Найдорожче — це сіль (Болгарська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 21:50, 16 грудня 2013

2013-12-16T21:50:38Z

Bogdan: перейменував «Найдорожче — це сіль» на «Найдорожче — це сіль (Болгарська народна казка)»

2013-11-19T15:02:49Z

перейменував «Найдорожче — це сіль» на «Найдорожче — це сіль (Болгарська народна казка)»

Bogdan в 15:27, 15 листопада 2013

2013-11-15T15:27:18Z

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}} {{Шаблон:Казки з книги Болгарські ...

2013-11-05T16:08:55Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}} {{Шаблон:Казки з книги Болгарські ...

Нова сторінка

{{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}}
{{Шаблон:Казки з книги Болгарські народні казки (Веселка, 1979)}}

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-Один цар мав три доньки-красуні. Цар дуже любив своїх дітей, піклувався про них, дбав, щоб стали вони добрими й розумними, хотів видати їх заміж в інші царства і мати біль¬ше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:
+Один цар мав три доньки-красуні. Цар дуже любив своїх дітей, піклувався про них, дбав, щоб стали вони добрими й розумними, хотів видати їх заміж в інші царства і [[мати]] більше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:
 —	Скажи мені, дочко, як ти мене любиш?
-—	Люблю тебе, як золото, тату! — відказала дівчина.
+—	Люблю тебе, як золото, тату! — відказала [[дівчина]].
 —	Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, дочко,— питає він середульшу,— ти як мене любиш?
@@ Рядок 13: / Рядок 13: @@
 —	Я, тату, люблю тебе, як сіль! — відповіла найменшенька.
-—	Як сіль! — закричав цар, аж голос йому затремтів.— Ти зовсім не любиш мене, а я так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти не дочка мені, йди геть звідси, щоб я не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна.
+—	Як сіль! — закричав [[цар]], аж голос йому затремтів.— Ти зовсім не любиш мене, а я так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти не дочка мені, йди геть звідси, щоб я не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна.
-Цариця, зачувши те, злякалася, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося, хотіла владнати все, як і кожна мати, що любить своїх діток, але цар і слова не дав їй мовити, вигнав дитя.
+[[Цар]]иця, зачувши те, злякалася, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося, хотіла владнати все, як і кожна мати, що любить своїх діток, але цар і слова не дав їй мовити, вигнав дитя.
 Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж двох своїх старших дочок у багаті царства, як і хотів того, поріднився з відомими володарями. А про найменшу дочку геть забув, навіть імені її не згадував. Для нього вона давно померла.
-А дівчина була жива й здорова. Коли батько вигнав її, вона вийшла з міста, блукала скрізь, доки зустріла старого обдертого каліку, що водив за собою ослика. Дівчина була дуже добра і надумала стати в поміч ста¬рому. Той запитав, чия вона і звідки. Дівчина сказала, що нема в неї ні матері, ні батька, що вона сама в цілому світі і нікуди їй подітися. Ста¬рий зрадів, що матиме на старість помічницю в хаті, і взяв її до себе. А жив він на кордоні з іншим царством. Хижка старого стояла в лісі, куди заходили мисливці з обох царств. З чужого царства найчастіше при¬ходив царський син. Він був добрий і лагідний юнак, і коли йшов на по¬лювання, завжди заходив до старого перепочити, погомоніти. Так він зустрів дівчину і дуже вподобав її. Одного дня він сказав батькові, що хоче взяти заміж ту дівчину. Але що б то був за цар, коли б дозволив синові взяти дочку якогось старого каліки. Він мав це за страшну ганьбу, а тому й слухати не хотів про такий шлюб! Та син затявся, сказав, шо пострижеться в ченці, коли його не оженять на тій дівчині. Цар думав, думав і надумав прогнати дівчину з лісу. Але спершу захотів побачити її, щоб знати, за що так уподобав селянську дівчину його син.
+А [[дівчина]] була жива й здорова. Коли батько вигнав її, вона вийшла з міста, блукала скрізь, доки зустріла старого обдертого каліку, що водив за собою ослика. Дівчина була дуже добра і надумала стати в поміч ста¬рому. Той запитав, чия вона і звідки. Дівчина сказала, що нема в неї ні матері, ні батька, що вона сама в цілому світі і нікуди їй подітися. Ста¬рий зрадів, що матиме на старість помічницю в хаті, і взяв її до себе. А жив він на кордоні з іншим царством. Хижка старого стояла в лісі, куди заходили мисливці з обох царств. З чужого царства найчастіше при¬ходив царський син. Він був добрий і лагідний юнак, і коли йшов на по¬лювання, завжди заходив до старого перепочити, погомоніти. Так він зустрів дівчину і дуже вподобав її. Одного дня він сказав батькові, що хоче взяти заміж ту дівчину. Але що б то був за цар, коли б дозволив синові взяти дочку якогось старого каліки. Він мав це за страшну ганьбу, а тому й слухати не хотів про такий шлюб! Та син затявся, сказав, шо пострижеться в ченці, коли його не оженять на тій дівчині. Цар думав, думав і надумав прогнати дівчину з лісу. Але спершу захотів побачити її, щоб знати, за що так уподобав селянську дівчину його син.
 Якось уранці прокинувся старий цар, сів на коня і подався на лови. До полудня мандрував лісом, доки дістався до хижки старого. На порозі стояла вродлива дівчина, така вродливиця, що й пером не списати, в оде¬жі чистій, хоч і старій. Цар зрозумів, що це і є дівчина, яка так сподоба¬лася його синові, і, під’їхавши ближче, запитав, чи вдома батько.
@@ Рядок 25: / Рядок 25: @@
 —	Дідуся немає, він пішов по дрова,— відповіла дівчина.— Я сама.
-—	А де ж твій батько?
+—	А де ж твій [[батько]]?
 —	Немає тепер у мене батька, він давно вигнав мене з палацу.
@@ Рядок 31: / Рядок 31: @@
 —	З якого палацу? — здивувався цар.
-Тоді розповіла йому дівчина все, як було. Цар знався на людях і збагт нув, що найменша дочка любила батька найдужче, але той, нерозумний і жадібний до багатства, вигнав своє добре і щире дитя. Зрадів цар, що та дівчина з царської родини, і, вернувшись додому, відразу послав по неї сина із сватами.
+Тоді розповіла йому [[дівчина]] все, як було. Цар знався на людях і збагт нув, що найменша дочка любила батька найдужче, але той, нерозумний і жадібний до багатства, вигнав своє добре і щире дитя. Зрадів цар, що та дівчина з царської родини, і, вернувшись додому, відразу послав по неї сина із сватами.
 Гїишне весілля справили. Скликали царів з усіх царств, покликали і батька нареченої. Всі гості хотіли побачити ту дівчину, що її, дочку якогось каліки, бере в жони царський син. Коли зібралися всі царі і всі свати, наставили на столах їства і питва, скільки душа бажала,— адже то був царський бенкет, увесь народ працював на нього!
-Цар, що був свекром, наказав подавати батькові нареченої страви без солі. Почався бенкет. Цар, батько нареченої, не впізнав своєї дочки. По¬куштував він однієї страви, скривився; покуштував іншої — знову скри¬вився; подивився на стіл — миски й ложки з чистого золота, прикрашені самоцвітами, страви на вигляд одна одної краща, всі медом политі, але такі несмачні всі. Подивився цар, подивувався, але дуже був голодний і не втерпів, запитав свекра:
+[[Цар]], що був свекром, наказав подавати батькові нареченої страви без солі. Почався бенкет. Цар, батько нареченої, не впізнав своєї дочки. По¬куштував він однієї страви, скривився; покуштував іншої — знову скри¬вився; подивився на стіл — миски й ложки з чистого золота, прикрашені самоцвітами, страви на вигляд одна одної краща, всі медом политі, але такі несмачні всі. Подивився цар, подивувався, але дуже був голодний і не втерпів, запитав свекра:
 —	Але ж, сусідо, чи не здумав ти заморити гостей голодом?
-—	Та що ти, сусідо! — здивувався свекор.— Поглянь лишень, столи вгинаються від чудових страв, усе насипано в щонайдорожчі миски, пе¬ред кожним щонайдорожчі ложки й виделки! Призволяйся, їж, сусідо, для того й наставлено всього на столі, щоб їсти!
+—	Та що ти, сусідо! — здивувався свекор.— Поглянь лишень, столи вгинаються від чудових страв, усе насипано в щонайдорожчі миски, пе¬ред кожним щонайдорожчі ложки й виделки! Призволяйся, їж, [[сусід]]о, для того й наставлено всього на столі, щоб їсти!
 —	Дарма ти удаєш, ніби нічого не розумієш! — сказав цар, батько на¬реченої.— Де таке чувано, щоб їли золото, срібло й дорогоцінні камені, щоб смажену курку заливали медом? Це ж так, ніби нічого немає на столі. Без солі ніяка страва не смакує. Дай солі, треба посолити страву!
@@ Рядок 45: / Рядок 45: @@
 —	А як не можеш обійтися без солі, навіщо вигнав дочку, щоб поневі¬рялася в нужді та горі? — вигукнув свекор.— При собі ж ти лишив дочок, що любили тебе, як золото й срібло, як мед і самоцвіти та всілякі інші речі, без яких можна прожити на світі.
-—	Звідки ти знаєш таке, сусідо? — не здавався цар.
+—	Звідки ти знаєш таке, [[сусід]]о? — не здавався цар.
 —	Знаю про це від своєї невістки, від нареченої; вона твоя найменша дочка. Вона любила тебе найдужче, а ти, ласий до багатства, вигнав її. А тепер нехай ті дві твої дочки, багаті-пребагаті, солодко тебе годують.
-Зрозумів тоді цар, що не можна жити без солі на світі. Як немає солі, немає і життя; простий народ бідує, живе без золота, без срібла, без самоцвітів, дехто за все своє життя і крапельки меду в роті не мав, а всі живі-здорові. Зрозумів тоді цар, що старші дочки любили не його, а саме багатство, відрікся від них і заповів своє царство найменшій, бо не мав сина, якому міг би лишити престол.
+Зрозумів тоді [[цар]], що не можна жити без солі на світі. Як немає солі, немає і життя; простий народ бідує, живе без золота, без срібла, без самоцвітів, дехто за все своє життя і крапельки меду в роті не мав, а всі живі-здорові. Зрозумів тоді цар, що старші дочки любили не його, а саме багатство, відрікся від них і заповів своє царство найменшій, бо не мав сина, якому міг би лишити престол.
 {{Шаблон:Болгарські народні казки українською мовою}}
 {{Шаблон:Казки з книги Болгарські народні казки (Веселка, 1979)}}

← Попередня версія	Версія за 15:27, 15 листопада 2013
Рядок 1:	Рядок 1:
	+	Один цар мав три доньки-красуні. Цар дуже любив своїх дітей, піклувався про них, дбав, щоб стали вони добрими й розумними, хотів видати їх заміж в інші царства і мати біль¬ше друзів та рідні. Якось він бавився з ними й запитав найстаршу:

	+	— Скажи мені, дочко, як ти мене любиш?
	+
	+	— Люблю тебе, як золото, тату! — відказала дівчина.
	+
	+	— Коли так мене любиш, видам тебе заміж за найбагатшого царевича, у золоті й шовках ходитимеш. А ти, дочко,— питає він середульшу,— ти як мене любиш?
	+
	+	— Люблю тебе, як мед, тату, як дорогоцінні камені,— відповіла та.
	+
	+	— Коли так мене любиш, видам тебе заміж у багате царство, де ма¬тимеш усе: і їжу всяку, і вбрання розкішні. А ти, дитя, як мене любиш?— запитав найменшу.
	+
	+	— Я, тату, люблю тебе, як сіль! — відповіла найменшенька.
	+
	+	— Як сіль! — закричав цар, аж голос йому затремтів.— Ти зовсім не любиш мене, а я так піклувався про тебе, любив тебе більше від твоїх сестер. Відтепер ти не дочка мені, йди геть звідси, щоб я не чув про тебе, не бачив тебе. Геть, ти мені більш не потрібна.
	+
	+	Цариця, зачувши те, злякалася, підбігла до них, стала розпитувати, що сталося, хотіла владнати все, як і кожна мати, що любить своїх діток, але цар і слова не дав їй мовити, вигнав дитя.
	+
	+	Минуло кілька років. Цар повіддавав заміж двох своїх старших дочок у багаті царства, як і хотів того, поріднився з відомими володарями. А про найменшу дочку геть забув, навіть імені її не згадував. Для нього вона давно померла.
	+
	+	А дівчина була жива й здорова. Коли батько вигнав її, вона вийшла з міста, блукала скрізь, доки зустріла старого обдертого каліку, що водив за собою ослика. Дівчина була дуже добра і надумала стати в поміч ста¬рому. Той запитав, чия вона і звідки. Дівчина сказала, що нема в неї ні матері, ні батька, що вона сама в цілому світі і нікуди їй подітися. Ста¬рий зрадів, що матиме на старість помічницю в хаті, і взяв її до себе. А жив він на кордоні з іншим царством. Хижка старого стояла в лісі, куди заходили мисливці з обох царств. З чужого царства найчастіше при¬ходив царський син. Він був добрий і лагідний юнак, і коли йшов на по¬лювання, завжди заходив до старого перепочити, погомоніти. Так він зустрів дівчину і дуже вподобав її. Одного дня він сказав батькові, що хоче взяти заміж ту дівчину. Але що б то був за цар, коли б дозволив синові взяти дочку якогось старого каліки. Він мав це за страшну ганьбу, а тому й слухати не хотів про такий шлюб! Та син затявся, сказав, шо пострижеться в ченці, коли його не оженять на тій дівчині. Цар думав, думав і надумав прогнати дівчину з лісу. Але спершу захотів побачити її, щоб знати, за що так уподобав селянську дівчину його син.
	+
	+	Якось уранці прокинувся старий цар, сів на коня і подався на лови. До полудня мандрував лісом, доки дістався до хижки старого. На порозі стояла вродлива дівчина, така вродливиця, що й пером не списати, в оде¬жі чистій, хоч і старій. Цар зрозумів, що це і є дівчина, яка так сподоба¬лася його синові, і, під’їхавши ближче, запитав, чи вдома батько.
	+
	+	— Дідуся немає, він пішов по дрова,— відповіла дівчина.— Я сама.
	+
	+	— А де ж твій батько?
	+
	+	— Немає тепер у мене батька, він давно вигнав мене з палацу.
	+
	+	— З якого палацу? — здивувався цар.
	+
	+	Тоді розповіла йому дівчина все, як було. Цар знався на людях і збагт нув, що найменша дочка любила батька найдужче, але той, нерозумний і жадібний до багатства, вигнав своє добре і щире дитя. Зрадів цар, що та дівчина з царської родини, і, вернувшись додому, відразу послав по неї сина із сватами.
	+
	+	Гїишне весілля справили. Скликали царів з усіх царств, покликали і батька нареченої. Всі гості хотіли побачити ту дівчину, що її, дочку якогось каліки, бере в жони царський син. Коли зібралися всі царі і всі свати, наставили на столах їства і питва, скільки душа бажала,— адже то був царський бенкет, увесь народ працював на нього!
	+
	+	Цар, що був свекром, наказав подавати батькові нареченої страви без солі. Почався бенкет. Цар, батько нареченої, не впізнав своєї дочки. По¬куштував він однієї страви, скривився; покуштував іншої — знову скри¬вився; подивився на стіл — миски й ложки з чистого золота, прикрашені самоцвітами, страви на вигляд одна одної краща, всі медом политі, але такі несмачні всі. Подивився цар, подивувався, але дуже був голодний і не втерпів, запитав свекра:
	+
	+	— Але ж, сусідо, чи не здумав ти заморити гостей голодом?
	+
	+	— Та що ти, сусідо! — здивувався свекор.— Поглянь лишень, столи вгинаються від чудових страв, усе насипано в щонайдорожчі миски, пе¬ред кожним щонайдорожчі ложки й виделки! Призволяйся, їж, сусідо, для того й наставлено всього на столі, щоб їсти!
	+
	+	— Дарма ти удаєш, ніби нічого не розумієш! — сказав цар, батько на¬реченої.— Де таке чувано, щоб їли золото, срібло й дорогоцінні камені, щоб смажену курку заливали медом? Це ж так, ніби нічого немає на столі. Без солі ніяка страва не смакує. Дай солі, треба посолити страву!
	+
	+	— А як не можеш обійтися без солі, навіщо вигнав дочку, щоб поневі¬рялася в нужді та горі? — вигукнув свекор.— При собі ж ти лишив дочок, що любили тебе, як золото й срібло, як мед і самоцвіти та всілякі інші речі, без яких можна прожити на світі.
	+
	+	— Звідки ти знаєш таке, сусідо? — не здавався цар.
	+
	+	— Знаю про це від своєї невістки, від нареченої; вона твоя найменша дочка. Вона любила тебе найдужче, а ти, ласий до багатства, вигнав її. А тепер нехай ті дві твої дочки, багаті-пребагаті, солодко тебе годують.
	+
	+	Зрозумів тоді цар, що не можна жити без солі на світі. Як немає солі, немає і життя; простий народ бідує, живе без золота, без срібла, без самоцвітів, дехто за все своє життя і крапельки меду в роті не мав, а всі живі-здорові. Зрозумів тоді цар, що старші дочки любили не його, а саме багатство, відрікся від них і заповів своє царство найменшій, бо не мав сина, якому міг би лишити престол.