Бачиш, гусінь он повзе - Це той самий короїд, Що систему нашу згриз. Він і захист поламав. Бджілко, прошу, помагай!

- Я вам теж допоможу Й гусінь цюю розчавлю!

- Ні, не треба убивати! ЇЇ треба лиш приспати І у кокон замотати, Бо у нас на Візаві Короїди гори точать, Користь гарну нам приносять. То тунелі, то дороги Прокладають раз у раз. Розчищають всі завали, Що трапляються в горах. А як треба розшукати Під завалами людей, То найкращі короїди, Бо у них природний дар - Проникати у глибини І промінням, що вібрує Відчувати, хто є там.

Жжу - жжу - жжу! Ти, хто така, Що турбуєш павучка? Ще й дівчисько! Жжу - жжу - жжу! Всюди носа свого пхають, І як завжжди, все ламають. Швидше з воза забирайся, Поки жжало не пустив!

- Постривайте, капітане! Настя гостя казкаря І потреби в тім нема - Жало ваше випускати. Короїд приповз до нас, Ставши гусінню Землі. Він, мабуть, наївся добре, Бо дивіться як розбух. І почав у сплячку падать. Насте, він у нас на Візаві Ще дитиною так спить. Ну, а тут чогось наївся. Тому треба чимскоріш В Шовкопряда нитку взяти І у кокон замотати, Щоб додому довезти.

- То я зараз побіжу Й нитку в нього попрошу!

- Тобі можжна довіряти? - пробурчав джміль-капітан.

- Мо-ожна, дівчинка хоро-оша, - раптом мовив Короїд. І усі від здивування Зупинилися на мить. - І швиденько бі-ігать мо-оже. То ж біжи-и і не бари-ись! Але спершу... О-ось візьми-и, Передай це Шовкопряду. Я гостив у нього ні-іч І наї-ївся доупа-аду. - І до рук Настуні вклав Срібний шар, що пульсував.

У її руках цей шар Засвітився дивним світлом.

- Насте, поспішай! - тихо мовив павучок, - Бо енергія твоя Поглотить його сповна.

- Не хвилюйся, Зореносцю! То з'єдналося дві сили - Сила радості Землі Й вірність наша - Візаві. А тому вона віддасть Мій дарунок Шовкопряду.-

Настя вилізла з-під воза І не знала куди йти. Шар промінчиком червоним На будиночок вказав, Що стояв в саду шовковиць І над ставом піднімавсь.

За промінчиком побігла І побачила в саду Дідуся в брилі з соломи. Він швиденько щось мотав, Тихо пісеньку співав І на неї поглядав.

Вона чемно привіталась, А дідусь їй проказав: - Я давно тебе чекаю І клубочок ось мотаю. Ти віддай це капітану, А він знає, що робить.

- Короїд прислав дарунок, - Настя шар передала І побачила, що куля Стала ніжно-голуба. – Ой, дідусю, ви ж казкар, Що живе в світлиці дивній!

- Ти уважна і кмітлива, Можеш бачить всякі дива! Ну, а зараз поспішай І дарунок передай. Але спершу цей клубочок Ти до Сонця підніми І слова такі скажи: «Нитка Сонця і Землі Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям! А мене перенеси На корабль, що прилетів Із далеких тих світів!»

Тільки Настя проказала Як незчулася й коли У каюті капітана Опинилася за мить.

Вона диву дивувалась: «Чудеса так чудеса!» - Навіть очі заплющала Й тихо носик потирала…

Корабель увесь світився. На великому екрані… Небо в зорях пропливало І вогнями вигравало.

Перед нею в ряд стояли У костюмах астронавтів Звичайнісінькії люди. Тільки очі видавали, Що ці люди не земляни.

- Ми вітаємо тебе, Дитя Сонця і Землі! І найкращі побажання Ти від нас усіх прийми.

Настя глянула на того, Хто до неї говорив І подумала: «Напевно, Це і є мій павучок»

Ні, Настуня! Капітан я. І зовуть мене Малі. А це бджілка - Мирослава, Зореносець - павучок, Короїд - Бурундучок. Він заснув і це вже добре. Нитку нам ти принесла?

- Так, шановний капітане! Шовкопряд клубочок дав І такі слова сказав: «Нитка Сонця і Землі, Шлях додому покажи Візавійцям, нашим друзям!»

- Постривай, не поспішай! Ти клубочок передай… Чуєш, він почав співати, А ним треба керувати. О, як гарно він співа! В ньому пісня мов жива - Колискова і тужлива, Радісна і пустотлива І про Землю, небеса, Про людей… Яка краса! Колискова - Короїду. Хай вже спить до Візаві. «Нитка срібна і чудова, Короїда колиши!»

Нитка  швидко  закружляла

І у кокон замотала, А затим тихенько й ніжно Колискову заспівала

- Капітане, можна з вами Над Землею політати І красу її пізнати? На Вкраїну подивитись, Бо вона, як каже дід; "Ніби райдуга ранкова, Що купається у водах, У калиновім вінку!"

- Ти у царстві казкаря, Він бажання всі сповня. Ти літати не боїшся?- Настя радісно всміхнулась. -Ну, тоді всі по місцях! Зореносцю, старт давай І дорогу прокладай!

Корабель піднявся вгору, Тиха музика заграла... Настя з дивом споглядала Рідну Гептурку і Вись, Чорний ліс, поля і села... І летіла ввись і ввись...

- Насте, Насте! Досить спати, Час додому поспішать. Зачекалась нас бабуня. Десь вже вийшла виглядать, - став будити внучку дід.

Та мала заснула в діда, Притулившись на плечі. Він підняв її, притиснув І поніс, мов скарб землі. А затим поклав на сіно, Що лежало на гарбі. Сам вмостився біля неї Й наказав волам іти. Ті спокійно, як воли, Йшли погойдуючи тілом. І здавалось, що весь світ, Зачарований цим дивом, Де в гармонії буття Проживає вся природа… Дід замріяно співав Для малої «Чисті води…».


     ж  ж  ж

Вітер осінній - Холодний і сильний Гуляє і пестить Душу Землі. В ніжних обіймах Стискає так сильно, Що стогне і плаче Природа її.

    ж  ж  ж

І знов туман По місту бродить. Сідає клаптями Спочить. Що він шукає? Чому стогне? Що так тривожить І болить? Він суне далі, далі, далі... І вже за містом вирина. Там чагарник, А ось і річка - Тут є русалонька-краса І водяний, буркун старезний, Все мріє якось політать... Та він пливе, не зупинившись, У степ, щоб трави обійнять.

   ж  ж  ж

Зорі купались В криниці глибокій. Пестили ніжно Світлом своїм, А джерело, Що її наповняло В захваті бігло Шляхом своїм. Що то за шлях У підземної сили? Що то за таїна Таїн Землі? То виринає Із сміхом до світла, То знов біжить Незнано куди...


 ж   ж   ж

Шлях біжить під копитами коней І гуркочуть колеса возів – Це цигани під звуки гітари Повертають до рідних степів.

Зупинились і табором стали Серед степу, де вітер гуля, Щоб душа в полиновім тумані Відпочила і стала жива.

Притомившись і сіла спочити Під шатром, що розбив її внук, Найстаріша циганка Міральда, Яку в таборі мамою звуть.

Вона тихо поводить рукою По траві, ніби щось там штука, А думки її плетиво ткають, Повертають в далекі літа…

Пломеніє багаття під небом, Що розкинуло зорі свої. У шаленому танці чавелли Відпускають всі страсті свої…

А затим затихає багаття І звучить лиш гітара одна… Струни ніжно говорять в темряві - То коханий її виклика.

Він торкається ніжно і пестить, Пригорнувши її до грудей. П’янкий запах великого степу Огортає коханням людей.

Блиснув місяць… Коханий здригнувся І упав бездиханно до ніг Світ хитався в німому страдні, А затим розірвав її крик.

Відлетіли літа й відшуміли… Коні збили багато доріг. В її серці назавжди лишились – Ніч, кохання і син Любомир.

ЩОДЕННИК  МАЙДАНУ
   МАЙДАН

Бідні мої українці І МАТИ-ВКРАЇНА! Продають вас на кордоні Державнії мита, А на морі москалі І татарин хитрий. Всім їм хочеться урвати Твоєї замлиці. А дітей твоїх у рабство Та по всій країні Голоштанних і голодних Кудись та подіти.

"Просипайтесь! - Тарас кричить. Годі Вам вже спати! Придивіться, роздивіться - Україна плаче… Розтерзали її душу І кричать "моголи" Та дубинками у плечі Й на голови голі. Поставили на коліна Й ну гамселити - Кров рікою на Майдані... Біднії ви, діти!

Що ж це коється у світі? Господи, мій милий! Поможи цим бідним дітям Жить на Україні. Дай їм, Боже, іншу долю - Вистоять і взяти В свої руки свою НЕНЬКУ Жить і процвітати. Просипайтесь, пробудітесь - Не бійтесь нікого, Бо народ ви український Від самого Бога!

Він вам дав велику душу І щедрість багату. Та найбільше, то терпіння… Годі вже терпіти! Натерпілись, наплакались Ідіть до МАЙДАНУ! Побудуйте Україну - Вільну і багату, Щоби знали в цілім світі УКРАЇНУ-МАТІР!


     ЄДНАННЯ

Слова твої Й слова мої Єдині в своїй суті

За Україну Вільну й сильну Здіймаємо ми руки

Піднявши прапор Жовто-синій, Ми заявили світу: - Євромайдан, Євросоюз – Ми з вами і довіку!


 Досвітні  вогні

І знов майдан – Протистояння. В руках людей Ліхтарики горять. Це поклик серця І відгомін світлий – Вогнів досвітніх Перейшов до нас.

Єднаймось, браття! Гімн Вкраїни Звучить у серці Кожного із нас, Бо ми - НАРОД. І в цьому ми єдині – Вогні досвітні Вже палахкотять


ДЗВОНИ

Гуде майдан І дзвони б’ють. Ці предковічні Старі дзвони.

Їхня душа, Як мій народ – В малинових Квітучих передзвонах.

Вони гудуть, Вони кричать: «В нас демократію украли – Та на коліна І в тюрму. За що? – дзвіниці всі кричали.

Старі отці Перед святими У Бога доленьку просили І за народ свій, український, Молитву святості творили

    ДУХОВНІСТЬ

І знову «беркут», Знов ті тушки – Гуляють, б’ють, В розгон ідуть. Людей безвинних Роздягають І на морозі Знову б’ють.

- Яка ж вас мати породила? Чийого роду ви сини? Чи не нацисти потрудились – З пробірки вилізти в світи?

- Бо світ духовний УКРАЇНЦІВ - Ти не убий, не укради! Якщо це ворог - То зустрінь… І в чесній битві – Покажи, Що честь народу, То найвище. Його свобода – Дар землі. Дитячий сміх І світлий розум – Це в українців У крові.


      СИНИ

Чудно діється у світі… Мою Україну, Прийшли й стали боронити Поляк з вірменином.

Один знає мою мову І нею говорить Та Шевченка по пам’яті Людям усім мовить.

Поляк пішов на «беркута» З криком: «Що ти робиш? Ти ж гамсуєш брата свого, Хіба то так можна?»

Ще є брат один між нами, Демократ по крові – Дістав кулю в саме серце, Білорус чудовий…

Отак ото діється У моїй Вкраїні, Щоб убити демократа Багато «нє трєба» - Захопити та й вивезти, Побити у лісі, Роздягнути і покинуть - Нелюди і звірі .

Та настане час розплати І виллються сльози. Гіркі сльози за убієнних Сльози всенародні.

Бо не можна зневажати "Маленьку" людину. Перед Богом ми всі рівні І ми його діти.

       РАДА

Знов менжують В нашій Раді, Ніби на базарі: «Якщо тільки… Так відразу… Ідіть лиш з майдану!»

Хто ж торгується з народом, Якщо віру вкрали? Ви ж в Законі написали: «… НАЙЦІНІШІ ЛЮДИ», - А НАРОД мій, - «То БАГАТСТВО НАЙБІЛЬШЕ В ДЕРЖАВІ»

Добрий газда при морозі Пса в дім забирає, А ви гоните на холод, Бо це дім держави.

Ви ж багаті і розумні – Не творіте лихо! Прийміть волю всенародну, Та й все буде тихо!


   ПРОРОКУВАННЯ
       По  всій  Вкраїні
      Срібні  дзвони
      Кричать, співають
      Звістку  шлють:
      «Дев’ять  держав
      За  стіл  наш  сядуть
      І  руку  дружби  подадуть!

Старі отці перед святими Прокажуть тихо: «Отче наш, Спасибі, що почув молитви І не залишив одних нас… За мир, спасибі, за свободу, За демократію землі, За спокій всіх мирян, Що в мирі - Вже повертають до сім’ї...”

Я не Пророк в своєму царстві, Та срібні дзвони звістку шлють…

ГОЛОС З НАРОДУ

Моя співуча, Україно, Скільки могутності в тобі… Ти все з народом пережила І усміхнулась на зорі.

За що ж так люблять тебе, РІДНА? За твій народ й любов його? Чи хочуть гроші, землю й води? А кажуть всім, що це любов…

І знов тортури і терзання, І кожен тягне у свій бік. - Ми федерали, росіяни, - кричать і б’ють в груди свої.

А де ж народ? Ви запитали? Що хочуть люди на землі, Яку вони з віків орали І поклонялись тільки їй?

Які ж ви люди після цього?.. Ви паничі, багатії. Для вас народ - пустеє слово У вас амбіції свої…

  ЖЕРЕНОВСЬКОМУ
      Жереновський,
     Як  той  пес,
     З  піною  у  рота –
     Зазіхає  на  Вкраїну,
    Ласий  шматок  хоче.

Мабуть жирик цей забув Капусточку нашу – До обіду не добрав І шлуночку важко.

Ти сідаєш за наш стіл, Непроханий госте, І ми терпимо тебе З роз’явленим ротом.

Та нічого не дамо, Бо це Україна, Яка хоче жить без тебе У вільному світі.

                           06.02.2014
  ФЕМІДА

Закон, як дишло повернули - Людей заставили звільнить… Будинки – на ЗАКОН змінили, Де честь і совість Кинуто до ніг.

В такій державі ми живемо… Народ – ніщо, а гроші - такс… Який же приклад малоліткам, Держава подає нараз?

Які традиції, закони - Трима Феміда у руці? Чи знає душу всенародну, ЇЇ бажання із віків?

Мабуть не знає, Бо глухою стоїть сліпа Й не чує крик, Що виривається з народу: - Та скільки ж можна це терпіть?

                                      17.02.2014
    ГЛИТАЙ

Кривавий Яник по Вкраїні Гуляє, п’є, вбиває нас Справляє тризну всенародну Глитай із кров’ю на руках

Бандитів випустив, ті тушок І з ними плетиво плете. Народну кров пустив рікою, А БОЖИЙ суд з небес іде.

                                           19.02.2014
       ЖАЛОБА

І знов народ шукає правду… Кривавий Яник зупинивсь. Навколо нього мертвих повно… Ти, що ж проклятий наробив?

Невже історії не знаєш, Що гнів народний є страшним, А сльози матері та жінки Будуть пекти сім поколінь.

Жалоба чорна по Вкраїні, З гнівом народним впереміш, Вкрила Вкраїну, МАТІР РІДНУ, О-о-о, як їй бідній пережить!

Спустилась з неба матір Божа – Скорбить з народом, пригорта… І просить нас, дітей Вкраїни, З світлом в душі йти до кінця.

                                              22.02.2014
    ЧОМУ?

Україно, ненько рідна! Вибач, за образу, Що з чужими паспортами Лізуть до нас в хату.

Все не йметься їм у світі, Ласий шматок хочуть – Подай Крим їм без татарів, Та ще й весь відразу.

Що ж за люди ви такії – Євроазіати? Ніби криси й сірі миші Лізете у хату.

Ми ж не просимо у гості, Самі розберемось. У сім’ї своїй великій Істину знайдемо.

   ЛИСТ СУСІДУ

Кривавий Яник на свободі Так крові напився, Що в Росії у Ростові -… Путіним зробився…

Невже, люди, ви в омані І вірите цьому? Стережіться, роздивіться, Хто у вашім домі…

Бо, не дай Бог, ця зараза Ще і вас торкнеться І тоді вже ланцюгова Хвороба почнеться.

Ми вже двічі відхворіли Й картину цю знаєм… Тому, просимо, не лізте До чужого краю!

                                01.03.2014
       ДИВО
     /казка/

А було це, а чи ні... Ніхто того не знає... Тільки кажуть: "На землі Диво проживає. Воно ходить, веселиться - Радість всім приносить. А то сяде, притомившись, Біля річки Висі, Відпочине та й полине - Тільки слід лишився"

Завітало цеє Диво І у наше місто. Всіх вітало й дарувало Посмішку щасливу. Та ніхто того не бачив, Бо всі поспішали, Навіть діти малесенькі І ті сумували.

Диво стало дивуватись Й шукати причину. Походило, подивилось І сіло під тином. Коли чує у дворі, Малі діти грають, Ніби тії мавпенята В відро заглядають.

Зацікавилося Диво Й собі заглянуло... І яке ж то було диво Для самого Дива - У відрі сиділа жаба, Ропуха криклива.

Вона дулась, надувалась Ще й кричала грізно. І тримала в своїх лапках Квітку-чорнобривку.

- Ти як сюди потрапила? І що ти тут робиш? - запитало в неї Диво.

Жаба знову надулася, А потім зітхнула: - Я й сама того не знаю, Як все це відбулось... Прийшов вранці дід старезний, На карлика схожий. Весь такий худесенький, І, мабуть, голодний.

За стіл його посадила І їстоньки дала. А потім у травах Ще його скупала.

Запросила до світлиці,

Щоб спочив з дороги.

Як угледів він синочків, Що в козачат грали, А сестричку малесеньку Волей називали...

Вона ж, моя квіточка, До них посміхалась, У віночку з чорнобривців, І гарно співала: "Згинуть наші вороженьки, Як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, У своїй сторонці..." Й китяхами із калини Братиків вбирала.

Став кричати й задихатись Дідуган старезний. Я хотіла заспокоїть Й до нього всміхнулась, А потім до діточок Своїх повернулась.

Та не встигла я й словечко До них проказати, Як надворі опинилась, Викинута з хати.

Коли бачу діточок, У спину він пхає Й на коліна та по голові... Я донечку вихватила, Синочків прикрила, А він слово проказав - Я тут опинилась, У відрі та ще й ропуха З донечкою в парі. Слава Богу, що вона Квіточкою стала. Мабуть, сила того зла ЇЇ не здолала.

А синочки-козаки, Піднятися хочуть. Вони борються із злом, Що старий наврочив.

Та не знає той, пуцвірок, Мудрості святої: "Хто прийшов до нас із злом - Від зла і загине".

То нічого, що я жаба, А донечка квітка. Ми ж бо стали до землі Ближче і зріднились. А почувши її мову - Душу в ній відкрили.

Тільки мовила це жаба, Відбулося диво... Розірвались чорні хмари І сонце відкрилось.

Впали промені на землю Й розійшлися чари - Перед Дивом, серед двору, Жінка вже стояла.

Біля неї її діти - Дорослі й змужнілі. Обнімали матір ніжно Й тихо говорили:

- Ти не бійся й не хвилюйся. Дім ми свій очистим Від погані зеленої, Що звуть "чоловічки".

Бо немає у них роду І прийшли нізвідки. Тож покажем, що ми, браття, Козацького роду.

Проказали і пішли Сміливо до хати... Показати, що вони Козаки завзяті.

І за мить уже з дверей Старий вилітає, А за ним і таргани Зелені втікають.

Карлик той увесь від злості Скрючився й зсушився, А під променями сонця Попелом зробився. Ось за ним і таргани Лопали й пищали. Вітер-братик підхопив І сліду не стало.

Пробудилось старе місто Від сну у кошмарах... Відшуміло й відгуло І нечисть пропала.

Мати з Волею й синами Людей всіх вітали. Заспівали Гімн Вкраїни І прапор підняли.

Диво містом походило Та й пішло до річки, Сіло собі під вербами -

Трохи  відпочило

І полинуло у небо Тільки слід лишило.


    Пророкування

- Осінь. Війна. 21-ше століття, - Нострадамус сказав. Так воно й вийшло.

Та ніхто не чекав, Що хижак цей - Росія. Жадає на крові, Сдьозах матерів - Імперію зла творить на землі.

Це ідол століття, Що зараз гуляє. З єхидною мордою В світ виїжджає. Умившись сльозами вдів-матерів, Він кров'ю упився від їхніх синів.

Та правда ГОСПОДНЯ На світі ще є, Бо сила по крові У кожного б'є. І світло приходить, Як ранок ясний, І ідола гонить у темні ліси, Яруги, трясини, де звір не ходив - Закінчить свій час Цей путник страшний.


Донецька земля

Могили.. могили… Донецька земля. Усіяна ними - Аж кров застига.

Одних хоронили - Герої Вкраїни. А інших зарили В траншеях, як звіра.

Тіла їх розкидані Полем гуляють. У лісі - хижак Уже доїдає.

Нащо прийшли ви На землю Вкраїни? Невже рідний край - Не любий, не милий?

Невже в вашім краї Любові немає І мудрості древніх, Що світ прикрашає?

Невже ваша мати Не вчила, як жити: Людей поважать, Рідну землю любити?

І в кожній людині Брата вбачати, А в кожній старенькій - Матір вітати.

Та ви пропустили Земну цю науку І голови попелом Матір прикрили.

                                                             ДІД  САМВЕЛ  /легенда/
         -  Бабусю,  чому це люди наш камінь називають дідом Самвелом? Чому  вони  приходять сюди і сидять,  а  потім кажуть: «Спасибі»,  і йдуть?
         -  Сідай,  я  тобі  розповім  про  цей  чудодійний  камінь…
             Колись  дуже  давно,  коли  на нашій  землі  текли  повноводні  ріки,  а  густа  рослинність  покривала  їх  береги,  з-під  землі  вийшли  кам’яні  Велетні,  подивитись  на  світло  Боже  і  дивовижну  красу,  про яку їм  розповідав  дід  Самвел.
              Там, де  вони  вийшли  групами,  утворилися гори, а  там,  де  сім’ями  -  горби  і  косогори.  А  ті,  що  любили  підземні  води  -  утворили  скелясті  береги  рік  і  морів.  І  лише  внуки  та  правнуки    діда  Самвела,  та  і  сам Самвел ,  хотіли  побачити  всю велику красу  землі…  
               Вони  стали  подорожувати.  І ось  одного  дня відчули  якесь  хвилювання.  Це  було  перше  відчуття  не  лише  природи,  а  й  відчуття  та  сприймання  звуків,  які  їх  чарували  і  дивували,  бо  вони   неслися  над  землею  звідусіль.
               Велетні  запитали  в  діда:

- Яка Муза може створювати ці чарівні звуки? Як її звуть? - Це люди, - сказав їм Самвел. - Дивно… Які вони? - Скоро побачите, - загадково посміхнувся дід.

               І  ось  одного  ранку,  коли  сонце  ще  не  прокинулось,  а  роси   бриніли  на  травах,  Велетні  почули  ніжну  мелодію,  яка  краяла  серце,  розповідаючи  про  велике  кохання. А  потім,  чомусь,  заплакала,  та  на  разі  зупинилась  і  почала  звеселяти  душу.
               Велетні  здивувались  і  знову  запитали  діда:

- Що це? - То людське серце так співає, - відповів дід. - Які вони ці люди? - думали Велетні.

              І  лише  один  дід  Самвел  загадково посміхався,  бо  він  знав,  які  ці  люди… 
             Гай-га-а-й!  Скільки-то  тисячоліть  минуло,  як  він  вперше  прийшов  на  цю  прекрасну  землю?    І  так само,  як  і  вони, дивувався  та  милувався  нею.  Та  раптом  почув  звуки,  які  не  були  схожі  на  ті,  що  лунали  там,  під  землею.
               Він  побачив  дівчину  і  скам’янів…  Вона  була  струнка  і  білолиця.  В  руках  тримала  польові  квіти,  а  на  голові  віночок.  
               Побачивши  його,  вона  засміялася.  І  той  сміх  задзвенів  в  його  грудях,  ніби  сріблястий  весняний  дощик.  Дівчина  зупинилась  і  уважно  глянула  на  нього.
               - Як  дивно,  -  сказала  вона.  Поклала  до  його  ніг  квіти  та  й  пішла.  А  за  мить повернулася,  наділа  на  голову  віночок  і  знову  засміялася.  ЇЇ  сміх  був  схожий  на  чисті  джерельні  води,  які  вириваються  до  світла  і  кудись  поспішають.
                Самвел  ступив  до  дівчини.  Вона  широко  розкрила  очі  і  зомліла.  Він  дивився  на  її  красу  і  нічого  не  розумів.

- Що ти наробив? - Що ти наробив? - хтось закричав над його головою. Він підняв голову і побачив птахів, які кружляли над ним. - Швидше дай їй води, а то вона помре.

             Самвел  рукою  вдарив  по   землі  і  чиста  жива  вода  омила  обличчя  дівчини.  Вона  здригнулася  і  підвелася.

- Хто ти? - здивовано запитала. - Самвел, - тихо відповів він. На нього дивилися великі смарагдові очі дівчини. - Звідки ти прийшов? - З-під землі. - Що? Що ти сказав? - з болем запитала вона. - Ти син Великого Горяна підземелля? - Так, - гордо відповів Самвел. - О-о-о! - тільки й спромоглася сказати дівчина. - Мене зовуть Великий Самвел. А ти хто? - А я онука баби Степаниди, Надія, - і вона гірко заплакала. - А чому ти плачеш? - Бо пророчі слова старої циганки збулися. Я сама поклала до твоїх ніг польові квіти. Я сама наділа на твою голову вінчальний віночок… А сьогодні ж такий день, день Івана Купала, - і вона гірко заплакала. - А чому ти плачеш? - Бо я хотіла цей віночок опустити в річку, щоб мати-річка показала мені мого судженого. А вийшло так, що я сама тебе знайшла і обрала. - То чому ж ти плачеш? - Бо я не думала жити в підземеллі. - А чому ні? - він хотів розповісти їй про красу підземелля, та дівчина його зупинила. - Якщо така моя доля, то прошу, виконай мої три бажання. - Якщо вони не суперечать природі, - тихо сказав він. - Перше моє бажання. Ти поживеш серед людей до того часу поки, калина не подарує нам свій весільний вінок.

             Самвел  ще  не  знав,  що  це, але,  дивлячись  на  дівчину,  сказав: «Добре!»

- Друге бажання. Ти попробуєш ягоди з весільного віночка і я народжу тобі трьох синів і дочку.

               Він  радісно  усміхнувся  і  сказав:  «Спасибі  тобі».  Надія  ще  не  знала,  що  у  Велетнів  народжуються  тільки  сини.  Тому  звістка  про  донечку  пробудила  у  нього  якісь  інші  почуття  і  думи.   Вона  продовжила:

- І третє моє бажання. Якщо у мене не стане сили жити в підземеллі, ти відпустиш мене і донечку до степу, до сонця, до людей. - О-о-о! - здивовано підвів він брови, але вже за мить проказав. - Заради нашого кохання і донечки, яку ти мені подаруєш, я виконаю і це бажання.

           Він  взяв  її  на  руки  і  поніс  до села,  до  оселі  баби  Степаниди.  Люди  їх  радісно  вітали.  Співали  пісні  і  водили  хороводи.  Самвел  дивився  на  це  дійство  і  дивувався  красі  і  щедрості  цих  людей.  Вони,  ніби  діти,  сміялися  і  веселилися.  А  їхня  музика  була  ще  дивніша.  Вона  линула  понад  степом,  розповідаючи  про  їхнє  кохання,  та  раптом  зупинилась  і  чомусь  скрипка   заплакала... Але через  мить  уже  сміялася  і  веселила  людей,  говорячи:

Життя іде, воно цвіте і дарує щастя. Беріть його, люди!

           Самвел  прожив  серед  людей  до  тих  пір,  поки  калина  не  подарувала  їм  весільний  вінок.
          На  весіллі  Надія  взяла  із  вінка  ягоди  і  дала  Самвелу.  Він   скуштував.  Вони  були  кислі  і  несмачні,   та  на  разі  відчув,  як  тіло  стало  наповнюватись  якоюсь  теплотою  і  легкістю. Надія  поклала  в  його  долоні  свої  руки  і  він  відчув  ніжність.  А  через  мить,  притиснувши  її  до  себе,  відчув  як  сильно  б’ється  її  серце.  Йому  захотілось  стати  з  нею  одним  цілим.
            Надія  посміхнулася,   вдруге  взяла  ягоди  і  дала  Самвелу.  І  Самвел  знову  скуштував.  Це  були  смачні  і  солодкі  ягоди  кохання.  Він  відчув  їх  насолоду…   І   щось  в  його  грудях  забриніло  і  заспівало.  Він  засміявся… Взявши  дівчину  в  танок,  танцював  і  веселився,  як  і  всі  люди  великого  степу.
             Втретє  взяла  Надія  ягоди  з  віночка  і  дала  Самвелу.  Він  скуштував.  Вони  мали  інший  смак,  смак  гіркоти,  і  смутку.  І  він заплакав.  Це  було вперше  за  все  його  життя.  Самвел  плакав,  як  плачуть  люди.
             Відшуміло  і  відгуло  весілля.  На  ранок  баба  Степанида  провела  їх  за  село,  благословила  і  сказала:

- Буду чекати, - повернулась і пішла.

              Самвел  взяв  на  руки  Надію  і  опустився  у  своє  підземне  царство.
              Надія,  як  і  обіцяла,  народила  йому  трьох  синів  і  донечку.  У  царстві  Великого  Горяна  був  великий  переполох.  Всі  приходили  подивитись  на  чудо  дівчинку.  А  вона  лежала  собі  тихенько  і  до   всіх  посміхалась.
               Діти  виростали  здоровими  і  гамірливими.  І  лише  Надія  час  від  часу  худла,  хоч  молодість  і  краса  залишалися  при  ній.  
                Одного  дня  Надія  приготувала  особливу  вечерю.  Діти  і  Самвел  їли  і  нахвалювали  маму.  Після  вечері, коли  Самвел  і  Надія  залишилися  самі,  вона  сказала:

- Закінчилися ягоди нашого весільного віночка. Я вже давно їх не їм і сили покидають мене. Завтра до схід сонця ти винесеш мене й донечку до степу, до сонця, до людей.

              Самвел  був  вражений. Стільки  років  минуло  і  вона  мовчала…  Він  думав,  що  все  забулося.  Аж  ні.  Він  обійняв  її  і  сказав:

- Кохана моя, кожна мить з тобою - велике щастя. Але мушу тобі сказати, час в якому ти жила на землі летить набагато швидше, ніж час в нашому царстві. - Я знаю, коханий. Коли помирала баба Степанида, я провела її в останню путь. Коли був голодомор на моїй землі, я була зі своїми людьми. Коли… Самвел здивовано глянув на неї і перебив: - Як? Як ти пройшла через портали? - Мені допомагали діти. - Ну звичайно… Я ж їх навчив. А чому я про це не знав? - Бо тебе не було вдома. Ти перевіряв кордони, а коли повертався стомлений, потребував багато уваги, щоб відновити сили. - Тому ти зустрічала мене бліда і схудла. А я думав, що ти так сильно сумуєш за мною. - Сумувала… І завжди подумки була з тобою, говорила і розповідала, а потім просила поради, сили і захисту. - І я тобі давав. - Давав, коханий, давав. І я тобі вдячна за все хороше, а особливо за дітей. - Кохана, а звідки ти знала, що відбувається на землі? - Баба Степанида дала мені колечко, яке переходить із роду в рід. Ось поглянь. Це краплина живої роси. Вона може говорити і показувати. - Подаруй мені це колечко. - Ні, коханий. Воно дістанеться нашій Волі, бо це є оберіг. А тобі я дам інше колечко. Його зробили наші діти, але в ньому краплина моєї крові. Якщо зі мною щось станеться краплина почорнію і застигне. - А як я зможу допомогти нашій Волі? - Ти відчуєш це серцем, - вона посміхнулась і поцілувала його.

              Минуло  чимало  часу.  Одного  вечора  Самвел  сидів  в  задумі  і  дивився  на  колечко  Надії.  Раптом  він  побачив,  що  краплина  почала  чорніти,  а  на  разі  засвітилася  і  засяяла,  ніби  посміхнулася  до  нього,  та  через  мить  почув:  «Прости, коханий! Прощай!»  Самвел  був  вражений.  Він  покликав  синів  і  сказав:

- З мамою щось трапилось. Готуймося в дорогу!

              Сини  стояли  і  мовчали.

- Що? - запитав він. - Чому ви стоїте і нічого не робите? - Мама пішла від нас, і вже давно, - сказав старший син. - Як пішла? Куди? Краплина сяє і посміхається, - розсердився Самвел. - Подивіться! - Мама віддала свою кров трьом маленьким дітям, - сказав середній син. - Чому? - Бо вони тяжко хворіли, а твоя сила землі і любов до мами врятували їх, - сказав менший син. - А мама? - А мама стомилася і пішла спочити. - Ти забув тату, що тут час іде повільніше, ніж на землі. Самвел гірко заплакав, а потім тихо мовив: - Ти перша розтопила моє камінне серце, і дала відчути, як б’ються серця двох. Ти перша, моя кохана, показала красу і велич землі. Кохана моя, ти перша відкрила багатство духовного світу людей. Що мені з цим робити? О-о-о! Як мені болить в грудях…

               Сини  як  могли  так  і  втішали  батька.  Заспокоївшись,   Самвел  сказав:

- Я дозволяю вам самим вирішувати свою долю. Але у мене до вас є одне прохання - не порушувати закони підземелля і людей.

                  Старший  син  залишився  біля  батька   оберігати   кордони  підземного  царства.  Середній  і  менший  син  пішли  до  людей  оберігати  кордони  маминої  землі.   У  них  народжувалися  діти  і  правнуки,  які  несли   в  собі   код  чистоти  і  любові,  справедливості  і  честі.   
                   Одного  літнього  ранку  Самвел  вивів  своїх  внуків   та   правнуків   до  степу,  до  сонця,  до людей.  Він  хотів  познайомити  їх  з  ріднею.  Та  коли  побачив  біля  будинку  баби  Степаниди  дівчину,  яка  йшла  йому  назустріч  у  віночку  з  квітами   і  сміялася  -  скам’янів.  
                 Він  назавжди  залишився  біля  людей,  щоб  віддавати  їм  силу  землі ,  здоров’я  і  любов.