Про дурня (Українська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana: Перенаправлено на Про дурня (українська народна казка)

2014-08-14T16:49:13Z

Перенаправлено на Про дурня (українська народна казка)

Kos Street King: перейменував «Про дурня ID 29» на «Про дурня (Українська народна казка)»

2009-09-25T07:42:32Z

перейменував «Про дурня ID 29» на «Про дурня (Українська народна казка)»

Kos Street King в 07:42, 25 вересня 2009

2009-09-25T07:42:07Z

Snak в 21:08, 18 вересня 2009

2009-09-18T21:08:40Z

Snak: 1 версія

2009-09-18T19:51:35Z

1 версія

Нова сторінка

[[Категорія:українська народна казка]]

У одного чоловіка був син дурень. Парубок уже був, женити пора. Здається, за такого дурня хто б пішов? Але знайшли таку божевільну, що подавала рушники. Одбули весілля, та дурень недовго жив у сім'ї з батьком, зараз старші брати його виперли, поставили йому хату, й відрядили, і нічого не дали.

От і живуть вони собі вдвох із жінкою. Жінка товчеться та заробля, щоб таки збити хоч яку-небудь худібчину та щоб їсти було що; а дурень тільки їсть, та п'є готовеньке, та на печі лежить, та хоч би лежав, а то висить: оце залізе, обхвате жердку руками і ногами й повисне, висить та співа, аж хата розлягається. Раз жінка йому і каже:

— Ти б таки пішов до батька та випросив собі хоч поросятко, як-таки у нас в дворі нічого немає.

— Та добре ж, жінко, я й піду.

Прийшов до батька поздоровкався.

— Казала моя жінка, щоб ви дали порося.

А мати й каже невісткам:

— Підіть там піймайте яке гарненьке поросятко та дайте йому.

Він узяв те порося в мішок, поніс додому.

— На тобі, жінко, порося, казали, щоб берегла.

А сам оп'ять на піч — повис та й співа. На другий день жінка оп'ять йому каже:

— Люди такі: то рибу ловлять, то по зайці ходять, а ти все лежиш, та якби я не заробляла хліба, то й з голоду досі пропав би, піди по зайці.

— Та добре ж,— каже,— жінко, я й піду.

От жінка пішла до сусіда прясти, а він узяв кота й порося у мішок замість гончих собак і пішов у ліс. Тільки що став доходити — біжить заєць: він зараз випустив кота, а той кіт з переляку на дуба заліз, на самий вершечок, та й сидить. Дурень взяв та й порося випустив, а те порося як побіжить у рів, не удержалось покотилось і вбилось. Зостався дурень без нічого: і зайця не піймав, і порося запропастив. Прийшов додому, жінки нема, він і поліз на піч. Прийшла жінка.

— Де ж твої зайці?

— Е, лиха там їх година! Тільки дурно порося пропало.

— Яке порося?

— Та наше-таки, я його брав на охоту.

— От дурний! Люди собак беруть, а він порося. Ти коли сам не знаєш, хоч би людей розпитав.

— А я ще й кота брав, так кіт забравсь на дуба, манив, манив — не лізе, так я його й покинув.

— Любий! Любий! — каже жінка.

Через скільки там днів оп'ять йому каже:

— Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.

Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.

— Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.

— А порося живе?

— Ге! Давно вже нема:

— А де ж?

Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали-таки. Він надів на нього обротьку і повів додому. Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч — повис на сволоці та й співа. Жінка питає:

— А що, дали лоша?

— Дали, он у дворі.

— Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.

— Зажени ж, коли тобі треба.

От у неділю жінка збирається до міста.

— Гляди ж,— каже,— хазяйнуй тут без мене: даси лошаткові їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить і обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молошнику є сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш м'яку паляницю.

— Гаразд,— каже.

Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже виправилась, сіла біля вікна та й сидить. А дурень усе лежав на печі; далі як схопиться, як ухватить вірьовку — давай налигувати Параску. Та кричить, опинається, а він:

— Чого ти, дурна? Ходім, я їсти дам.

Повів її в хлівець, положив сіна і хлівець зачинив, а лошатко повів у хату. Привів. Усипав у мисочку сметани, поламав паляницю і давай сажати лошатко за стіл. Лошатка дрига ногами, головою маха, а він її вговорює:

— Чого ти, дурна, пручаєшся? Сідай, їж, воно добре.

Та й товче її мордою в сметану. Та лошатко як вирветься, вибила вікна, далі як плигне через стіл, миску розбила, стіл прекинула.

— Ні, ти катова лошаця! От дурна, не схотіла сметани.

Поліз на піч та й співа. А Параска тим часом якось відчинила дверці і втікла з хлівця. Прийшла жінка.

— А що, давав лошатці їсти?

— Давав сметани, так вона не схотіла та ще, бач, і вікна побила, й мисочку розбила.

— А боже! Що мені з тобою робити? Де ж таки ти чув, щоб лошатам давали сметану?

— Та ти ж сама казала.

— Я тобі веліла, щоб ти Парасці дав сметани, а лошакові — сіна.

— А я Парасці давав сіна, так вона аж кричить, та не хоче. Зачинив було в хлівець — отже, мабуть, утекла.

— Дурний, дурний! От лиха мені година з тобою.

Діждали заговин. Усі люди ідуть в гості до родичів, і дурень із жінкою до батька. Засиділись там та й припізнились, їх зоставили ночувати. Полягали спати. Дурень — чи спав, чи й ні — будить жінку:

— Жінко, жінко! Я їсти хочу!

— Та хіба ж ти давно вечеряв? Устань же,— каже,— та пошукай — отам на печі була макітра з варениками, що од вечері остались.

Він поліз. Лапкався там, лапкався — знайшов макітру, та не ту, що була з варениками, а другу; а в ту макітру повлазили маленькі кошенята спати. Він не став роздивляться, що там знайшов, поїв кошенят. Прийшов до жінки.

— Чуєш, жінко, які добрі вареники! Та ще й хрускотять, мов з кісточками.

— А побила мене лиха година! Отож ти кошенят поїв. Лягай же спати.

Він полежав трошки та оп'ять торка жінку.

— Жінко, жінко! Я пити хочу.

— А щоб тебе... Отам біля порога стоїть діжечка з водою — встань та й напийся.

Устав він. Ходив, ходив по хаті, налапав помийницю і давай з неї хлебати.

— Жінко, я найшов воду, та така добра, кисленька, та ще мов кишечки тягнуться.

— То ж ти, мабуть, помий напився.

Тільки що жінка заснула, він оп'ять її будить:

— Жінко, жінко! Квасу хочу!

— А, як ти мені надоїв зі своїми примхами! Полізь у погриб там стоїть бочка з квасом, наточи й напийся, та гляди, затикай чіп, щоб не вибіг квас.

Поліз він у погріб, одіткнув чіп і випустив увесь квас. Бродить в погребі по коліна. Сяк-так вибрався відти, увійшов у хату.

— Жінко, жінко! Я квас випустив.

— Гаразд! Ти вже куди не повернешся, наробив добра. Піди набери попелу, отам у сінях в жолобку стоїть — та засип. Та гляди, не попади борошна!

Пішов він, найшов борошно, набрав і засипав той квас. Увійшов у хату.

— Жінко, жінко! Вже засипав квас, та хто його зна, що мені попалось — таке, як борошно, і пахне борошном, ось устань подивись.

Встала вона, полізла в погріб, коли гляне, аж, лиха година, увесь погріб ізсипаний борошном.

— А щоб же тебе,— каже.— Ну що тепер батько скаже? Збирайся та ходімо, щоб хоч не чути, що тут буде.

Убралися тихенько, та так, що ніхто й не чув, і до світа дома стали. Та більше вже ніколи не ходили в гості.

Так собі живуть та хліб жують. Жінка все побивається, так, як і побивалась, а дурень висить на печі та співає.

← Попередня версія		Версія за 16:49, 14 серпня 2014
Рядок 1:		Рядок 1:
−	[[~~Категорія:~~українська народна казка]]	+	#redirect [[Про дурня (українська народна казка)]]
−
−	У одного [[чоловік\|чоловіка]] був син дурень. Парубок уже був, женити пора. Здається, за такого дурня хто б пішов? Але знайшли таку божевільну, що подавала рушники. Одбули весілля, та дурень недовго жив у сім'ї з батьком, зараз старші брати його виперли, поставили йому хату, й відрядили, і нічого не дали.
−
−	От і живуть вони собі вдвох із жінкою. Жінка товчеться та заробля, щоб таки збити хоч яку-небудь худібчину та щоб їсти було що; а дурень тільки їсть, та п'є готовеньке, та на печі лежить, та хоч би лежав, а то висить: оце залізе, обхвате жердку руками і ногами й повисне, висить та співа, аж хата розлягається. Раз жінка йому і каже:
−
−	~~— Ти б таки пішов до батька та випросив собі хоч поросятко, як-таки у нас в дворі нічого немає.~~
−
−	~~— Та добре ж, жінко, я й піду.~~
−
−	~~Прийшов до батька поздоровкався.~~
−
−	~~— Казала моя жінка, щоб ви дали порося.~~
−
−	~~А мати й каже невісткам:~~
−
−	~~— Підіть там піймайте яке гарненьке поросятко та дайте йому.~~
−
−	~~Він узяв те порося в мішок, поніс додому.~~
−
−	~~— На тобі, жінко, порося, казали, щоб берегла.~~
−
−	~~А сам оп'ять на піч — повис та й співа. На другий день жінка оп'ять йому каже:~~
−
−	— Люди такі: то рибу ловлять, то по зайці ходять, а ти все лежиш, та якби я не заробляла хліба, то й з голоду досі пропав би, піди по зайці.
−
−	~~— Та добре ж,— каже,— жінко, я й піду.~~
−
−	От жінка пішла до сусіда прясти, а він узяв кота й порося у мішок замість гончих собак і пішов у ліс. Тільки що став доходити — біжить заєць: він зараз випустив кота, а той кіт з переляку на дуба заліз, на самий вершечок, та й сидить. Дурень взяв та й порося випустив, а те порося як побіжить у рів, не удержалось покотилось і вбилось. Зостався дурень без нічого: і зайця не піймав, і порося запропастив. Прийшов додому, жінки нема, він і поліз на піч. Прийшла жінка.
−
−	~~— Де ж твої зайці?~~
−
−	~~— Е, лиха там їх година! Тільки дурно порося пропало.~~
−
−	~~— Яке порося?~~
−
−	~~— Та наше-таки, я його брав на охоту.~~
−
−	~~— От дурний! Люди собак беруть, а він порося. Ти коли сам не знаєш, хоч би людей розпитав.~~
−
−	~~— А я ще й кота брав, так кіт забравсь на дуба, манив, манив — не лізе, так я його й покинув.~~
−
−	~~— Любий! Любий! — каже жінка.~~
−
−	~~Через скільки там днів оп'ять йому каже:~~
−
−	~~— Тепер у нас нема в дворі ні шерстини: ти б таки пішов до батька та попрохав, щоб тобі дали хоч лошатко.~~
−
−	~~Пішов дурень. Увійшов до батька в хату, поздоровкався.~~
−
−	~~— Казала моя жінка, щоб ви дали нам лошатко.~~
−
−	~~— А порося живе?~~
−
−	~~— Ге! Давно вже нема:~~
−
−	~~— А де ж?~~
−
−	Той так і так, розказав їм, де ділось порося. Браття вилаяли його, а мати аж заплакала. А лошатко дали-таки. Він надів на нього обротьку і повів додому. Привів у двір, пустив його, а сам мерщій на піч — повис на сволоці та й співа. Жінка питає:
−
−	~~— А що, дали лоша?~~
−
−	~~— Дали, он у дворі.~~
−
−	~~— Ти б його в хлівець загнав та дав би йому сінця.~~
−
−	~~— Зажени ж, коли тобі треба.~~
−
−	~~От у неділю жінка збирається до міста.~~
−
−	— Гляди ж,— каже,— хазяйнуй тут без мене: даси лошаткові їсти і напоїш, а я кликну Параску (сусідину дівчину), нехай тут у печі витопить і обідати наварить; як управиться, то даси їй поснідати, отам у молошнику є сметана, а вона напече паляниць, то поламаєш м'яку паляницю.
−
−	~~— Гаразд,— каже.~~
−
−	Прийшла Параска. Зараз затопила в печі, наварила обідати й паляниць напекла. Як зовсім вже виправилась, сіла біля вікна та й сидить. А дурень усе лежав на печі; далі як схопиться, як ухватить вірьовку — давай налигувати Параску. Та кричить, опинається, а він:
−
−	~~— Чого ти, дурна? Ходім, я їсти дам.~~
−
−	Повів її в хлівець, положив сіна і хлівець зачинив, а лошатко повів у хату. Привів. Усипав у мисочку сметани, поламав паляницю і давай сажати лошатко за стіл. Лошатка дрига ногами, головою маха, а він її вговорює:
−
−	~~— Чого ти, дурна, пручаєшся? Сідай, їж, воно добре.~~
−
−	Та й товче її мордою в сметану. Та лошатко як вирветься, вибила вікна, далі як плигне через стіл, миску розбила, стіл прекинула.
−
−	~~— Ні, ти катова лошаця! От дурна, не схотіла сметани.~~
−
−	~~Поліз на піч та й співа. А Параска тим часом якось відчинила дверці і втікла з хлівця. Прийшла жінка.~~
−
−	~~— А що, давав лошатці їсти?~~
−
−	~~— Давав сметани, так вона не схотіла та ще, бач, і вікна побила, й мисочку розбила.~~
−
−	~~— А боже! Що мені з тобою робити? Де ж таки ти чув, щоб лошатам давали сметану?~~
−
−	~~— Та ти ж сама казала.~~
−
−	~~— Я тобі веліла, щоб ти Парасці дав сметани, а лошакові — сіна.~~
−
−	~~— А я Парасці давав сіна, так вона аж кричить, та не хоче. Зачинив було в хлівець — отже, мабуть, утекла.~~
−
−	~~— Дурний, дурний! От лиха мені година з тобою.~~
−
−	Діждали заговин. Усі люди ідуть в гості до родичів, і дурень із жінкою до батька. Засиділись там та й припізнились, їх зоставили ночувати. Полягали спати. Дурень — чи спав, чи й ні — будить жінку:
−
−	~~— Жінко, жінко! Я їсти хочу!~~
−
−	— Та хіба ж ти давно вечеряв? Устань же,— каже,— та пошукай — отам на печі була макітра з варениками, що од вечері остались.
−
−	Він поліз. Лапкався там, лапкався — знайшов макітру, та не ту, що була з варениками, а другу; а в ту макітру повлазили маленькі кошенята спати. Він не став роздивляться, що там знайшов, поїв кошенят. Прийшов до жінки.
−
−	~~— Чуєш, жінко, які добрі вареники! Та ще й хрускотять, мов з кісточками.~~
−
−	~~— А побила мене лиха година! Отож ти кошенят поїв. Лягай же спати.~~
−
−	~~Він полежав трошки та оп'ять торка жінку.~~
−
−	~~— Жінко, жінко! Я пити хочу.~~
−
−	~~— А щоб тебе... Отам біля порога стоїть діжечка з водою — встань та й напийся.~~
−
−	~~Устав він. Ходив, ходив по хаті, налапав помийницю і давай з неї хлебати.~~
−
−	~~— Жінко, я найшов воду, та така добра, кисленька, та ще мов кишечки тягнуться.~~
−
−	~~— То ж ти, мабуть, помий напився.~~
−
−	~~Тільки що жінка заснула, він оп'ять її будить:~~
−
−	~~— Жінко, жінко! Квасу хочу!~~
−
−	— А, як ти мені надоїв зі своїми примхами! Полізь у погриб там стоїть бочка з квасом, наточи й напийся, та гляди, затикай чіп, щоб не вибіг квас.
−
−	Поліз він у погріб, одіткнув чіп і випустив увесь квас. Бродить в погребі по коліна. Сяк-так вибрався відти, увійшов у хату.
−
−	~~— Жінко, жінко! Я квас випустив.~~
−
−	— Гаразд! Ти вже куди не повернешся, наробив добра. Піди набери попелу, отам у сінях в жолобку стоїть — та засип. Та гляди, не попади борошна!
−
−	~~Пішов він, найшов борошно, набрав і засипав той квас. Увійшов у хату.~~
−
−	— Жінко, жінко! Вже засипав квас, та хто його зна, що мені попалось — таке, як борошно, і пахне борошном, ось устань подивись.
−
−	~~Встала вона, полізла в погріб, коли гляне, аж, лиха година, увесь погріб ізсипаний борошном.~~
−
−	~~— А щоб же тебе,— каже.— Ну що тепер батько скаже? Збирайся та ходімо, щоб хоч не чути, що тут буде.~~
−
−	~~Убралися тихенько, та так, що ніхто й не чув, і до світа дома стали. Та більше вже ніколи не ходили в гості.~~
−
−	~~Так собі живуть та хліб жують. Жінка все побивається, так, як і побивалась, а дурень висить на печі та співає.~~

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 [[Категорія:українська народна казка]]
-У одного чоловіка був син дурень. Парубок уже був, женити пора. Здається, за такого дурня хто б пішов? Але знайшли таку божевільну, що подавала рушники. Одбули весілля, та дурень недовго жив у сім'ї з батьком, зараз старші брати його виперли, поставили йому хату, й відрядили, і нічого не дали.
+У одного [[чоловік|чоловіка]] був син дурень. Парубок уже був, женити пора. Здається, за такого дурня хто б пішов? Але знайшли таку божевільну, що подавала рушники. Одбули весілля, та дурень недовго жив у сім'ї з батьком, зараз старші брати його виперли, поставили йому хату, й відрядили, і нічого не дали.
 От і живуть вони собі вдвох із жінкою. Жінка товчеться та заробля, щоб таки збити хоч яку-небудь худібчину та щоб їсти було що; а дурень тільки їсть, та п'є готовеньке, та на печі лежить, та хоч би лежав, а то висить: оце залізе, обхвате жердку руками і ногами й повисне, висить та співа, аж хата розлягається. Раз жінка йому і каже: