Перегляд вихідного коду сторінки Казка про чоловіка та Данила-бурмила (Українська народна казка )

Пішов одного разу [[чоловік]] у ліс по дрова. А серед цього лісу була поляночка.

Якраз по середині полянки і проходила дорога, котрою повинен був іти [[чоловік]].  

[[Чоловік]] сидів на возі та курив люльку. Враз його віз зупинився. 

Він ніби проснувся, вдарив коня батогом, але той затупцював на місці, настороживши вуха, дивився кудись у ліс. [[чоловік]] зліз із підводи, оглянув поляну. Аж дивиться — на нього суне ведмідь.

[[Файл:Данило-бурмило 250х342.jpg||left]]— «Чого ти тут шукаєш?»— запитав його [[чоловік]].

— «Та я ховаюся!»—відповів Данило-Бурмило.

— «А від кого?»— «Знаєш, що не від вас, людей, а від холодної зими, котра скоро, мабуть, прийде. Її тільки я і боюся».

— «Що тобі зима? Ти сильніший зими!» — «О, якби я міг вхопити її у свої лапи, я б її роздавив та й не голодував би більше».

— «Ну, просто дивно, що і ведмеді постять. Лиш пости, Данило-Бурмило, за свої гріхи. Їх у тебе немало. Много ти овець поїв!» 

— «А ти не ріжеш овець? Ви, люди, лиш нас видите! Я кормлюсь лиш малиною і розриваю лиш малих тварин, котрі вам шкоду роблять. 

Но коли я голодую, я мушу взятися і до овець. Правда, цим роблю вам шкоду. Но повинен я з голоду загинути? А під зиму мені то і біда. Ви звезете додому урожай, купите теплий одяг, навезете дров. Над вами зима може свистати. Но у мене нічого немає на зиму, хоть шерсть і виросла, а вона мене від холоду не обстереже. Тому я і шукаю собі теплої барлоги».

— «Барлогу ти знайдеш; а чим кормитися будеш? Чим прикриєшся?» 

— «Ми, ведмеді, не люди. Нам зимою їсти не потрібно. Ми тоді спимо. От я тучний. Взимку наше тіло живиться своїм жиром. Коли б я не був тучний, не пробудився б я весною. А так хоч із кожею та костями, но однако пробуджусь. Було б тільки теплоє житло!» 

— «Ходи до мене. Я тобі їсти буду давати, і в теплому спати будеш; лиш влітку будеш стерегти у мене бджіл».

Погодився Данило-Бурмило, сів на підводу, та й привіз його хазяїн до себе. Хазяйка дала йому поїсти масного борщику, а потім хазяїн повів його у хлів. В хліву було темно, як у барлозі темної осінньої ночі. 

Тут Данило-Бурмило та й начав думати, який він щасливий, що влаштувався у хазяїна; нічого не буде робити, а влітку, що там постереже бджіл, часом і меду лизне — і все піде гаразд.

Але довго [[ведмедю]] жити не прийшлось у хазяїна. Коли хазяйка принесла йому їсти, за нею прискочила собака та мало не заїла його. В другому хліві були корови. 

Вони все фурчали на нього та сердились, що йому аж страшнувато стало. Всі його тут ненавидять; ще на шиї товстий ланцюг, не можна і погуляти, як бувало колись у лісі. 

От і вирішив він просити хазяїна, щоб той пустив його в ліс,— лиш на одну годинку. 

Хазяїн послухав [[ведмедя]] та й пустив його з хліва у двір. [[Ведмідь]] протягся, вийшовши з теплого хліва на холод, знову зіщулився та й каже хазяїнові: 

«Дякую, добрий чоловіче, що ти мене прокормив, але дальше я тут жити не можу».

Не встиг хазяїн і опам'ятатись, як [[ведмідь]] уже далеко побіг попід ліс, а дальше звернув із дороги в ліс. 

В лісі він сів відпочивати та й сам до себе каже: «Краще голодна воля, як сита неволя!»

[[Категорія:українська народна казка]]

{{Категорія:Казки про чоловіка}}
[[Категорія:Казки про ведмедя]]
{{Категорія:Казки про тварин}}