Садівник-чарівник (японська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 19:35, 22 грудня 2013

2013-12-22T19:35:06Z

Bogdana в 19:34, 22 грудня 2013

2013-12-22T19:34:38Z

Bogdan в 15:12, 24 вересня 2013

2013-09-24T15:12:17Z

Bogdan: перейменував «Садівник-чарівник» на «Садівник-чарівник (японська народна казка)»

2013-09-24T15:05:24Z

перейменував «Садівник-чарівник» на «Садівник-чарівник (японська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Японські казки українською мово...

2013-09-24T15:01:36Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Японські казки українською мово...

Нова сторінка

@@ Рядок 39: / Рядок 39: @@
 —    Не питай, а мерщій бери!
-Осідлав дід [[собаку]], сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
+Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
 —    Дідусю, вигреби отут ямку.

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-Давно колись жили собі дід та баба.
+Давно колись жили собі [[дід]] та [[баба]].
 Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.
@@ Рядок 5: / Рядок 5: @@
 Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.
-Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
+Розгнівався [[сусід]] та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
-А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.
+А [[дід]] і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.
 «Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».
-Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.
+Забрав [[дід]] ломаку і поклав сушити на осонні.
 Минуло кілька днів.
@@ Рядок 31: / Рядок 31: @@
 —    Не питай, а мерщій бери.
-Взяв дід мішок, а Білявчик знову:
+Взяв [[дід]] мішок, а Білявчик знову:
 —    Дідусю, не забудь узяти сапу.
@@ Рядок 39: / Рядок 39: @@
 —    Не питай, а мерщій бери!
-Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
+Осідлав дід [[собаку]], сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
 —    Дідусю, вигреби отут ямку.
@@ Рядок 53: / Рядок 53: @@
 Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.
-Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:
+Почула той дзенькіт [[сусід]]ка. Зайшла в дідову хату та й каже:
 —    Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?
@@ Рядок 59: / Рядок 59: @@
 Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.
-Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
+Хоча [[собака]] нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
 Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.
@@ Рядок 67: / Рядок 67: @@
 —    От поганець! Так обдурив нас!
-Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий  і стара  закопали  Білявчика в  землю,  встромили  зверху вербову лозинку і мерщій додому.
+[[Сусід]] розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий  і стара  закопали  Білявчика в  землю,  встромили  зверху вербову лозинку і мерщій додому.
 Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.
@@ Рядок 87: / Рядок 87: @@
 Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.
-Дід та баба гірко  заплакали,  коли дізналися,  що  сусіди  накоїли.
+[[Дід]] та [[баба]] гірко  заплакали,  коли дізналися,  що  сусіди  накоїли.
 А тоді дід і каже:
@@ Рядок 93: / Рядок 93: @@
 —    То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.
-Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...
+Вже ніс [[дід]] той попіл додому, як раптом знявся вітер...
 Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.
@@ Рядок 111: / Рядок 111: @@
 —    О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.
-Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
+Та хоч як старався [[сусід]], нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
 —    Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.
@@ Рядок 117: / Рядок 117: @@
+{{Чарівні казки}}
 {{Шаблон:Японські народні казки (Веселка,1982)}}
 {{Шаблон:Японські казки українською мовою}}

← Попередня версія	Версія за 15:12, 24 вересня 2013
Рядок 1:	Рядок 1:
	+	Давно колись жили собі дід та баба.

	+	Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.

	+	Побачив його сусід. «Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю»,— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.
	+
	+	Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
	+
	+	А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.
	+
	+	«Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця».
	+
	+	Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.
	+
	+	Минуло кілька днів.
	+
	+	— Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.
	+
	+	Білявчик виростав як на дріжджах: з'їв мисочку рису — і відразу виріс завбільшки з мисочку, з'їв миску рису — виріс заввишки з миску, ум'яв казанок рису — зробився великим собакою.
	+
	+	І от якось каже він дідові:
	+
	+	— Дідусю, осідлай мене.
	+
	+	— Та що ти! Навіщо тебе сідлати?
	+
	+	— Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити.
	+
	+	— Навіщо той мішок?
	+
	+	— Не питай, а мерщій бери.
	+
	+	Взяв дід мішок, а Білявчик знову:
	+
	+	— Дідусю, не забудь узяти сапу.
	+
	+	— Та що ти! Тобі й так важко буде!
	+
	+	— Не питай, а мерщій бери!
	+
	+	Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
	+
	+	— Дідусю, вигреби отут ямку.
	+
	+	Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.
	+
	+	— Дідусю, згрібай монети в мішок і завдавай мені на спину.
	+
	+	— Отакої! Я тобі й хребта переламаю.
	+
	+	— Не журися, а мерщій завдавай на спину.
	+
	+	Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.
	+
	+	Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:
	+
	+	— Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?
	+
	+	Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.
	+
	+	Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
	+
	+	Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.
	+
	+	У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: «Тут, напевно, заховано скарб!» — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.
	+
	+	— От поганець! Так обдурив нас!
	+
	+	Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому.
	+
	+	Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.
	+
	+	На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки.
	+
	+	Ступка тук-тук.
	+
	+	Дукати дзень-дзень.
	+
	+	Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.
	+
	+	І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:
	+
	+	— Сипся, срібло, сипся, злото!
	+
	+	Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.
	+
	+	Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.
	+
	+	Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли.
	+
	+	А тоді дід і каже:
	+
	+	— То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.
	+
	+	Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...
	+
	+	Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.
	+
	+	— Що за диво? Якщо .вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.
	+
	+	Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.
	+
	+	— Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.
	+
	+	Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда. Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя.
	+
	+	— Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.
	+
	+	Ті слова почув вельможа.
	+
	+	— О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.
	+
	+	Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
	+
	+	— Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.