Вітри й дітвора (японська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 19:14, 22 грудня 2013

2013-12-22T19:14:07Z

Bogdan в 15:09, 24 вересня 2013

2013-09-24T15:09:04Z

Bogdan в 15:08, 24 вересня 2013

2013-09-24T15:08:29Z

Bogdan: перейменував «Вітри й дітвора» на «Вітри й дітвора (японська народна казка)»

2013-09-24T15:05:49Z

перейменував «Вітри й дітвора» на «Вітри й дітвора (японська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Японські казки українською мово...

2013-09-24T15:01:06Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Японські казки українською мово...

Нова сторінка

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-Було це дуже давно. Одного  осіннього  дня  сільські  діти гралися  на  моріжку  біля  храму. Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:
+Було це дуже давно. Одного  осіннього  дня  сільські  діти гралися  на  моріжку  біля  храму. Раптом підійшов до них незнайомий [[чолові]]к і запитав:
 —    Чи не хотіли б ви, хлоп'ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?
-—    Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець.
+—    Чому ж ні, хотіли б! — відповів один [[хлопець]].
 —    Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші.
@@ Рядок 15: / Рядок 15: @@
 —    Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп'ят, обтрушуючи дерева.
-Діти   не   дали   себе   довго   просити — збирали   хурму   та   грушки   і   зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий. А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося. Зненацька чоловік похопивсь і сказав:
+Діти   не   дали   себе   довго   просити — збирали   хурму   та   грушки   і   зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий. А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося. Зненацька [[чоловік]] похопивсь і сказав:
 —    Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп'ята, час додому.
@@ Рядок 45: / Рядок 45: @@
 Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.
-—    Чуєш, братику, вставай!
+—    Чуєш, [[брат]]ику, вставай!
-—    Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.
+—    Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний [[чоловік]] визирнув із дверей світлиці.
 —    З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Було це дуже давно. Одного  осіннього  дня  сільські  діти гралися  на  моріжку  біля  храму. Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:
 —    Чи не хотіли б ви, хлоп'ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?
 —    Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець.
 —    Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші.
 —    Ну, то я вас усіх заберу з собою,— сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.— Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.
 Раптом знявся вітер і шугнув у чебо, а за ним — чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.
 Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь — скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.
 —    Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп'ят, обтрушуючи дерева.
 Діти   не   дали   себе   довго   просити — збирали   хурму   та   грушки   і   зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий. А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося. Зненацька чоловік похопивсь і сказав:
 —    Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп'ята, час додому.
 Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.
 Покинуті хлоп'ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.
 —    Я хочу додому! — заплакав один.
 —    І я!..— вторували йому інші.
 Саме тоді вдалині блимнув вогник.
 —    Мабуть, хтось іде до нас! — зраділи діти.
 Вони  перестали  плакати  і,  побравшись  за  руки,   рушили  на  вогник. Незабаром  вони  опинилися  перед великим  будинком.  Заглянули  всередину, дивляться — сидить самотня бабуся.
 —    Хто в тій хаті живе? — І  спантеличені хлопці перезирнулися.
 —    Байдуже. Заходьте,— озвалася бабуся. Хлоп'ята боязко переступили через поріг.
 —    Звідкіля ви?
 —    Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою   та   грушками   і   несподівано   зник...— відповіли   діти   й   заплакали.
 —    Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.
 Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.
 —    Чуєш, братику, вставай!
 —    Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.
 —    З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?
 —    Як і той незнайомий,  чоловік випустив  ззаду довгий хвіст  і  сказав: — Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.
 Діти вхопилися  за  хвіст.   Північний   Вітер  засвистів і  злетів  у  небо. А  в   селі   тим   часом   зчинився   переполох,   бо   вже   споночіло,   а діти не вернулися.
 Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору. Селяни  складали   руки  докупи  й  вклонялися Північному Вітрові.

← Попередня версія	Версія за 15:08, 24 вересня 2013
Рядок 1:	Рядок 1:
−	+	Було це дуже давно. Одного осіннього дня сільські діти гралися на моріжку біля храму. Раптом підійшов до них незнайомий чоловік і запитав:
−	+	— Чи не хотіли б ви, хлоп'ята, податися кудись, де можна поласувати хурмою та грушками?
	+	— Чому ж ні, хотіли б! — відповів один хлопець.
	+	— Чому ж ні, хотіли б! — підхопили інші.
	+	— Ну, то я вас усіх заберу з собою,— сказав незнайомий і випустив ззаду щось схоже на хвіст.— Хапайтеся руками за оце і міцно тримайтесь.
	+	Раптом знявся вітер і шугнув у чебо, а за ним — чоловік із дітьми. Поля й храмова покрівля опинилися внизу і щораз меншали й меншали.
	+	Невдовзі незнайомий з дітворою, що трималася його хвоста, опустився у якомусь лісі. Хоч куди глянь — скрізь росли груші і дерева хурми; їхнє гілля вгиналося під смачними плодами.
	+	— Їжте, діти, їжте,— припрошував чоловік розгублених хлоп'ят, обтрушуючи дерева.
	+	Діти не дали себе довго просити — збирали хурму та грушки і зі смаком їх наминали. Не відставав од них і незнайомий. А тим часом зайшло сонце і надворі смерклося. Зненацька чоловік похопивсь і сказав:
	+	— Мало не забув! Мені ж треба ще в одне місце! Та й вам, хлоп'ята, час додому.
	+	Тут знову знявся вітер, і незнайомий зник.
	+	Покинуті хлоп'ята розгубилися: адже вони не знали, як їм повернутися додому.
	+	— Я хочу додому! — заплакав один.
	+	— І я!..— вторували йому інші.
	+	Саме тоді вдалині блимнув вогник.
	+	— Мабуть, хтось іде до нас! — зраділи діти.
	+	Вони перестали плакати і, побравшись за руки, рушили на вогник. Незабаром вони опинилися перед великим будинком. Заглянули всередину, дивляться — сидить самотня бабуся.
	+	— Хто в тій хаті живе? — І спантеличені хлопці перезирнулися.
	+	— Байдуже. Заходьте,— озвалася бабуся. Хлоп'ята боязко переступили через поріг.
	+	— Звідкіля ви?
	+	— Нас привіз сюди на довгому хвості якийсь чоловік, почастував хурмою та грушками і несподівано зник...— відповіли діти й заплакали.
	+	— Я все зрозуміла. Не журіться, я вас швидко відправлю додому, але спершу попоїжте.
	+	Бабуся пригостила їх білісіньким рисом з гарячою підливою, а тоді мовила в бік сусідньої світлиці.
	+	— Чуєш, братику, вставай!
	+	— Що сталося, сестрице? — І якийсь заспаний чоловік визирнув із дверей світлиці.
	+	— З тим Південним Вітром я не дам собі ради — такий він мінливий. Приніс сюди дітей і залишив напризволяще. Пробач, ти не міг би доправити їх додому?
	+	— Як і той незнайомий, чоловік випустив ззаду довгий хвіст і сказав: — Мерщій сідайте! Я відвезу вас додому.
	+	Діти вхопилися за хвіст. Північний Вітер засвистів і злетів у небо. А в селі тим часом зчинився переполох, бо вже споночіло, а діти не вернулися.
	+	Та саме в цю хвилину з неба дмухнув вітер і приніс із собою дітвору. Селяни складали руки докупи й вклонялися Північному Вітрові.