Kos Street King в 09:46, 28 вересня 2009

2009-09-28T09:46:12Z

Snak: 1 версія

2009-09-24T16:09:27Z

1 версія

Нова сторінка

Свищи, [[Іван]]е!
Жив собі в одному віддаленому селі дуже лопотливий піп. Приповідку «[[Вовк]]а ноги годують, а християнина — руки» він перекрутив на: «[[Вовк]]а ноги годують, а християнина — язик» — і старався довести, що то свята правда. Де кого стріне, заговорить, розпитає, як живе, вислухає скарги, дасть пораду, пожаліє нещасних... А вже як прийде неділя або свято, то як почне казання казати, то так мастить, так устелює словами, що баби аж роти пороззявляють, аж очі повилуплюють, аж вуха понатягають. І він не помилився. Його за це дуже любили, на боже давали, дари приносили. А вже найдужче любив свого превелебного його церківник [[Іван]]. Всюди, де тільки міг, запобігав у нього ласки, угоджав, звіряв свої таємниці, просив поради. Словом, піп для нього був усе.

Одної суботи по вечірні [[Іван]] зайшов до попа, побожно вклонився, поцілував, як завжди, руку й почав несміливо говорити:

— Я до вас, [[пан]]отче, з одним скрутним ділом. За мене в селі пошушукують злі язики, що я люблюся з чужими жонами. Я слухав такі бесіди та й нічого на них не давав, бо тото все неправда. Айбо недавно, пробачте за слово, якась песлячка куцнула до моєї жони і наплескала їй такого, що жона як накинулась на мене, як зачала сварити, а далі бити та з хати проганяти, їсти не давати. Ось тому я й прийшов до вас, дорогий [[пан]]отче, порадьте, що мені тепер робити.

Піп підозріло пройшовся зором по [[Іван]]ові від ніг до голови і якось ніяково, наче соромлячись, спитав:

— А тото правда,[[Іван]]е, що говорять?

— Ні! Ні, неправда, [[пан]]отче,— заметушився [[Іван]].— Та де ж мені до чужих молодиць, у мене своя жінка, у мене діти. Я ніколи про таке й не думав, аби-м не діждав, аби-м діти собі не зростив...

— Ха-ха-ха! — засміявся рясно піп і дав церківникові коротку пораду: — Свищи, [[Іван]]е!

— Як «свищи»? — здивовано перепитав церківник.

— Так просто свищи і все. Якщо те, що говорять, справді неправда, злі баби тільки брешуть на тебе, то ти ні на що не звертай уваги, свищи собі та й край.

— Значить, як хтось бреше, треба свистати?

— Так, так! Як хтось бреше, а ти свищи собі.

— Добре, отче, буду свистати. Ну, але як же я буду своїй жінці свистати? Вона не зрозуміє моє свистання. — Скажи їй, хай зайде до мене, я сам з нею поговорю. Усе буде гаразд.

[[Іван]] радісно схопився зі стільця, дуже-дуже дякував превелебному за добру пораду, вилетів надвір та свищучи побіг додому.

Від попа [[Іван]]ова жінка повернулася спокійна. Просила [[чоловік]]а, аби їй пробачив, що запусто вадилася з ним.

У хаті церківника знов настав супокій. [[Іван]] не міг нарадуватися, що з великої бурі пішов малий дощ. Йому все бриніли в голові слова поради дорогого [[пан]]отця. Вечеряв — посвистував, роздягався — посвистував, лягав спати — посвистував, вночі крізь сон — посвистував, рано, коли прокинувся, свиснув кілька разів, але здогадався, що в неділю гріх свистати, знову перестав.

До церкви пішов на годину раніше, як звичайно ходив у неділю й свята. Ще раз перевірив, чи все в порядку в церкві. Довго видзвонював перший і другий раз на службу, неначе на якийсь великий празник. А справді для нього сьогодні велике свято. Віднині його не будуть мучити людські брехні. Хоч погані язики й брешуть, а він собі буде свистати. Ой, який у нього дорогий [[пан]]отець, яку мудру пораду дав!

Після прочитання євангелія піп, як завжди, вийшов на казательницю казати казання. Розповідав вірникам, як бог сотворив [[чоловік]]а. Він докладно говорив про те, звідки і яку глину бог узяв для створення людського тіла, як її місив, з чого поробив кістки, як вибирав форму тіла й нарешті прийшов до того, що [[чоловік]] буде «на образ і подобу божу», як зліпив [[чоловік]]а і все-все, що тут робилось. Розказав про те, що від такої довгої роботи над сотворенням [[чоловік]]а бог утомився і твердо заснув.

Побачив це пропасник і хотів украсти від бога [[чоловік]]а і зробити з нього не боже сотворіння, а чортову скруху. Узяв коцку глини, що залишилася, доліпив з неї [[чоловік]]ові роги, хвіст і соромоту та почав його оживляти: дихав до нього, качав ним по землі, піднімав, припирав горі деревами, горі плотами, горі стінами, але [[чоловік]] не оживав. Тоді пропасник зі злості обцарапав нігтями [[чоловік]]а. Коли Всевишній побачив, як виглядає його сотворіння, мало не заплакав із жалю. Щоб не залишити [[чоловік]]а вічно жити в такому страшному вигляді, бог перевернув зовнішню сторону [[чоловік]]а удну, а те, що було удну,— позвон, удихнув у нього свій дух, [[чоловік]] ожив, почав ходити і говорити.

Усі християни побожно слухали казання, але найдужче [[Іван]]. Він просто поїдав кожне слово, бо піп тепер був для нього не просто божий слуга, а щось вище, щось подібне до божого брата. Але при кінці казання [[Іван]] щось занепокоївся, щось заметушився і голосно засвистав.

Це було таке, як коли б грім ударив. Всі люди повитріщували на нього очі, баби зачали хреститися. Піп подумав, що [[Іван]] збожеволів. Сяк-так скоро закінчив казання, зійшов з казательниці, шепнув кураторові, щоб погадковував за перківника, а якщо буде треба, аби його вивів вон.

Але [[Іван]] посвистав кілька хвилин і перестав, не звертаючи уваги на людей, спокійно прислуговував попові.

Після служби божої піп покликав [[Іван]]а у захристію і сердито спитав:

— Що ти, Йване, п'яний чи дурний? Чого ти учинив такий скандал у церкві? Чого ти свистав під час богослужіння?

— Пробачте, [[пан]]отче, але ви казали, аби свистати, коли хтось бреше.

— Хто ж у церкві брехав? — продовжував злісно допитувати піп.

— Не гнівайтеся, [[пан]]отче, але ви самі брехали,— ніяково доводив [[Іван]].

— Коли ж я брехав?

— Тоді, як ви говорили, що пропасник припирав тіло [[чоловік]]а горі плотами та горі стінами.

— Ну й що ж?

— А то ж брехня, бо тоді не було ще ні хатин, ні плотів. Хто ж міг хати будувати та плоти городити, коли ще не було й [[чоловік]]а на землі?

[[Категорія:Українські народні казки]]

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
 Свищи, [[Іван]]е!
 Жив собі в одному віддаленому селі дуже лопотливий піп. Приповідку «[[Вовк]]а ноги годують, а християнина — руки» він перекрутив на: «[[Вовк]]а ноги годують, а християнина — язик» — і старався довести, що то свята правда. Де кого стріне, заговорить, розпитає, як живе, вислухає скарги, дасть пораду, пожаліє нещасних... А вже як прийде неділя або свято, то як почне казання казати, то так мастить, так устелює словами, що баби аж роти пороззявляють, аж очі повилуплюють, аж вуха понатягають. І він не помилився. Його за це дуже любили, на боже давали, дари приносили. А вже найдужче любив свого превелебного його церківник [[Іван]]. Всюди, де тільки міг, запобігав у нього ласки, угоджав, звіряв свої таємниці, просив поради. Словом, піп для нього був усе.
@@ Рядок 58: / Рядок 74: @@
 — Ну й що ж?
 — А то ж брехня, бо тоді не було ще ні хатин, ні плотів. Хто ж міг хати будувати та плоти городити, коли ще не було й [[чоловік]]а на землі?

Свищи, Іване! (українська народна казка) - Історія редагувань

Kos Street King в 09:46, 28 вересня 2009

Snak: 1 версія