Перегляд вихідного коду сторінки Чисті води (авторська казка В.Яцкул-Пантазьєва)

'''Автор казки: [[Користувач:Сонце|В.Яцкул-Пантазьєва]]''' 



Гей, воли, чого ви стали?

Я вас, що не випасав?

Невже в полі ви не паслись,

Коли місяць випливав? –



Воли хвостами покрутили

Та й до водопою…

Біля Гептурки спинились

Й на старого подивились.



Він у вуса посміхнувся

Та й махнув рукою.

Виліз з воза і пішов

Говорить з вербою:

- Що, стара, усе скрипиш

І з водою гомониш? –



А затим послухав шепіт,

Що йшов осокою.

Очерет щось шелестів

Й хитав головою.

Крячка крякнула й злетіла…



Дід присів на зруба.

- А ви, воли попасіться,

Бо й мені тут любо!



Він зіперся на вербу

І поринув в думи…

Вітер грав його вусами,

Розкуйовдив чуба.



Раптом чує звідкись голос:

- Діду, ви не вмерли? –

Він у вуса посміхнувся

І глянув довкола.



- А ти звідки тут взялася?

І чому не вдома? –

Перед ним стояла внучка

З квітами аїру. –

Я казав тобі чекати

Й ні ногою з дому!

Це навіщо ти зірвала?



- То від вас прикрилась.



- А воли тебе почули,

Тому й зупинились.

Що там трапилось такого?



- Та нічого, діду!

Ви казали, що тут казка

Десь живе поблизу.

От я й бігла, що є духу

Поміж осокою.

Ви так гарно тут сиділи…

Слухали, напевно.

Я ж присіла і чекала,

Щоб почути казку.

Та, мабуть, вона не хоче

Впускать в своє царство.

А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли,

Що я аж злякалась… 



Дід у вуса посміхнувся:

- Ну йди вже до мене.

І присядь ось тут, на зруба,

Шибеник палений.



Мала сіла біля діда,

Тихо пригорнулась,

Коли чує він співає:

- Розлилася Вись Велика

В степовому краї.

Приїжджали козаченьки

І тут зимували.



 А на згадку про Миргород

Новий збудували.

Залишали жінку й діток

І йшли воювали. –



Дід співав гарно…

Голос його линув

З глибин душі.

І, здавалося,

Що співає уся Гептурка, 

А степ, зачарований

Красою голосу, 

Слухає…

Він замовк…

Але річка ще довго співала

Своїми передзвонами…



Мала тихо запитала:

- Дідуню! Чому ти,

Коли прилітаєш,

До Гептурки поспішаєш?

Говориш з вербою

Та ще й з осокою.

Аїр розглядаєш,

Ніби щось шукаєш…

З очеретом все шепочеш…

Розказати ти не хочеш,

Що тут відбувалось?



- Ой, мала! 

Ну ти й причепа!

Про все хочеш знати.

Швидко станеш ти старою,

Як бабуся Гната…



- А хіба вона стара?

Скільки їй вже років?



- Та, мабуть, що більше сотні…



- Ой, діду, не хочу!



Дід у вуса посміхнувся

Й почав загадково:

- Вітер віє ще й гуляє,

Але дощику немає.

Дощик, дощик!

Де ти ходиш?

Чом до нас ти не заходиш?

Ти зайди.

Ми погуляєм. 

Землю разом повмиваєм,

Приберемо, заживемо

І по небу знов підемо.



Раптом знявся вітер…

І серед чистого неба

Ударив грім.

Степ і Гептурка притихли.

Лише очерет хитав голівками

І про щось шепотів.

Мали тихо промовила:

- Діду!

Це ти його накликав?

- Та вже й не знаю, -

ніяковіючи промовив старий.

- Подивись, он щось чорне суне…



По небу пливла велика

Чорна хмара.

Стара верба проскрипіла:

- Швидше втіка-а-йте…

До сірого вола у ву-у-хо залізайте

І там перечекайте.







Дід підхопив онуку

І мерщій до сірого вола.

Той голову опустив 

І до вуха запустив.



А у вусі диво дивне…

Стіл стоїть,

А на столі:

Хліб, ковбаси,

Сало гарне,

Помідори, огірки.



Роздивились…

Це - світлиця.

Тихо й затишно у ній.

Рушниками гарно вбрана

Пахнуть трави польові.



У кутку під образами

Худорлявий дід сидить.

В полотняній вишиванці

І з ціпком в правій руці.



- Добрий день!

- І мир вам в хату! –

привіталися вони.



- Якщо з миром то проходьте.

Хліб і сіль наш на столі.

Присідайте, пригощайтесь…

Ось тут ряжанка смачна

І медок для тебе, Насте,

Бджілка з поля принесла.

Ти, Іване, теж присядь.

Покуштуй козацьких страв.

Та й давно ми не стрічались

Є що, мабуть, розказать.



Дід з онукою присіли

І взялися куштувать.



- Чуєш, діду, ти скажи:

"Звідки цей дідусь нас знає?"

- А ти що - не здогадалась?

Ми ж у царстві казкаря,

Котрий все на світі зна.-



Настя ложку облизала,

Бо медок смачненький був:

- Красно дякую за страви.

Можна, я гулять піду?

- А чому не можна, Насте? -

дід у вуса посміхнувся. -

Тільки з двору ні ногою

Й шкоду десь там не зроби!

Бо казки всі позбиваєш,

Буде потім, що робить.



Настя пулею із хати

Та й не чує діда вже,

Бо вона у царстві казок,

Де цікаво їй усе.



Ось і двір улитий сонцем

І сарай он там стоїть.

Біля нього дуб столітній,

А під дубом віз лежить.



Настя воза обійшла

І побачила, що він

Мохом весь чомусь обріс.

Раптом чує:

- Хто ти? Хто ти?

І чому сюди прийшла? - 

Настя глянула довкола

І нікого не знайшла.-

Хто ти? Що тобі тут треба?

Забирайся чимскоріш!

- Настя я! А ти не сердся.

Хто ти? Вийди покажись!

- Ти не схочеш мене бачить,

Бо дівчисько і мала.

А ще глянеш і заплачеш,

Закричиш і драпака.

- Я дівчисько. І що з того?

Плакати? Оце вже ні!

Драпати - позор для роду.

Краще вийди, покажись.

- Ну гаразд, залазь під воза. -



Настя швидко присіда

І під воза заліза.

- Але ж, де ти?

- Обережно! Над тобою,

Подивись! -

Настя глянула угору

І завмерла якусь мить.

- Ну то що? Кричати будеш?

І тікати, що є дух?

- Що-о? Про кого ти говориш?

Павучків я не боюсь.

- Павучків я не бось,-

пробурчав павук над нею. -

А я зовсім не павук.

Візавієць. Програміст.

А потрапив я до вас,

Бо лазутчик Короїд

На корабель наш проник

І змінив усю програму,

Що заклали в Візаві.

- Постривай, не поспішай!

Візаві - це що? Країна?

- Ні, планета.

Така ж гарна, як Земля.

Вона схожа чимсь на вашу,

Але трішки не така.

Я змінив багато тіл,

Щоб мене не помічали

І програму Візаві

Відновить не заважали.

- Але ж ти був не один?

- Вірно. Нас було багато...

І вони змінили тіло,

Хто на бджілку, на жука.

Коли ніч тут наступає

Всі вони летять сюди

І приносять все потрібне,

Щоб програму відновить.

- Все ж тебе не розумію.

Ти сказав, що ти працюєш.

Де ж робочий стіл, системи,

Що ти хочеш відновить?

Тут лиш бачу павутиння,

Мох та пил, і бруд лежить.

- Ти нічого не чіпай!

Руки при собі тримай.

Для людей ми все закрили.

- Павучок, але ж чому?

- Люди звичку таку мають -

Всюди носа свого пхають.

Все їм треба подивиться

І пощупать, і зламать.

- Павучок, так це ж цікавість

І бажання все пізнать.

На Землі ви теж звикали

І до всього придивлялись,

Пробували, співставляли

І аналіз свій давали.

Покажи мені корабель

І подобу, що ти маєш

На планеті Візаві.

- Що-о!

Раптом  бджілка  прилетіла:
- Дзінь,  дзінь,  дзінь!
Ти,  хто  така,
Що турбуєш  павучка?
Павучок,, а  де  твій  зіхист?
Чом  система  не  гуде?
Добре  ще,  що  віртуал
Реагує  на усе... -

Настя  диву  дивувалась:
"Віртуал,  система,  захист.
Але  ж,  де  воно  усе?
Тут  лиш  бруд  і  павутиння...
Мов  у  коконі  живуть.
Та  ще  й  тіло  дивне  мають...
Всі  під  возом  проживають...
Комашина  маячня"

Павучок враз  стрепенувся,
Зупинивши  бджілки  літ,
І  до  Насті  повернувся:
-  Ми  читаємо  думки...
Тому,  прошу,  про  корабль
І  народ, що  тут  жиє  -
Думай  краще,  як  то  є.
Бачиш,  гусінь  он  повзе - 
Це  той  самий  короїд,
Що  систему  нашу  згриз.
Він  і  захист  поламав.
Бджілко,  прошу,  помагай!

-  Я  вам  теж  допоможу
Й  гусінь  цюю  розчавлю!

-  Ні,  не  треба  убивати!
ЇЇ  треба  лиш  приспати
І  у  кокон  замотати,
Бо  у  нас  на  Візаві
Короїди  гори  точать,
Користь  гарну  нам  приносять.
То  тунелі,  то  дороги
Прокладають  раз  у  раз.
Розчищають  всі  завали,
Що  трапляються  в  горах.
А  як  треба  розшукати
Під  завалами  людей,
То  найкращі  короїди,
Бо  у  них  природний  дар -
Проникати  у  глибини
І  промінням,  що  вібрує
Відчувати,  хто  є  там.

Жжу - жжу - жжу!
Ти,  хто  така,
Що  турбуєш  павучка?
Ще  й  дівчисько!
Жжу - жжу - жжу!
Всюди  носа  свого  пхають,
І  як  завжжди,  все  ламають.
Швидше  з  воза  забирайся,
Поки  жжало  не  пустив!

-  Постривайте,  капітане!
Настя  гостя  казкаря
І  потреби  в  тім  нема -
Жало  ваше  випускати.
Короїд  приповз  до  нас,
Ставши  гусінню  Землі.
Він,  мабуть,  наївся  добре,
Бо  дивіться  як  розбух.
І  почав  у  сплячку  падать.
Насте,  він  у  нас  на  Візаві
Ще  дитиною  так  спить.
Ну,  а  тут  чогось  наївся.
Тому  треба  чимскоріш
В  Шовкопряда  нитку  взяти
І  у  кокон  замотати,
Щоб  додому  довезти.

-  То  я  зараз  побіжу
Й  нитку  в  нього   попрошу!

-  Тобі  можжна  довіряти? -
пробурчав  джміль-капітан.

-  Мо-ожна,  дівчинка  хоро-оша, -
раптом  мовив  Короїд.
І  усі  від  здивування
Зупинилися  на  мить. -
І  швиденько  бі-ігать  мо-оже.
То  ж  біжи-и  і  не  бари-ись!
Але  спершу...  О-ось  візьми-и,
Передай  це  Шовкопряду.
Я  гостив  у  нього  ні-іч
І  наї-ївся  доупа-аду. -
І  до  рук  Настуні  вклав
Срібний  шар,  що  пульсував.

У  її  руках  цей  шар
Засвітився  дивним  світлом.

-  Насте,  поспішай! -
тихо  мовив  павучок, -
Бо  енергія  твоя
Поглотить  його  сповна.

-  Не  хвилюйся,  Зореносцю!
То  з'єдналося  дві  сили -
Сила  радості  Землі
Й  вірність  наша  -  Візаві.
А  тому  вона  віддасть
Мій  дарунок  Шовкопряду.-

Настя  вилізла  з-під  воза
І  не  знала  куди  йти.
Шар  промінчиком  червоним
На  будиночок  вказав,
Що  стояв  в  саду  шовковиць
І  над  ставом  піднімавсь.

За  промінчиком  побігла
І  побачила  в  саду
Дідуся  в  брилі  з  соломи.
Він  швиденько  щось  мотав,
Тихо  пісеньку  співав
І  на  неї  поглядав.

Вона  чемно  привіталась,
А  дідусь  їй  проказав:
-  Я  давно  тебе  чекаю
І  клубочок  ось  мотаю.
Ти  віддай  це  капітану,
А  він  знає,  що  робить.

-	Короїд   прислав  дарунок, -
Настя  шар  передала
І  побачила,  що  куля
Стала  ніжно-голуба. –
Ой,  дідусю,  ви  ж  казкар,
Що  живе  в  світлиці  дивній!

-  Ти  уважна  і  кмітлива,
Можеш  бачить  всякі  дива!
Ну,  а  зараз  поспішай
І  дарунок  передай.
Але  спершу  цей  клубочок
Ти  до  Сонця  підніми
І  слова  такі  скажи:
«Нитка  Сонця  і  Землі
Шлях  додому  покажи
Візавійцям,  нашим  друзям!
А  мене  перенеси 
На  корабль,  що  прилетів
Із  далеких  тих  світів!»

Тільки  Настя  проказала
Як  незчулася  й  коли
У  каюті  капітана
Опинилася  за  мить.

Вона  диву  дивувалась:
«Чудеса  так  чудеса!» -
Навіть  очі  заплющала
Й  тихо  носик  потирала…

Корабель  увесь  світився.
На  великому  екрані…
Небо  в  зорях  пропливало
І  вогнями  вигравало.

Перед  нею  в  ряд  стояли
У  костюмах  астронавтів
Звичайнісінькії  люди.
Тільки  очі  видавали,
Що  ці  люди  не  земляни.

-	Ми  вітаємо  тебе,
Дитя  Сонця  і  Землі!
І  найкращі  побажання
Ти  від  нас  усіх  прийми.

Настя  глянула  на  того,
Хто  до  неї  говорив
І  подумала: «Напевно,
Це  і  є  мій  павучок»

Ні,  Настуня!  Капітан  я.
І  зовуть  мене  Малі.
А  це  бджілка  -  Мирослава,
Зореносець  -  павучок,
Короїд  -  Бурундучок.
Він  заснув  і  це  вже  добре.
Нитку  нам  ти  принесла?

-	Так,  шановний  капітане!
Шовкопряд  клубочок  дав
І  такі  слова  сказав:
«Нитка  Сонця  і  Землі,
Шлях  додому  покажи
Візавійцям,  нашим  друзям!»

-	Постривай,  не  поспішай!
Ти  клубочок  передай…
Чуєш,  він  почав  співати,
А  ним  треба  керувати.
О,  як гарно  він  співа!
В  ньому  пісня  мов  жива  -
Колискова  і  тужлива,
Радісна і  пустотлива
І  про  Землю,  небеса,
Про  людей…  Яка  краса!
Колискова  -  Короїду.
Хай  вже  спить  до  Візаві.
«Нитка  срібна  і  чудова,
Короїда  колиши!»

 Нитка  швидко  закружляла
І у  кокон  замотала,
А  затим  тихенько  й  ніжно
Колискову  заспівала

Капітане,  можна  з  вами
Над  Землею  політати
І  красу  її  пізнати?
На  Вкраїну  подивитись,
Бо  вона,  як  каже  дід;
"Ніби  райдуга  ранкова,
Що  купається   у  водах,
У  калиновім  вінку!"

-  Ти  у  царстві  казкаря,
Він  бажання  всі  сповня.
Ти  літати  не  боїшся?-
Настя  радісно  всміхнулась.
-Ну,  тоді  всі  по  місцях!
Зореносцю,  старт  давай
І  дорогу  прокладай!

Корабель  піднявся  вгору,
Тиха  музика  заграла...
Настя  з  дивом  споглядала
Рідну  Гептурку  і  Вись,
Чорний  ліс,  поля  і  села...
І  летіла  ввись  і  ввись...

- Насте, Насте!

Досить спати,

Час додому поспішать.

Зачекалась нас бабуня.

Десь вже вийшла виглядать, -

став будити внучку дід. 

Та мала заснула в діда,

Притулившись на плечі.

Він підняв її, притиснув

І поніс, мов скарб землі.

А затим поклав на сіно,

Що лежало на гарбі.

Сам вмостився біля неї

Й наказав волам іти.

Ті спокійно, як воли,

Йшли погойдуючи тілом.

І здавалось, що весь світ,

Зачарований цим дивом, 

Де в гармонії буття

Проживає вся природа…

Дід замріяно співав

Для малої «Чисті води…».




{{Шаблон:Авторська казка автора В.Яцкул-Пантазьєва}}

[[Категорія:Українська авторська казка]]
[[Категорія:Авторські казки]]
[[Категорія:Авторська казка автора В.Яцкул-Пантазьєва]]
[[Категорія:Фантастичні казки]]
[[Категорія:Казки про природу]]
[[Категорія:Вірші]]