Перегляд вихідного коду сторінки Як хлопець ходив до Північного Вітру правити своє борошно

Була собі колись удова, і мала вона сина. От якось захворіла вона і послала хлопця до комори принести борошна, щоб спекти коржі, бо сама нездужала піти. А комора стояла окремо від хати, на високих підвалинах.

Вийшов хлопець надвір, відчинив комору, нагорнув півмиски борошна і тільки-но опинився на східцях, як налетів Північний Вітер, забрав у нього борошно і шугнув угору, аж загуло. Хлопець вернувся до комори і ще раз нагорнув борошна, але не встиг вийти на східці, як Північний Вітер знов забрав у нього все. Так само було, коли хлопець ніс борошно втрете.

Обурило хлопця таке зухвальство.

—	Негарно Північний Вітер повівся зі мною,— сказав він.— Піду по-шукаю його і виправлю назад своє борошно.

І вирушив хлопець на пошуки Північного Вітру. Довго він ішов, поки нарешті добувся до вітрової оселі.

—	Добрий день,— привітався хлопець. 

—	Добрий день,— відповів Північний Вітер хрипким непривітним го-лосом.— Чого тобі треба?

—	Та хочу попросити тебе, щоб ти віддав назад те борошно, яке забрав у мене біля комори. Ми люди бідні, борошна в нас мало, і якщо ти й далі забиратимеш його, то виносиш усе, і ми помремо з голоду.

—	Нема в мене твого борошна. Та коли ти в такій скруті, я дам тобі свою скатертину. Захочеш їсти, то скажеш: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» — і буде в тебе всього доволі.

Зрадів хлопець, що отримав таке відкупне. Але дорога була довга, він не встиг дійти до вечора додому, тому зупинився на ніч у заїзді. Досі хлопець не мав нагоди випробувати скатертину, а тепер сів до столу, витяг її і сказав:

—	Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!

І скатертина справді розстелилася, а на ній з’явилося повно смачних страв.

Усім сподобалася скатертина, а найбільше господині заїзду. «От аби й мені таку, не треба було б ні пекти, ні варити, не треба було б накривати стіл і морочитися з начинням»,— подумала вона. І коли настала ніч і всі поснули, вона взяла з торби в хлопця ту скатертину, а натомість поклала іншу, таку саму на вигляд, тільки що на ній нічого не з’являлося.

Прокинувся хлопець, узяв торбу зі скатертиною і пішов далі. А до вечора був уже вдома.

—	Знайшов я Північного Вітра,— похвалився він матері.— І він виявився чесним, бо дав мені цю скатертину. Досить сказати: «Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!» — як на ній з’явиться все, що я захочу.

—	Ото диво! — сказала мати.— Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі.

Хлопець швидко підійшов до столу, поклав на нього скатертину і сказав:

—	Скатертино, розстелися, всім, що маєш, поділися!

Але скатертина ані ворухнулася, не пригостила хлопця навіть шматком хліба.

—	Доведеться мені знов іти до Північного Вітру,— сказав хлопець і подався в дорогу.

Довго він ішов, поки нарешті добувся до Північного Вітру.

—	Добрий вечір,— привітався хлопець.

—	Добрий вечір,— відповів Північний Вітер.

—	Віддай мені те борошно, що ти забрав у мене біля комори,— сказав хлопець,— бо твоя скатертина нічого не варта.

—	Нема в мене твого борошна,— відповів Північний Вітер.— Хіба візьми оцього цапа. Він кує золоті дукати. Треба тільки сказати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!»

Сподобалась хлопцеві така плата за борошно. Узяв він цапа за налигач та повів додому.

Але дорога була далека, до вечора він не встиг дійти додому і знов заночував у тому самому заїзді. І захотілось хлопцеві, поки буде вечеря, випробувати цапа, побачити, чи, бува, не обдурив його Північний Вітер.

—	Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй! — сказав він цапові.

І цап накував йому купу золотих дукатів.

Як побачив господар заїзду те диво, то йому аж руки засвербіли. «Аби мені такий цап!» — подумав він. І коли хлопець заснув, він привів іншого цапа, на вигляд такого самісінького, тільки звичайного, що не вмів кувати дукатів, а того забрав собі.

Вранці хлопець забрав цапа й подався в дорогу. І так швидко йшов, що до вечора був уже вдома.

—	Усе-таки Північний Вітер виявився чесним,— сказав він матері.— Дав мені такого цапа, що кує золоті дукати. Треба тільки загадати йому: «Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!»

—	Ото диво! — сказала мати.-— Не повірю, що таке може бути, поки не побачу на власні очі.

Хлопець завів до кімнати цапа, поставив перед нею і каже:

—	Цапику, не байдикуй, золоті дукати куй!

А цап стоїть собі і хоч би мідяка скував.

Хоч-не-хоч, а мусив хлопець утретє вирушати до Північного Вітру. Прийшов він до нього та й каже:

—	Заплати мені за те борошно, що ти забрав біля комори, бо твій цап нічого не вартий.

—	Ну, більше я не маю тобі чого дати,— відповів Північний Вітер.— Хіба що візьми он ту стару палицю, яка стоїть у кутку. Може, вона тобі знадобиться. Скажеш їй: «Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!» — і вона битиме доти, доки ти не зупиниш її словами: «Годі бити, час спочити!»

Узяв хлопець палицю і подався додому. Але дорога була далека, тому він знов зупинився на ніч у заїзді. Хлопець уже зметикував, що сталося з його скатертиною і цапом. Тому відразу ліг на лавку і вдав, що заснув, навіть почав хропіти.

А господар упізнав хлопця і подумав, що його палиця, мабуть, також щось уміє. Він знайшов другу палицю, на вигляд таку самісіньку, і, коли хлопець захропів, поклав її біля нього. Тільки-но він хотів забрати хлопцеву палицю, як той сказав:

—	Бий, палице, не гуляй, лиходія покарай!

І палиця заходилась бити господаря по чому трапиться. Той бігав по кімнаті, перестрибував через столи та стільці й репетував:

—	Пробі! Рятуйте! Вгамуй свою палицю, а то вона вб’є мене! Я віддам тобі і скатертину, і цапа!

Коли хлопець вирішив, що досить покарав господаря за його підступність, то сказав:

—	Годі бити, час спочити!

Тоді сховав скатертину в торбу, взяв цапа за налигач і погнав його палицею додому.

Більше він не ходив до Північного Вітру, бо вважав, що той чесно розрахувався за борошно. 




{{Шаблон:Казки з книги Норвезькі народні казки (Веселка, 1986)}}
{{Шаблон:Норвезькі народні казки українською мовою}}