Bogdan в 03:52, 10 травня 2013

2013-05-10T03:52:18Z

Bogdan в 23:38, 9 травня 2013

2013-05-09T23:38:05Z

Нова сторінка

Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником, а баба сиділа дома, мички пряла.

І такі вони бідні — нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда: зроби та й зроби їй солом’яного бичка і осмоли його смолою.

— Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?

— Зроби, я вже знаю навіщо.

Дід — нічого робити — взяв зробив солом’яного бичка й осмолив його смолою.

Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом’яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:

— Хто ти такий? — питає. — Скажи мені! А бичок йому:

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

Ведмідь каже:

— Коли ти солом’яний, смолою засмолений, то дай мені смоли обідраний бік залатати!

Бичок нічого, мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав’яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав — затяг того бичка
хто знає куди!

От баба прокидається — аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли
дивиться — ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:

— Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його забери!

Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.

От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:

— Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!

Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:

— Хто ти такий?

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!

— Коли ти смолою засмолений,— каже вовк,— то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!

— Бери!

Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав’яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!

Прокидається баба — аж бичка й не видно. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,—та й пішла; коли дивиться — у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові
сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.

Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула.

Аж біжить лисичка.

— Хто ти такий? — питає бичка.

— Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.

— Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!

— Бери!

Зав’язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.

От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:

— Діду, навіщо ти ножа гостриш? — Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі, й бабі кожухи.

— Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.

— Ну гляди! Тільки принеси …

Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:

— Діду! Навіщо ти ножа гостриш?

— Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.

— Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.

— Гляди ж, прижени!

І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:

— Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?

— У лисички, — каже дід, — гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.

— Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!

— Ну гляди! Принеси!

І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:

— У зайчика шкурка м’якенька, тепленька—будуть мені на зиму рукавички й капелюх.

— Ох, не ріж мене, дідусю, я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю! Пустив дід і його.

От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж-дер-дер!—щось до діда в двері. Баба прокинулась:

— Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить, піди подивись!

Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знову дер-дер! — повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка
принесла курей, гусей — усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго…

І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати. А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на
сонці, поки й розтанув.

{{Шаблон:Казки з книги Українські казки частина 1 (Septima,2005)}}

← Попередня версія		Версія за 03:52, 10 травня 2013
Рядок 113:		Рядок 113:


		+
		+
		+
		+	{{Шаблон:Казки з книги Українські народні казки про тварин (Україна,2004)}}


	{{Шаблон:Казки з книги Українські казки частина 1 (Septima,2005)}}		{{Шаблон:Казки з книги Українські казки частина 1 (Septima,2005)}}

Солом'яний бичок - Історія редагувань

Bogdan в 03:52, 10 травня 2013

Bogdan в 23:38, 9 травня 2013