Bogdan в 16:17, 25 вересня 2013

2013-09-25T16:17:49Z

Bogdan: перейменував «З чужого розуму не живи» на «З чужого розуму не живи (індійська народна казка)»

2013-09-25T15:45:27Z

перейменував «З чужого розуму не живи» на «З чужого розуму не живи (індійська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Індійські народні казки українською мовою}} {{Казки з книги Індійські народні казки (Ве...

2013-09-25T15:41:55Z

Створена сторінка: {{Індійські народні казки українською мовою}} {{Казки з книги Індійські народні казки (Ве...

Нова сторінка

← Попередня версія	Версія за 16:17, 25 вересня 2013
Рядок 1:	Рядок 1:
	+	Жили колись на світі старий із старою. Дітей вони не мали, тож не дивно, що нудилися й без кінця нарікали на долю.
	+
	+	Якось сиділи вони невеселі на своєму городі, де на грядках росли гарбузи, і старий скрушно зітхнув:
	+
	+	— Ех, якби ж то в нас був синочок...
	+
	+	Тільки старий це вимовив, як до нього з грядки підкотився гарбуз і вигукнув:
	+
	+	— От я вам і буду синком!
	+
	+	Поглянув на нього старий, здивувався: чи ти ба — гарбуз, а розмовляє людським голосом! Та все ж неабияк зрадів гарбузові, наче й справді рідного сина знайшов.
	+
	+	Взяли старий зі старою сина-гарбуза і стали жити втрьох у хижці. Старий і стара на полі цілісінький день, а синок-гарбуз їм їсти варить та в поле носить. Не натішаться синком-гарбузом названі батьки, люблять його, леліють, як рідного сина.
	+
	+	А синок усе ріс та ріс. Аж настала пора йому женитися. Прийшов він якось у поле до батьків та й каже:
	+
	+	— Шукайте, тату й мамо, мені наречену!
	+
	+	Ті спершу тільки засміялися, а тоді й посмутніли:
	+
	+	— Та яка ж дівчина, синку, вийде заміж за тебе?
	+
	+	— Коли так, то не сумуйте,— заспокоїв їх син-гарбуз.— Я сам знайду собі дружину. Ось побачите, що я одружуся з царівною!
	+
	+	Зібрався син-гарбуз і подався у світ білий шукати собі наречену. Довго ходив-бродив він, багато країн пройшов, багато всяких див, аж ось опинився в одному царстві, де правив цар, у якого було семеро дочок. А цар той саме покликав до себе всіх дочок і спитав у них:
	+
	+	— А скажіть мені, донечки мої любі, чиїм розумом ви живете?
	+
	+	— Твоїм, таточку! — в один голос гукнули шестеро дочок.— Якби ти не був царем, не був нашим батьком, то хіба б жили ми в таких розкошах, у такому багатстві, хіба жили б щасливо!
	+
	+	Цареві приємно було чути ці слова. Проте сьома донька, найменша, нічого не відповіла на батькове запитання.
	+
	+	— А чого ж ти мовчиш? — спитав цар.— Ти хіба не моїм розумом живеш?
	+
	+	— Ні, тату,— щиро мовила та.— Я своїм розумом живу.
	+
	+	Царя і вразили, і розгнівили доньчині слова. Він аж на обличчі змінився; очі його спалахнули.
	+
	+	— Он як ти цінуєш батьківський розум та ласку! Ти, бачу, загордилася й запишалася! Вже й батька ні за що маєш! Ну гаразд, побачимо, що пошле тобі доля!
	+
	+	І цар звелів віддати найменшу царівну за того, хто вранці перший підійде до царського палацу.
	+
	+	Найменша царівна не злякалася батьківської погрози — вона була горда й твердо трималася свого слова.
	+
	+	А тим часом юнак-гарбуз блукав столицею і вранці, як на те, опинився біля царського палацу. Цар здосвіта вже сидів біля віконця й виглядав, хто ж нагодиться перший. Побачив юнака-гарбуза і мерщій гукнув найменшу доньку:
	+
	+	— Он поглянь, який чоловік судився тобі!
	+
	+	— Що ж, я згодна,— покірно відповіла царівна.
	+
	+	Відгуляли бучне весілля. Молодята подалися до дому молодого. Цар за донькою не дав ніякого посагу, провів їх без усяких почестей; царівні та її чоловікові-гарбузу довелося йти пішки.
	+
	+	Йшли вони так, ішли, натомилися й зголодніли. Коли це бачать — росте при дорозі хлібне дерево. Зрадів чоловік-гарбуз і сказав:
	+
	+	— Я зараз залізу на дерево, натрушу плодів, а ти збирай!
	+
	+	Так вони й зробили: чоловік-гарбуз струшував плоди, дружина збирала. Потім чоловік-гарбуз почав злазити на землю. Зненацька він оступився й полетів сторчголов униз. Вдарився об землю й розколовся навпіл.
	+
	+	Царівна залилася сльозами:
	+
	+	— Бідна моя голівонько! Що ж мені тепер робити? Ой, де вже мені жити своїм розумом!
	+
	+	Голосила так вона, пригадуючи, як розгнівався на неї рідний батько, як насміхалися рідні сестри, розкаювалась, що не послухала їхньої ради, що так відповіла батькові.
	+
	+	Так тужила та голосила вона — аж коли почула біля себе знайомий голос:
	+
	+	— Не побивайся, дружинонько, люба! Я не помер, не розбився, я тільки перевдягнувся!
	+
	+	Глянула царівна, а перед нею стоїть її чоловік, уже в людській подобі — гарний, веселий, ставний. Нетямлячись від щастя, царівна кинулася йому на шию.
	+
	+	Звістка про це диво рознеслася по всіх усюдах. Докотилася вона й до царя. І він з царською сім'єю вибрався в гості до зятя, не вірячи, що таке може бути. Та коли приїхав і на власні очі побачив, що так і є, як люди кажуть, став на всі лади вихваляти меншу доньку, яка живе своїм розумом. А шість її сестер дивилися на неї та на чоловіка, заздрили і карталися: мовляв, чого ми й собі не казали, що живемо своїм розумом; тоді б і ми мали красенів-чоловіків... Менша сестра своїм розумом он чого добилася, а ми лишилися ні з чим!
	+
	+	Та й цар жалкував, що негарно повівся з донькою. Хотів віддати їй півцарства, щоб хоч якось спокутувати свою провину, але донька відмовилась, сказавши:
	+
	+	— Ні, тату! Краще вже ми житимемо своїм розумом!
	+
	+	Бо й справді: треба свій розум мати, а не в людей позичати!

З чужого розуму не живи (індійська народна казка) - Історія редагувань

Bogdan в 16:17, 25 вересня 2013

Bogdan: перейменував «З чужого розуму не живи» на «З чужого розуму не живи (індійська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Індійські народні казки українською мовою}} {{Казки з книги Індійські народні казки (Ве...