Перегляд вихідного коду сторінки Мудра дівчина (українська народна казка)

[[Категорія:українська народна казка]]


[[Категорія:Казки про тварин]]


[[Категорія:Казки про чоловіка]]

[[Категорія:Казки про панів]]


Мудра дівчина
Було собі два брати — один убогий, а другий багатий. От багатий колись ізласкавився над бідним, що не має той ні ложки молока дітям, та й дав йому дійну корову, каже:

— Потроху відробиш мені за неї.

Ну, бідний брат відробляв потроху, а далі тому багачеві шкода стало корови, він і каже вбогому братові:

— Віддай мені корову назад! Той каже:

— Брате! Я ж тобі за неї відробив!

— Що ти там відробив,— як [[кіт]] наплакав тієї роботи було, а то таки корова! Віддай!

Бідному жалко стало своєї праці, не схотів віддати. Пішли вони позиватися до [[пан]]а. Прийшли до [[пан]]а. А [[пан]]ові, мабуть, не схотілося роздумувати, хто з них правий, а хто ні,— то він і каже Їм:

— Хто відгадає мою загадку, того й корова буде.

— Кажіть, [[пан]]е!

— Слухайте: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе? Завтра прийдете, скажете.

Пішли брати. Багач іде додому та й думає собі:

— От дурниця, а не загадка! Що ж є ситніш нд [[пан]]ські [[кабан]]и, прудкіш над [[пан]]ські хорти, а миліш над гроші? Ге, моя корова буде!

Бідний прийшов додому, думав, думав та й зажурився. А в нього була дочка Маруся. Вона й питається:

— Чого ви, тату, зажурилися? Що [[пан]] казав?

— Та тут, дочко, таку [[пан]] загадку загадав, що я й не надумаю, що воно й є.

— А яка ж загадка, тату? — Маруся питає.

— Та така: що є в світі ситніш, прудкіш, миліш над усе?

— Е, тату, ситніш над усе — земля-мати, бо вона всіх годує й напуває; прудкіш над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш; а миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило [[чоловік]]ові, а все покидає, щоб заснути.

— Чи ба? — каже батько.— Адже й справді так! Так же я й [[пан]]ові казатиму.

Другого дня приходять обидва брати до [[пан]]а. От [[пан]] їх і питає:

— Ану, відгадали?

— Відгадали, [[пан]]е,— кажуть обидва. От багатий зараз виступає, щоб собі попереду поспішить, та й каже:

— Ситніш, [[пан]]е, над усе — ваші [[кабан]]и, а прудкіш над усе — ваші хорти, а миліш над усе — гроші! — Е, брешеш, брешеш! — каже [[пан]]. Тоді до вбогого:

— Ану, ти!

— Та що ж, [[пан]]е, нема ситнішого, як земля-мати: вона всіх годує й напуває.

— Правда, правда! — каже [[пан]].— Ну, а прудкіш що на світі?

— Прудкіш, [[пан]]е, над усе — думка, бо думкою враз куди хоч перелетиш.

— Так! Ну, а миліш? — питає він.

— А миліш над усе — сон, бо хоч як добре та мило [[чоловік]]ові, а все покидає, щоб заснути.

— Так, усе! — говорить [[пан]].— Твоя корова. Тільки скажи мені, чи ти сам це повідгадував, чи тобі хто сказав?

— Та що ж, [[пан]]е,— каже вбогий,— є в мене дочка Маруся,— так це вона мене так навчила. [[Пан]] аж розсердився:

— Як це? Я такий розумний, а вона проста собі дівка та мої загадки повідгадувала! Стривай же! На тобі оцей десяток варених яєць та понеси їх своїй дочці: нехай вона посадить на них квочку, та щоб та квочка за одну ніч вилупила курчата, вигодувала, і щоб твоя дочка зарізала трьох, спекла на снідання, а ти, поки я встану, щоб приніс, бо я дожидатиму. А не зробить, то буде лихо.

Іде сердешний батько додому та й плаче. Приходить, а дочка й питає його:

— Чого ви, тату, плачете?

— Та як же мені, дочко, не плакати: ось [[пан]] дав тобі десяток варених яєць та казав, щоб ти посадила на них квочку, та щоб вона за одну ніч вилупила й вигодувала курчата, а ти щоб спекла їх йому на снідання.

А дочка взяла горщечок каші та й каже:

— Понесіть, тату, оце [[пан]]ові та скажіть йому,— нехай він виоре, посіє цю кашу, і щоб вона виросла просом, поспіла на ниві, і щоб він просо скосив, змолотив і натовк пшона годувати ті курчата, що Їм треба вилупитись з цих яєць.

Приносить [[чоловік]] до [[пан]]а ту кашу, віддає та й каже:

— Так і так дочка казала.

[[Пан]] дивився, дивився на ту кашу та взяв і віддав її [[собака]]м. Потім десь знайшов стеблинку льону, дає [[чоловік]]ові й каже:

— Неси твоїй дочці цей льон, та нехай вона його вимочить, висушить, поб'є, попряде й витче сто ло[[кіт]] полотна. А не зробить, то буде лихо.

Іде додбму той [[чоловік]] і знов плаче. Зустрічає його дочка й каже:

— Чого ви, тату, плачете?

— Та бач же чого! Ось [[пан]] дав тобі стеблинку льону, та щоб ти його вимочила, висушила, пом'яла, спряла і виткала сто ло[[кіт]] полотна.

Маруся взяла ніж, пішла й вирізала найтоншу гілочку з дерева, дала батькові та й каже:

— Несіть до [[пан]]а, нехай [[пан]] із цього дерева зробить мені гребінь, гребінку й днище, щоб було на чому прясти цей льон.

Приносить [[чоловік]] [[пан]]ові ту гілочку й каже, що дочка загадала з неї зробити. [[Пан]] дививсь, дививсь, узяв та й покинув ту гілочку, а на думці собі: «Цю одуриш! Мабуть, вона не з таких, щоб одурити»... Потім думав, думав та й каже [[чоловік]]ові:

— Піди та скажи своїй дочці: нехай вона прийде до мене в гості, та так, щоб ні йшла, ні їхала; ні боса, ні вбута; ні з гостинцем, ні без гостинця. А як вона цього не зробить, то буде лихо!

Іде знов батько, плачучи, додому. Прийшов та й каже дочці:

— Ну що, дочко, будемо робити? [[Пан]] загадав так і так.

І розказав їй усе. Маруся каже:

— Не журіться, тату,— все буде гаразд. Підіть купіть мені живого зайця.

Пішов батько, купив живого зайця. А Маруся одну ногу вбула в драний черевик, а друга боса. Тоді піймала горобця, взяла ґринджоли, запрягла в них [[цап]]а. От узяла зайця під руку, горобця в руку, одну ногу поставила в санчата, а другою по шляху ступає — одну ногу [[цап]] везе, а другою йде. Приходить отак до [[пан]]а в двір, а [[пан]] як побачив, що вона так іде, та й каже своїм слугам:

— Прицькуйте її [[собака]]ми!

Ті як прицькували її [[собака]]ми, а вона й випустила їм зайця. Собаки погнались за зайцем, а її покинули. Вона тоді прийшла до [[пан]]а в світлицю, поздоровкалась та й каже:

— Ось вам, [[пан]]е, гостинець.— Та й дає йому горобця. [[Пан]] тільки хотів його взяти, а він — пурх та й вилетів у відчинене вікно!

А на той час приходять двоє до [[пан]]а судитися. От [[пан]] вийшов на рундук та й питає:

— Чого вам, люди добрі?

— Та от чого, [[пан]]е: ночували ми обидва на полі, а як уранці повставали, то побачили, що моя кобила привела лоша,— один каже.

А другий [[чоловік]] каже:

— Ні, брехня,— моя! Розсудіть нас, [[пан]]е! От [[пан]] думав, думав та й каже:

— Приведіть сюди лоша й коней: до якої лоша побіжить,— та й привела.

От привели, поставили запряжені коні, а лоша пустили. А вони, ті два хазяїни, так засмикали те лоша, кожен до себе тягаючи, що воно вже не знає, куди йому бігти,— взяло та й побігло геть. Ну, ніхто не знає, що тут робити, як розсудити. А Маруся каже: — Ви лоша прив'яжіть, а матерів повипрягайте та й пустіть — котра побіжить до лошати, то та й привела.

Зараз так і зробили. Пустили їх — так одна й побігла до лошати, а друга стоїть.

Тоді [[пан]] побачив, що нічого з дівчиною не поробить, і відпустив її.