Відмінності між версіями «Які на світі бувають жінки»

Матеріал з Казки українською мовою
(Створена сторінка: {{Шаблон:Казки з книги Норвезькі народні казки (Веселка, 1986)}} {{Шаблон:Норвезькі народні к...)
 
Рядок 1: Рядок 1:
 +
Жив собі колись один селянин і, звичайно, мав жінку. І не було в них ані чим засіяти поле, ані грошей на зерно. Довелося вести на ярмарок єдину корову, щоб продати її і купити якогось зерна. Селянин зібрався вести корову до міста, але жінка побоялася його пускати: мовляв, ще прогуляє там усі гроші, то не буде ні корови, ні зерна. Отож повела вона сама корову на ярмарок, 0та ще й прихопила на продаж курку.
 +
 +
Дійшла вона до міста й зустріла різника.
 +
 +
— Ти продаєш корову, жінко? — спитав він.
 +
 +
— Продаю,— відповіла жінка.
 +
 +
— ІЦо ж ти за неї правиш?
 +
 +
— Корову я віддам за один таляр, а за курку хочу десять,— відповіла жінка.
 +
 +
— Ну, корову за таляр я куплю,— сказав різник.— А курку продаси комусь іншому за десять талярів.
 +
 +
Жінка продала корову, отримала один таляр, але в місті не знайшлося нікого, хто б заплатив їй за курку десять талярів. Тому вона повернулася до різника та й каже:
 +
 +
— Я ще й досі не продала курки. Доведеться тобі її взяти, бо ти купив корову.
 +
 +
— Ну нічого, не журися,— сказав різник.
 +
 +
Він запросив її до столу, добре пригостив, жінка наїлася, лягла та й заснула.
 +
 +
Поки вона спала, різник викупав її в діжці з дьогтем, а тоді поклав У пір’я.
 +
 +
Прокинулась жінка, дивиться — а вона вся в пір’ї. Здивувалась вона та й питає сама себе:
 +
 +
— Це я, чи не я? Ні, наче не я, а якась велика чудернацька птаха. Як же мені дізнатися напевне, чи це я, чи не я? О, знаю, якщо теля буде лизати мене, а собака лащитись, коли я прийду додому, то це я.
 +
 +
Приходить жінка додому, а собака як побачив її, та й ну гавкати, рватися з ланцюга, наче на подвір’я зайшов злодій.
 +
 +
— Ні, тепер я знаю, що це не я,— сказала жінка, але про всяк випадок пішла ще до теляти.
 +
 +
Зайшла вона до хліва, а теля рветься на прив’язі, відвертає від жінки голову, бо йому сморід дьогтю дух забиває.
 +
 +
— Ні, це таки не я, а якась велика чудернацька птаха,— сказала жінка.— То, може, я й полечу?
 +
 +
Вона вилізла на дах хліва й замахала руками, немов крильми.
 +
 +
Побачив селянин, що робить жінка, взяв рушницю й почав цілитись у неї.
 +
 +
— Ой, чоловіче, не стріляй, це я! — гукнула жінка.
 +
 +
Коли це ти, сказав селянин,— то не стовбич там, як опудало, а злазь і давай гроші за корову, щоб якнайшвидше купити зерна.
 +
 +
Жінка злізла додолу, але ніяких грошей у неї не було, бо той таляр, який їй дав за корову різник, вона згубила.
 +
 +
Почув це чоловік та й каже:
 +
 +
— Ти стала ще дурніша, як була.
 +
 +
Розсердився він та й пішов геть із дому. І сказав жінці, що повернеться хіба аж тоді, коли зустріне ще трьох таких дурних жінок, як вона.
 +
 +
Ішов селянин, ішов і невдовзі побачив на одному подвір’ї жінку, що раз по раз бігала з порожнім решетом до нової хати. І кожного разу, коли забігала, прикривала решето фартухом, ніби там щось було, а в хаті висипала те щось додолу.
 +
 +
— Що це ви робите, жінко? — спитав селянин.
 +
 +
Та хочу наносити до хати трохи сонця,— відповіла жінка,— але не знаю як. Бо коли я надворі, в решеті є сонце, а коли зайду до хати, воно десь дівається. У старій хаті в мене було доволі сонця, хоч я й не носила його. Якби мені хтось дав сонця до нової хати, я б заплатила йому триста талярів.
 +
 +
— Якщо у вас є сокира,— сказав селянин,— то я вам добуду сонця. Жінка знайшла йому сокиру, і він прорубав пройми на вікна, бо теслі забули про них. І відразу туди засвітило сонце, а він отримав триста талярів.
 +
 +
— Це перша,— сказав сам до себе селянин і пішов далі.
 +
 +
Ішов вйі, ішов і невдовзі почув з однієї хати страшний гвалт. Селянин зайшов до хати і бачить: стоїть жінка й гамселить свого чоловіка по голові. А на чоловікові тому натягнена сорочка, але без вирізу, в який пролазила б голова.
 +
 +
— Ви що, хочете вбити його, жінко? — спитав селянин.
 +
 +
— Та ні, хочу тільки вибити в цій новій сорочці дірку, щоб він мав куди просунути голову,— відповіла жінка.
 +
 +
А чоловік знов залементував:
 +
 +
— Ох, поможіть нещасному в новій сорочці! Коли б хтось навчив мою стару якось інакше зробити отвір у сорочці, я б заплатив йому триста талярів.
 +
 +
— Я зараз навчу вас, дайте лишень ножиці,— сказав селянин. Йому дали ножиці, він вирізав ними в сорочці отвір на голову, поклав у кишеню ще триста талярів та й пішов далі.
 +
 +
— Це друга,— сказав він сам до себе, коли вийшов з хати.
 +
 +
Ішов селянин, ішов, притомився й завернув до однієї хати відпочити.
 +
 +
— А звідки ви йдете, що так стомилися? — спитала господиня.
 +
 +
— З дурного світу,— відповів селянин.
 +
 +
— З того світу? — недочула господиня.— То, може, ви знаєте мого першого чоловіка? Він уже давненько на тому світі.
 +
 +
— Так, добре знаю,— відповів селянин.
 +
 +
— Розкажіть, як йому там ведеться,— попросила господиня.
 +
 +
— Та не найкраще,— сказав селянин.— Він ходить по заробітках, весь обносився, а в кишенях вітер гуляє.
 +
 +
— Що ж мені зробити, щоб він так не мучився? — забідкалась господиня.— Він же залишив після себе стільки добра! На горищі лежить повно його одягу незношеного, а он стоїть скринька з грішми. Заберіть йому все це, я дам ще й воза з конем, щоб вам не важко було нести. Та й йому самому кінь знадобиться, хай не ходить на роботу пішки, не такий він бідний.
 +
 +
Селянин набрав повну підводу одягу, прихопив скриньку з блискучими срібняками, доклав ще харчів, скільки йому було треба, сів на передок та й поїхав своєю дорогою.
 +
 +
— Оце третя,— сказав він сам до себе, коли вже жінка не могла його почути.
 +
 +
А неподалік від хати другий чоловік тієї жінки орав поле. Побачив він, що з подвір’я якийсь чужинець вивозить цілий віз добра, кинув плуга й побіг до жінки спитати, хто то поїхав від них їхнім сивим конем.
 +
 +
— О, це чоловік із того світу,— відповіла жінка.— Він сказав, що моєму першому чоловікові там дуже погано ведеться, він ходить по заробітках, геть обносився і не має грошей. То я передала йому той одяг, що він не доносив, і скриньку зі срібняками.
 +
 +
Чоловік відразу збагнув, що й до чого, осідлав другого коня і чимдуж кинувся доганяти воза.
 +
 +
А селянин, що мав передати добро на той світ, почув за собою гонитву, завернув у лісок, сховав там воза, висмикнув у коня жмут шерсті з хвоста і швиденько побіг на пагорб. Там він почепив шерсть на березу, а сам ліг долі на траву і звернув очі до неба.
 +
 +
— Ото диво! — почав він промовляти сам до себе, коли до нього над’їхав другий чоловік.— Я такого зроду не бачив. І ніколи більше не побачу!
 +
 +
Другий чоловік зупинився, задер і собі голову, але в небі нічого не було видно. «Може, це якийсь божевільний?» — подумав він і запитав його:
 +
 +
— Чого це ти розлігся тут і витріщився в небо?
 +
 +
— Ох, я такого дива зроду не бачив,— відповів селянин.— Якийсь чоловік поїхав просто до неба сивою кобилою. Он на березі зачепилося трохи шерсті, а он у хмарах ще видно кобилу.
 +
 +
Другий чоловік глянув на хмари, тоді на чужинця і сказав:
 +
 +
— Нічого я не бачу, тільки жмут шерсті на березі.
 +
 +
— Певне, що не бачиш, бо звідти не видно,— сказав селянин.— А ти ходи сюди, ляж і дивися просто вгору, нікуди не відводь очей.
 +
 +
Другий чоловік ліг, утупив очі в небо й почав так пильно дивитись, що в нього аж сльози виступили. А селянин тим часом сів на коня, прихопив воза, схованого в ліску, і втік разом з усім. Почув другий чоловік тупіт коней і торохтіння коліс, схопився на ноги, але поки надумав доганяти втікача, того вже й слід пропав.
 +
 +
Так і він пошився в дурні, не тільки його жінка.
 +
 +
Прийшов другий чоловік додому, а жінка й питає, де він дів коня.
 +
 +
Піддав і його твоєму покійному чоловікові. Думаю собі, нащо йому трястися на возі. Хай продасть воза та купить собі карету.
 +
 +
— Дякую тобі. Я й не сподівалася, що ти такий добрий,— сказала жінка.
 +
 +
Повернувся додому й селянин, що за свою подорож зібрав шістсот талярів, підводу всякого добра та скриньку зі срібняками. Приїхав і бачить — усе його поле виоране й засіяне.
 +
 +
— Звідки ти взяла зерна? — спитав він жінку.
 +
 +
— О, недарма ж кажуть: що посієш, те й пожнеш. От я й посіяла ТУ сіль, що в нас у коморі стояла. Аби тільки дощ, щоб вона гарно зійшла. Продамо і матимем гроші на хліб.
 +
 +
— Дурна ти була, дурна й будеш довіку,— сказав селянин.— Та бачу, інші жінки теж не розумніші за тебе.
  
  
 
{{Шаблон:Казки з книги Норвезькі народні казки (Веселка, 1986)}}
 
{{Шаблон:Казки з книги Норвезькі народні казки (Веселка, 1986)}}
 
{{Шаблон:Норвезькі народні казки українською мовою}}
 
{{Шаблон:Норвезькі народні казки українською мовою}}

Версія за 15:50, 14 січня 2014

Жив собі колись один селянин і, звичайно, мав жінку. І не було в них ані чим засіяти поле, ані грошей на зерно. Довелося вести на ярмарок єдину корову, щоб продати її і купити якогось зерна. Селянин зібрався вести корову до міста, але жінка побоялася його пускати: мовляв, ще прогуляє там усі гроші, то не буде ні корови, ні зерна. Отож повела вона сама корову на ярмарок, 0та ще й прихопила на продаж курку.

Дійшла вона до міста й зустріла різника.

— Ти продаєш корову, жінко? — спитав він.

— Продаю,— відповіла жінка.

— ІЦо ж ти за неї правиш?

— Корову я віддам за один таляр, а за курку хочу десять,— відповіла жінка.

— Ну, корову за таляр я куплю,— сказав різник.— А курку продаси комусь іншому за десять талярів.

Жінка продала корову, отримала один таляр, але в місті не знайшлося нікого, хто б заплатив їй за курку десять талярів. Тому вона повернулася до різника та й каже:

— Я ще й досі не продала курки. Доведеться тобі її взяти, бо ти купив корову.

— Ну нічого, не журися,— сказав різник.

Він запросив її до столу, добре пригостив, жінка наїлася, лягла та й заснула.

Поки вона спала, різник викупав її в діжці з дьогтем, а тоді поклав У пір’я.

Прокинулась жінка, дивиться — а вона вся в пір’ї. Здивувалась вона та й питає сама себе:

— Це я, чи не я? Ні, наче не я, а якась велика чудернацька птаха. Як же мені дізнатися напевне, чи це я, чи не я? О, знаю, якщо теля буде лизати мене, а собака лащитись, коли я прийду додому, то це я.

Приходить жінка додому, а собака як побачив її, та й ну гавкати, рватися з ланцюга, наче на подвір’я зайшов злодій.

— Ні, тепер я знаю, що це не я,— сказала жінка, але про всяк випадок пішла ще до теляти.

Зайшла вона до хліва, а теля рветься на прив’язі, відвертає від жінки голову, бо йому сморід дьогтю дух забиває.

— Ні, це таки не я, а якась велика чудернацька птаха,— сказала жінка.— То, може, я й полечу?

Вона вилізла на дах хліва й замахала руками, немов крильми.

Побачив селянин, що робить жінка, взяв рушницю й почав цілитись у неї.

— Ой, чоловіче, не стріляй, це я! — гукнула жінка.

Коли це ти, сказав селянин,— то не стовбич там, як опудало, а злазь і давай гроші за корову, щоб якнайшвидше купити зерна.

Жінка злізла додолу, але ніяких грошей у неї не було, бо той таляр, який їй дав за корову різник, вона згубила.

Почув це чоловік та й каже:

— Ти стала ще дурніша, як була.

Розсердився він та й пішов геть із дому. І сказав жінці, що повернеться хіба аж тоді, коли зустріне ще трьох таких дурних жінок, як вона.

Ішов селянин, ішов і невдовзі побачив на одному подвір’ї жінку, що раз по раз бігала з порожнім решетом до нової хати. І кожного разу, коли забігала, прикривала решето фартухом, ніби там щось було, а в хаті висипала те щось додолу.

— Що це ви робите, жінко? — спитав селянин.

Та хочу наносити до хати трохи сонця,— відповіла жінка,— але не знаю як. Бо коли я надворі, в решеті є сонце, а коли зайду до хати, воно десь дівається. У старій хаті в мене було доволі сонця, хоч я й не носила його. Якби мені хтось дав сонця до нової хати, я б заплатила йому триста талярів.

— Якщо у вас є сокира,— сказав селянин,— то я вам добуду сонця. Жінка знайшла йому сокиру, і він прорубав пройми на вікна, бо теслі забули про них. І відразу туди засвітило сонце, а він отримав триста талярів.

— Це перша,— сказав сам до себе селянин і пішов далі.

Ішов вйі, ішов і невдовзі почув з однієї хати страшний гвалт. Селянин зайшов до хати і бачить: стоїть жінка й гамселить свого чоловіка по голові. А на чоловікові тому натягнена сорочка, але без вирізу, в який пролазила б голова.

— Ви що, хочете вбити його, жінко? — спитав селянин.

— Та ні, хочу тільки вибити в цій новій сорочці дірку, щоб він мав куди просунути голову,— відповіла жінка.

А чоловік знов залементував:

— Ох, поможіть нещасному в новій сорочці! Коли б хтось навчив мою стару якось інакше зробити отвір у сорочці, я б заплатив йому триста талярів.

— Я зараз навчу вас, дайте лишень ножиці,— сказав селянин. Йому дали ножиці, він вирізав ними в сорочці отвір на голову, поклав у кишеню ще триста талярів та й пішов далі.

— Це друга,— сказав він сам до себе, коли вийшов з хати.

Ішов селянин, ішов, притомився й завернув до однієї хати відпочити.

— А звідки ви йдете, що так стомилися? — спитала господиня.

— З дурного світу,— відповів селянин.

— З того світу? — недочула господиня.— То, може, ви знаєте мого першого чоловіка? Він уже давненько на тому світі.

— Так, добре знаю,— відповів селянин.

— Розкажіть, як йому там ведеться,— попросила господиня.

— Та не найкраще,— сказав селянин.— Він ходить по заробітках, весь обносився, а в кишенях вітер гуляє.

— Що ж мені зробити, щоб він так не мучився? — забідкалась господиня.— Він же залишив після себе стільки добра! На горищі лежить повно його одягу незношеного, а он стоїть скринька з грішми. Заберіть йому все це, я дам ще й воза з конем, щоб вам не важко було нести. Та й йому самому кінь знадобиться, хай не ходить на роботу пішки, не такий він бідний.

Селянин набрав повну підводу одягу, прихопив скриньку з блискучими срібняками, доклав ще харчів, скільки йому було треба, сів на передок та й поїхав своєю дорогою.

— Оце третя,— сказав він сам до себе, коли вже жінка не могла його почути.

А неподалік від хати другий чоловік тієї жінки орав поле. Побачив він, що з подвір’я якийсь чужинець вивозить цілий віз добра, кинув плуга й побіг до жінки спитати, хто то поїхав від них їхнім сивим конем.

— О, це чоловік із того світу,— відповіла жінка.— Він сказав, що моєму першому чоловікові там дуже погано ведеться, він ходить по заробітках, геть обносився і не має грошей. То я передала йому той одяг, що він не доносив, і скриньку зі срібняками.

Чоловік відразу збагнув, що й до чого, осідлав другого коня і чимдуж кинувся доганяти воза.

А селянин, що мав передати добро на той світ, почув за собою гонитву, завернув у лісок, сховав там воза, висмикнув у коня жмут шерсті з хвоста і швиденько побіг на пагорб. Там він почепив шерсть на березу, а сам ліг долі на траву і звернув очі до неба.

— Ото диво! — почав він промовляти сам до себе, коли до нього над’їхав другий чоловік.— Я такого зроду не бачив. І ніколи більше не побачу!

Другий чоловік зупинився, задер і собі голову, але в небі нічого не було видно. «Може, це якийсь божевільний?» — подумав він і запитав його:

— Чого це ти розлігся тут і витріщився в небо?

— Ох, я такого дива зроду не бачив,— відповів селянин.— Якийсь чоловік поїхав просто до неба сивою кобилою. Он на березі зачепилося трохи шерсті, а он у хмарах ще видно кобилу.

Другий чоловік глянув на хмари, тоді на чужинця і сказав:

— Нічого я не бачу, тільки жмут шерсті на березі.

— Певне, що не бачиш, бо звідти не видно,— сказав селянин.— А ти ходи сюди, ляж і дивися просто вгору, нікуди не відводь очей.

Другий чоловік ліг, утупив очі в небо й почав так пильно дивитись, що в нього аж сльози виступили. А селянин тим часом сів на коня, прихопив воза, схованого в ліску, і втік разом з усім. Почув другий чоловік тупіт коней і торохтіння коліс, схопився на ноги, але поки надумав доганяти втікача, того вже й слід пропав.

Так і він пошився в дурні, не тільки його жінка.

Прийшов другий чоловік додому, а жінка й питає, де він дів коня.

Піддав і його твоєму покійному чоловікові. Думаю собі, нащо йому трястися на возі. Хай продасть воза та купить собі карету.

— Дякую тобі. Я й не сподівалася, що ти такий добрий,— сказала жінка.

Повернувся додому й селянин, що за свою подорож зібрав шістсот талярів, підводу всякого добра та скриньку зі срібняками. Приїхав і бачить — усе його поле виоране й засіяне.

— Звідки ти взяла зерна? — спитав він жінку.

— О, недарма ж кажуть: що посієш, те й пожнеш. От я й посіяла ТУ сіль, що в нас у коморі стояла. Аби тільки дощ, щоб вона гарно зійшла. Продамо і матимем гроші на хліб.

— Дурна ти була, дурна й будеш довіку,— сказав селянин.— Та бачу, інші жінки теж не розумніші за тебе.