Bogdan в 23:48, 9 травня 2013

2013-05-09T23:48:39Z

Нова сторінка

Було це дуже давно. Жив собі бідний чоловік, мав жінку і повну хату дітей. Та діти ще нічого не вміли робити.

Біда і нужда в хаті росте, голод дітвору гне і мучить.

Не знає чоловік, за що йому й взятися. Літом іде він до лісу рубати дрова, щоб заробити копійку.

Але ж з того заробітку утримувати велику родину дуже важко.

Не має чоловік землі, щоб наорати, насіяти, бо ж клаптик у нього такий малий, що на ньому тільки хатина його й стоїть.

Біднякова хата недалеко від лісу. Як тільки зима настає, бере чоловік санки і йде по дрова.

Одного разу пішов чоловік з санчатами до лісу й опинився у глибокій хащі. Мало хто і бував тут. Іде, іде, вибрався під високу гору, потрапив на широку долину. І думає собі: «Коли тут ліс повалити, буде поле. А поле вродить хліб».

Зима ще не минула, чоловік став ліс рубати. Тонку деревину везе додому, колоддя валить докупи з думкою, що навесні підпалить, попелом удобрить землю.

Довго рубав чоловік ліс. Багато навозив собі дров додому. Та прийшла весна, сніг зник. Подався чоловік палити купу дерев. Тонке гілля обрубав, скинув до купи. Великі колоди рушити з місця не може. А саме в березні звикли вибиратися з своїх зимових лігвищ ведмеді. Виліз із барлоги старий бурмило, дивиться, як чоловік мучиться, прийшов близько та й каже:

– Що ти, чоловіче, тут робиш?

– Хотів би я очистити поле. Тут далеко, сюди лісники не прийдуть, ніхто бачити не буде, де я господарюю. Хотів би я собі щось посадити і посіяти. Бо діти голодні, жінка голодає, а я сам бідую. Так бідую, що з голоду погибнути прийдеться.

Задумався ведмідь і каже:

– Бідую зимою і я, бо сиджу в барлозі і лапу ссу.

Коли б ти мене прийняв до себе, ми землю обробили б разом, посіяли б разом, а потім урожаєм поділилися. Я бачу, що ти всіх дерев зібрати не в силі, я тобі допоможу.

Домовилися чоловік і ведмідь про спільне господарювання. Робота йде добре. Бо яка б колода не була велика, ведмідь легко її котить з місця на місце. Чоловік тільки командує.

Почали чоловік і ведмідь ярувати. Поле було вже чисте, колоддя спалене. Копає чоловік мотикою, ведмідь – кігтями. Поле вже покопане, треба садити, сіяти.

– Ну, – каже чоловік, – домовимось, що буде тобі: чи зверху, чи знизу?

Ведмідь подумав: «Я бачив і таке, що родить над землею... Попрошу те, що зверху росте».

– Мені те, що над землею.

– Гаразд!

Приготував чоловік насіння. Посадили на паленищах багато картоплі.

А на нивках, де вогонь був, вона родить добре. Насіння зійшло, картопля почала рости.

Листя на новині таке, що любо подивитися, – аж чорне. Прийшов час картоплю обкопувати.

Чоловік копав мотикою, ведмідь – кігтями. Так обкопали вперше, вдруге.

Після другої обкопки почала картопля дозрівати. Чоловік був недурний, уже влітку почав носити з врожаю додому по торбині картоплі.

Життя пішло краще. Діти вже не голодні.

Настав час збирати врожай. Прийшли чоловік і ведмідь на ниву.

Каже чоловік:

– Дивися, інші люди збирають врожай. Збираймо й ми свій. Коли не зберемо, припаде снігом.

Ведмідь вириває картоплиння, складає до купи, бере на плечі, несе до своєї зимівки. А чоловік спокійно викопує з землі картоплю, бо вже йому картоплиння не заважає. Накопав чоловік картоплі багато, бо врожай був добрий.

Зібралися з ниви чоловік і ведмідь, чекають зиму. Поки снігу не було, ведмідь сяк-так живився – виходив на пашу, поїдав картоплиння. А як настала зима, прийшов і голод. Пробує картоплиння їсти, та воно несмачне. Зрозумів ведмідь, що вчинив негаразд.

– Прийде весна, буде інакше. Я візьму собі те, що під землею.

Гірко-бідно перебув зиму ведмідь, ледве весни дочекався. Настало тепло. Зустрічає ведмідь чоловіка на полі.

«Будемо інакше миритися!» – думає ведмідь і каже чоловіку:

– Обдурив ти мене, я ледве живий залишився. Тепер візьмеш собі те, що буде зверху, а я візьму те, що в землі.

– Гаразд!

Приніс чоловік насіння кукурудзи. Засіяли кукурудзою поле, зійшло насіння, почало рости стебло. Треба кукурудзу обкопувати. Обкопали вперше, обкопали і вдруге.

Прийшла осінь. Чоловік найняв воза, вибрався до лісу за врожаєм.

– Твоє – зверху, моє – в землі! – каже ведмідь.

І взялися збирати посіяне весною. Чоловік наламав качанів немало, бо вродило добре. Ведмідь виривав з землі коріння.

Прийшла зима. Чоловік з дітьми їсть, а ведмідь голодніє. Розізлився ведмідь й думає: «Побачу того чоловіка, заб’ю його, щоб більше не дурив мене».

Вийшов чоловік на поле, його зустрів ведмідь:

– Двічі дурив ти мене, а тепер я тебе вб’ю. Бо залишишся живим, знову мене обдуриш.

– Добре, – каже чоловік. – Хочеш мене вбити, вбивай. Тільки дай мені можливість вклонитися жінці й дітям.

– Гаразд! Іди! Прощайся з сім’єю й повертайся сюди. Тут я тебе і з’їм!

Іде чоловік засмучений. Зустрічає його лисиця. Питає його:

– Чого ти, чоловіче, такий зажурений?

– Що тобі розповідати? Хіба чимось допоможеш?

– А коли допоможу? Тільки кажи, яка біда? Я пораджу.

Розповів чоловік історію з ведмедем, розповів, як землю обробляли, як сіяли, як врожаєм ділилися. Розповів і те, як ведмідь залишився незадоволений, як хоче його вбити, як він відпустив попрощатися з жінкою, дітьми.

– Коли ти мені даси мішок курей, я тебе обороню.

– Дам, тільки оборони мене.

– Іди додому, візьми сокиру і сани, з якими ходив зимою по дрова. Стань на місце, де чекав тебе ведмідь. Я вийду на високу гору і буду кликати:

– Чоловіче, го-го-гов!

А ти до мене озвися: «Го-го-гов!». Я тобі буду казати:

– Чи бачив ти вовка і ведмедя?

Ведмідь спитає:

– Для чого тобі вовк і ведмідь?

А я йому:

– Треба їх до війська!

Як почує ведмідь, буде просити, щоб ти сказав, що не бачив його. Я буду далі гукати:

– Хто коло тебе?

Ведмідь буде казати:

– Кажи – колода.

– Коло мене колода. А я знову покличу:

– Чоловіче, го-го-гов!

– Го-го-гов!

– Люди колоду на сани кладуть! Ведмідь буде просити:

– Клади і мене.

Ти почнеш ведмедя класти на сани, а він буде звідти котитися. А я знову тобі гукну:

– Чоловіче, го-го-гов!

– Го-го-гов!

– Люди колоду до саней прив’язують. А ведмідь скаже:

– В’яжи і мене!

Ти ведмедя прив’яжеш. Тоді я знову:

– Чоловіче, го-го-гов!

— Го-го-гов!

– Люди колоду з гіллям не везуть, гілля обрубують.

Ведмідь буде казати:

– Бери сокиру, махай, ніби рубаєш. А ти рубай ведмедя.

Послухав чоловік ту пораду, вернувся додому, розповів жінці про свою біду.

Розповів він, як лисиця взялася йому допомогти.

Узяв чоловік сокиру, кинув сани на плече, подався до лісу. Вибігла лисиця на гору й чекає. Побачила вона ведмедя. А тільки чоловік прийшов на поле, де його ведмідь чекав, як лисиця гукнула:

– Чоловіче, го-го-гов!

– Го-го-гов!

– Чи ти бачив вовка і ведмедя?

Ведмідь злякався і каже:

– Питай, для чого вони?

– Треба їх до війська!

Просить ведмідь:

– Кажи, що ти нас не бачив.

– Я їх не бачив.

Лисиця знову кличе.

– Чоловіче, го-го-гов!

– Го-го-гов!

– А що коло тебе?

Ведмідь просить:

– Кажи, що колода!

– Коло мене колода.

– Люди колоду на сани кладуть!

Ведмідь шепче:

– Кажи, що й ти кладеш.

– І я кладу.

Ведмідь котиться з саней.

Лисиця знову:

– Чоловіче, го-го-гов!

– Го-го-гов!

– Люди колоду до саней прив’язують!

Ведмідь тихо:

– Кажи, що ти прив’язуєш.

– І я прив’язую.

Взяв чоловік ланцюга, прив’язав ведмедя до саней.

А лисиця знову:

– Чоловіче, го-го-гов!

– Го-го-гов!

– Люди колоду з гіллям не везуть! Люди гілля обрубують!

Ведмідь тихо:

– Махай сокирою, ніби й ти обрубуєш гілля.

Вхопив чоловік сокиру і почав рубати ведмедеві ноги. Ведмідь реве, ліс дрижить. Зарубав чоловік ведмедя, ще й шкуру здер.

Прискакала лисиця до чоловіка й каже йому:

– Давай мішок курей!

– Іди до села! Дам тобі в селі. Як не дати, коли ти мене врятувала від смерті.

Зібралися і йдуть. Коли були недалеко, лисиця стала біля куща й каже:

– Іди, чоловіче, додому, принеси курей сюди!

Прийшов чоловік додому, говорить жінці радісно:

– Ну, жінко, я, хвалити милостивого, здоровий. Налови курей, неси їх лисиці, бо вона мене оборонила від смерті.

Жінка пошкодувала курей:

– Щоб я курей дала лисиці?

– Не кажи дурниць, клади курей у мішок. Вони знову у нас розведуться.

Наловила жінка курей, зав’язала в мішок. Кинув на плечі чоловік мішок й несе.

Прийшов до лісу й зустрів лисицю. Розв’язав мішок, випускає курей. Ловить лисиця їх, а вони кудкудакають.

Прибіг пес. Кинувся на лисицю. А та давай тікати.

Ось-ось пес піймає її. Нелегко лисиці втекти. Тільки шмигнула до нори, як пес за задню ногу її вхопив.

Лисиця каже:

– Хвалити милостивого, гаразд, що ти вхопив за корінь, а не за ногу.

Почув такі слова пес, подумав, що лисиця правду каже. Випустив ногу з зубів і вхопив за корінь. Заховалася лисиця в норі й сидить.

Та пес був хитрий. Побачив, що обдурений. Сів коло нори й чекає. «Мусить вийти!» – думає він.

Лисиця довго не виходила. Та нарешті вийшла, бо голодна була.

Оглядається, перед норою нікого. Пішла вона до села. А пес приготувався, вхопив лисицю і розірвав її.

Так бідний чоловік збувся і ведмедя, і лисиці. А на полі вже не тільки садив картоплю, сіяв кукурудзу, але й сад заклав. Виросли яблуні, сливи, груші. Збудував чоловік в саду хату, перебрався до неї, бо землі довкола вже було більше.

Виросли діти. Хлопці поженилися. Кожен син збудував собі нову хату. Прийшли до чоловіка свати, повіддавалися за парубків дочки. Зяті побудували собі хати. Так довкола однієї хати виросло багато нових, і виникло село. А пан, що йому колись належав ліс, не мав сили прогнати людей.

І на цім слові казка закінчилася.

{{Шаблон:Казки з книги Українські казки частина 2 (Septima,2005)}}

Як чоловік та ведмідь хазяйнували - Історія редагувань

Bogdan в 23:48, 9 травня 2013