Kos Street King в 10:53, 25 вересня 2009

2009-09-25T10:53:19Z

Snak: 1 версія

2009-09-24T15:56:10Z

1 версія

Нова сторінка

Грицько перчик
Була одна [[баба]], у котрої дітей ніколи не було. Раз пішла вона в бовт (склеп) щось купувати і межи другими купила вона на приправу й мало перцю. Вона той перець принесла додому і якось несподівано розсипала його по землі, стала збирати, а одно зерно перцю почало скакати по землі. А вона: «Перчику, не скачи, бо іззім тебе». Та перчик таки не слухає й скаче. Раз! — вона ухватила перчика і пролигнула. Помалу дні проходять, [[баба]] обзирається: «Який вітер, що я стала товща, як була?» — сама себе звідує. Час проходить, а [[баба]] уже стала товста, що уже і ноги собі мало видить. Айбо що й більше: перчик став киватися в бабинім брюху. О! Як не стане [[баба]] йойкати, не стане бігати по селу і кричати: «Люде добрії, що чинити — із'їла перчик, та й той тепер у мені кивається?» Люди гадали, що [[баба]] удуріла, а [[баба]]-сирота правду казала, лиш не хотіли вірити..

Так. минуло і більше часу, і [[баба]] вже ледь утривалася, і далі, далі родить [[баба]] хлопця Перчика. І коли уродила, так запросив: «Мамо, дай хліба!» А [[баба]] на те сердита, ухваткла бігар (кий) і хоче Перчика пекнути, а Перчик ісхватився і, йойкаючи, взяв утікати. [[Баба]] тепер напудилася і дивиться, як Перчик через пороги щобаниться. Як Перчик переліз пороги, почав кричати: «Гей, люди, не дайте, бо мама тепер мене уродила і хоче мене на смерть убити!» Люди по учули, збіглися, увиділи Перчика сперед хижі і почали чудуватися: що то за дитина — лиш уродилося і так скоро говорило і ходило. На те вийшла і [[баба]] із хижі, винесла Перчикові дараб хліба, та Перчик не хотів прийняти — лише цілий хліб. Дала йому [[баба]] цілий хліб, а Перчик лиш тричі вкусив та й іззів хліб.

Як почне [[баба]] йойкати, що буде вона чинити із таким ось чортом, таж він за один день поїсть увесь бабин хліб. Тут радять бабу люди, що аби Перчика похрестити дала, і, може, так вийде з нього чортова сила. [[Баба]] так і зробила: ледве допровадила Перчика до церкви, де перехрестили і дали ім'я йому Грицько, яке Перчикові так полюбилося, що куди йшов, та все лиш казав: «Я Грицько Перчик бабин!»

[[Баба]] попробувала його тепер узяти додому і думає:

може, ачей тепер Перчик менше буде їсти. Айбо Перчик прийшов додому, взявся до бабиного хліба і за день геть переїв. Сирота-[[баба]] лиш за голову взялася, почала Перчика проганяти геть від себе, а Перчик каже: «Мамо! Я не йду відси нігде, коби я іще мало підріс, то і собі, і тобі досить хліба зароблю, но дай мені іще лиш один цілий хліб, та більше просити від тебе не буду, а іще й тобі дам».

Та і то треба знати, що відколи я це говорю, а Перчик уже на локоть підріс: і так йому треба було лиш один тиждень, аби цілий леґінь був з нього.

Так [[баба]] порадилася та один хліб заробила, і дала Перчикові, аби іззів. Як Перчик іззів той хліб, так і стався з нього великий леґінь. А треба ще і те знати за Перчика, що була в нім і сила: коли було йому треба дров на огонь, то пішов у хащу і цілком із коренем вимик (витягнув) бука із землі і так приніс додому. А коли треба було їсти йому і бабі, то скоро пішов і взявся до якого заробку, так робив, як десять других.

Раз Перчик подумав, що буде шукати ґазду та буде служити (найліпше буде йому так). Тож так і учинив, хоч мати його й не пускала. Та він не слухав та й пішов у світ.

Іде. Зайшов у одну хащу, нападає на нього медвідь і каже: «Чоловіче, стій, бо я голоден, хай тебе ззім!» Він став, приждав медведя і каже: «Тут є, но як мене будеш їсти?» — «От так»,— каже медвідь і хоче Перчика їсти. А Перчик медведя так пекне по голові п'ястю (кулаком), що медвідь лиш перевернувся. «О,— думає Перчик,— тане я таки не слабий! Хай не думає ніхто, що Перчик будь-що». І так і далі йде, думаючи. Іде далі і стрічає одного [[чоловік]]а, котрого звідує:

— Як зовешся? Той. каже:

— Я є Ломидерево.

— Ну, то ідім разом, будьмо собі товаришами. Ідуть і стрічають другого [[чоловік]]а, котрого звідують, як зоветься. Той каже:

— Я є Сучиплита.

— Ну, добре,— кажуть,— ідім разом, і буде нас троє. Ідуть і стрічають іще одного [[чоловік]]а. Кажуть:

— А хто ти?

— Я є Вертиземля.

— Ну, добре, ідім всі четверо. ^ Ідуть, і далеко у пустах знаходять один вівчарський шалаш, де було багато овець.

Каже Перчик:

— Знаєте що? Останьмося тут, при шалаші, будем мати що їсти і своє діло кінчати.

Там ііівчарі їх радісно приймали, бо виділи, що читаві легіні, а на них і так якийсь нечистий [[дід]]о Клим усе нападає, бере по одній вівці, ріже та їсть. А [[дід]]о той такий сильний, що всі не можуть із ним нічого вчинити, бо той би всіх вибив.

— Ну, добре,— каже Перчик,— научимо ми [[дід]]а, не буде кортіти сюди більше йти.

Так висудили, що аби один остався на шалаші і сокотив, аби усім, наколи прийдуть, один котел великий м'яса наварив, і так аби зготовив усім обід, доки прийдуть з своєї роботи.

Так сстався на шалаші Ломидерево, а усі пішли собі на роботу: вівчарі з вівцями; Сучиплита пішов у скали та плиття розбиває; Вертиземля пішов та у землі наскрізь яму копле; а Перчик пішов на вадаску. Ломидерево зарізав одну вівцю, поклав у котел, наклав огонь і почав варити обід. Раз дивиться, а [[дід]]о Клим, із бородою до землі, тягнеться й приходить ід ньому ближче та й каже: «Шинку шолодкий, дай мало м'яша, бо я душе голоден!» Ломидерево верже через колоду [[дід]]ові одну грудку м'яса. Із'їв [[дід]]о і просить іще; іще дав йому. Просить і у третій раз, а Ломидерево каже: «Іди, [[дід]]у, уже на діло собі, ти би поїв усе м'ясо, а товариші прийдуть та не будуть мати що їсти». [[Дід]]о: «То не даш, шине, ні?» — «Ні!» — «Ну, коли так, ходи метатися»,— каже [[дід]]о.

Ломидерево читавий леґінь був і ганьбився, що такий кривий [[дід]]о кличе його метатися. «Та тебе, [[дід]]у, кортить метатися? Ну ходь сюди!» Взялися. І як не заправиться [[дід]]о і Ломидеревом так верже, що той до коліна у землю затявсь, відки й вийти не міг. А [[дід]]о пішов до котла, висьорбав геть дзяму і поїв м'ясо — остався котел порожній.

Приходять легіні з роботи і вівчарі з вівцями — голодні усі, гадають, що ватаг їм обід наварив. Та дивляться, а той у землі по коліна. «А що ти там?» — «А я тут,— каже,— бо мною той Клим-[[дід]]о так верг, що я ото запав; а сам обід геть поїв».

Взялися всі каятися, що [[дід]] збировав Ломидерево. Каже Сучиплита: «Ну, я остануся їсти варити, буду видіти, що ізо мною буде чинити [[дід]]о, дам я йому!»

Ну, остався Сучиплита, наклав великий котел м'яса, а як зачало кипіти, приходить Клим, каже: «Шине, дай мені мало м'яша».— «Чи ти ото, [[дід]]о,— каже леґінь,— мого товариша у землю забив?» — «Ай я ні!» — каже [[дід]]о.

Дав йому м'яса, та просить іще; дав йому іще, в третій раз не дав йому м'яса. Тоді [[дід]]о каже: «Піди зі мною метатисяі» А Сучиплита схопився і простер [[дід]]а на землі; а [[дід]]о як схопиться та того так верже, що сей аж до пояса у землю застряв. Тоді пішов і поїв усе м'ясо. Приходять голодні легіні додому, а нічого їсти. «А де їда?» А той каже: «Еге, що учинив ізо мною [[дід]]о!» — «Ну,— кажуть,— ти ото леґінь, що дався [[дід]]ові так вергнутися?»

Тепер котрий остається за ватага? Остався Вертиземля, та й сим [[дід]]о верг так, що він у землю потав. І поїв обід. Тоді розсердився Перчик і каже: «Ну, та ви всі ні на що не годитеся, тепер я остануся і буду позирати, що учинить мені Клим. Ідіть усі на роботу собі, я тут буду». Пішли усі. Перчик остався на шалаші, зарізав три вівці, набив у котел і варить. Раз — приходить старий [[дід]] Клим, починає дуже скаржитися, що уже давно нічого не їв і просив би один дарабчик м'яса

Перчик і не вірив, що то був Клим, витяг дараб м'яса і верг йому, а [[дід]]о то враз прожер — Перчик лиш подивився. [[Дід]]о просить іще, але Перчик не хотів дати. Тоді [[дід]]о хоче йти сам брати м'ясо, а Перчик розсердився і схопив [[дід]]а, та верг так, що [[дід]]о аж застогнав. Знову [[дід]]о схватив-ся й береться до Перчика, та Перчик узяв [[дід]]а за бороду, вирвав одного бука і розколов, туди [[дід]]ову бороду забив і там заплішив. [[Дід]]о так стогне, проситься, та Перчик уже немилостивий. Приходять і другі з роботи, такі голодні, думають: як так походив і Перчик, як ми, то всі голодні будемо. Приходять, дивляться, а їдло готове, позирають, аж і [[дід]]о-сирота у буці забитий мучиться. «Ну,— кажуть,— та Перчик же леґінь, не як ми».— «Ось видите,— каже Перчик,— так треба [[дід]]ові було давно». Чудувалися усі силою Перчика.

«Ну,— каже Вертиземля,— сталося нещастя, я провертів землю аж на преспід, на той світ, де проходжувалися три царські дівки, і одна з межи них натрапила на ту діру, з котрої зийшла була шаркань і ухопила її». Перчик каже:

«Чи красна дівка?» — «Ой дуже красна»,— каже Верти. земля. «Ну, то я піду за нею на той світ». Пішли туди і дивляться у глибину-преспід, чи не можна хоть як спуститися туди на шовковім мотузі. І так Перчик пішов до царя звіститися за діло, про яке як цар почув, дуже зрадувався, дав багато грошей Перчикові і пообіцяв, що як він те зробить, то прийме його в царський двір як великого [[пан]]а. Дав іще й шовкові шпарги, скільки треба, аж би й на сто миль.

Тепер ізібралися всі з царського двора і йдуть з Перчиком ік тому місцю, де його будуть на той світ пускати. Прийшли. «Ну, тепер,— каже Перчик,— я візьмуся за шпаргу, а ви — чим найбільше вас — держіть і спускайте мене, а коли повороза мало — доточуйте».

Взявся Перчик за шпаргу й спускають його, пустили на сто миль, а на півмилю до землі не стало шпарги. «Ну що туї чинити? — думає Перчик.— Аж покличу — не будуть чути; сказати — далеко». Та йому вже не можна було чекати: пустився і падає додолу. А на його серенчу із одного вароша усі перини позносили на виставку на одне поле, і Перчик прямо на них упав і анітрохи не забився.

Перчик дуже чудувався, які там люди: там лиш одне око у кожного, а ноги понад дві луйтри і тонкі, як палиці. Перчик: не знав, де шукати царську доньку, звідується, але ж його не розуміють. І там сонце не світить, а на двох довгих ковбасах висить так одна лакпа, як церква, та й та непере»;танно світить. Перчик уже і побанував, що сюди прийшов, уже не знає, як вгору назад піде, бо мотуз високо остався. Ходить сюди-туди, а раз пішов на одне поле, а там із велика палата; дивиться, а звідти одна шаркань вилетіла. Тепер він подумав, що близько там є і донька царська; зайшов від до тої палати, коли дивиться, а царська донька там, і так ізрадів, а вона ж йому іще більше, як увиділа Перчика. Звідує Перчик доньку царську, як би вони могли піти назад, на той світ. А вона каже, що інак не можна, тільки аж би їх шаркань туди винесла. «Ну,— каже каже вона Перчикові,— тепер десь тут іспрячся, бо як прийде мій [[чоловік]], то на смерть тебе уб'є».— «Та хто твій [[чоловік]]?» — «А хто — таж чорт!» — «А я чорта не боюся!» — каже Перчик.

Якраз приходить чорт, заходить до палати. Як увидів Перчика, каже: «А що ти тут, хрещена душе, шукаєш?» — «Я, — каже Перчик,— шукаю тебе».— «Ну, коли мене,— каже чорт,— то ідім метатися.» Беруться метатися, а Перчик чортом замахом так верг, що чорт на мак розскочився. Тепер ізрадовалися обоє, почали вибиратися. І царській доньці приіішло на гадку, аби Перчик убрався в чортове плаття, і як шаркань додому прийде, будуть їй казати, що мають іти на той світ.

Так і учинили. Шаркань прийшла додому і, як домашній скот, мусила нести обох на той світ. І як винесла вгору, там був і цар, котрий дуже ізрадувався доньці, а шаркань аж тоді увиділа, що ізчаловали її.

Перчик узяв царську доньку за жону, і дуже довго жили.

[[Категорія:Українські народні казки]]

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Грицько перчик
 Була одна [[баба]], у котрої дітей ніколи не було. Раз пішла вона в бовт (склеп) щось купувати і межи другими купила вона на приправу й мало перцю. Вона той перець принесла додому і якось несподівано розсипала його по землі, стала збирати, а одно зерно перцю почало скакати по землі. А вона: «Перчику, не скачи, бо іззім тебе». Та перчик таки не слухає й скаче. Раз! — вона ухватила перчика і пролигнула. Помалу дні проходять, [[баба]] обзирається: «Який вітер, що я стала товща, як була?» — сама себе звідує. Час проходить, а [[баба]] уже стала товста, що уже і ноги собі мало видить. Айбо що й більше: перчик став киватися в бабинім брюху. О! Як не стане [[баба]] йойкати, не стане бігати по селу і кричати: «Люде добрії, що чинити — із'їла перчик, та й той тепер у мені кивається?» Люди гадали, що [[баба]] удуріла, а [[баба]]-сирота правду казала, лиш не хотіли вірити..
@@ Рядок 74: / Рядок 82: @@
 Так і учинили. Шаркань прийшла додому і, як домашній скот, мусила нести обох на той світ. І як винесла вгору, там був і цар, котрий дуже ізрадувався доньці, а шаркань аж тоді увиділа, що ізчаловали її.
 Перчик узяв царську доньку за жону, і дуже довго жили.

Грицько перчик (українська народна казка) - Історія редагувань

Kos Street King в 10:53, 25 вересня 2009

Snak: 1 версія