Bogdan: Створена сторінка: В далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається н...

2013-05-04T19:41:11Z

Створена сторінка: В далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається н...

Нова сторінка

В далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села. Люди в ньому, хоч і багато працювали, та жили убого.

Якби вони так тяжко працю¬вали десь у долині, то вже напевно мали б неабиякі статки. А все ж таки навіть ця неродюча земля якось годувала їх.

Аж ось у Ніольських горах випав тяжкий рік. За ціле літо так і не було жодного дощу. В селі почався голод. Найбільше терпів від голоду один старий селянин, що мав велику родину з дванадцяти синів і ані мішка борош¬на в коморі.
От якось скликав він синів своїх та й каже:
— Гірко мені розлучатися з вами, сини мої, але ще гірше дивитись, як ви знемагаєте від голоду. Ідіть собі поміж люди шукати щастя десь в інших краях.
— Гаразд, ми підемо,— відповіли одинадцять синів,— тільки нехай най¬менший наш брат Франческо зостанеться з вами. Ви ж знаєте: у нас ноги здорові, ми йтимемо швидко, а як він, кульгавий, устигатиме за нами?

А батько їм і каже:

— Хлопці ви всі цибаті, й ноги у вас добрі, та на розум ви не дуже багаті. А Франческо й на зріст невеличкий, і кривенький, зате голова й серце в нього золоті. Допоки він буде з вами, я почуватимуся спокійно. Шануйте ж Фран¬ческо, то й самі береженими будете.

Старші сини не посміли іти батькові наперекір.

Уклонилися всі дванадцять рідній оселі й вирушили в дорогу.

Ідуть вони день, ідуть другий, ідуть уже й третій. Кривенький Франческо щодалі більше відстає від братів і все плентається за ними ззаду. Доганяв він їх спочатку тільки тоді, коли вони сідали перепочити. Та коли він надходив, брати, вже спочивши, підводилися й рушали далі, а сердешний Франческо знову шкутильгав, відстаючи, за ними. Кінець кінцем він зовсім пристав і вже ледве переставляв ноги. Тоді на третій день найстарший брат каже:

— Навіщо нам такий тягар волікти за собою? Ходімо швидше, тоді Франческо нас не дожене.

Так і зробили: пішли швидко вперед, не оглядаючись і навіть не присідаючи на відпочинок.

Підходять вони до моря й бачать — прив’язаний човен стоїть. Найстарший брат, Анджело, й каже:

— Нумо лиш у човен та попливімо до Сардінії. Там, кажуть люди, сторона багата і грошей можна роздобути, скільки хоч.

— Згода, попливімо до Сардінії! — підхопили всі брати.

Роздивились вони добре, а в човні місця тільки на десятьох, одинадцятому ж ніде примоститись.

— Доведеться комусь із вас,— каже братам Анджело,— ось хоч би тобі, Лоренцо, посидіти тут на березі, а я перевезу їх і вернуся по тебе.

— Е, ні! — вереснув Лоренцо.— Не такий я дурний, щоб сидів сам-один на березі й чекав, доки ви повернетеся. Зоставайся тут ти.

— Аякже! — відказав Анджело.— Зоставатися, щоб ви й мене покинули напризволяще, як Франческо?

І стрибнув у човен. За ним, штовхаючись і сварячись, кинулися купою інші брати. Відіпхнули від берега човен і попливли.

Коли це де не взявся буйний вітер, нагнав чорні хмари й заслав усе небо. Несамовито заревло й запінилось море.

Напханий людьми човен більше не слухався стерна.

Його почали заливати хвилі. А далі наринула велетенська хвиля, вдарила човном об гострі скелі рифу і розтрощила його на скіпки. Так усі одинадцять братів і потопилися в морі.

А тим часом кривенький Франческо щосили намагався наздогнати братів. Так він додибав до Кренського озера. Глянув довкола — скрізь м’яка трава, крислаті дерева дають затінок від пекучого сонця, а в озері — холодна й кришталево чиста вода.

Кращої місцини для спочинку годі й шукати.

Але братів ніде й близько не видно. Аж тепер Франческо зрозумів, що його поки¬нули напризволяще.

Сів він та й гірко заплакав.

Так довго він плакав самотою, аж утомився.

Та й заснув.

Але тільки-но він запав у сон, як із-за дерева вийшла фея Кренського озера.

Підійшла вона нечутно до сонного хлопця і торкнулася своєю чарівною паличкою до його хворої ноги. А тоді майнула за товстезне дерево й стала чекати, поки той прокинеться.

Довгенько спав Франческо, зморений. Аж ось нарешті, прокинувся.

Схопився він на рівні ноги та й сам собі не повірив: що за дивина?

Обидві ноги в нього однакові, ніби одна з них ніколи й не була крива! Хоч бігай собі нав випередки з вітром чи танцюй!

— Хто ж це за чарівник повернув мені здоров’я?! —вигукнув хлопець.

У цю мить фея і постала перед ним: коси — ніби сплетені з золотавих сонячних промінчиків, очі блакитні, як вода Кренського озера, а щічки — мов ніжні пелюстки квіточок шипшини.

— Чому ж ти не дякуєш мені? — весело всміхаючись, мовила фея.

Та юнак від подиву не міг і слова вимовити.

— Слухай, Франческо! Я — фея Кренського озера. І я вирішила вико¬нати троє твоїх бажань. Як бачиш, одне з них уже збулося—твоя хвора нога стала здоровою. Тепер я хочу почути ще двоє твоїх найбільших бажань.

Аж тепер Франческо отямився й сказав:

— Ти виконала не одне, а двоє моїх бажань. Ще малим, коли я слухав казки, мені нічого так не хотілося, як побачити добру фею. І ось я побачив її.

— Гаразд, нехай це буде твоїм другим бажанням. Але в тебе лишилося ще одне,— промовила, усміхаючись, фея.

Тоді Франческо сказав:

— Хотів би я мати чарівну торбу й чарівний кийок. І щоб у цій торбі миттю з’являлося все, що тільки душа моя забажає, а кийок щоб завжди вико¬нував усе те, що я йому скажу.
Фея махнула паличкою. І враз велика торба й замашний кийок упали Франческо до ніг! А чарівна фея сказала:

— Той, хто володіє цією чарівною торбиною та цим кийком, може нароби¬ти людям багато лиха чи багато добра. Тож пильнуй, Франческо, щоб мені не довелося жалкувати про мої тобі дарунки.

Мовила це фея і зникла — мов розтанула...

А Франческо причепив торбу до пояса, взяв кийок під руку та й пішов собі далі. Щоправда, перед тим як рушати в дорогу, він добряче-таки попоїв, бо дуже вже був голодний. Отож іде собі радісний Франческо лісом і наспівує. Сонце вже звернуло з полудня, коли юнак побачив убогу хатину в лісі. На порозі там сидів і плакав малий хлопчик.

Франческо йому й каже так безжурно:

— Агей, ти, плаксію! Чи не годі вже рюмсати! Яке там у тебе лихо скоїлося ?

— Мій тато — дроворуб,— відказав йому хлопчик.— Він усіх нас, усю родину годує. А сьогодні він упав з дерева й вибив собі руку. Я бігав до міста по лікаря, а лікар не схотів прийти, бо в нас нема чим йому заплатити.— І заплакав ще дужче.

— Цить, не плач! — морив спокійно Франческо.— Зараз я допоможу твоєму батькові.

— А ви лікар? — запитав хлопчик.

— Ні, сам я не лікар,— відповів Франческо.— Але можу так зробити, щоб він зараз-таки прибув сюди. Як там його звати?

— Панкраціо,— відповів здивований хлопчик.

— От і гаразд! — сказав Франческо і широко розкрив торбу.— Агей, лікарю Панкраціо, гайда в торбу!

Хлопчик озирнутися не встиг, як над ним щось ніби зашуміло й захурчало. Аж раптом — бух! — і вже лікар у торбині! Та й важкенький, нівроку йому,— так і зігнув Франческо до землі. Добре, що той вчасно відчепив торбу від пояса.

Бухнувся лікар об землю та як закричить:

— Я,— каже,— знаменитий лікар Ігнаціо Панкраціо, а мене вкинули в торбу, мов який непотріб! Отже не піду я лікувати дроворуба, хоч нехай там що!

— А, то це такий з вас лікар, синьйоре Ігааціо Панкраціо! — обурився Франческо, а хлопчик тільки головою закивав.— Що ж, доведеться спершу вас вилікувати від лютої жорстокості. Ну-бо до праці, кийочку!

Враз кийок як підхопився та як почав міряти лікаря уздовж та вшир!

— Ой, годі-бо, я вже вилікувався! — заволав із торби лікар.— Де той хворий? Ось ведіть мене до нього!

Повели його до дроворуба, і там Ігнаціо Панкраціо на ділі показав, що лікар з нього справді неабиякий,— так швидко та вміло направив він бідоласі вивихнуту руку. Тоді Франческо звелів торбі заготувати для вбогої родини дроворубової чимало харчів та й пішов далі. Довго він ішов чи ні, аж дивиться — опинився в місті. А вже смеркалося, то він і завернув до заїзду, щоб було де переночувати.

Господиня дала йому вечеряти, а тоді й каже:

— Оце попоїж, хлопче, та краще тікай із цього міста світ за очі.

— А хіба що? — питає здивований Франческо.

— Та тут така напасть, що хтозна, як її позбутись,— каже господиня.— Місяців зо три тому приплентав до міста й осів тут якийсь чужинець,— бодай би він згинув! — та й почав учити геть усіх гуляти в кості. Тепер усі хлопці тут мов почманіли.

Світу не бачать — одно тільки грають у ті кості з ранку до смеркання, а від смеркання до ранку.

Хто програється дощенту, той зникає безвісті!

Уже дванадцять гарних і сумирних, як голуби, хлопців з найповажніших родин як у воду впали!

— Дякую вам, добра жіночко, що попередили мене,— сказав Франческо, а сам собі подумав: «У цьому місті, здається, не гулятимуть без діла ні чарівна торба, ні кийок».— А все ж таки я просив би дозволу перебути кілька днів у вашому заїзді.

Уранці Франческо попросив у своєї торбини сто тисяч скудо — старовин¬них монет. Не минуло й години, а вже ціле місто знало, що до них заїхав принц Санто Франческо — вельми славетна і щедра людина.

Опівдні до кімнати Франческо в заїзді постукали. Юнак відчинив і побачив перед собою химерного чолов’ягу в довжелезному плащі й капелюсі з пір’їною, натягнутому аж на вуха.

— Синьйоре Санто Франческо,— мовив непроханий гість.— Я перебуваю у цьому місті лише три місяці, проте встиг уже познайомитися з усіма його найгіднішими юнаками. Матиму за велику честь, якщо й ви завітаєте до мене в гості. Я вже чув, як добре ви граєте в кості. Запевняю вас: у цьому місті ви зможете показати весь свій хист гравця.
— Сказати правду,— відповів Франческо,— я навіть не знаю, як ті кості тримати в руках. Але якщо ви ласкаво згодитесь мене навчити, то я ладен грати в них з ранку до вечора. Я весь до ваших послуг, пречесний синьйоре!

Гість був страшенно задоволений відповіддю Франческо. Він став проща¬тися й так старанно вклонився, аж спіткнувся й мало не впав. Франческо як гляне — та трохи не скрикнув : у гостя з-під плаща вистромилася волохата ратиця!

«Еге, то он воно що! — нишком подумав Франческо.— Сам нечистий навідав мене. Ну, стривай лиш, цього разу ти доброго облизня спіймаєш!»
Увечері синьйор Санто Франческо пішов грати в кості з пекельником. Навчився він того чортячого діла хутко, але програв двадцять тисяч скудо.
Другого вечора Франческо вже грав краще, але програв тридцять тисяч скудо.

Третього вечора Франческо грав уже, як і сам дідько, і програв п’ятдесят тисяч скудо.

Тепер нечистий вирішив, що Франческо вже більше не має ані сольдо.

— Не журіться, любий синьйоре Санто Франческо,— улесливо мовив чорт.— Я віддам вам половину грошей, які ви програли, аби тільки ви знов мали виграш.

— А коли ні?

— Як ні, то вже не нарікайте: ви станете моєю власністю, і я зроблю з вами, що схочу.

— Ах ти, бісів сину! — гнівно вигукнув Франческо.— Тепер я вже знаю, де ділися ті дванадцять юнаків! Ану киш у торбу!

Нечистий опам’ятатися не встиг, як уже стирчав догори ногами з торби. Тільки ратиці ще метлялися зверху, проте за мить і вони сховалися.

Тоді Франческо сказав:

— Цей синьйор полюбляє веселі жарти. Пожартуймо ж трішечки й ми з ним. Ану-бо, кийочку, до роботи!

І кийок заходився працювати...

— Ой лишенько! — залементував нечистий.— Синьйоре Франческо, я вам віддам половину всього мого виграшу! — А кийок не вгавав! — Ні, ні,— увесь мій сьогоднішній виграш.— А кийок не вгамовувався.— Ой-ой-ой, я поверну вам усі гроші, які виграв у цьому клятому місті! — А кийок таки робив своє.

Тоді чорт питає, плачучи:

— Та скажіть-бо, чого ви хочете?

Франческо зупинив кия та й каже:

— Слухай сюди, бісів сину. Щонайперше віддай усіх дванадцять юнаків, яких ти затягнув до пекла, а потім забирайся геть, щоб і духу твого поганого не було на землі. Чув?
— Чув, чув і все зроблю, що ви казали, тільки випустіть мене з цієї торби! — заверещав дідько.

Франческо розпустив зав’язку, і дідько вискочив з торби, мов шкідливий кіт. Він тупнув ратицею, підскочив і загуркотів крізь землю в пекло.

А відразу по тому звідти вийшли всі дванадцять юнаків.

— А що, хлопці, чи не хочете зіграти в кості? — спитав, усміхаючись, Франческо.

— Та цур їм!—гукнули всі дванадцятеро.— Нехай вони йому запа¬дуться!

— Оце розумно! — похвалив хлопців Франческо.— Та затямте собі: най-більше виграє завжди той, хто ні в що не грає. А тепер нате вам кожному по тисячі золотих скудо та вертайте чимшвидше додому, до своїх батьків. Вони, сердешні, вже очі там виплакали, побиваючись за вами.

Юнаки щиро подякували своєму рятівникові та й подались додому, а Франческо прив’язав торбу до пояса, взяв кийка та й пішов з міста. І хоч би де зупинився дорогою Франческо, всюди траплялася робота чарів¬ній торбі та києві, бо скрізь були скривджені, що потребували допомоги, та кривдники, яким треба було дати добру науку.

Аж ось прийшов Франческо знов у рідний край.

Там, у Ніольських горах, застав він ще більший голод, ніж покинув. І почав тоді Франческо рятувати земляків: він відкрив у своєму селі їдальню. Кожен голодний міг зайти і попоїсти в ній без грошей. Торбині робо¬ти було по саму зав’язку, а зате кий лежав весь час без діла.

— Агей, смажене курча, мерщій у торбу! Три великі хлібини,— швидше в торбу! Гей, кружало сиру, скачи в торбу! —тільки й чути було раз по раз кожного дня від власника їдальні.

Так тривало аж три роки — доти, поки в Ніольських горах лютував голод. На четвертий рік земля, нарешті, віддячила хліборобам за старанну працю щедрим урожаєм.

У кожній оселі запахло печеним хлібом, на подвір’ях забекали вівці, а по коморах на полиці лягли жовті кружала сиру.

Проте двері їдальні Франческо й далі не зачинялися.

— Е, мабуть, годі,— сказав сам собі Франческо.— Час моїй торбі перепо-чити, бо годувати ситих — то вже лінощі плодити.— 1 він закрив свою їдальню.
А невдовзі спіткало його велике горе — занедужав та хутко й помер його старенький батько.

Засумував Франческо. А трохи згодом узяв свою торбу та й знову подався в мандри.

Мандрував Франческо від села до села гірськими стежками й битими шляхами, а часом і зовсім без стежки й дороги. І всюди, почувши, що має пройти Франческо, тремтіли ночами лихі начальники, жадібні лихварі та лукаві ченці. Зате раділи нещасливі та скривджені. Вони щиро¬сердо називали Франческо братом.

Минав час. І ось уже люди, звертаючись до Франческо, стали називати його не братом, а батьком, а далі і дідусем. Чуб його весь посивів, спина згорбилася, обличчя поорали зморшки. А він усе мандрував дорогами Італії зі своїми помічниками — торбою та києм.

Дибає він отак раз під гору, а сам уже ледве-ледве дихає. Коли чує позад себе нібито чиюсь ходу. Озирнувся Франческо й бачить, що його наздоганяє Смерть. І дихає вона ще важче від нього — така вже була старезна. Старезна як світ. Поперед себе пхала вона воза, покритого рядниною. Наздогнала його Смерть та й каже:

— Нарешті я таки тебе спіймала! Ху, зовсім пристала. Не молоденька ж я, щоб отак гасати за тобою стома дорогами! Дивись лишень, скільки вже я стоптала черевиків!
І вона стягла з воза ряднину, а на возі повнісінько подертих черевиків.

Глянув Франческо на той мотлох, що його возила за собою немічна Смерть, та й посміхнувся.

А Смерть усе бурчить, не вгаває:

— Добре тобі впорожні швендяти, а я не можу покинути воза, поки тебе не наздожену. Отак, Франческо: довго ти вештався дорогами, а тепер лаштуйся у свою останню й найдовшу дорогу.

— Та що ж,— відказує їй Франческо,— недаром прислів’я мовить, що від Смерті не відкупишся. Бачу я, що настала вже моя година. Та повинен я ще де з ким попрощатись.
Смерть зареготала — немов залізяччя іржаве заскреготало.

— Е-е, любчику, ти, здається, здумав торгуватися. Цього вже я не люблю.

І Смерть потяглася до Франческа своїми кістлявими руками. А Франческо якраз як крикне:

— Смерть — у торбу!

І Смерть тільки заторохтіла під зав’язкою!

Франческо завдав торбу на плечі й рушив, куди йому було треба.

А йшов він до Кренського озера.

От приходить на берег, випустив Смерть із торби й каже їй:

— Шкода мені тебе, стара! Кістки твої, напевне, болять незгірш за мої. Але тут травиця м’якенька,— сядь собі й спочинь, поки я скінчу свої справи.

Смерть була така настрахана, що не наважилась перечити. Вона подибала набік і сіла, крекчучи, неподалік під деревом.

Франческо ж підійшов до берега й гукнув:

— Феє Кренського озера, покажись мені ще раз!

І фея вмить з’явилася. Вона була все така молода й прекрасна, як і колись, багато років тому, коли Франческо сам був молодий.

— Ти мене кликав? — приязно запитала вона.

— Я хочу розповісти, як я скористався твоїми дарунками.

— Не розповідай, не треба,— відказала фея.— Я добре все знаю.

Я користався твоїми дарунками, як міг,— сказав Франческо.— Але настав час повернути їх тобі. Бачиш, он під деревом чигає на мене Смерть?

— Слухай,— сказала тоді фея. — Чи знаєш ти, що чарівна торба і чарівний кий самі собою нічого не важать? Але багато важать вони в руках тієї людини, яка володіє ними. Добре, що мої дарунки опинилися в твоїх руках. В чиїхось інших вони могли б накоїти хтозна-якого лиха.

Проте феї не беруть назад своїх дарунків. Розведи багаття і спали торбу й кия.

Прощавай, Франческу!

Фея поцілувала діда й щезла, мов розтанула в повітрі. А Франческо назби рав хмизу, розпалив велике багаття й кинув у вогонь дарунки феї Кренського озера.

Коли все запалахкотіло, він сів ближче до багаття, простяг до вогню захололі руки й глибоко замислився.

Настала ніч, а він усе сидів, і Смерть не наважувалася до нього підступити, поки, врешті, знемоглася й запала в сон.

У цю мить прокукурікав півень. Незабаром настав новий день.

Велика тиша залягла над Кренським озером. І не було на його березі Смерті.

Усе лишилося так само, як і перед тим.

Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.

← Попередня версія		Версія за 23:31, 9 травня 2013
Рядок 295:		Рядок 295:

	Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.		Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.
−	{{Шаблон:~~Грецькі~~ народні казки українською мовою}}	+
		+
		+	{{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}

← Попередня версія		Версія за 21:38, 9 травня 2013
Рядок 1:		Рядок 1:
−
	В далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села.		В далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається на порох, а земля тужавіє і стає неначе кремінь, тулились до схилів убогі хати невеличкого села.

Рядок 296:		Рядок 295:

	Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.		Тільки на тому місці, де вночі сидів Франческо, тепер зеленів молодий олеандр.
		+	{{Шаблон:Грецькі народні казки українською мовою}}

Дарунки феї Кренського озера (італійська народна казка) - Історія редагувань

Bogdan в 23:31, 9 травня 2013

Bogdan в 21:38, 9 травня 2013

Bogdan: перейменував «Дарунки феї Кренського озера» на «Дарунки феї Кренського озера (італійська народна казка)»

Bogdan в 19:44, 4 травня 2013

Bogdan: Створена сторінка: В далеких Ніольських горах, де так рідко йдуть дощі, де каміння від спеки розсипається н...