Як чоловік зі змією судився (кубинська народна казка) - Історія редагувань

Bogdana в 08:54, 24 березня 2014

2014-03-24T08:54:50Z

Показати зміни

Bogdan в 08:42, 30 січня 2014

2014-01-30T08:42:14Z

Bogdan в 08:40, 30 січня 2014

2014-01-30T08:40:18Z

Bogdan: перейменував «Як чоловік зі змією судився» на «Як чоловік зі змією судився (кубинська народна казка)»

2013-12-13T14:36:58Z

перейменував «Як чоловік зі змією судився» на «Як чоловік зі змією судився (кубинська народна казка)»

Bogdan: Створена сторінка: {{Шаблон:Кубинські народні казки (Веселка, 1988)}} {{Шаблон:Кубинські народні казки українс...

2013-11-29T15:51:07Z

Створена сторінка: {{Шаблон:Кубинські народні казки (Веселка, 1988)}} {{Шаблон:Кубинські народні казки українс...

Нова сторінка

@@ Рядок 37: / Рядок 37: @@
 —	Стривай, чому ти так кажеш? — жахнувся чоловік.— Чим я завинив перед тобою?
-—	Слухай же! — мовив кінь, прихилившись до дерева, щоб не впасти.— Я народився в селі. Перший мій господар був бідняк. Коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар добре дбав про мене. Двоє слуг доглядали мене: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли мій господар зби-рався кудись їхати, на мене одягали парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. А коли я постарів, він купив собі мо-лодого коня, а про мене став дбати вже менше. Але мені все одно сіромаха, весь час переїздив з місця на місце, і мені доводилося возити все його збіжжя. Якось, голодний і геть знесилений, упав я з поклажею й ледве підвівся.	*
+—	Слухай же! — мовив кінь, прихилившись до дерева, щоб не впасти.— Я народився в селі. Перший мій господар був бідняк. Коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар добре дбав про мене. Двоє слуг доглядали мене: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли мій господар зби-рався кудись їхати, на мене одягали парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. А коли я постарів, він купив собі мо-лодого коня, а про мене став дбати вже менше. Але мені все одно сіромаха, весь час переїздив з місця на місце, і мені доводилося возити все його збіжжя. Якось, голодний і геть знесилений, упав я з поклажею й ледве підвівся.
 Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Влітку, доки було тепло, ті ще сяк-так доглядали мене, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут здихати з голоду. А я ж їм так вірно служив!.. Ось чому людині не можна ві-рити.
@@ Рядок 61: / Рядок 61: @@
 І змія відразу спустилась додолу. Тоді почала свою розповідь:
-—	Мене схопив один чоловік, засунув у глечик і вкинув у річку...
+—	Мене схопив один чоловік, засунув у глечик і вкинув у річку
 —	 Стривай.— перепинила її лисиця.— коли ти справді хочеш щоб я вислухала вас, то не бреши так безсоромно: як могло таке здоровенне зміїще поміститися в тому глекові?
@@ Рядок 97: / Рядок 97: @@
 Коли чоловік заснув, вона встала й замість курей посадила в кошик хорта.
-Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, за-кинув його за плечі й подався на домовлене місце. Свиснув раз, другий — і лисиця вже тут як тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати.	4
+Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, закинув його за плечі й подався на домовлене місце. Свиснув раз, другий — і лисиця вже тут як тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати.
 Чоловік одкрив кошика, хорт вистрибнув звідти і роздер лисицю. Тільки й встигла сердешна мовити:

← Попередня версія	Версія за 08:40, 30 січня 2014
Рядок 1:	Рядок 1:
	+	Якось пішов рибалка до річки риби наловити. Цілий день закидав він невода, але так нічого й не впіймав.

	+	Ішов мимо подорожній і привітався до нього:
	+
	+	— День добрий, чоловіче!
	+
	+	— Доброго й тобі здоров’я! — відказав рибалка.
	+
	+	— Спіймав що-небудь?
	+
	+	— Якби ж то, цілий день ловив і нічогісінько!
	+
	+	— Ну ж бо,— мовив подорожній,— закинь іще раз на моє щастя, побачимо, що витягнеш. Я заплачу тобі, як щось упіймаєш.
	+
	+	І рибалка ще раз закинув сіті. А коли витяг їх на пісок, то аж сльози набігли йому на очі: у сітях був глек, а в ньому, певне, гро-ші...
	+
	+	Прокляв рибалка свою долю, та що вдієш: віддав глека подорож-ньому, і той заплатив, як обіцяв.
	+
	+	Чоловік радий, схопив глека та мерщій у ярочок, щоб відкрити на самоті. Сів і обережно зняв накривку. Нахилився до глека — а звідти зміюка виткнулася. Обвилася йому навкруг шиї і мовила:
	+
	+	— Я тебе з’їм!
	+
	+	— Чим же я завинив перед тобою? — питається чоловік.
	+
	+	— Я тебе з'їм,— знову каже змія.— Той, хто мене вкинув сюди, був людиною, твоїм братом. Він засунув мене в глек і кинув у річку, і я заприсяглася з’їсти першу-ліпшу людину, яку побачу, коли виберуся з глека.
	+
	+	— Ні! — сказав чоловік.— Не маєш права їсти мене, бо я зробив тобі добро. А як хочеш не по праву чинити, то що ж — їж!
	+
	+	— Маю право,— затялася змія,— бо той, хто вкинув мене в річку, був людиною, і я вже сказала, що заприсяглася. Але щоб довести тобі це моє право, ми підемо попитаємо перших трьох, кого стрінемо.
	+
	+	Чоловік узяв глека, і вони рушили. Першим стрівся їм старезний кінь. Вени й попрохали вислухати їх. Змія почала розповідь здалеку :
	+
	+	— Якось мене спопав один чоловік і, помучивши досхочу, засунув у глек, а глек закинув у річку. Довго-довго я сиділа в ньому, ще трохи — і була б померла з голоду. Я благала бога, щоб допоміг мені вийти звідти, але насамперед заприсяглася з’їсти першу-ліпшу людину, яку побачу. Ось цей чоловік сьогодні, ловлячи рибу, витяг глека і, подумавши, що в ньому гроші, відкрив його, а я, як і заприсяглась, обвилася круг його шиї. Тож скажи: маю я право з’їсти його чи ні?
	+
	+	— Їж, їж! — мовив кінь.— Бо людині не можна вірити.
	+
	+	— Стривай, чому ти так кажеш? — жахнувся чоловік.— Чим я завинив перед тобою?
	+
	+	— Слухай же! — мовив кінь, прихилившись до дерева, щоб не впасти.— Я народився в селі. Перший мій господар був бідняк. Коли я підріс, він продав мене багатієві. Доки я був молодий, господар добре дбав про мене. Двоє слуг доглядали мене: я завжди ходив чистий, вичесаний, нагодований і напоєний. Коли мій господар зби-рався кудись їхати, на мене одягали парчеве сідло і срібну вуздечку. І господар все пестив мене. А коли я постарів, він купив собі мо-лодого коня, а про мене став дбати вже менше. Але мені все одно сіромаха, весь час переїздив з місця на місце, і мені доводилося возити все його збіжжя. Якось, голодний і геть знесилений, упав я з поклажею й ледве підвівся. *
	+
	+	Вугляр дуже розлютився і продав мене циганам. Влітку, доки було тепло, ті ще сяк-так доглядали мене, пасли. А тепер, як бачиш, зима, і цигани, не маючи корму, покинули мене тут здихати з голоду. А я ж їм так вірно служив!.. Ось чому людині не можна ві-рити.
	+
	+	Вислухавши коня, змія підстьобнула чоловіка, і вони пішли далі.
	+
	+	Йшли, йшли вони й здибали собаку. Змія зупинила його і розповіла все так, як і коневі.
	+
	+	Собака, ледве дослухавши її, мовив зловтішно:
	+
	+	— Їж, їж! Людині не можна вірити.
	+
	+	— Чому ? — запитав чоловік.
	+
	+	— Ось послухай,— почав собака.— Коли я був цуценям, господиня мила мене двічі, а то й тричі на день, та все з милом. Обідав я за одним столом з господарями, спав у теплому кутку. А коли по-старів, мене викинули в двір. Багато років я стеріг садибу від лихих людей. А коли став уже зовсім негодящий, вигнали мене на ву-лицю. Якось я спробував повернутися назад. І що ж? Зачинили во-рота, поставали всі, хто з ціпом, хто з каменюкою, і відлупцювали і мене, а тоді, ледь живого, викинули на гноїще. Ніде мені подітись, то я оце і йду топитися. От і кажу: коли людина не пам’ятає добра, то й їй вірити не можна.
	+
	+	Змія підхльоснула чоловіка, і вони пішли далі шукати третього, останнього. На щастя, назустріч ішла кумася лисиця. Змія покликала її, а чоловік тайкома показав лисиці свої пальці. Та зрозуміла, що він обіцяє їй десяток курей, і побігла собі далі,— так ніби й не чує змії. Тоді змія голосніше попросила її зупинитись на хвилинку, розсудити їх з чоловіком.
	+
	+	Лисиця стала віддалік і каже:
	+
	+	— Про який суд можна тут говорити, коли ти обвилася йому круг шиї й душиш? Відпусти його, як хочеш, щоб я вас розсудила.
	+
	+	І змія відразу спустилась додолу. Тоді почала свою розповідь:
	+
	+	— Мене схопив один чоловік, засунув у глечик і вкинув у річку...
	+
	+	— Стривай.— перепинила її лисиця.— коли ти справді хочеш щоб я вислухала вас, то не бреши так безсоромно: як могло таке здоровенне зміїще поміститися в тому глекові?
	+
	+	— Правда, правда, так було! — обізвався чоловік.— Я її звідти випустив.
	+
	+	Лисиця обернулася до нього:
	+
	+	— І ти, чоловіче, мене дуриш! Та я рідному батькові не повірила б!
	+
	+	Змія розсердилась і залізла в глечик, тільки голова її стриміла зверху.
	+
	+	— А бачиш,— мовила лисиця.— Таки не вміщаєшся!
	+
	+	І тоді змія залізла з головою.
	+
	+	Лисиця моргнула чоловікові, і той закрив глечик.
	+
	+	— Закинь глечика в болото,— сказала лисиця,— і більше ніколи не судися зі зміями. А коли принесеш курей, шукай мене тут.
	+
	+	Чоловік від щирого серця подякував лисиці й мовив:
	+
	+	— Хай же відтепер буде так, щоб без тебе ніде ніякий суд не вершився!
	+
	+	Відтоді й повелося, що судді та владики носять лисяче хутро.
	+
	+	Увечері чоловік вернувся додому й поклав у кошик дванадцятеро курей.
	+
	+	— Куди це ти збираєшся? — питає жінка.
	+
	+	І тоді він розповів їй усе, як було. Жінка подумала:
	+
	+	«Який дурень мій чоловік! Віддати курей лисиці!»
	+
	+	Коли чоловік заснув, вона встала й замість курей посадила в кошик хорта.
	+
	+	Вранці чоловік підхопився, спросоння, не глянувши в кошик, за-кинув його за плечі й подався на домовлене місце. Свиснув раз, другий — і лисиця вже тут як тут. Стала над кошиком, витріщила очі, щоб курей налякати. 4
	+
	+	Чоловік одкрив кошика, хорт вистрибнув звідти і роздер лисицю. Тільки й встигла сердешна мовити:
	+
	+	— А таки справді вірити людині не можна!