Щасливий Жан (французька народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 23:51, 30 вересня 2013

2013-09-30T23:51:46Z

Bogdan в 09:34, 22 вересня 2013

2013-09-22T09:34:33Z

Bogdan: перейменував «Щасливий Жан» на «Щасливий Жан (французька народна казка)»

2013-09-22T09:31:51Z

перейменував «Щасливий Жан» на «Щасливий Жан (французька народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Французькі казки українською мо...

2013-09-22T09:31:13Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}} {{Шаблон:Французькі казки українською мо...

Нова сторінка

@@ Рядок 3: / Рядок 3: @@
 Спочатку найнявся він до одного пана за слугу. А пан той був не хто інший, як сам диявол. Та звідки ж було знати про це такому простому сільському парубкові, як Жан?
-Служив він справно, чистив панові одяг, прибирав у домі. А головне —-доглядав його коней. Було у господаря двоє коней: вороний лошак та біла лошиця.
+Служив він справно, чистив панові одяг, прибирав у домі. А головне — доглядав його коней. Було у господаря двоє коней: вороний лошак та біла лошиця.
 Одного разу зібрався пан поїхати чогось до сусіднього міста і каже своєму слузі Жанові:
@@ Рядок 61: / Рядок 61: @@
 —    Не таке вже й трудне це діло,— мовила на те біла лошиця і веліла мерщій сідати верхи на неї.— Тричі ми з тобою круг саду об'їдемо, і йди тоді сміливо до графа — ні сучка, ні травинки зайвої в саду не зостанеться.
-Так Жан і зробив. Здивувався граф, що він такий спритний, прогнати не прогнав, а надумав нове завдання дати, трудніше, ніж перше.
+Так Жан і зробив. Здивувався [[граф]], що він такий спритний, прогнати не прогнав, а надумав нове завдання дати, трудніше, ніж перше.
 —    Коли ти такий меткий,— сказав він Жанові,— то зроби так, щоб усі мої дерева на ранок знову зацвіли. А не зробиш — значить, нікчемний ти садівник, тоді йди собі куди очі дивляться.
@@ Рядок 85: / Рядок 85: @@
 Коли це на бойовисько виїхав новий верхівець, тільки одягнений він був біднувато, та й кінь під ним на одну ногу накульгував. Придивився граф до нього і впізнав свого садівника Жана.
-—     Геть! Геть! — вигукнув граф.— Не сміє простолюдець на шляхетному турнірі битися!
+—     Геть! Геть! — вигукнув [[граф]].— Не сміє простолюдець на шляхетному турнірі битися!
 І всі інші женихи та глядачі закричали на нього, замахали руками. Довелося бідолашному Жанові на своїй шкапі покинути бойовисько.
@@ Рядок 112: / Рядок 112: @@
 Все! Бо чим більше я розповідатиму, тим більше набрешу. Ніхто мені грошей не платив, щоб я вам правду розказував.
 {{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}}
 {{Шаблон:Французькі казки українською мовою}}

← Попередня версія		Версія за 09:34, 22 вересня 2013
Рядок 1:		Рядок 1:
		+	Жив собі в одному невеличкому селі сирота Жан. Кепсько йому велося, голодно й холодно. І надумав він податися в місто. Може, там йому всміхнеться щастя?

		+	Спочатку найнявся він до одного пана за слугу. А пан той був не хто інший, як сам диявол. Та звідки ж було знати про це такому простому сільському парубкові, як Жан?

		+	Служив він справно, чистив панові одяг, прибирав у домі. А головне —-доглядав його коней. Було у господаря двоє коней: вороний лошак та біла лошиця.
		+
		+	Одного разу зібрався пан поїхати чогось до сусіднього міста і каже своєму слузі Жанові:
		+
		+	— Їду я, може, на день, на два, а може, на тиждень чи й на місяць. А тобі на цей час мій строгий наказ: годуй вороного коня вівсом і, поки він їстлме овес, ти лошицю білу шмагай батогом. Та гляди, не ослухайся, а то не жити тобі на світі!
		+
		+	Здивувався Жан, почувши такий наказ, але побоявся лютого пана розсердити. Коли хазяїн поїхав і наспів час годувати коней, насипав Жан у кормушку ворному коню вівса, а сам узяв батога та як замахнеться на білу лошицю! А вона раптом озивається людським голосом:
		+
		+	— Не бий мене, Жане! Краще тікай скоріше від свого хазяїна. Знаєш, хто він такий? Сам диявол!
		+
		+	Страшенно здивувався Жан, проте не вдарив лошицю, а засипав і їй вівса. Попоїла вона та й каже:
		+
		+	— Ти, Жане, пожалів мене! І я тобі довіку цього не забуду. А тепер нам треба тікати звідси. Не вір, що хазяїн довго не повернеться. Він сьогодні ж приїде, щоб перевірити, як ти виконуєш його наказ, і тоді лихо тобі буде. Сідай-но верхи на мене, та прихопи в дорогу мішок вівса, скребницю і мокрий віхоть.
		+
		+	Скочив Жан верхи на білу лошицю та й помчав.
		+
		+	От скачуть вони день і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і каже йому лошиця:
		+
		+	— Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?
		+
		+	Оглянувся Жан і бачить — суне за ними чорний дим, по землі стелиться.
		+
		+	— Дим чорний, а більш нічого,— відповідає він лошиці.
		+
		+	— Біда! — каже лошиця.— Женеться диявол за нами, от-от дожене. Кинь мерщій на землю скребницю!
		+
		+	Кинув Жан на землю скребницю — одразу ж позад них виріс густий ліс і чагарі колючі.
		+
		+	Скачуть вони далі. День скачуть і два скачуть, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи, і мовить Жанові біла лошиця:
		+
		+	— Оглянься, Жане, чи нема чого незвичайного позаду?
		+
		+	Оглянувся Жан і бачить, що вже не дим чорний суне за ними, а червоне полум'я біжить.
		+
		+	— Вогонь біжить за нами! — відповідає Жан.
		+
		+	— Ой, біда, не відстає диявол, хоче нас догнати й погубити! Кинь мерщій на землю мокрий віхоть.
		+
		+	Кинув Жан на землю мокрий віхоть — одразу ж розлилася позад них широка річка. Подув вітер, здійнялися на воді хвилі, завирувала річка, з берегів рветься. А біла лошиця все вперед скаче. І день скаче, і два, а може, тиждень чи навіть місяць і ще трохи. Обернувся Жан — позаду нема нічого.
		+
		+	— Ну, значить, пропав диявол,— каже лошиця.— Тепер ми з тобою вільні, Жане, і можемо тут розійтися.
		+
		+	Зажурився Жан: не хотілося йому з білою лошицею розставатися, та й куди він піде в незнаних краях?
		+
		+	— Не журися, Жане,— каже лошиця.— Ти мене від нещастя врятував, а я тобі щастя подарую. Іди собі оцією дорогою, а як дійдеш до графського замку — попросися на службу в помічники до садівника. А далі сам усе побачиш. Але пам'ятай: як буде тобі кепсько і потрібна буде моя допомога — тільки поклич: «До мене, біла лошице!» — і я відразу прийду виручу тебе.
		+
		+	Розпрощалися вони, і Жан пішов дорогою сам. Прийшов у графський замок і найнявся, як веліла біла лошиця, в помічники до графського садівника. А у графа донька була, гарна-прегарна. Вона частенько виходила в сад гуляти, одного разу побачила там Жана і, звісно, закохалася в нього, а Жан — у неї. В казках завжди так трапляється: хоч-не-хоч, а яка ж то казка без дівчини-лебідоньки та хлопця-молодця?
		+
		+	От тільки не сподобалася та любов самому графові. Не про такого нареченого для своєї доньки мріяв вельможний граф. І надумав він позбутися Жана. Загадав йому за один день прополоти геть увесь сад і всі дерева від сухих гілок очистити. А не очистить — хай забирається геть. А сад був здоровенний, кінця-краю не видно. І дерев у ньому — без ліку: яблуні, груші, сливи...
		+
		+	Пішов Жан у кінець саду, де густіші дерева та кущі, і голосно покликав:
		+
		+	— До мене, біла лошице!
		+
		+	Вмить біла лошиця перед ним опинилася, копитом землю б'є, з ніздрів пара виривається. Розповів їй бідолашний Жан про своє горе: так, мовляв, і так, жаль йому з графською донькою розставатися.
		+
		+	— Не таке вже й трудне це діло,— мовила на те біла лошиця і веліла мерщій сідати верхи на неї.— Тричі ми з тобою круг саду об'їдемо, і йди тоді сміливо до графа — ні сучка, ні травинки зайвої в саду не зостанеться.
		+
		+	Так Жан і зробив. Здивувався граф, що він такий спритний, прогнати не прогнав, а надумав нове завдання дати, трудніше, ніж перше.
		+
		+	— Коли ти такий меткий,— сказав він Жанові,— то зроби так, щоб усі мої дерева на ранок знову зацвіли. А не зробиш — значить, нікчемний ти садівник, тоді йди собі куди очі дивляться.
		+
		+	Злякався Жан, що такого завдання навіть біла лошиця не виконає: була вже глибока осінь, перший сніг випав. А проте пішов Жан у найдальший кінець саду і стиха покликав:
		+
		+	— До мене, біла лошице!
		+
		+	Вмить біла лошиця опинилася перед ним. Побідкався Жан, розповів, що загадав йому граф, але й на цей раз біла лошиця помогла. Тричі об'їхали вони круг саду, і Жан повернувся в свою комірчину. А вранці зирк у вікно — диво дивне! Весь сад зацвів, і пташки поміж гілками пурхають, щебечуть, мовби знову настала весна. Всі зраділи новій весні. Всі, крім садого графа: відомо ж бо — навесні розцвітають не тільки квіти, а й любов. І надумав граф скоріше знайти своїй доньці жениха, щоб вона забула садівника Шана.
		+
		+	І от оголосив граф по всіх сусідніх графствах, що збирається видати свою доньку заміж. А хто хоче її руки добитися, повинен взяти участь у турнірі. Дістанеться ж донька тому, хто поранить самого графа у праву ногу.
		+
		+	Дивна умова, скажете ви? Але ж зажадати, щоб яблуня зацвіла, коли вже достигли яблука — то ще більше диво! Видно, такий уже чоловік був той граф, усе робив якось по-чудернацькому.
		+
		+	У призначений день з'їхалися до графського замку вельможні дворяни, графи, князі та барони. Кожному хотілось одружитися з такою красунею, та ще до того й багатою спадкоємицею.
		+
		+	Невесело було тільки самій нареченій. Бідолашна дівчина знала, що простому садівникові не дозволять на турнірі битися. А якби й дозволили, то де ж йому взяти коня та обладунок? Невже доведеться їй назавжди розлучитися з коханим Жаном?
		+
		+	І ось засурмили сурми, й усі учасники турніру виїхали на бойовисько, щоб коней своїх показати і дорогими обладунками похизуватися. Коні у всіх були добрі, а обладунки ще кращі, а проте жоден не зміг до графа ближче, ніж на довжину списа, під'їхати, щоб поранити його в праву ногу.
		+
		+	«Невже не знайдеться достойного вояка, який заслужив би мою дочку?» — вже гнівався граф.
		+
		+	Коли це на бойовисько виїхав новий верхівець, тільки одягнений він був біднувато, та й кінь під ним на одну ногу накульгував. Придивився граф до нього і впізнав свого садівника Жана.
		+
		+	— Геть! Геть! — вигукнув граф.— Не сміє простолюдець на шляхетному турнірі битися!
		+
		+	І всі інші женихи та глядачі закричали на нього, замахали руками. Довелося бідолашному Жанові на своїй шкапі покинути бойовисько.
		+
		+	Та не минуло й хвилини, як перед графом з'явився новий супротивник. Кінь під ним вороний, очі у коня вогнем палають, грива на вітрі має. Збруя на коні з чистого срібла, а обладунок у прекрасного лицаря—з червоного золота. Не встиг граф отямитись від подиву, як новий лицар під'їхав до нього на вороному коні і кольнув графа прямо в праву ногу.
		+
		+	На тому турнір і закінчився. А переможець одразу щез, ніхто його більше не бачив.
		+
		+	На другий день запросив граф усіх учасників турніру на пишний бенкет. Дуже йому кортіло вивідати, хто із шляхетних дворян його поранив, кому випало щастя одружитися з його красунею-донькою. Показав він своїм гостям кінчик списа, вийнятий з його ноги. У кого зламаний спис і цього кінчика немає, той і переможець! Але не знайшлося серед дворян такого щасливця.
		+
		+	Коли це на подвір'ї заграли сурми, і до бенкетної зали ввійшов — ну, хто б ви думали? — садівник Жан. Показав графові свій зламаний спис та й каже:
		+
		+	— Визнаєш ти мене нареченим своєї доньки?
		+
		+	— Геть! Геть! — вигукнув граф.
		+
		+	А Жан тихесенько покликав:
		+
		+	— До мене, біла лошице!
		+
		+	Вмить опинилася перед ним біла лошиця. Підхопив Жан графську доньку і разом з нею помчав на білій лошиці.
		+
		+	Тричі об'їхали вони довкола графства, а як вернулися — відгуляли бучне весілля.
		+
		+	— Оце й усе? — запитаєте ви.
		+
		+	Все! Бо чим більше я розповідатиму, тим більше набрешу. Ніхто мені грошей не платив, щоб я вам правду розказував.
	{{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}}		{{Шаблон:Французькі народні казки (Веселка,1982)}}

	{{Шаблон:Французькі казки українською мовою}}		{{Шаблон:Французькі казки українською мовою}}