Відмінності між версіями «Як заєць відомстив танукі (японська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
Рядок 1: Рядок 1:
Давно колись в одному селі жив собі чоловік, якого звали Кітіго, а прозивали Перебрехою — за те, що був охочий до вигадок і неправди.
+
Давно-давно  колись   жили  собі в мирі та злагоді дід і баба.
  
От якось той чоловік оголосив на все село:
+
Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і розкидав, приспівуючи:
  
—    Сьогодні вночі змітатиму з  неба зорі, тож  приходьте  збирати!
+
—    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен! Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
  
Але селянине йняли йому віри й казали:
+
Аж тут де не взявся танукі — та й ну перекривляти діда:
  
—    Знову Кітіго хоче пошити нас у дурні.
+
—    Зогнийте, зернятка, зогнийте, Щоб з тисячі лишилося одне!
  
Кітіго дуже розсердився.
+
«Який вредний танукі!» — розгнііався дід і кинувся до танукі, але той показав йощу язика й дременув у гори.
  
—    Не хочете — як хочете! Я сам позмітаю-з неба зорі! А знаєте, що вони золоті? Дищться, щоб не жалкували, коли я розбагатію! — попереджав він недбалих земляків.
+
З досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати; танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому три сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:
  
—    А може, Кітіго правду каже?.. Недарма зорі так блищать. Ну ж бо востаннє його послухаємося і зберемось увечері біля його дому,— вирішили селяни.
+
—    Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен! Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!
  
Кітіго взяв велику бамбукову мітлу й вщїїз на дах. Селяни, позадиравши голови, довго дивилися на небо, але жодна зірка не котилася з нього.
+
Тим часом  танукі  знову  прибіг  і,   всівшися  на   пеньку,   почав  перекривляти діда:
  
—    Гей, Кітіго, що сталося? Чого ти баришся?
+
—    Зогнийте, зернятка, зогнийте, Щоб з тисячі лишилося одне!
  
—    А куди квапитися? Зірок на небі дуже багато, отож я думаю, котру із них змести,— відповів чоловік і замахав мітлою.
+
Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і  хотів  був дременути, та не зміг приклеївся до пенька.
  
Селяни позадирали голови ще вище, аж шиї їм заболіли.
+
—    От, голубе,  ти й попався! — мовив дід і,  спутавши  танукі  мотузкою, поніс його на спині додому.
  
—    Хто ж це витримає?.. І чого цей дурень воловодиться? — ремствували вони, але додому не йшли, чекали. А що, як зорі й справді виявляться золотими?
+
—    Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!
  
Нарешті по небу покотилася якась зірка.
+
—    Який  гладенький!  Зараз  же  приготую  вечерю,— зраділа  баба.
  
—    Гей, он зірка впала!  Мерщій її хапайте! закричав  Кітіго.
Кажуть, люди разом із ним кинулися бігти туди, де впала зірка, але повернулися ні з чим, лише встигли посваритися між собою. От і вся кйзка.
+
—    А я піду на часинку до міста дещо купити,— сказав дід і, підвісивши танукі в кухні на мотузці, пішов.
  
 +
Баба заходилася лійнти просяні коржики для діда.
  
 +
Якийсь час танукі висів мовчки,  а тоді обізвався людським голосом:
 +
 +
—    Господинонько,  як  вам,  певно,  важко  місити  ці  коржики!  Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв'яжіть мотузку.
 +
 +
—    А ти не обдуриш?
 +
 +
—    Та хіба я на таке здатен?
 +
 +
—    Хай буде по-твоєму,— погодилася добра баба і,  спустивши танукі на землю, розв'язала мотузку.
 +
 +
Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для коржиків, примовляючи:
 +
 +
—    Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!
 +
 +
Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лупне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.
 +
 +
—    Так тобі й треба! — вигукнув танукі й дременув у гори.
 +
 +
—    Який  жах! — заголосив  дід  над  бабою,  коли  повернувся  додому.
 +
 +
Почув заєць, як дід плаче, та й питає:
 +
 +
—    Діду, що сталося?
 +
 +
—    Нечуване лихо: танукі вбив стару! — відповів дід крізь сльози.
 +
 +
—    Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,— мовив заєць і зник.
 +
 +
Якось  заєць ламав  у горах  бамбук.  Підійшов  до  нього  танукі  та  й питає:
 +
 +
—    Зайче, навіщо тобі бамбук?
 +
 +
—    Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.
 +
 +
—    Я тобі допоможу! Хочеш?
 +
 +
—    Коли твоя ласка.
 +
 +
Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.
 +
 +
Танукі,  який  йшов  попереду,  почув,  ніби  хтось  черконув  кременем.
 +
 +
—    Зайче, що це тріщить?
 +
 +
—    Це пташка трісьтрісь з гори Трісьтрісь віщує, що скоро  зима.
 +
 +
—    Невже?
 +
 +
Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук ви його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:
 +
 +
—    Рятуйте! Рятуйте!
І побіг світ за очі.
 +
 +
Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:
 +
 +
—    Ну й підвів ти мене того разу!
 +
 +
—    Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплутали,— відповів заєць байдужим голосом.
 +
 +
—    Невже? Невже я помилився? — здивувався танукі. А тоді спитав: — Що це ти робиш, зайче?
 +
 +
—    Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.
 +
 +
Танукі теж закортіло мати човен.
 +
 +
—    Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!
 +
 +
—    Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі — з глини.
 +
 +
—    Нехай буде по-твоєму.
 +
 +
Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.
 +
 +
Коли обидва човни — глиняний і дерев'яний — були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:
 +
 +
—    Ну, то їдьмо рибалити!
 +
 +
—    Їдьмо,— погодився танукі й сів у глиняний човен.
 +
 +
Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м'якнути й поволі тонути.
 +
 +
—    Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! — заволав танукі.
 +
 +
Тим часом глиняний човен розвалився | разом з танукі пішов на дно. Заєць приплив до берега,  вистрибнув з човна й помчав до діда.
 +
 +
—    Діду, я помстився!
 +
 +
—    Дякую! Дякую! — відповів дід і витер сльози.
  
  

Версія за 15:18, 24 вересня 2013

Давно-давно колись жили собі в мирі та злагоді дід і баба.

Одного дня дід подався в поле сіяти ячмінь. Брав жменю зерен і розкидав, приспівуючи:

— Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен! Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!

Аж тут де не взявся танукі — та й ну перекривляти діда:

— Зогнийте, зернятка, зогнийте, Щоб з тисячі лишилося одне!

«Який вредний танукі!» — розгнііався дід і кинувся до танукі, але той показав йощу язика й дременув у гори.

З досади дід мало не тупав ногами. Вирішив він упіймати; танукі й покарати. Обмазав пеньок, на якому три сидів, клеєм, а тоді знову почав сіяти ячмінь і приспівувати:

— Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен! Зернинко, зернинко, стань тисячею зерен!

Тим часом танукі знову прибіг і, всівшися на пеньку, почав перекривляти діда:

— Зогнийте, зернятка, зогнийте, Щоб з тисячі лишилося одне!

Дід кинувся з мотузкою до танукі. Той висолопив язика і хотів був дременути, та не зміг — приклеївся до пенька.

— От, голубе, ти й попався! — мовив дід і, спутавши танукі мотузкою, поніс його на спині додому.

— Стара, я впіймав танукі! Звари з нього юшку!

— Який гладенький! Зараз же приготую вечерю,— зраділа баба.

— А я піду на часинку до міста дещо купити,— сказав дід і, підвісивши танукі в кухні на мотузці, пішов.

Баба заходилася лійнти просяні коржики для діда.

Якийсь час танукі висів мовчки, а тоді обізвався людським голосом:

— Господинонько, як вам, певно, важко місити ці коржики! Коли хочете, я вам допоможу. Тільки розв'яжіть мотузку.

— А ти не обдуриш?

— Та хіба я на таке здатен?

— Хай буде по-твоєму,— погодилася добра баба і, спустивши танукі на землю, розв'язала мотузку.

Зраділий танукі взяв у лапи товкачик і почав товкти просо для коржиків, примовляючи:

— Ліпіть, господинонько, коржики, ліпіть, ліпіть!

Та коли стара присіла навпочіпки, танукі як лупне товкачиком її по голові! Баба впала на землю мертва.

— Так тобі й треба! — вигукнув танукі й дременув у гори.

— Який жах! — заголосив дід над бабою, коли повернувся додому.

Почув заєць, як дід плаче, та й питає:

— Діду, що сталося?

— Нечуване лихо: танукі вбив стару! — відповів дід крізь сльози.

— Заспокойтеся, діду, я помщуся за вашу бабу,— мовив заєць і зник.

Якось заєць ламав у горах бамбук. Підійшов до нього танукі та й питає:

— Зайче, навіщо тобі бамбук?

— Скоро зима, зроблю собі з нього хатку.

— Я тобі допоможу! Хочеш?

— Коли твоя ласка.

Заєць і танукі наламали два оберемки бамбуку і закинувши їх собі на спину, пішли вузенькою гірською стежкою.

Танукі, який йшов попереду, почув, ніби хтось черконув кременем.

— Зайче, що це тріщить?

— Це пташка трісьтрісь з гори Трісьтрісь віщує, що скоро зима.

— Невже?

Танукі знову рушив, а заєць підпалив бамбук ви його спині. Бамбук спалахнув і затріщав. Танукі злякався і, намагаючись скинути із себе вогонь, заволав:

— Рятуйте! Рятуйте!
І побіг світ за очі.

Минуло кілька днів. Заєць майстрував човен з кедрового стовбура. Підійшов до нього танукі з обсмаленою спиною та й каже:

— Ну й підвів ти мене того разу!

— Та що ви! Я вперше вас бачу! Ви, певно, із кимось мене сплутали,— відповів заєць байдужим голосом.

— Невже? Невже я помилився? — здивувався танукі. А тоді спитав: — Що це ти робиш, зайче?

— Скоро настане зима, в горах нічого буде їсти. Тож я майструю човен. Ловитиму рибу в річці.

Танукі теж закортіло мати човен.

— Слухай-но, зайче, зроби й мені човен!

— Гаразд! Собі зроблю з дерева, а тобі — з глини.

— Нехай буде по-твоєму.

Танукі приніс глини, і заєць, перемішавши її з сосновою живицею, зліпив човен.

Коли обидва човни — глиняний і дерев'яний — були готові, заєць спустив їх на воду й сказав:

— Ну, то їдьмо рибалити!

— Їдьмо,— погодився танукі й сів у глиняний човен.

Незабаром вони випливли на середину річки. Та глиняний човен почав м'якнути й поволі тонути.

— Ой! Мій човен тоне! Зайче, рятуй! — заволав танукі.

Тим часом глиняний човен розвалився | разом з танукі пішов на дно. Заєць приплив до берега, вистрибнув з човна й помчав до діда.

— Діду, я помстився!

— Дякую! Дякую! — відповів дід і витер сльози.