Лихе слово не забувається (Болгарська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 10:13, 14 грудня 2013

2013-12-14T10:13:55Z

Bogdana в 10:10, 14 грудня 2013

2013-12-14T10:10:53Z

Bogdan: перейменував «Лихе слово не забувається» на «Лихе слово не забувається (Болгарська народна казка)»

2013-11-19T15:00:03Z

перейменував «Лихе слово не забувається» на «Лихе слово не забувається (Болгарська народна казка)»

Bogdan в 16:06, 12 листопада 2013

2013-11-12T16:06:12Z

Bogdan в 16:05, 12 листопада 2013

2013-11-12T16:05:51Z

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}} {{Шаблон:Казки з книги Болгарські ...

2013-11-05T16:06:36Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}} {{Шаблон:Казки з книги Болгарські ...

Нова сторінка

{{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}}
{{Шаблон:Казки з книги Болгарські народні казки (Веселка, 1979)}}

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Була в лісі печера, а в ній малі ведмежата. Одного разу неподалік від тієї печери рубав дрова дроворуб і помітив, як із кущів вилізло ведмежа й зачепилося за гілку шипшини. Воно силкувалося і так і сяк звільнитися від гострих шипшинових колючок, та все даремно. Шкода стало дроворубові ведмежати, поклав він сокиру, пішов, одчепив колючу гілку, взяв мале на руки й відніс до печери. Тоді знову заходився коло роботи.
-А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати [[чоловік]]ові.
+А [[ведмедиця]], мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати [[чоловік]]ові.
 —	Ти зробив мені велике добро, чоловіче,— сказала вона.— Хочеш, ми станемо друзями?
-Чоловік на те пристав, і вони подружили. Спочатку дроворуб боявся ведмедиці, але мало-помалу звик до неї, і зробилися вони великі друзі. Кожного разу, коли дроворуб приходив у ліс, ведмедиця помагала йому складати дрова, а тоді вони домовлялися знову зустрітись коло печери, де дроворуб порятував ведмежа. І щоразу гомоніли, як добрі друзі.
+[[Чоловік]] на те пристав, і вони подружили. Спочатку дроворуб боявся ведмедиці, але мало-помалу звик до неї, і зробилися вони великі друзі. Кожного разу, коли дроворуб приходив у ліс, ведмедиця помагала йому складати дрова, а тоді вони домовлялися знову зустрітись коло печери, де дроворуб порятував ведмежа. І щоразу гомоніли, як добрі друзі.
 Вони так здружилися, що й цілувалися на прощання. Та якось дроворуб сказав ведмедиці:
@@ Рядок 19: / Рядок 19: @@
 Бачить чоловік, не відступається ведмедиця, то замахнувся і вдарив сильно і завдав їй великої рани. Засмучені розійшлися вони, але домовились навідуватися до тієї місцини неподалік від печери.
-Не раз приходив туди дроворуб, никав коло печери, але ведмедиці більше не зустрічав. Подумав: чи не загинула вона від рани? Він і досі не міг збагнути, нащо ведмедиця надумала таке, адже вони були добрі друзі. Минуло багато років, дроворуб уже й забув про ведмедицю. Та якось випадком здибав її в лісі. Впізнали одне одного, привіталися, розговорились, як давні знайомі. А коли дроворуб склав на віз дрова й хотів уже їхати, ведмедиця сказала йому:
+Не раз приходив туди дроворуб, никав коло печери, але ведмедиці більше не зустрічав. Подумав: чи не загинула вона від рани? Він і досі не міг збагнути, нащо [[ведмедиця]] надумала таке, адже вони були добрі друзі. Минуло багато років, дроворуб уже й забув про ведмедицю. Та якось випадком здибав її в лісі. Впізнали одне одного, привіталися, розговорились, як давні знайомі. А коли дроворуб склав на віз дрова й хотів уже їхати, ведмедиця сказала йому:
 —	Ану, друже, обдивись добре мою голову,— чи знайдеш те місце, де колись ударив мене сокирою?
@@ Рядок 27: / Рядок 27: @@
 —	Ото диво,— мовив він,— і не сказав би, що тут була рана! А я ж добре пам’ятаю той день, наче все це було вчора; я дуже вдарив тебе, навіть думав, що ти загинула від глибокої рани.
-І ведмедиця відказала:
+І [[ведмедиця]] відказала:
 —	Бачиш, мій друже, рана заросла, я сама забула про неї, але того, що ти сказав мені, не забуду до смерті. Отож затям: і найболючіша рана забувається, а лихе слово — ніколи.

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Була в лісі печера, а в ній малі ведмежата. Одного разу неподалік від тієї печери рубав дрова дроворуб і помітив, як із кущів вилізло ведмежа й зачепилося за гілку шипшини. Воно силкувалося і так і сяк звільнитися від гострих шипшинових колючок, та все даремно. Шкода стало дроворубові ведмежати, поклав він сокиру, пішов, одчепив колючу гілку, взяв мале на руки й відніс до печери. Тоді знову заходився коло роботи.
-А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати чоловікові.
+А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати [[чоловік]]ові.
 —	Ти зробив мені велике добро, чоловіче,— сказала вона.— Хочеш, ми станемо друзями?
@@ Рядок 33: / Рядок 33: @@
+{{Казки про тварин}}
 {{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}}
 {{Шаблон:Казки з книги Болгарські народні казки (Веселка, 1979)}}

← Попередня версія		Версія за 16:06, 12 листопада 2013
Рядок 1:		Рядок 1:
−	Була в лісі печера, а в ~~НІЙ~~ малі ведмежата. Одного разу неподалік від тієї печери рубав дрова дроворуб і помітив, як із кущів вилізло ведмежа й зачепилося за гілку шипшини. Воно силкувалося і так і сяк звільнитися від гострих шипшинових колючок, та все даремно. Шкода стало дроворубові ведмежати, поклав він сокиру, пішов, одчепив колючу гілку, взяв мале на руки й відніс до печери. Тоді знову заходився коло роботи.	+	Була в лісі печера, а в ній малі ведмежата. Одного разу неподалік від тієї печери рубав дрова дроворуб і помітив, як із кущів вилізло ведмежа й зачепилося за гілку шипшини. Воно силкувалося і так і сяк звільнитися від гострих шипшинових колючок, та все даремно. Шкода стало дроворубові ведмежати, поклав він сокиру, пішов, одчепив колючу гілку, взяв мале на руки й відніс до печери. Тоді знову заходився коло роботи.

	А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати чоловікові.		А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати чоловікові.

← Попередня версія	Версія за 16:05, 12 листопада 2013
Рядок 1:	Рядок 1:
	+	Була в лісі печера, а в НІЙ малі ведмежата. Одного разу неподалік від тієї печери рубав дрова дроворуб і помітив, як із кущів вилізло ведмежа й зачепилося за гілку шипшини. Воно силкувалося і так і сяк звільнитися від гострих шипшинових колючок, та все даремно. Шкода стало дроворубові ведмежати, поклав він сокиру, пішов, одчепив колючу гілку, взяв мале на руки й відніс до печери. Тоді знову заходився коло роботи.
	+
	+	А ведмедиця, мати маленького ведмежати, усе те бачила й надумала подякувати чоловікові.
	+
	+	— Ти зробив мені велике добро, чоловіче,— сказала вона.— Хочеш, ми станемо друзями?
	+
	+	Чоловік на те пристав, і вони подружили. Спочатку дроворуб боявся ведмедиці, але мало-помалу звик до неї, і зробилися вони великі друзі. Кожного разу, коли дроворуб приходив у ліс, ведмедиця помагала йому складати дрова, а тоді вони домовлялися знову зустрітись коло печери, де дроворуб порятував ведмежа. І щоразу гомоніли, як добрі друзі.
	+
	+	Вони так здружилися, що й цілувалися на прощання. Та якось дроворуб сказав ведмедиці:
	+
	+	— Е, добрий із тебе товариш, все в тобі подобається мені, тільки душею чую: є в тобі щось лихе.
	+
	+	Чоловік не подумав, що цими словами образить ведмедицю. А вона лише головою кивнула. Каменем запали в серце ведмедиці чоловікові слова, боляче їй стало, але вона промовчала, тільки витягла шию і попросила:
	+
	+	— Удар мене сокирою по голові, удар, скільки сили маєш, а то я тебе з’їм!
	+
	+	Дроворуб розгубився, почав казати ведмедиці, що не може вдарити її. А та знай своєї: удар, і край! А не вдариш — то з’їм тебе!
	+
	+	Бачить чоловік, не відступається ведмедиця, то замахнувся і вдарив сильно і завдав їй великої рани. Засмучені розійшлися вони, але домовились навідуватися до тієї місцини неподалік від печери.
	+
	+	Не раз приходив туди дроворуб, никав коло печери, але ведмедиці більше не зустрічав. Подумав: чи не загинула вона від рани? Він і досі не міг збагнути, нащо ведмедиця надумала таке, адже вони були добрі друзі. Минуло багато років, дроворуб уже й забув про ведмедицю. Та якось випадком здибав її в лісі. Впізнали одне одного, привіталися, розговорились, як давні знайомі. А коли дроворуб склав на віз дрова й хотів уже їхати, ведмедиця сказала йому:
	+
	+	— Ану, друже, обдивись добре мою голову,— чи знайдеш те місце, де колись ударив мене сокирою?
	+
	+	Чоловік розгорнув хутро й побачив: рана так заросла, що й рубця не видно.
	+
	+	— Ото диво,— мовив він,— і не сказав би, що тут була рана! А я ж добре пам’ятаю той день, наче все це було вчора; я дуже вдарив тебе, навіть думав, що ти загинула від глибокої рани.
	+
	+	І ведмедиця відказала:
	+
	+	— Бачиш, мій друже, рана заросла, я сама забула про неї, але того, що ти сказав мені, не забуду до смерті. Отож затям: і найболючіша рана забувається, а лихе слово — ніколи.