Паламаревий собака (французька народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 01:15, 4 жовтня 2013

2013-10-04T01:15:20Z

Bogdan в 09:44, 22 вересня 2013

2013-09-22T09:44:36Z

Bogdan в 09:42, 22 вересня 2013

2013-09-22T09:42:38Z

Bogdan: перейменував «Лаламаревий собака (французька народна казка)» на «Паламаревий собака (французька народна казка)»

2013-09-22T09:42:09Z

перейменував «Лаламаревий собака (французька народна казка)» на «Паламаревий собака (французька народна казка)»

Bogdan: перейменував «Лаламаревий собака» на «Лаламаревий собака (французька народна казка)»

2013-09-22T09:32:34Z

перейменував «Лаламаревий собака» на «Лаламаревий собака (французька народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Французькі казки українською мо...

2013-09-22T09:30:11Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Французькі казки українською мо...

Нова сторінка

@@ Рядок 3: / Рядок 3: @@
 Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув — і добре... Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.
-Собака слухався паламаря у всьому.  Вдосвіта будив,  щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.
+[[Собака]] слухався паламаря у всьому.  Вдосвіта будив,  щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.
 Якось собака приніс додому величезного зайця. Паламар і кюре зготували чудове рагу. Сіли вони до столу та й ну його наминати. Однак і про собаку не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопив він кістку та й вдавився нею. Вдавився й одразу здох. Заридав паламар з горя, волосся рве на собі, в стіну головою б'ється, але що вже поробиш: лежить біля порога мертвий собака... Потужив паламар, потужив, та й утішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.
@@ Рядок 11: / Рядок 11: @@
 —    Ох, пане кюре,— зітхнув паламар,— не хочеться мені навіки з моїм собакою розлучатись.
-—    Правда твоя,—-притакнув кюре,—вірний був пес. Придумаймо щось! Думали вони, думали і нарешті придумали.  І знаєте що?  Ніколи не Здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.
+—    Правда твоя,—-притакнув кюре,—вірний був [[пес]]. Придумаймо щось! Думали вони, думали і нарешті придумали.  І знаєте що?  Ніколи не Здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.
-Ось так і зайняв паламаревий собака почесне місце на цвинтарі.
+Ось так і зайняв паламаревий [[собака]] почесне місце на цвинтарі.
 Минув якийсь час, і звістка про нечуваний похорон долетіла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:
@@ Рядок 59: / Рядок 59: @@
 Наступного дня ні світ ні зоря подався він у місто.
-Єпископ уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в'язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа — його жадібність. І тому сказав смиренно:
+[[Єпископ]] уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в'язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа — його жадібність. І тому сказав смиренно:
 —    Пане єпископ, я винен. Я вчинив жахливо, але... але пробачте мені, грішному. Адже цей собака був найкращим з-поміж собак, і я вважав, що не буде великого гріха, якщо я поховаю його у святій землі. О пане єпископ, коли б ви знали його, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цього собаку ховати аби   де не можна.
@@ Рядок 80: / Рядок 80: @@
 Правду кажучи, я теж шукав такого собаку, але так і не знайшов.
 {{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}}
 {{Шаблон:Французькі казки українською мовою}}

← Попередня версія		Версія за 09:44, 22 вересня 2013
Рядок 1:		Рядок 1:
−	~~ПАЛАМАРЕВИЙ~~ Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія у кюре була нікчемна, парафіяни — сама біднота. Але річ не в тому, одначе...	+	Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія у кюре була нікчемна, парафіяни — сама біднота. Але річ не в тому, одначе...

	Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув — і добре... Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.		Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув — і добре... Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.

← Попередня версія		Версія за 09:42, 22 вересня 2013
Рядок 1:		Рядок 1:
		+	ПАЛАМАРЕВИЙ Послухайте-но цікаву історію, що сталася в одному селі поблизу Реймса. Стояла в цьому селі стара церква, в якій правив службу такий же старий кюре, тобто священик. Помічників він не мав, окрім безмежно відданого йому, теж старого паламаря. Паламар, хоч був уже старий, всюди встигав: був і дзвонарем, і сторожем, і могильщиком, і півчим, ще й допомагав кюре по господарству, тому що наймички у того не було. Та й звідки їй взятись, якщо парафія у кюре була нікчемна, парафіяни — сама біднота. Але річ не в тому, одначе...

		+	Жили собі кюре й паламар спокійно, не нарікаючи на долю. День минув — і добре... Бо й чого радіти? Хоч, правду кажучи, була у паламаревому житті велика втіха: улюблений собака. Чи можна дорікнути йому за цю слабість? Звичайно, ні. До того, собака цей був найкращий у світі.

		+	Собака слухався паламаря у всьому. Вдосвіта будив, щоб той устиг віддзвонити до утрені, стеріг уночі, гавкав геть на всіх старців і перехожих, радісно вертів хвостом. Більше того, інколи собака бігав до лісу і приносив своєму господареві, а значить і кюре, дичину. Кюре та паламар душі не чули в цьому дивовижному собаці.
		+
		+	Якось собака приніс додому величезного зайця. Паламар і кюре зготували чудове рагу. Сіли вони до столу та й ну його наминати. Однак і про собаку не забули: кинули йому мозкову кістку. Схопив він кістку та й вдавився нею. Вдавився й одразу здох. Заридав паламар з горя, волосся рве на собі, в стіну головою б'ється, але що вже поробиш: лежить біля порога мертвий собака... Потужив паламар, потужив, та й утішився: потрапила, мовляв, душа його собаки прямо в собачий рай, не інакше.
		+
		+	Рай-то рай, але тіло поховати треба. Де ж його поховати? Адже не простий це був собака — з усіх найкращий.
		+
		+	— Ох, пане кюре,— зітхнув паламар,— не хочеться мені навіки з моїм собакою розлучатись.
		+
		+	— Правда твоя,—-притакнув кюре,—вірний був пес. Придумаймо щось! Думали вони, думали і нарешті придумали. І знаєте що? Ніколи не Здогадаєтеся! Вирішили поховати собаку в отому куточку цвинтаря, де паламар вирощував капусту і селеру.
		+
		+	Ось так і зайняв паламаревий собака почесне місце на цвинтарі.
		+
		+	Минув якийсь час, і звістка про нечуваний похорон долетіла до вух пана єпископа. Обурився єпископ:
		+
		+	— Як! Поховати нікчемного собаку поруч з людьми! Це ж святотатство! Гей! Пошліть по цього богохульника.
		+
		+	Єпископ був людиною владною і ревно стежив за поведінкою своїх учнів та помічників. І не мав він ніяких вад, крім однієї-єдиної: був страшенно жадібний.
		+
		+	Примчав посланець єпископа до бідного кюре й наказує:
		+
		+	— Щоб уранці ви неодмінно були в пана єпископа!
		+
		+	— А не знаєте, чим я завинив? — спитав кюре і зблід з переляку.
		+
		+	Напевне не знаю,— відповів посланець.— Подейкують, ніби ви поховали собаку в святому місці, де ховають тільки людей.
		+
		+	— О лихо мені! Адже й справді! — вжахнувся кюре. Посланець поїхав, і аж тоді збагнув кюре, що він накоїв.
		+
		+	— От напасть! — вигукнув він.— Єпископ може кинути мене до в'язниці. Весь день кюре молився, каявся, плакав...
		+
		+	А тим часом паламар спокійнісінько копався на цвинтарному городі неподалік собачої могили. Аж раптом... Яка несподіванка!
		+
		+	Наче вітер, влетів паламар, не постукавши навіть, до кімнати кюре.
		+
		+	— Пане кюре! Пане кюре! — заволав він і простяг кюре стару, вкриту пліснявою скриньку, яку щойно вирив на капустяній грядці.— Погляньте, пане кюре, погляньте, що я знайшов у землі!
		+
		+	— Ну що там іще? — знехотя спитав кюре.
		+
		+	Відчинив він скриньку, та так і сів на стілець: у ній було повнісінько золотих екю. На мить забувши про всі свої лиха й гріхи, старий кюре усміхнувся і навіть очі заплющив від блаженства. Коли це чує голос паламаря.
		+
		+	— Пане кюре, все це золото належить вам.
		+
		+	— Ні, ні...— розплющив нарешті очі кюре.— Вони твої. Ти ж їх знайшов, а не я.
		+
		+	— Якщо так, то я вам їх дарую.
		+
		+	— Ні, друже мій, вони твої.
		+
		+	— Та навіщо вони мені? Самі подумайте.
		+
		+	— Гаразд. Поділимо їх порівну.
		+
		+	Поділили вони золото порівну. А потім кюре розділив монети ще на дві купки: одну поклав до шафи, а другу в мішечок висипав.
		+
		+	Наступного дня ні світ ні зоря подався він у місто.
		+
		+	Єпископ уже чекав кюре і, навіть не запросивши сісти, накинувся на бідолаху. Так його лаяв, що зрозумів кюре: дуже він завинив, і доведеться йому добувати віку у в'язниці. Одначе, не забув наш кюре про вразливе місце пана єпископа — його жадібність. І тому сказав смиренно:
		+
		+	— Пане єпископ, я винен. Я вчинив жахливо, але... але пробачте мені, грішному. Адже цей собака був найкращим з-поміж собак, і я вважав, що не буде великого гріха, якщо я поховаю його у святій землі. О пане єпископ, коли б ви знали його, то неодмінно полюбили і самі б сказали: ні, цього собаку ховати аби де не можна.
		+
		+	— Це ж чому? — здивувався єпископ.
		+
		+	— А тому, що перед смертю собака зробив заповіт.
		+
		+	— Що за нісенітниця! — знову розсердився єпископ.
		+
		+	— Це не нісенітниця, пане єпископ, а щира правда. Самі розважте: заповів він вам сто золотих екю. Ось вони!
		+
		+	І висипав кюре із мішечка сто блискучих золотих екю,
		+
		+	— Гм...— глибокодумно мовив єпископ. Потім, повернувшись до кюре, милостиво сказав:
		+
		+	— Мабуть, правда ваша... Це був таки розумний собака. Що ж, нехай лежить там, де заритий.
		+
		+	Ось так і закінчилася дивовижна історія з собакою, який заповів єпископові сто золотих екю.
		+
		+	Правду кажучи, я теж шукав такого собаку, але так і не знайшов.
	{{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}}		{{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}}

	{{Шаблон:Французькі казки українською мовою}}		{{Шаблон:Французькі казки українською мовою}}