Лисиця-перевертень стає дружиною (китайська народна казка) - Історія редагувань

Bogdan в 07:52, 1 вересня 2013

2013-09-01T07:52:34Z

Bogdan: перейменував «Лисиця-перевертень стає дружиною» на «Лисиця-перевертень стає дружиною (китайська народна казка)»

2013-08-29T18:42:42Z

перейменував «Лисиця-перевертень стає дружиною» на «Лисиця-перевертень стає дружиною (китайська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: Знаю наперед, юний друже, що не захочеш повірити в те, про що я зараз розповідатиму. Але зв...

2013-08-29T18:20:34Z

Створена сторінка: Знаю наперед, юний друже, що не захочеш повірити в те, про що я зараз розповідатиму. Але зв...

Нова сторінка

Знаю наперед, юний друже, що не захочеш повірити в те, про що я зараз розповідатиму. Але зваж, що в казках усяк буває. Отож послухай уважно та поміркуй і, може, зрозумієш, для чого розумні люди придумали цю казку.

Жив колись у наших краях юнак на ім’я Дачжуан. Укупі зі старою матінкою тулили ся вони в маленькій хатині під горою. І взимку, і влітку ходив юнак у гори, збирав хмиз, завдяки чому й трималися вони на білому світі. Хоч дитинство у хлопця було злиденне, та виріс він високим, широкоплечим, міцним і на диво простодушним...

Минали роки, приспів час одружуватись,— та ба! — немає в юнака коштів, аби наділити батьків нареченої щедрими подарунками. Він добре розумів, що мати в тому не винна, і ніколи жодним словом не дорікнув старенькій та й виду намагався не показати, як йому сумно одинакувати.

На зміну жорстокій зимі приходило спекотне літо, один за одним минали роки, а хлопець усе мовчав та тяжко зітхав, уже й не сподіваючись, що щастя хоч коли-небудь та зглянеться над ним.

Настала ще одна весна, розпустилися дерева, барвистим килимом вкрилися довкола гори. Ще зеленішими стали вони, ще прозорішою вода в джерелах та струмках. Повіяв легенький вітерець, заспівали-защебетали пташки на всі голоси. Сонце здіймалося все вище й вище над обрієм, незабаром уже й полудень. а Дачжуан все рубає хмиз, ніби забувши про спочинок. Раптом чує — хтось засміявся. Та так дзвінко, так весело. Озирнувся — що за диво! Під крутою скелею стоять двоє дівчат і аж заливаються од сміху. Одна з дівчат у зеленому вбранні, обличчя кругловиде, мов яйце качине, очі звужені, брови шнурочком. Красуня, що й казати! Друга — в усьому червоному. Обличчя ще кругліше, а на ньому — великі очі, рум’яні щоки і білі разки зубів.

Під скелею росла велика слива, густо всипана рожевими квітками. Дівчина в червоному підстрибнула, вчепилася за соснову гілку і миттю вилізла на саму верхівку. Потім нахилилася над сливою, наламала цілий оберемок гілля. І раптом неподалік внизу побачила юнака, що не зводив з неї очей. Дівчина засміялася і кинула в нього гілку. Квіти, ніби на диво, упали юнакові прямо на голову. Він розгубився і зашарівся. А дівчина, помітивши це, залилася голосним сміхом.

— Досить тобі жартувати,— зупинила її сестра.— Як батько побачить — перепаде тобі на горіхи.

Дівчииа спустилася вниз, і за хвилину обидві вони зникли за виступом скелі. А хлопець подумав: «Чиї ж це дочки?» А потім заспокоївся: «Яке мені діло?» — і знову взявся до роботи.

Другого ранку Дачжуан, як завжди, вирушив у гори. Рубає собі хворостиння і раптом — бух! — майже біля самого носа упав камінець. Юнак озирнувся -— поміж сосен майнула червона сукня, в повітрі дзвінкими намистинами сипонувся веселий дівочий сміх. У хлопця враз закалатало в грудях серце.

Третього ранку дівчина в червоному з веселим сміхом сама вийшла назустріч Дачжуану, тримаючи в руках оберемок хмизу. Очі в неї були ще ясніші, а щоки ще рожевіші.

— Ти...— звернувся до неї юнак і затнувся, далі жодного слова не міг ви-мовити.

Кинула дівчина хмиз йому до ніг, засміялась і втекла. І стало юнакові сумно на душі. Лає він себе: «Одоробло, язика дерев’яного маєш!» Усе вилетіло в нього з голови, самі лише думки про дівчину вертяться. Насилу вечо ра дочекався.

Прийшов уранці до підніжжя гори. Бачить — дівчина на моріжку сидить. Набрався сміливості, дай, думає, підійду до неї ближче. А красуня прикрила долонею рота та як засміється. Зніяковів юнак, зупинився, йти далі не нава-жується. А дівчина головою киває, ближче його кличе. Підступив на кілька кроків. Як звати дівчину, не знає, тому й спитав:

— Звідки ти?

— А тобі не все одно, звідки я? Давай краще я допоможу тобі збирати хмиз. Побачимо, хто з нас більше назбирає!

Вона то на дерево залізе, то вниз стрибне. Руки в неї меткі, проворні, сама легка. Проте, хоч як старалася, а зрівнятися з юнаком не змогла. Видерлася на сухе дерево, з тріском почала гілля ламати. Раптом із-за дерева почувся голос:

— Ерні, досить тобі пустувати, ти ж не маленька! Іди мерщій додому, батько прийшов!

Спустилася дівчина з дерева на землю, глянула на одну^куиу хмизу, потім на другу та й каже:

— Твоє зверху, у твоїй купі більше дров. А тепер мені час іти. Чуєш, сестра кличе.

Вона кинулась до лісу. На узліссі озирнулася, засміялася й зникла.

Відтоді дівчина часто прибігала до нього. То пожартує, то посміється, а сама в цей час хмиз допомагає йому збирати. Вона сказала, що звати її Ерні, тобто друга дочка, а народилася в сім’ї Ху, що живуть вони за високою горою, а та дівчина в зеленому — її старша сестра.

Юнак завжди радів, коли вона приходила, і здавалося йому, що й земля разом з ним радіє і небо сміється. Защебечуть пташки на деревах — і щебетання те звучить, немов дивовижний спів. Зашелестить листя, а йому вчувається тихий дівочий сміх. І квіти ніби гарніші стали, і струмки дзвінкіші. «Одружитися б із такою дівчиною»,— думає юнак, але красуні ні слова про це не каже, побоюється.

Мати стала помічати, що син тепер почав раніше з дому виходити і пізніше повертатися. Радіє старенька — працьовитого сина виховала. Але водночас у душі в неї наростає якась тривога. Хлопець то веселий ходить, то раптом спохмурніє і ніби сам не свій. Не витерпіла вона і якось питає:

— Чого це ти журишся, синку?

І розповів їй син усе по щирості. Тоді мати й каже йому:

— Гори наші безлюдні. Де ж це дівчина могла тут узятися? Як побачиш її ще раз, то приведи додому, я сама на неї гляну.

На ранок приходить юнак у гори, а дівчина уже на верхівці скелі сидить, голова у неї вся заквітчана, висмикнула вона одну квітку й хлопцеві у чуба увіткнула, а сама все сміхом заливається.

— Сьогодні нам не до хмизу,— сказав юнак.

— Це ж чому? — здивувалася дівчина.

— Моїй матінці забаглося тебе побачити,— пояснив він.

— Ти що, хочеш, щоб мати дружину тобі вибрала? — обурилася дівчина, знизала плечима, повернулася й подалася в ліс.

Дачжуан спочатку розгубився, потім наздогнав дівчину і почав виправдо-вуватись:

— Та я з тобою ладен усе життя прожити. Коли я тобі не бридкий, то все залежить від твоєї згоди.

Дівчина враз зашарілася і тихо відповіла:

— Та я пожартувала.— Потім весело засміялась, і юнак також відповів їй сміхом.

Привів юнак Ерні додому, і та стала його дружиною. Дівчина виявилася дуже охочою до роботи. Все в її руках аж горить. Хоч як бідно вони жили, а вона з ранку й до пізнього вечора все клопочеться в господарстві і все щебече та сміється. Після її появи і мати повеселішала. Та невдовзі стара чомусь за-журилася, ніби хмара чорна на неї найшла. Дівчина довго допитувалася, поки свекруха нарешті призналася:

— Не буду дурити тобі голову, дочко, харчі у нас вичерпались. Немає чого в казан класти.

Засміялась молода невістка й відповіла:

— Не турбуйтесь, мамо, з голоду не помремо!

З цими словами вона вискочила з хати. А за кілька хвилин повернулася назад, несучи кошик рису. Мати очам своїм не повірила. Радіє, а в душі все одно печаль. Тож і вирішила розпитати невістку, де та рису роздобула.

Нічого їй не відповіла Ерні, а лише засміялася й пішла страву готувати. Минали в клопотах дні за днями, і мати з часом забула про цей випадок.

Непомітно промайнув рік. У Ерні знайшовся син. Не встигли батько та мати й оком змигнути, як малюк уже почав бігати. Та ось одного разу, коли сонце вже за гору закотилось, Дачжуан повертався з в’язанкою хмизу додому. Раптом бачить — Ерні з якимось дідом розмовляє. Хотів був підійти до них, подивитись, що то за старий. Та тільки подумав про це, як старий несподівано зник. Ерні залишилася сама.

Підбіг Дачжуан до дружини, а у неї з очей сльози котяться. Стривожився Дачжуан, затремтів усім тілом, адже вперше довелося бачити, що дружина плаче. Та не встиг він ще й рота розкрити, як дівчина каже йому:

— Мусимо ми, любий Дачжуане, розлучитись.

Дачжуан подивився на дружину широко розплющеними очима. Він і гадки не мав про те, що має хоч коли-небудь розлучитися з нею. Може, це йому причулося? Та Ерні вела далі:

— Довго шукав мене батько і нарешті знайшов. І тепер надумав забрати із собою.

Зрозумів Дачжуан, що сталося. Похнюпив голову і тихо спитав:

— Отже, виходить, що ти підеш від мене?

•— Не моя на те воля, батько наказує. Забудь про мене, ніби і не було нічого між нами. Може, більше й не побачимося,-— через силу промовила вона і тужно заплакала.

У Дачжуана також з очей покотилися сльози, але він перссилив себе і рішуче мовив:

— Не можемо ми з тобою розлучитись!

Ерні помовчала деякий час, а потім відповіла:

— Надумався мій батечко в інших краях щастя пошукати. Ти йди зараз додому. А з часом, як не забудеш мене, вирушай на південний захід. Через тисячу верст трапиться тобі старезна акація. їй десять тисяч років. Під тією акацією побачиш печеру завдовжки у сто верст. Саме там і знайдеш мене.

Закивав Дачжуан головою — зрозумів, мовляв. Ерні рантом видобула з рота червону блискучу перлину, поклала її юнакові на долоню і каже:

— Як нічого буде їсти, звернись до цієї перлини: «Перлино, перлино, дай мені харчів!»

Глянув Дачжуан на, перлину, а вона маленька, не більша за квасолину. Підвів голову, а від дружини й сліду вже нема. На тому місці, де вона щойно стояла, на задніх лапах сиділа вогняно-червона лисиця. З очей у неї капали сльози. Присів Дачжуан перед нею й каже:

— Візьми, Ерні, свій скарб назад. Не потрібен він мені, бо ти тепер у звірину перетворилась. А без тебе мені щастя не бачити.

Похитала лисиця головою. Дачжуан хотів був узяти її на руки, як раптом хтось у нього за спиною кашлянув. Озирнувся — немає нікого, а потім дивиться — і лисиця зникла. Мало з глузду не зїхав юнак, кинувся шукати — ні сліду, ні навіть тіні не залишилось. Враз стало зовсім темно, і юнак подався додому.

Відтоді ні вдень ні вночі на мав Дачжуан спокою, не їв і не спав, усе думав про свою дружину. Та й малюк увесь час плакав: матір шукав. Стара теж, дивлячись на них, слізьми заливалась. Т сліз їхніх, мабуть, вистачило б на ціле озеро.

Минали дні. Довго думав Дачжуан і нарешті вирішив іти на пошуки дружини. Мати звеліла й перлину з собою взяти. Стара була ладна терпіти і голод, і злидні, тільки б син невістку знайшов і повернувся з нею додому. Зібрала Дачжуана в дорогу, поклала в торбу коржиків та ще сякого-такого харчу.

І вирушив юнак у далеку дорогу. Зустрічний вітер усе тіло наскрізь пронизує, іній, дощ та роса мочать його, а в сонячну днину спека дошкуляє. Важко сказати, скільки днів та ночей довелося йому йти, певно, з рік, а може, й більше. І ось нарешті побачив він старезну акацію. Недаром казала

дружина, що їй аж десять тисяч років,— удесятьох не обіймеш. Під акацією темнів вхід до печери. Вона була така глибока, іцо й кінця їй не видно.

Зрадів Дачжуан, але й острах пройняв йому все тіло. Нарешті подумав: що буде, тс й буде. І зайшов у печеру. А довкола темно, хоч в око стрель. Довелося йти навпомацки.

Ішов він день, ішов ніч. ще день і ще ніч, коли ж бачить — попереду проясніло. Вийшов з печери на широкий простір. Перед очима нараз постала висока арка, а за нею — величезна брама, вкрита чорним лаком. Підійшов юнак до тієї брами, смикнув за кільце — брама прочинилась. І побачив він на подвір’ї дівчину в зеленому вбранні, ту саму, яку Ерні старшою сестрою називала. Дивиться дівчина на Дачжуана і очам своїм не вірить. Тривожно озирнувшись довкола, тихо питає:

— Звідки ти тут узявся? Та як мій батько повернеться, він тобі покаже.

— Нехай робить, що хоче, а мені неодмінно треба Ерні побачити.

Дівчина зітхнула, замкнула ворота й каже:

— Ходімо зі мною.

Подвір'я було велике. Посередині стояв будинок, а по боках до нього флі гелі прибудовані. Привела дівчина Дачжуана у східний флігель, кивнула пальцем на ліжко й мовила:

— Ось вона, твоя Ерні.

А на тому ліжку лисиця лежала. Сумно стало юнакові від такої зустрічі, і раптом він згадав про чарівну перлину. А лисиця, як побачила його, стрімголов кинулась назустріч, рота розкриває, а сказати нічого не може. Поклав Дачжуан лисиці в рота перлину. Вона враз угіала на землю, перевернулася через голову і знову стала тією ж самою Ерні.

У цей час біля воріт почу вся чоловічий голос. Старша сестра злякалась і каже:

— Мерщій ховайся! Це батько повернувся.

Злість охопила Дачжуана, він рвонувся вперед, та сестра Ерні затримала його у флігелі, а сама вийшла назустріч батькові й замкнула за собою двері.

— Як батько почне пригощати тебе,— порушила напружену мовчанку Ерні,— ти й крихти до рота не бери.

Тільки вона мовила це, як старий пішов по подвір’ю, почав носом шморгати та принюхуватись.

— Щось людським духом пахне! — гаркнув він.

— Та звідки ж йому взятися тут, людському духові? — бадьорим голосом заперечила старша дочка.— Це ти по світах блукав і на своїх ногах землі звідкись приніс.

— Ні, це не я приніс,— заперечив старий.— Хтось чужий на садибі з’явився. Добре чую, людським духом пахне!

А Дачжуан тим часом розмірковував: не віддасть йому старий лис своєї доньки, він смертним боєм на нього піде. В цю мить на подвір’ї пролунав го-лосний регіт. Старий здогадався і наказав:

— Негайно поклич чоловіка Ерні до мене! Хочу на нього подивитись!

Відімкнула старша дочка двері у флігелі, і звідти вийшов Дачжуан. Бачить: стоїть перед ним блідолиций старий, а на ньому єдвабова куртка виблискує. Глянув господар на юнака і поманив рукою до себе:

— Зайди-но в північну кімнату. Певно, зголоднів у дорозі? То я пригощу тебе як годиться.

Зійшов Дачжуан слідом за старим східцями до північної кімнати. Там уже стояв блискучий лаковий столик, а на ньому тьма-тьмуща всіляких наїдків та напоїв. І дичина польова й лісова, і риба морська та озерна, і чого тільки твоїй душі заманеться. У юнака від першого погляду аж у животі забурчало, бо ж кілька днів у нього в роті й рісочки не було. Але в голову міцно засіла засторога Ерні. Старий тим часом почав припрошувати та вмовляти, та Дачжуан і пальцем ні до чого не доторкнувся.

— Не подобаються тобі мої м’ясо та овочі, то бери хоч локшину.

А Дачжуан стоїть на своєму: не чіпає він ні м’яса, ні овочів, ні чогось іншого. Зрештою старий запропонував йому випити юшки, в якій локшина варилась:

— Пити, мабуть, все-таки хочеш?

У Дачжуана справді пересохло в роті, аж у грудях пекло від спраги, і він подумав: «Ерні попереджала, щоб я нічого не їв, а про литво нібито нічого не казала. Попробую, може, не зашкодить».

Узяв із рук старого чашку з юшкою і почав пити. 1 не помітив, що в юшці шматочок локшини плавав.

Тільки він повернувся до флігеля, як у нього враз зарізало в животі. Ерні почала допитувати його:

— Ти їв що-небудь у батька?

— Нічого я не їв, лише пив юшку, в якій локшииа варилась. Там плавав шматочок локшини, от я його й проковтнув.

— Навіщо ж ти пив ту юшку? — накинулась на нього з докором Ерні.— Не локшинка тобі в живіт проникла, а гадюка. Зведе вона тебе з білого світу.

Дачжуан аж підстрибнув з переляку, а Ерні йому каже:

— Щоб гадюча отрута не подіяла на тебе, треба дістати білу перлину. Така в батька є, але він завжди тримає її в роті. Дам я тобі кухоль вина, візьми його, й ходімо до батька.

Зайшли вони до північної кімнати, а старий уже лагодився спати.

— Тату,— звернулася до нього Ерні.— Мій чоловік прийшов із дуже да-лекого краю, тому не міг принести дорогого гостинця. Він приніс тобі оцей кухоль чудового вина. Хоче висловити тобі свою повагу. Вино настояне на квітах кориці.

Сказавши це, Ерні зняла з кухля накривку. Кімната враз наповнилася такими пахощами, про які ні словами сказати, ні пером описати..Старий почув той запах, побачив вино і одразу забув про все. Вхопив кухля двома руками і давай нити нахилки.

Винив увесь кухоль до дна, враз захмелів і став таким добрим та лагідним. Тут Ерні і примудрилася витягти у нього з рота білу перлину. Старий^і сам не помітив, як вмить лисом став. Ерні взяла перлину, кинула її в чашку з водою і звеліла Дачжуану випити. В животі у юнака враз щось забулькало, але невдовзі перестало, і біль пройшов.

Дістала Ерні після цього перлину, поклала її собі в рота, взяла Дачжуана за руку, і вони кинулись тікати. Біжать, землі під собою не чують. Нарешті вибралися з печери. А там через день уже й дома були.

І зажили вони відтоді всі четверо щасливо й радісно.

{{Китайські народні казки українською мовою}}
{{Китайські народні казки (Веселка,1991)}}

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Знаю наперед, юний друже, що не захочеш повірити в те, про що я зараз розповідатиму. Але зваж, що в казках усяк буває. Отож послухай уважно та поміркуй і, може, зрозумієш, для чого розумні люди придумали цю казку.
-Жив колись у наших краях юнак на ім’я Дачжуан. Укупі зі старою матінкою тулили ся вони в маленькій хатині під горою. І взимку, і влітку ходив юнак у гори, збирав хмиз, завдяки чому й трималися вони на білому світі. Хоч дитинство у хлопця було злиденне, та виріс він високим, широкоплечим, міцним і на диво простодушним...
+Жив колись у наших краях [[юнак]] на ім’я Дачжуан. Укупі зі старою матінкою тулили ся вони в маленькій хатині під горою. І взимку, і влітку ходив юнак у гори, збирав хмиз, завдяки чому й трималися вони на білому світі. Хоч дитинство у хлопця було злиденне, та виріс він високим, широкоплечим, міцним і на диво простодушним...
-Минали роки, приспів час одружуватись,— та ба! — немає в юнака коштів, аби наділити батьків нареченої щедрими подарунками. Він добре розумів, що мати в тому не винна, і ніколи жодним словом не дорікнув старенькій та й виду намагався не показати, як йому сумно одинакувати.
+Минали роки, приспів час одружуватись,— та ба! — немає в юнака коштів, аби наділити батьків нареченої щедрими подарунками. Він добре розумів, що [[мати]] в тому не винна, і ніколи жодним словом не дорікнув старенькій та й виду намагався не показати, як йому сумно одинакувати.
 На зміну жорстокій зимі приходило спекотне літо, один за одним минали роки, а хлопець усе мовчав та тяжко зітхав, уже й не сподіваючись, що щастя хоч коли-небудь та зглянеться над ним.
@@ Рядок 17: / Рядок 17: @@
 Другого ранку Дачжуан, як завжди, вирушив у гори. Рубає собі хворостиння і раптом — бух! — майже біля самого носа упав камінець. Юнак озирнувся -— поміж сосен майнула червона сукня, в повітрі дзвінкими намистинами сипонувся веселий дівочий сміх. У хлопця враз закалатало в грудях серце.
-Третього ранку дівчина в червоному з веселим сміхом сама вийшла назустріч Дачжуану, тримаючи в руках оберемок хмизу. Очі в неї були ще ясніші, а щоки ще рожевіші.
+Третього ранку [[дівчина]] в червоному з веселим сміхом сама вийшла назустріч Дачжуану, тримаючи в руках оберемок хмизу. Очі в неї були ще ясніші, а щоки ще рожевіші.
 —	Ти...— звернувся до неї юнак і затнувся, далі жодного слова не міг ви-мовити.
@@ Рядок 95: / Рядок 95: @@
 —	Отже, виходить, що ти підеш від мене?
-•— Не моя на те воля, батько наказує. Забудь про мене, ніби і не було нічого між нами. Може, більше й не побачимося,-— через силу промовила вона і тужно заплакала.
+— Не моя на те воля, батько наказує. Забудь про мене, ніби і не було нічого між нами. Може, більше й не побачимося,-— через силу промовила вона і тужно заплакала.
 У Дачжуана також з очей покотилися сльози, але він перссилив себе і рішуче мовив:
@@ Рядок 147: / Рядок 147: @@
 Злість охопила Дачжуана, він рвонувся вперед, та сестра Ерні затримала його у флігелі, а сама вийшла назустріч батькові й замкнула за собою двері.
-—	Як батько почне пригощати тебе,— порушила напружену мовчанку Ерні,— ти й крихти до рота не бери.
+—	Як [[батько]] почне пригощати тебе,— порушила напружену мовчанку Ерні,— ти й крихти до рота не бери.
 Тільки вона мовила це, як старий пішов по подвір’ю, почав носом шморгати та принюхуватись.
@@ Рядок 207: / Рядок 207: @@
 {{Китайські народні казки українською мовою}}
 {{Китайські народні казки (Веселка,1991)}}