Джеппоне (італійська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 18:09, 19 вересня 2013

2013-09-19T18:09:31Z

Bogdan в 23:29, 9 травня 2013

2013-05-09T23:29:21Z

Bogdan: перейменував «Джеппоне» на «Джеппоне (італійська народна казка)»

2013-05-09T20:07:24Z

перейменував «Джеппоне» на «Джеппоне (італійська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне. Своєї землі він не мав, тому змушений ...

2013-05-07T18:09:41Z

Створена сторінка: Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне. Своєї землі він не мав, тому змушений ...

Нова сторінка

Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне.

Своєї землі він не мав, тому змушений був орендувати поле в багатія П’єра Леоне.

Працював Джеппоне на полі від світаннядо смеркання.

Проте, що було він не посіє, лютий гірський вітер трамонтан виб’є до колосочка.

Тому, скільки не працював Джеппоне, його родина завжди жила надголодь.

Розсердився Джеппоне на лютий вітер трамонтан, який щороку так немилосердно знищував усе посіяне на його полі, і вирішив розшукати вітрюгана, щоб поговорити з ним.

Попрощався він з дружиною та дітьми і пішов у гори шукати свого кривдника.

Довгенько блукав він по високих горах і кручах, доки потрапив, нарешті, до замку Дженевіно, де жив вітер трамонтан.

Постукав Джеппоне в браму, а з вікна замку визирнула гарна чорнобрива молодиця, вітрова дружина, та й питає:

— Хто там?

— Це я, Джеппоне, вбогий селянин. Ваш чоловік, синьйор трамонтан, дома?

— Ні, нема. Десь вибіг погуляти в ліс, але скоро буде.

Молодиця, проте, відчинила браму і впустила прибульця.

Сів Джеппоне на лаву й став чекати трамонтана з прогулянки.

Минула година, друга, аж раптом двері розчинились навстіж — і в будинок зі свистом і ревом ввірвався шалений вітер. Але Джеппоне анітрохи не злякавсь.

— Добридень, вітре трамонтане,— сказав Джеппоне.

— Здоров. А ти хто за один? — загув могутній вітер.

— Я бідний селянин Джеппоне.

— А чого тобі тут, Джеппоне, треба?

— Синьйоре вітре,— тяжко зітхнувши, мовив селянин,-— щоосені ти про-літаєш ураганом над моїм убогим полем і нищиш весь мій урожай.

Через це моя родина завжди голодує. Будь ласкавий, зглянься на нас, бідних, не дай померти з голоду.

Вітер тільки на вигляд був грізний і невблаганний, а серце мав добре. І він змилувався над бідним Джеппоне.

— На тобі оцю скриньку,— сказав він.— Як тільки зголоднієш, відчини її і попроси, чого схочеться, їсти. Та дивись, нікому не віддавай скриньки. Віддаси — до мене більше не приходь.

Подякував Джеппоне вітрові й пішов додому.

Цілий день ішов він буковим лісом, а надвечір, коли вже добре підбивсь і виголодався, згадав, нарешті, про вітрів подарунок. Узяв він скриньку, відчинив і каже:
— Хочу хліба, сиру та води.

І все те так і вродилось перед ним!

Наївся добре Джеппоне, запив холодною водою та й пішов, веселенько поспівуючи, лісовою стежкою додому.

Як почули дружина й діти, що Джеппоне весело співає, так і кинулись йому назустріч.

— Ну що, допоміг тобі вітер? — в один голос питають вони Джеппоне.

— Ходімо до хати, там побачите,— відказує він їм.

Зайшли вони всі до хати, він посадив їх за стіл, витяг срібну скриньку, відчинив її та й каже:

— Подай моїй дружині й дітям хліба, сиру й м’яса!

І на столі з’явилося усього того досхочу.

Коли всі смачно попоїли, Джеппоне наказав дружині:

— Ти ж дивись, не бовкни П’єрові Леоне про чарівну скриньку, бо той неодмінно відбере.

— Отакої! Чого б це я йому казала! Та ніколи в світі!—запевнила жінка.

— Ну гаразд,— сказав Джеппоне.

На другий день покликав багатій П’єр Леоне дружину Джеппоне та й питає її:

— Ну то як, вернувся вже твій чоловік?

— Авжеж, вернувся,— каже вона.

— І як, поміг йому вітер?

Дружина Джеппоне не втерпіла й похвалилась:

— Поміг, та ще й добре! Він подарував йому чарівну скриньку, і ми вже більше не сидітимемо голодні.

— Ото ще дурні вигадки,— начебто байдуже сказав П’єр Леоне, а сам від заздрощів аж затрусився.

— А от і не вигадки! — обурилася жінка.— Тільки відчиниш її і скажеш: «Подай хліба, сиру й води»,— все на столі вмить з’явиться. Тоді їж собі, доки не наїсишся!

Ненатлий багатій наказав негайно покликати Джеппоне. Тільки-но бідолашний селянин переступив поріг, а П’єр Леоне .й каже йому лагідним голосом:

— Слухай, друже мій. Я чув, ніби в тебе є чарівна скринька. Принеси її сюди: я хочу подивитися, чи й справді вона творить дива.

Джеппоне вмить зрозумів, що дружина проговорилася господареві. Що ж, тепер доведеться принести скриньку й показати, які дива вона може творити.

Коли багатій П’єр Леоне побачив, що то за диво та скринька, він зовсім утратив спокій і вирішив будь-що здобути її.

— Слухай, Джеппоне,— сказав він, погладжуючи свою лисину,— позич мені на якийсь час цю скриньку. Ну, хоча б на місяць. Дуже вже ця штука...

— Ви ж добре знаєте, що все на полі в мене загинуло,— відповів Джеппоне,— і без скриньки моя родина помре з голоду.

Почувши таку відповідь, П’єр Леоне скипів:

— Я ж тільки позичаю в тебе скриньку і дам тобі замість неї зерна й овочів. А не захочеш віддати по-доброму — силою заберу!

Що міг удіяти бідолашний Джеппоне? Віддав він скриньку П’єрові Леоне і пішов, похнюпивши голову, сумний додому.

Зустрівшися з дружиною, він і розмовляти з нею не схотів.

А багатій П’єр Леоне й не думав дотримувати свого слова.

Він прислав мішок зерна, та й то прілого, а за все інше забув.

Тим часом у родині Джеппоне знов не було чого їсти. І все через язикату селянинову дружину Лючію.

Бідолашному Джеппоне довелось хоч сядь та й плач. Тому набрався він духу і ще раз пішов до трамонтана просини допомоги.

Ледве-ледве придибав він гірською стежкою до замку Дженевіно й постукав у кам’яну браму. З вікна визирнула вітрова дружина й запитала:

— Хто там?

— Це знов я, Джеппоне...

Аж раптом до вікна підходить трамонтан і грізно питає:

— Кажи, чого прийшов?

— Любий мій вітре... ту скриньку... в мене забрав господар.

— А звідки ж він дізнався про неї? — здивувався вітер.

— Та дружина вибазікала. І тепер ми знов пухнемо з голоду. Допоможи мені, добрий вітер!

— Я ж казав, щоб ти нікому не віддавав скриньки. Ти мене не послухався— от і бачиш, як воно тепер. Ні, більше я тобі допомагати не буду. Вертайсь додому, роззяво!

— Зглянься, вітре! Допоможе востаннє!

— «Востаннє, востаннє!» — прогув вітер, узяв із столу золоту скриньку і подав її Джеппоне:— На, бери, але не відчиняй її, доки геть не виголодаєшся.

Схопив радий Джеппоне скриньку, заховав її та й гайда хутчій додому. Довгенько він біг, дуже притомився, а ще дужче схотів їсти.

Присів на пеньок, відчинив скриньку й сказав:

— А подай лиш хліба, сиру та води!

І враз де не взявся здоровило з києм та як почав з усієї сили молотити Джеппоне по спині! У бідолашного чоловіка аж кістки всі затріщали.

Тоді Джеппоне швиденько зачинив скриньку — і здоровила як і не було. Трохи відсапавшись, Джеппоне ледве дотяг ноги додому.

Не встиг порога переступити, як дружина запитує:

— То як, Джеппоне? Вітер трамонтан не дуже розгнівався на нас? Чим-небудь допоміг тобі?

— Допоміг, та ще й як,— насилу вимовив Джеппоне.— Дав скриньку, тільки не таку, як та, бач — золоту.

Сідай до столу і проси, зараз вона тебе почастує.

— А дітей покликати? Вони теж голодні,— сказала Лючія.

— Ні, не клич, хай краще надворі побудуть.

Не встигла Лючія відчинити скриньку й сказати: «Дай хліба та сиру», як з неї вискочив здоровило з києм і заходився періщити жінку по спині.

Лючія не своїм голосом залементувала і стала благати...

Джеппоне пожалів дружину і зачинив скриньку, а потім сховав її у скриню.

Надвечір Джеппоне сказав дружині:

— Біжи до господаря й скажи йому, що я вже вернувся й приніс золоту скриньку, куди дорожчу за ту, срібну.

Побігла Лючія до господаря, а той, ще й не поздоровкавшись, відразу питає:

— То як, вернувся вже чоловік?

— Вернувся, вернувся, синьйоре П’єре Леоне. Та ще й таку скриньку приніс, що куди тій першій! Вся зі щирого золота, і тільки-но їй накажеш, вона вмить подає обід. Та ще який! Але цієї скриньки чоловік уже нікому не віддасть.

— А мені й не треба,— сказав багатій, а сам негайно послав по Джеппоне.

Прийшов селянин, а багатій сидить і тримає срібну скриньку в руках —ту саму, що він відібрав у Джеппоне.

— Ото добре, любий мій Джеппоне, що ти повернувся живий і здоровий! — вигукнув П’єр Леоне й широко посміхнувся.— Кажуть, ти приніс золоту скриньку, ще дивовижнішу від моєї?

— Щира правда, синьйоре. Вона тут, при мені.

— Ану ж покажи! — нетерпляче вигукнув П’єр Леоне і вже простяг свої жадібні руки...

— А ви не заберете її собі, як ту?

— Присягаюсь, що не заберу! Дай тільки поглянути на неї.

Джеппоне витяг скриньку, яка заблищала, наче сонце, але в руки П’єрові Леоне не дав.

Багатій від нетерплячки аж засовався на стільці:

— Слухай, Джеппоне... Я віддам тобі оцю срібну...— Він затнувся, помов-чав якусь мить, а тоді додав:— І ще дам п’ять мішків зера.

Джеппоне, звичайно, згодився на такий обмін. Він віддав багатієві золоту скриньку, взяв і сховав срібну, навантажив п’ять мішків зерна на віз і, від’їжджаючи, сказав господареві:

— Тільки пам’ятайте, синьйоре: оцю скриньку можна відчиняти лише тоді, коли дуже зголоднієте. Бо вона не виконає вашого бажання.

— А нам саме так і треба! — вигукнув П’єр Леоне.— Завтра завітають до мене в гості друзі. Я спочатку змушу їх гарненько виголодатись, а тоді відчиню скриньку й накажу: «Подай м’яса, вина і фруктів!» Гості й не зоглядяться, як обід буде на столі.

Опівдні другого дня у П’єра Леоне було вже повно гостей, таких самих багатіїв, як і він. Дивляться вони — в печі не топиться, в коморі — порожньо.

— Скидається на те, що П’єр Леоне й не думає нас сьогодні пригощати,— загомоніли між собою гості.

— Не турбуйтеся,— заспокоював їх священик Маттео, один із найбільших ненажер і скупарів.— Я вже все вивідав. Як тільки настане час обіду, П’єр Леоне відчинить чарівну скриньку — і стіл буде заставлений рябчиками, фазанами, вином і фруктами.

Отож буде нам їсти й пити досхочу.

Аж ось, нарешті, й довгожданий час обіду.

Добре зголоднілі гості порозсідалися за великим столом і, сподіваючись чогось таємничого, затамували подих.

Ось П’єр Леоне відчинив золоту скриньку й наказав:

— Подай нам...

Тієї ж миті з неї як вискочить сім здоровенних чолов’яг із замашними киями та як кинуться молотити всіх поспіль, де тільки влучать!

П’єр Леоне зі страху та болю випустив з рук скриньку, і семеро здорованів лавою пішли на гостей, частуючи їх ще дошкульнішими ударами.

Розпачливі крики долетіли до Джеппоне, і він притьмом побіг до будинку П’єра Леоне, непомітно підкрався до золотої скриньки, зачинив її і взяв з собою.

Якби не він, у П’єра Леоне та його гостей жодної цілої кісточки не лишилося б. А Джеппоне приніс додому ще й золоту скриньку.

Відтоді його родина зажила в достатках і в повній безпеці.

← Попередня версія		Версія за 23:29, 9 травня 2013
Рядок 229:		Рядок 229:

	Відтоді його родина зажила в достатках і в повній безпеці.		Відтоді його родина зажила в достатках і в повній безпеці.
		+
		+
		+	{{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-Жив колись давно вбогий селянин на ім’я Джеппоне.
+Жив колись давно вбогий [[селянин]] на ім’я Джеппоне.
 Своєї землі він не мав, тому змушений був орендувати поле в багатія П’єра Леоне.
@@ Рядок 19: / Рядок 19: @@
 —	Хто там?
-—	Це я, Джеппоне, вбогий селянин. Ваш чоловік, синьйор трамонтан, дома?
+—	Це я, Джеппоне, вбогий селянин. Ваш [[чоловік]], синьйор трамонтан, дома?
 —	Ні, нема. Десь вибіг погуляти в ліс, але скоро буде.
@@ Рядок 31: / Рядок 31: @@
 —	Добридень, вітре трамонтане,— сказав Джеппоне.
-—	Здоров. А ти хто за один? — загув могутній вітер.
+—	Здоров. А ти хто за один? — загув могутній [[вітер]].
 —	Я бідний селянин Джеппоне.
@@ Рядок 37: / Рядок 37: @@
 —	А чого тобі тут, Джеппоне, треба?
-—	Синьйоре вітре,— тяжко зітхнувши, мовив селянин,-— щоосені ти про-літаєш ураганом над моїм убогим полем і нищиш весь мій урожай.
+—	Синьйоре вітре,— тяжко зітхнувши, мовив селянин,— щоосені ти пролітаєш ураганом над моїм убогим полем і нищиш весь мій урожай.
 Через це моя родина завжди голодує. Будь ласкавий, зглянься на нас, бідних, не дай померти з голоду.
@@ Рядок 70: / Рядок 70: @@
 —	Ти ж дивись, не бовкни П’єрові Леоне про чарівну скриньку, бо той неодмінно відбере.
-—	Отакої! Чого б це я йому казала! Та ніколи в світі!—запевнила жінка.
+—	Отакої! Чого б це я йому казала! Та ніколи в світі!—запевнила [[жінка]].
 —	Ну гаразд,— сказав Джеппоне.
@@ Рядок 76: / Рядок 76: @@
 На другий день покликав багатій П’єр Леоне дружину Джеппоне та й питає її:
-—	Ну то як, вернувся вже твій чоловік?
+—	Ну то як, вернувся вже твій [[чоловік]]?
 —	Авжеж, вернувся,— каже вона.
@@ Рядок 90: / Рядок 90: @@
 —	А от і не вигадки! — обурилася жінка.— Тільки відчиниш її і скажеш: «Подай хліба, сиру й води»,— все на столі вмить з’явиться. Тоді їж собі, доки не наїсишся!
-Ненатлий багатій наказав негайно покликати Джеппоне. Тільки-но бідолашний селянин переступив поріг, а П’єр Леоне .й каже йому лагідним голосом:
+Ненатлий [[багатій]] наказав негайно покликати Джеппоне. Тільки-но бідолашний селянин переступив поріг, а П’єр Леоне .й каже йому лагідним голосом:
 —	Слухай, друже мій. Я чув, ніби в тебе є чарівна скринька. Принеси її сюди: я хочу подивитися, чи й справді вона творить дива.
@@ Рядок 128: / Рядок 128: @@
 —	Кажи, чого прийшов?
-—	Любий мій вітре... ту скриньку... в мене забрав господар.
+—	Любий мій вітре... ту скриньку... в мене забрав [[господар]].
 —	А звідки ж він дізнався про неї? — здивувався вітер.
@@ Рядок 174: / Рядок 174: @@
 Побігла Лючія до господаря, а той, ще й не поздоровкавшись, відразу питає:
-—	То як, вернувся вже чоловік?
+—	То як, вернувся вже [[чоловік]]?
 —	Вернувся, вернувся, синьйоре П’єре Леоне. Та ще й таку скриньку приніс, що куди тій першій! Вся зі щирого золота, і тільки-но їй накажеш, вона вмить подає обід. Та ще який! Але цієї скриньки чоловік уже нікому не віддасть.
@@ Рядок 180: / Рядок 180: @@
 —	А мені й не треба,— сказав багатій, а сам негайно послав по Джеппоне.
-Прийшов селянин, а багатій сидить і тримає срібну скриньку в руках —ту саму, що він відібрав у Джеппоне.
+Прийшов [[селянин]], а багатій сидить і тримає срібну скриньку в руках —ту саму, що він відібрав у Джеппоне.
 —	Ото добре, любий мій Джеппоне, що ти повернувся живий і здоровий! — вигукнув П’єр Леоне й широко посміхнувся.— Кажуть, ти приніс золоту скриньку, ще дивовижнішу від моєї?
@@ Рядок 192: / Рядок 192: @@
 —	Присягаюсь, що не заберу! Дай тільки поглянути	на неї.
-Джеппоне витяг скриньку, яка заблищала, наче сонце,	але в руки	П’єрові Леоне не дав.
+Джеппоне витяг скриньку, яка заблищала, наче сонце,але в руки П’єрові Леоне не дав.
 Багатій від нетерплячки аж засовався на стільці:
-—	Слухай, Джеппоне... Я віддам тобі оцю срібну...— Він затнувся, помов-чав якусь мить, а тоді додав:— І ще дам п’ять мішків зера.
+—	Слухай, Джеппоне... Я віддам тобі оцю срібну...— Він затнувся, помовчав якусь мить, а тоді додав:— І ще дам п’ять мішків зера.
 Джеппоне, звичайно, згодився на такий обмін. Він віддав багатієві золоту скриньку, взяв і сховав срібну, навантажив п’ять мішків зерна на віз і, від’їжджаючи, сказав господареві:
@@ Рядок 232: / Рядок 232: @@
 {{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}