Оце тобі сім! (італійська народна казка) - Історія редагувань

Snak: перейменував ««Оце тобі сім!» (італійська народна казка)» на «Оце тобі сім! (італійська народна казка)»

2014-01-03T18:31:50Z

перейменував ««Оце тобі сім!» (італійська народна казка)» на «Оце тобі сім! (італійська народна казка)»

Bogdana в 10:25, 18 вересня 2013

2013-09-18T10:25:30Z

Bogdan в 23:30, 9 травня 2013

2013-05-09T23:30:31Z

Bogdan: перейменував ««Оце тобі сім!»» на ««Оце тобі сім!» (італійська народна казка)»

2013-05-07T23:32:04Z

перейменував ««Оце тобі сім!»» на ««Оце тобі сім!» (італійська народна казка)»

Bogdan в 02:13, 3 травня 2013

2013-05-03T02:13:08Z

Bogdan: Створена сторінка: Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти. Коли мати давала їй супу, вона виї...

2013-05-03T01:56:47Z

Створена сторінка: Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти. Коли мати давала їй супу, вона виї...

Нова сторінка

Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти.

Коли мати давала їй супу, вона виїдала його полумисок за полумиском і просила ще й ще.

А мати насипала їй і, насипаючи, все промовляла: «Три... чотири... п’ять...»

Коли ж доходило до сьомого полумиска, мати давала дочці добрячого штурхана й вигукувала:

— Оце тобі сім!

Якось ішов недалечко багатий юнак. Побачив він у вікно, як мати штурхала свою гарну дочку, приказуючи: «А оце тобі сім, а оце тобі сім!..» Дуже припала йому до вподоби дівчина-красуня. Зайшов він до їхньої господи та й питає:

— Сім? Чого сім?..

Матері сором було признатися, що дочка так багато їсть, і вона сказала:

— Сім?.. Сім веретен прядива. Вона в мене така працьовита, що невдовзі й овець їй не вистачить. Сьогодні напряла вже сім веретен, і все їй мало! Довелося її покарати. Нехай хоч спочине.

— Коли так,— сказав той перехожий,— то віддайте її мені за дружину. Але я спершу побачу, чи то й справді вона така працьовита.

Відвіз він дівчину до себе і поселив у кімнаті, повній кужелю.

— Я капітан,— сказав юнак,— і вирушаю в далеку плавбу. Якщо, поки я вернуся, ти перепрядеш весь оцей кужіль, то справимо весілля.

Крім кужелю, капітан залишив у кімнаті ще дорогі сукні та коштовності, бо він був дуже багатий.

— Як поберемося, все оце стане твоїм,— сказав він дівчині, прощаючись.

Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання. їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності /та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива.

Приміряла другу, дивиться — ще краща вона, ще чарівніша... А за кужіль зовсім забула. Отак щодня милувалась дівчина своєю вродою, не могла надивитися, натішитись...

А час минав. Ось уже чекають капітана з подорожі.

Зажурилась дівчина — ніколи їй не бути дружиною капітана — й стала гірко плакати.

Коли це через вікно в кімнату влетів оберемок якогось лахміття і впав дівчині до ніг, а з нього стала старезна бабуся з предовгими віями.

— Не бійся мене,— каже вона дівчині,— я прийшла тобі допомогти: я прястиму, а ти змотуй нитки на веретено.

Ще ніхто у світі ніколи не бачив такої моторної прялі, як оця бабуся! Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, а вона вже спряла увесь кужіль. А вії в неї за той час подовшали настільки, що сягнули нижче носа й навіть нижче підборіддя. Коли роботу було скінчено, дівчина запитала:

— Чим же вам віддячити, бабусю?

— Нічого мені не треба, тільки запроси до весільного столу, коли йтимеш за капітана.

— А як я вас знайду?

— Ти тільки гукни: «Колумбіно!»—і я прийду. Та лихо тобі, як забудеш моє ім’я й не запросиш мене на весілля,— усе твоє прядиво тоді знову стане кужелем.

Коли на другий день вернувся капітан додому, він переконався, що весь кужіль спрядений.

— От і добре,— сказав він,— здається, я знайшов таку дружину, якої шукав. Глянь, які сукні й коштовності я тобі привіз. Але тепер я знову вирушаю в плавання, а тобі цього разу залишаю вдвічі більше кужелю, і коли ти спрядеш його, поки я повернуся, я одружуся з тобою.

А дівчина знов забула прясти. Цілими днями вона приміряла сукні й коштовності, та все милувалася на себе в дзеркалі. Коли ж надійшов останній день, вона заплакала-затужила. Аж чує — щось над каміном зашелестіло, й по кімнаті покотилася в’язка лахміття. Біля ніг дівчини в’язка раптом випросталась і стала старезною бабусею з відкопиленими губами. Вона пообіцяла допомогти дівчині й заходилася прясти, та ще швидше, ніж та, перша. І що більше вона пряла, то довшали її губи. А коли за півгодини весь кужіль було перепрядено, бабуся ніякої винагороди не схотіла, забажала тільки, щоб дівчина запросила її на весільний обід.

— Ти тільки гукнеш: «Колумбаро!». Та не забудь мого імені, бо тоді вся моя допомога марно пропаде, і лихо тобі буде...

Повернувся капітан із подорожі й ще знадвору запитав:

— Ти весь кужіль перепряла?

— Авжеж! Давно! — відповіла дівчина.

— Тоді візьми оці сукні й коштовності в подарунок. Та я знову мушу вирушати в плавання. Якщо ти, поки я повернуся, перепрядеш більше кужелю, ніж за ті два рази, обіцяю тобі, що тоді ми справимо весілля.

А дівчина знов тільки в останній день згадала про роботу. Згадала, та в сльози! Коли раптом з ринви випало якесь лахміття, а з нього стала бабуся з довгими зубами, що стирчали з рота. Вона мерщій кинулася до роботи і що далі, то пряла все швидше й швидше і все довшими ставали її зуби.

— Запроси мене на весільний бенкет,— сказала бабуся, скінчивши роботу.— Гукнеш «Колумбун!»— і я з’явлюся. Та якщо забудеш моє ім’я — пожалкуєш, що ми зустрілися.
Коли капітан вернувся і побачив, що кужіль увесь попрядено, він був дуже радий і сказав:

— От і добре. Тепер будеш моєю дружиною.— І наказав готуватись до весілля й запрошувати гостей з усієї округи.

Тим часом наречена за передвесільними клопотами зовсім забула запросити трьох бабусь. Аж уранці в день весілля вона раптом згадала про них. Та тільки-но хотіла їх покликати, як їхні імена геть вилетіли в неї з голови. І хоч як вона силкувалася, та не могла згадати жодного.

Сердешна наречена, недавно така весела, раптом спохмурніла й зажурилась. Це помітив капітан і запитав, що з нею сталося. Але вона промовчала. Так нічого й не дізнавшись, молодий подумав, що, може, їй не подобається дата, й переніс весілля на наступний день. Але й цього дня молода була сумна й невесела і що день, то дужче журилася. Молодий спробував був її розсмішити, жартував із нею, розповідав усілякі кумедні пригоди, та все марно. Так і не розваживши її, молодий вирушив уранці на полювання. У темному лісі його захопила страшна буря, і він сховався від зливи в старій, давно покинутій хижці. Сидячи там у темряві, він раптом почув: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!

Став казанок та зваримо кукурудзяну кашу. Ця наречена вже нас не запросить на весільний обід!»

Придивився капітан — аж бачить три бабусі: одна з віями аж до землі, друга з губами аж до шнурків черевиків, а третя з зубами до колін.

«Оце дивина! — подумав собі капітан.— Тепер я знаю, чим розвеселити свою наречену. Якщо це її не розсмішить, то вона вже ніколи не сміятиметься». Прийшов він додому й каже дівчині:

— Ось слухай, що я тобі розповім: був я сьогодні в лісі й заховався від грози у хижці-пустці. Заходжу — аж там три бабусі. Одна з віями аж до землі, друга з губами аж до черевиків, а третя з зубами до колін. Вони звертались одна до одної так: «О Колумбіно!», «О Колумбаро!», «О Колумбун!».

Обличчя нареченої несподівано проясніло, вона засміялась і сказала:

— Накажи негайно починати весільний бенкет! Але зроби мені таку ласку: дозволь запросити до столу і цих трьох бабусь.

Сказали — зробили. Для всіх трьох бабусь приготували круглий столик — такий невеличкий, що за віями однієї, губиськами другої та зубиськами третьої страв зовсім не було видно.

Після обіду наречений спитав Колумбіну:

— Скажіть мені, жінко добра, чому у вас такі довжелезні вії?

— А тому, що я цілий вік дуже приглядалась, прядучи тонесенькі нитки.

— А у вас чому такі великі губи?

— А тому, що я все життя проводила пальцем по губах, коли сукала нитку,— відповіла Колумбара.

— А у вас чому такі довжелезні зуби?

— Тому, що я за свій вік повідкушувала силу-силенну вузликів на нитках,— сказала Колумбун.

— Мій любий,— промовила тоді молода до молодого.— То не я спряла увесь той кужіль, що ти загадав, а оці три бабусі. Прости мене чи покарай своїм гнівом, та не хочу я втаїти правду і скривдити отаких майстерних пряль. Коли схочеш ти зі мною розлучитися, то я піду собі. Тільки прошу тебе про одну ласку: дай їм у себе притулок, щоб не поневірялись вони на старість голодні по світу, ждучи, поки запросять їх десь на обід.

Молодий подумав і сказав:

— Негоже те, що не перепряла моя наречена кужелю сама. Зате вона сказала щиру правду й показала всім, яке в неї добре серце. Тому буде так: відсьогодні всі три бабусі житимуть у нас, як дома. За це вони навчатимуть тебе, люба, швидко й гарно прясти.

Почувши це, всі дуже зраділи, а надто молода. Вже на другий день вона взяла веретено й заходилася старанно вчитися. Треба сказати, вона виявилася напрочуд здібною ученицею. Невдовзі вона вже пряла майже так швидко, як сама Колумбіна; дещо згодом — і як Колумбара, а потім — і як Коїумбун.

За це молоду дружину ще більше полюбив її чоловік.

← Попередня версія		Версія за 23:30, 9 травня 2013
Рядок 116:		Рядок 116:


−	~~[[Категорія~~:Італійські народні казки]]	+
		+
		+	{{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}

← Попередня версія		Версія за 02:13, 3 травня 2013
Рядок 113:		Рядок 113:

	За це молоду дружину ще більше полюбив її чоловік.		За це молоду дружину ще більше полюбив її чоловік.
		+
		+
		+
		+	[[Категорія:Італійські народні казки]]

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-Мала одна жінка дочку, велику на зріст і ласу попоїсти.
+Мала одна [[жінка]] дочку, велику на зріст і ласу попоїсти.
 Коли мати давала їй супу, вона виїдала його полумисок за полумиском і просила ще й ще.
@@ Рядок 27: / Рядок 27: @@
 —	Як поберемося, все оце стане твоїм,— сказав він дівчині, прощаючись.
-Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання. їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності /та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива.
+Заблищали у дівчини очі, як побачила вона пишне вбрання їй ніколи таке й не снилося. Приміряла одну сукню, почепила на себе коштовності та як глянула в дзеркало, аж заспівала з радощів: вона доти й не думала, що така вродлива.
 Приміряла другу, дивиться — ще краща вона, ще чарівніша... А за кужіль зовсім забула. Отак щодня милувалась дівчина своєю вродою, не могла надивитися, натішитись...
@@ Рядок 33: / Рядок 33: @@
 А час минав. Ось уже чекають капітана з подорожі.
-Зажурилась дівчина — ніколи їй не бути дружиною капітана — й стала гірко плакати.
+Зажурилась [[дівчина]] — ніколи їй не бути дружиною капітана — й стала гірко плакати.
 Коли це через вікно в кімнату влетів оберемок якогось лахміття і впав дівчині до ніг, а з нього стала старезна бабуся з предовгими віями.
@@ Рядок 53: / Рядок 53: @@
 —	От і добре,— сказав він,— здається, я знайшов таку дружину, якої шукав. Глянь, які сукні й коштовності я тобі привіз. Але тепер я знову вирушаю в плавання, а тобі цього разу залишаю вдвічі більше кужелю, і коли ти спрядеш його, поки я повернуся, я одружуся з тобою.
-А дівчина знов забула прясти. Цілими днями вона приміряла сукні й коштовності, та все милувалася на себе в дзеркалі. Коли ж надійшов останній день, вона заплакала-затужила. Аж чує — щось над каміном зашелестіло, й по кімнаті покотилася в’язка лахміття. Біля ніг дівчини в’язка раптом випросталась і стала старезною бабусею з відкопиленими губами. Вона пообіцяла допомогти дівчині й заходилася прясти, та ще швидше, ніж та, перша. І що більше вона пряла, то довшали її губи. А коли за півгодини весь кужіль було перепрядено, бабуся ніякої винагороди не схотіла, забажала тільки, щоб дівчина запросила її на весільний обід.
+А [[дівчина]] знов забула прясти. Цілими днями вона приміряла сукні й коштовності, та все милувалася на себе в дзеркалі. Коли ж надійшов останній день, вона заплакала-затужила. Аж чує — щось над каміном зашелестіло, й по кімнаті покотилася в’язка лахміття. Біля ніг дівчини в’язка раптом випросталась і стала старезною бабусею з відкопиленими губами. Вона пообіцяла допомогти дівчині й заходилася прясти, та ще швидше, ніж та, перша. І що більше вона пряла, то довшали її губи. А коли за півгодини весь кужіль було перепрядено, бабуся ніякої винагороди не схотіла, забажала тільки, щоб дівчина запросила її на весільний обід.
 —	Ти тільки гукнеш: «Колумбаро!». Та не забудь мого імені, бо тоді вся моя допомога марно пропаде, і лихо тобі буде...
@@ Рядок 112: / Рядок 112: @@
 Почувши це, всі дуже зраділи, а надто молода. Вже на другий день вона взяла веретено й заходилася старанно вчитися. Треба сказати, вона виявилася напрочуд здібною ученицею. Невдовзі вона вже пряла майже так швидко, як сама Колумбіна; дещо згодом — і як Колумбара, а потім — і як Коїумбун.
-За це молоду дружину ще більше полюбив її чоловік.
+За це молоду дружину ще більше полюбив її [[чоловік]].
 {{Шаблон:Італійські народні казки українською мовою}}