Котофей і пан Печерецький (українська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 12:20, 9 липня 2014

2014-07-09T12:20:58Z

Bogdana в 22:42, 6 лютого 2014

2014-02-06T22:42:05Z

Kos Street King в 06:49, 28 вересня 2009

2009-09-28T06:49:10Z

Snak: 1 версія

2009-09-24T16:07:04Z

1 версія

Нова сторінка

Котофей і [[пан]] Печерецький

Був собі [[чоловік]] з бабою, і був у них єден син [[Іван]],— да і той дурний. От і тії старії померли. Остався [[Іван]] єден на світі — сирота, і [[кіт]] з ним. [[Іван]] був дуже ледащий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за його робив [[кіт]]; де що достане для його — накормить, бо [[кіт]] був розумніший за [[Іван]]а.

— Може б, ти, [[Іван]]е, чого-небудь з'їв? — питає [[кіт]].

— Чому? Може б, і з'їв, коли б то було що їсти,— каже [[Іван]]. Той принесе йому хліба, сала.

— А може б, ти, [[Іван]]е, чого-небудь напився?

— Чому? Може б, і напився, коли б то було що пити.

І так у них все...

От єдного разу нагодував [[кіт]] [[Іван]]а, накормив його, напоїв та й питає:

— Може б, ти женився, [[Іван]]е?

— Чому,— каже [[Іван]],— може б, я і женився, коли б то хто висватав мені яку [[пан]]ну — гарну та багату.

— Добре,— каже [[кіт]],— я тобі висватаю.

[[Кіт]] наготовив [[Іван]]у багато всякої їжі і пиття, поки він з сватів вернеться... От він побіг дорогою і забіг до злотника. Забіг по дорозі до злотника і,— звиняйте за це слово,— взяв та позолотив собі хвостика. Прибігає він в таку страну, де нема котів. Як побачили люди, що таке до них прибігло,— маленьке, хвостате, з усами, а хвостик позолочений,— та й стали бігати за котом, дивитися на його... Дивуються люди, що він такий цікавий.

— Хто ти такий? — питають його.

— Я Котофей,— каже [[кіт]].

Ще ми не чули,— кажуть люди,— щоб такий був на світі.

— Ось як бачите.

— А за чим же ти, Котофей, прийшов до нас?

— Хочу висватати для свого [[Іван]]а гарну та багату [[пан]]ну. Кажіть-но ви мені тепера, де у вас тут єсть багатий [[пан]] і щоб у його була собі гарна дочка?

Тії йому показали на такого [[пан]]а багатого (так як ніби королик, що колись бували... Тепер вже вони потроху перевелися).

Прийшов Котофей до [[пан]]а та й каже:

— Я, прошу [[пан]]а, прийшов до вас в свати, до вашої [[пан]]ни. Видайте ви свою [[пан]]ну за мого [[пан]]а [[Іван]]а.

— А хто ж буде такий [[пан]]?

— Він сирота, остався в світі єден — без батька і матері. Треба йому тепер жениться, то він послав тепера мене в свати.

— А чому ж він сам не прийшов?

— Бо він дуже важний [[пан]], то він не хоче.

— А чи багатий твій [[пан]]?

— Занадто багатий... Такий, що і не приведи господи.

— Нехай же він мені гостинця якого-небудь пришле, коли він такий багатий.

— Добре... Пождіть трохи, ось незабаром пришле вам такого гостинця, що ви ще і не чули.

— Добре, будемо ждать, що то за гостинець такий.

От вони поговорили обо всьому і [[кіт]] збирається додому.

— А коли ж буде весілля? — питає той [[пан]].

— Я,— каже [[кіт]],— дам знати, як ми приготовимося.

Одправляється [[кіт]] додому, біжить собі лісом і стрічається з [[вовк]]ом на дорозі.

— А де ти був, Котофей? — питає [[вовк]].— Хто тобі хвостика позолотив?

— Злотник,— каже [[кіт]].

— Може б, і мені позолотив?

— Єдному тобі не позолотить; а якби зобралось вас хоть копа, то, може б, і позолотив, а єдному то не буде, бо для його малий заробіток.

От той [[вовк]] як почав ревти, то набігло їх більше як копа, а [[кіт]] дожидає, поки вони зберуться, щоб до злотника повести. От вони зібралися і пішли до злотника, а [[кіт]] попереду дорогу показує да тільки хвостиком помахує. А [[вовк]]и нічого не знають, ідуть собі да утішаються.

Приводить він їх до свого свата на дзидинок крозь браму... А огорожа кругом. Нігде не вилізуть. Зараз казав браму зачинити і до [[пан]]а прийшов. Каже свату:

— Зять прислав вам гостинця, що ви ждали.

— А де ж він?

— А там на дворі.

[[Пан]] вийшов, подивився та й охолонув, що стільки [[вовк]]ів. Він казав слугам брати ружжа і давай їх бити та стріляти. І так їх вибили до єдного і стали шкури здіймати, а Котофей побіг додому.

Біжить він, стрічає по дорозі в лісі так само зайця. Каже [[заєць]] на його:

— А де ти, Котофей, був? Хто тобі хвостика позолотив?

— У злотника. Він всім може позолотити.

— Може б, і мені позолотив?

— Не буде єдному золотити; якби вас з копа, то, може б, позолотив.

Допіро став [[заєць]] кумавкати, кричати... То назбігалось їх більш як копа, і він їх повів знов до свата.

Загнав зайців на двір, казав зачинити браму і пішов до свата знати давати, що зять прислав гостинців на весілля.

Побачив сват, що стільки зайців, зрадів, що буде печеня і шуби; казав, щоб вибити всі зайці, а Котофей вже знов побіг додому.

І таким чином Котофей багато всякого звіра доставив своєму сватові.

Прибігає Котофей додому і застає [[Іван]]а Печерецького — тільки що жив. Каже:

— А що, ти ще жив, [[Іван]]е Печерецький?

— Чуть живий... Як не даси їсти, то вже хутко умру.

Побіг зараз [[кіт]] до хати, достав хліба, приніс і дав йому їсти, і скоромного также достав йому — сала і всякого. Подав йому в піч. Той поїв...

— А що, тобі лучче стало, [[Іван]]е Печерецький? — питає Котофей.

— Трошки полегшало, але не зовсім.

Той ще приніс сала, і наварив галушок, і став його цаньгом кормити цілий місяць.

— А як тобі, [[Іван]]е Печерецький?

— Нещо тепер дужчий став. Ну що, найшов мені жінку?

— Найшов.

— А де ж вона? Чому не привів сюди?

— Який ти дуже розумний... Ще й хочеш, щоб сюди привести. Збирайся-но ти, [[Іван]]е Печерецький, до неї в дорогу.

— Може, далеко? То я лучче не піду.

— Ні, недалечко...

— Добре,— каже,— може, я як-небудь і вилізу з печі.

Побіг [[кіт]] до свата і каже [[пан]]у:

— Ми вже зовсім приготовилися весілля робити.

[[Пан]] сказав, щоб вони через три дні приготовилися вже йти в церкву.

[[Кіт]] зараз побіг назад і застав [[Іван]]а Печерецького ще дужим, бо він ще не всі харчі з'їв, що були для його наготовлені од Котофея, і він мав ще чим живитися.

— Гей, [[Іван]]е Печерецький, вилазь-но з печі, бо вже тобі настав час женитися, то тобі треба в церкву іти.

— Ой,— каже,— може б, другим коли часом, бо не хочеться вилазити з печі.Змилуйся,— каже,— нехай завтра буде весілля.

— Ну, нехай завтра.

На другий день знов не хоче [[Іван]] вилазити з печі, сподобалося йому дуже там лежати.

— Чи не можна,— каже,— ще отложити на день?

Отложив йому Котофей іще на день. На третій день пристав до його, щоб він безпремінно вилазив з печі, бо треба до шлюбу. А [[Іван]] все не хоче.

От витяг Котофей [[Іван]]а, та й нема йому в що одягнутися. Надів він на себе якуюсь драную одежу, і одправилися до свата. Думає Котофей: «Негарно, що в [[Іван]]а Печерецького одежини людської нема...» Та й придумав. Прийшли вони до ріки, і наказав Котофей [[Іван]]у, щоб він, як тільки забачить, що будуть до його бігти люди, то щоб роздягнувся, упав у воду, одежину кинув у воду і кричав: «Ой рятуйте, топиться [[Іван]] Печерецький!»

Зостався [[Іван]] на мості, а Котофей побіг до палацу і сказав свату, що жених топиться, щоб люди рятували. Сват сказав слугам коні запрягти свої і їхати рятувати зятя скоро, скоро, щоб застати живого.

Зараз запрягли коні, поїхали і достали зятя з ріки. Повезли його зараз в баню, там обмили, обчистили і нарядили в [[пан]]ську одежу. От посадили вже його за столом, як ніби [[пан]]а якого, та й став [[Іван]] дрімати, бо то прийшла саме та пора, що він дрімав у печі.

Сват каже до Котофея:

— Чого то наш зять такий сумний?

— То він зажурився,— каже Котофей,— що на йому нема вже тої одежі, що була на йому, та водою поплила.

Зараз казав сват дати йому саму найлуччу одежу. Потім поблагословили молодих і повінчали. От вони попили, поїли трохи, і пора вже вибиратися додому в дорогу.

— А що в тебе вдома є? — питає молода жінка свого [[чоловік]]а.

[[Іван]] хотів сказати, що закуток... А Котофей каже:

— Все єсть: і палац, і воли, і коні, і все, що тільки потрібно для хазяйства. Тільки жінки не було, та й тепер єсть.

От повкладалися, позбирались вже та й поїхали, а Котофей каже:

— А я побіжу наперед, щоб вам все приготовити.

От біжить він та й бачить: пасеться стадо коней. Питає:

— А чиї то коні?

— Авжеж [[пан]]а Дубецького,— кажуть йому пастухи.

— Не кажіть ви, що [[пан]]а Дубецького, бо вас будуть дубасити дубинкою. По сій дорозі буде хутко їхати король, то він дуже не любить [[пан]]а Дубецького. Як він спитає, чиї коні, то ви лучче скажіть, що [[пан]]а Печерецького. Буде лучче... Може, він вам ще і награду дасть за те...

Біжить він дальше: аж пасеться гурт овечок.

— А чиї то овечки?

Кажуть, що [[пан]]а Дубецького. А Котофей їм сказав, що [[пан]] Дубецький зовсім здурів і заказав всі свої вівці [[пан]]у Печерецькому. Таким же чином він навчив, що говорити пастухам волів, корів, свиней, качок і ін.

От прибігає вже Котофей аж до палацу Дубецького та й каже, що їде король з свого весілля і, певне, заїде до вас на полудень, то ви приготовтесь... А самі де-небудь сховайтесь, бо король новий дуже сердитий щось, то щоб часом не втрапилось вам од його. Котофей зараз накричав на кухарів, і стали вони приготовлятися. Приготовлялись, понастановляли їсти і пити і вже тільки дожидають весілля.

Котофей питає [[пан]]а Дубецького і [[пан]]і Дубецькую:

— Чому ви не поставили на стіл печерецької риби?

— Такої риби у нас нема,— кажуть тії.

— А як нема, то ховайтеся же ви притніше, бо король дуже любить печерецьку рибу, то він вам задасть...

— А куди ж ми сховаємося? — питає Дубецький.

— Ось лізьте в ту дуплинасту липу, то, може, не найде.

От сховався [[пан]] з [[пан]]ею в дуплинасту липу, і наказали слугам, щоб не казали, де вони, щоб їм ще більше не втрапилося.

Їде король, доїжджає до пастухів і питає:

— Чий се товар?

— Аже [[пан]]а Печерецького,— кажуть йому.

І дав він каждому награду по рублю. А Котофей все мотається коло палацу.

Приїхало вже і весілля. Розположилися: коні — в стайні, а самі пішли в палаци і стали там їсти і закусувати. А музика грає.

Котофей казав, щоб напоїти слуг і поставити їм багато горілки, так щоб вони перепилися. От як поп'яніли слуги зовсім, він казав, щоб салют робити молодим. Побрали слуги ружжа і давай палити. А Котофей каже:

— Не так ви стріляєте: треба стріляти не вверх, а в липу, то буде голосніше.

Стали вони в липу стріляти, та й забили [[пан]]а з [[пан]]ею, і схоронили. Допіро [[Іван]] Печерецький з жінкою і Котофеєм зосталися там [[пан]]овати, і досі поживають, і нас до себе призивають.

[[Категорія:Українські народні казки]]

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Був собі [[чоловік]] з бабою, і був у них єден син [[Іван]],— да і той дурний. От і тії старії померли. Остався [[Іван]] єден на світі — сирота, і [[кіт]] з ним. [[Іван]] був дуже ледащий, незгодливий ні до якої роботи. Він все лежав на печі. В хаті не топлено кілька днів, холодно... То він в піч влізе та й сидить, гріється... І все за його робив [[кіт]]; де що достане для його — накормить, бо [[кіт]] був розумніший за [[Іван]]а.
@@ Рядок 21: / Рядок 11: @@
 І так у них все...
-От єдного разу нагодував [[кіт]] [[Іван]]а, накормив його, напоїв та й питає:
+[[Файл:Казка про котика 300.jpg|left]]От єдного разу нагодував [[кіт]] [[Іван]]а, накормив його, напоїв та й питає:
 — Може б, ти женився, [[Іван]]е?
@@ Рядок 235: / Рядок 225: @@
 {{Казки про тварин}}
 {{Казка про чоловіка}}

@@ Рядок 2: / Рядок 2: @@
 [[Категорія:Казки про Івана]]
 [[Категорія:Казки про вовка]]
 [[Категорія:Казки про панів]]
 Котофей і [[пан]] Печерецький
@@ Рядок 240: / Рядок 232: @@
 Стали вони в липу стріляти, та й забили [[пан]]а з [[пан]]ею, і схоронили. Допіро [[Іван]] Печерецький з жінкою і Котофеєм зосталися там [[пан]]овати, і досі поживають, і нас до себе призивають.

← Попередня версія		Версія за 06:49, 28 вересня 2009
Рядок 1:		Рядок 1:
		+	[[Категорія:українська народна казка]]
		+
		+	[[Категорія:Казки про Івана]]
		+
		+	[[Категорія:Казки про тварин]]
		+
		+	[[Категорія:Казки про вовка]]
		+
		+
		+
		+	[[Категорія:Казки про чоловіка]]
		+
		+	[[Категорія:Казки про панів]]
		+
		+
		+
	Котофей і [[пан]] Печерецький		Котофей і [[пан]] Печерецький

Рядок 224:		Рядок 240:

	Стали вони в липу стріляти, та й забили [[пан]]а з [[пан]]ею, і схоронили. Допіро [[Іван]] Печерецький з жінкою і Котофеєм зосталися там [[пан]]овати, і досі поживають, і нас до себе призивають.		Стали вони в липу стріляти, та й забили [[пан]]а з [[пан]]ею, і схоронили. Допіро [[Іван]] Печерецький з жінкою і Котофеєм зосталися там [[пан]]овати, і досі поживають, і нас до себе призивають.
−
−	~~[[Категорія:Українські народні казки]]~~