Перікіто й Марікіта. Іспанська народна казка - Історія редагувань

Bogdana в 22:45, 12 вересня 2013

2013-09-12T22:45:02Z

Bogdan в 17:42, 3 червня 2013

2013-06-03T17:42:37Z

Bogdan: Створена сторінка: Жили собі чоловік та жінка, і мали вони двійко діток. Хлопчика звали Перікіто, а дівчинку...

2013-06-03T17:42:00Z

Створена сторінка: Жили собі чоловік та жінка, і мали вони двійко діток. Хлопчика звали Перікіто, а дівчинку...

Нова сторінка

Жили собі чоловік та жінка, і мали вони двійко діток.

Хлопчика звали Перікіто, а дівчинку — Марікіта.

Сім’я так бідувала, що не було чим годувати дітей, і вони весь час плакали.

Нарешті батько не витримав і каже дружині:

— Відведу-но я дітей у ліс і там залишу. Може, знайдеться жаліслива душа, яка дасть їм притулок і нагодує.

Шкода стало матері дітей, але вона бачила, що іншої ради немає.

А цю розмову підслухав Перікіто, і коли батько вранці сказав йому, що вони підуть по дрова, він набив кишені висівками.

Дорогою він потроху розтрушував їх, щоб не бачив батько.

От прийшли вони в ліс. Батько заходився рубати дрова, а дітей послав шукати гніздо.

Коли не стало голосів, батько мерщій за дрова і додому. Повернулися діти, щоб показати батькові знайдене гніздо, а його й слід запався.

Марікіта в плач, а Перікіто й каже:

— Не плач, сестричко, ми самі знайдемо дорогу.

І по залишеному сліду вони добралися додому.

Мати, побачивши дітей, дуже зраділа.

Вона приготувала смачну вечерю.

Тепер у них з’явилася копійка: батько продав дрова, що нарубав у лісі.

Але минуло кілька днів, і гроші скінчилися, не стало чого їсти. Батько знову повів дітей у ліс.

Та Перікіто, здогадавшись, що він їх там покине, цього разу набрав повні кишені бобів і цілу дорогу викидав їх потай від батька.

Так брат і сестра знову самі повернулися додому.

Розсердився батько й каже:

— Не знаю, як ці чортенята знайшли дорогу.

Я ж їх завів далі, ніж того разу. Але завтра я відведу їх так далеко, що їм уже не вернутися.

Почув це Перікіто, встав тихенько вночі і, не знайшовши висівок та бобів, набив кишені старими ягодами інжиру.

У лісі він ступав у слід батькові і непомітно викидав з кишені по ягоді.

Коли вони вийшли на горбок і почали бавитися, батько раптом зник. Діти кинулись шукати його, але не знайшли.

Марікіта заплакала.

— Не плач,— сказав їй брат,— ми й цього разу знайдемо дорогу.

Перікіто пішов на те місце, де він кинув останні ягоди інжиру, але ні там, ні далі жодної ягоди не знайшов. Хлопець розгублено опустив руки. Марікіта спитала:
— Що ти шукаєш, Перікіто?

— Ягоди інжиру, якими позначав дорогу.

— Ой, що ж я наробила! — ще дужче заголосила Марікіта.— Я ж позбирала їх за тобою й поїла.

— Заспокойся,— втішав сестру Перікіто.— Сльозами біді не зарадиш. Нам треба швидше вибратися з лісу і до ночі знайти притулок.

Ішли вони, йшли, вже й стомилися, вже й поночіти стало. Аж раптом удалині блимнув вогник. Підходять вони туди і бачать хатку. А в хатці бабуся сма¬жить пончики. От

Марікіта й каже братові:

— Перікіто, я хочу пончиків, візьми хоч один.

Перікіто підкрався ззаду до бабусі і взяв пончик, потім — ще кілька. Бабуся пробурчала:

— Ці пончики наче випаровуються: чим більше я їх смажу, тим менше стає. Що за дивина?

Бабуся не бачила, як Перікіто брав пончики, тому що була сліпа на одне око, і саме під це око заходив Перікіто.

— А зараз піду я,— сказала Марікіта.

Та вона зайшла з іншого боку — під здорове око — і бабуся побачила дівчинку.

— Так он хто цупив у мене пончики! — вигукнула старенька.

— А я думаю, чого ж бо це їх-меншає та меншає? Хто ви такі? — спитала вона.

Діти розповіли їй, хто вони й звідки прийшли, і бабуся сказала:

— Гаразд, залишайтеся в мене, вам тут буде добре.

Діти зраділи, повечеряли й задоволені полягали спати.

Проте бабуся була дуже лихою жінкою. Всіх дітей, які заходили до неї в дім, вона з’їдала.

От і зараз, радіючи, що їх аж двоє, пішла помилуватися сонними дітьми, але побачила, що вони надто худі, й сказала собі:

— Ні, зараз у них самі кості, я їх спершу підгодую, а тоді з’їм.

Вона схопила Перікіто й спустилася з ним у темну печеру.

Там засунула його у великий глиняний глек, щоб він не зміг утекти, і щодня приносила йому ситну їжу.

Перікіто їв собі та бавився з мишеням, яке ненароком ускочило в глек.

Минуло кілька тижнів. Якось бабуся принесла йому їсти та й каже:

— Перікіто, висунь-но палець у дірочку.

Хлопчик, збагнувши, чого хоче бабуся, замість пальця висунув у дірочку хвіст мишеняти. У печері було темно, і бабуся, вирішивши, що то палець, сказала:

— Худий, зачекаю ще кілька днів.

А через кілька днів, коли вона спускалася в печеру, вскочив туди й кіт і з’їв мишеня. Зажурився Перікіто, адже тепер не вдасться обманути бабусю.

От прийшла стара знову, помацала палець та й каже:

— О, вже товстенький. Тепер витягну тебе з глека, щоб ти жив у мене.

Витягла вона Перікіто й послала по дрова.

Дала йому барильце з водою й хлібинку, сказавши, що до вечора він має повернути цілу хлібинку й повне барильце.

Пішов Перікіто в ліс, почав рубати дрова і, поки нарубав цілу в’язку, дуже зголоднів і схотів пити.

Але оскільки бабуся звеліла йому принести додому все цілим, він не насмілився ні до чого доторкнутися і став плакати.

Аж тут з’явився дідусь і питає:

— Чого ти плачеш, хлопчику?

Перікіто розповів йому про все. А дідусь:

— Не плач, їж і пий, скільки хочеш, бо коли повернешся додому, хлібина стане цілою, а барильце повним.

Але бережись лихої бабусі: дровами, що ти нарубав, вона хоче підсмажити тебе в печі.

А ти перехитри її. Як затопить вона в печі й попросить тебе потанцювати на лопаті, скажи, хай покаже, як це робити.

Тільки-но вона стане не лопату, штовхни її в піч, удар кочергою і скажи:

«Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, а я з кочергою». Коли бабуся згорить, вийдуть із печі два мисливських хорти. З ними ти зароблятимеш собі на прожиток.

Перекіто послухався дідусевої ради і, повернувшись додому, побачив, що хлібинка, якої він з’їв половину, ціла, а барильце — повне. Поки бабуся розпалювала в печі, він розповів усе своїй сестрі.

— Перікіто,— сказала раптом бабуся,— потанцюй-но перед вечерею на лопаті.

— Я б з радістю,— відповів Перікіто,— але не вмію. Навчіть мене.

— Це дуже легко,— мовила бабуся,— ось дивись! — І, ставши на лопату, затанцювала на одній нозі.

Перікіто, який тільки цього й чекав, щосили штовхнув її головою в піч.

Бабуся кричала і намагалась вилізти, але Марікіта з лопатою і Перікіто з кочер-гою запхнули її ще глибше, примовляючи:

— Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, я з кочергою!

Коли бабуся перестала кричати, почувся тріск, і з печі вийшли два хорти, які стали лащитися до брата й сестри.
Так діти спекалися злої лиходійки. Вони жили в її хатині.

Перікіто щодня ходив із собаками на полювання і приносив стільки дичини, що вистачало і їсти, і на продаж.

Та ось двоє мисливців, яким не щастило на полюванні, почали заздрити Перікіто і задумали його вбити.

Собак, з якими хлопець не розлучався, вони вирішили виманити хитрістю через сестру. Прийшли до неї і сказали, що, коли вона не вмовить брата залишити собак дома, вони вб’ють Перікіто.

Марікіта злякалась і наступного дня благала брата залишити собак дома, бо, мовляв, їй самій страшно. Перікіто вволив її прохання і пішов на полювання один.

Прийшли мисливці, забрали собак і замкнули їх, позатикавши їм вуха ва¬тою, щоб не почули, коли кликатиме хазяїн. Потів вийшли з дому і перестріли Перікіто.

— Приготуйся вмирати! — сказали йому мисливці.

Та Перікіто не розгубився і гукнув:

— Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, я з кочергою!

Мисливці засміялися, гадаючи, що він кличе собак, яким вони позатикали вуха.

Але раптом з’явились два хорти, кинулися на мисливців і розірвали їх.

Перікіто пішов додому і насипався на сестру, але Марікіта розповіла йому все, як було насправді.

Зрозумівши, що вона не винувата, хлопець обняв її. І вони прожили щасливо все життя.

{{Шаблон:Іспанські народні казки українською мовою}}

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-Жили собі чоловік та жінка, і мали вони двійко діток.
+Жили собі [[чоловік]] та [[жінка]], і мали вони двійко діток.
 Хлопчика звали Перікіто, а дівчинку — Марікіта.
@@ Рядок 5: / Рядок 5: @@
 Сім’я так бідувала, що не було чим годувати дітей, і вони весь час плакали.
-Нарешті батько не витримав і каже дружині:
+Нарешті [[батько]] не витримав і каже дружині:
 —	Відведу-но я дітей у ліс і там залишу. Може, знайдеться жаліслива душа, яка дасть їм притулок і нагодує.
@@ Рядок 15: / Рядок 15: @@
 Дорогою він потроху розтрушував їх, щоб не бачив батько.
-От прийшли вони в ліс. Батько заходився рубати дрова, а дітей послав шукати гніздо.
+От прийшли вони в ліс. [[Батько]] заходився рубати дрова, а дітей послав шукати гніздо.
 Коли не стало голосів, батько мерщій за дрова і додому. Повернулися діти, щоб показати батькові знайдене гніздо, а його й слід запався.
@@ Рядок 35: / Рядок 35: @@
 Та Перікіто, здогадавшись, що він їх там покине, цього разу набрав повні кишені бобів і цілу дорогу викидав їх потай від батька.
-Так брат і сестра знову самі повернулися додому.
+Так [[брат]] і [[сестра]] знову самі повернулися додому.
 Розсердився батько й каже:
@@ Рядок 53: / Рядок 53: @@
 —	Не плач,— сказав їй брат,— ми й цього разу знайдемо дорогу.
-Перікіто пішов на те місце, де він кинув останні ягоди інжиру, але ні там, ні далі жодної ягоди не знайшов. Хлопець розгублено опустив руки. Марікіта спитала:
+Перікіто пішов на те місце, де він кинув останні ягоди інжиру, але ні там, ні далі жодної ягоди не знайшов. [[Хлопець]] розгублено опустив руки. Марікіта спитала:
 —	Що ти шукаєш, Перікіто?
@@ Рядок 66: / Рядок 66: @@
 Підходять вони туди і бачать хатку. А в хатці бабуся смажить пончики.
-От Марікіта й каже братові:
+От Марікіта й каже [[брат]]ові:
 —	Перікіто, я хочу пончиків, візьми хоч один.
@@ Рядок 124: / Рядок 124: @@
 Але оскільки бабуся звеліла йому принести додому все цілим, він не насмілився ні до чого доторкнутися і став плакати.
-Аж тут з’явився дідусь і питає:
+Аж тут з’явився [[дід]]усь і питає:
 —	Чого ти плачеш, хлопчику?
@@ Рядок 150: / Рядок 150: @@
 Перікіто, який тільки цього й чекав, щосили штовхнув її головою в піч.
-Бабуся кричала і намагалась вилізти, але Марікіта з лопатою і Перікіто з кочер-гою запхнули її ще глибше, примовляючи:
+Бабуся кричала і намагалась вилізти, але Марікіта з лопатою і Перікіто з кочергою запхнули її ще глибше, примовляючи:
 —	Тут святий Хуан, тут святий Хуан, ти з лопатою, я з кочергою!
@@ Рядок 157: / Рядок 157: @@
 Так діти спекалися злої лиходійки. Вони жили в її хатині.
-Перікіто щодня ходив із собаками на полювання і приносив стільки дичини, що вистачало і їсти, і на продаж.
+Перікіто щодня ходив із [[собака]]ми на полювання і приносив стільки дичини, що вистачало і їсти, і на продаж.
 Та ось двоє мисливців, яким не щастило на полюванні, почали заздрити Перікіто і задумали його вбити.
@@ Рядок 165: / Рядок 165: @@
 Марікіта злякалась і наступного дня благала брата залишити собак дома, бо, мовляв, їй самій страшно. Перікіто вволив її прохання і пішов на полювання один.
-Прийшли мисливці, забрали собак і замкнули їх, позатикавши їм вуха ватою, щоб не почули, коли кликатиме хазяїн. Потів вийшли з дому і перестріли Перікіто.
+Прийшли мисливці, забрали собак і замкнули їх, позатикавши їм вуха ватою, щоб не почули, коли кликатиме [[хазяїн]]. Потів вийшли з дому і перестріли Перікіто.
 —	Приготуйся вмирати! — сказали йому мисливці.
@@ Рядок 184: / Рядок 184: @@
 {{Шаблон:Іспанські народні казки українською мовою}}