Відмінності між версіями «Цорка (дочка) і пасербиця (українська народна казка)»
Snak (обговорення | внесок) м (1 версія) |
|||
Рядок 1: | Рядок 1: | ||
+ | [[Категорія:українська народна казка]] | ||
+ | |||
+ | [[Категорія:Казки про панів]] | ||
+ | |||
+ | [[Категорія:Казки про діда і бабу]] | ||
+ | |||
Цорка (дочка) і пасербиця | Цорка (дочка) і пасербиця | ||
Рядок 201: | Рядок 207: | ||
А [[дід]] пішов до хатки, та лиш кістки з бабиної дівки застав, та й бабі приніс. | А [[дід]] пішов до хатки, та лиш кістки з бабиної дівки застав, та й бабі приніс. | ||
− | Отак-то буває за лінивство, за ледарство. | + | Отак-то буває за лінивство, за ледарство. |
− | |||
− |
Поточна версія на 10:36, 28 вересня 2009
Цорка (дочка) і пасербиця Був собі дід, він мав одну дівку (дочку). І була баба, що мала також одну дівку. Вони одружилися, той дід з тою бабою. Але ті дівки не були однакові; дідова дівка була огідна (порядна, пильна), а бабина дівка — дуже пуста. Бувало ідуть на вечорниці прясти, то дідова пряде, а бабина ні, лиш з парубками обнімається. А як ідуть додому, то бабина схопить у дідової веретено та й біжить додому наперед, та й каже:
— А дивіть, скілько я напряла, ну уздріте (побачите), кілько дідова напряла; вона нічого не робила цілий вечір, лиці з парубками обіймалася, а відтак хотіла в мене повне веретено відібрати, що я мусила від неї тікати, а вона ще десь і тепер з парубками перевертається (бавиться).
Дідова дівка знає, що вона нічого не винна, та й собі байдуже — іде поволі додому. Але як прийде додому, а баба та й дід візьмуть її ганьбити: «А ти сяка та он така, ти лиш хліб їси запусто, дурно!»
Дідова дівка розказує правду; але бабина дівка каже, що вона бреше, та й ніхто їй не вірить, а навіть слухати не хоче. Так було з кілька разів.
А баба кляла, кляла, а далі каже дідові:
— Як ти свою дівку не проженеш від хати або де не наймеш, то я з своєю дівкою тебе покину та й піду собі світ за очі.
Дід злякався та й хотів свою дівку десь найняти, але ніхто її не схотів, бо баба всім розказувала, що вона дуже пуста, а жаль йому було нагнати так, аби не знав, де поділася.
Та й одного разу каже їй:
— Ходи, поведу тебе в третє або четверте село, може, там хто найме, коли тебе в твоїм селі ніхто не хоче.
Дівка послухала, заплакала, зібралася та й пішла. Ідуть вони дорогою, ідуть, аж приходять до криниці, а криниця каже:
—Ї й, дівонько! Вичисти мене, а як будеш вертати, то файної водиці з мене нап'єшся.
Дівка вичистила криницю та й пішла дальше. Ідуть вони, ідуть, аж дивляться, а то стоїть стара облупана піч та й каже:
— Ї й, дівонько, вимасти в мені, а як будеш назад вертатися, то теплими книшами почастую.
Дівка пустилася, замісила швидко глину, вимастила в печі, та й пішли в дальшу дорогу.
Ідуть вони, ідуть, аж при дорозі стоїть лісниця (лісна яблунька), така колюча, напівусохла, та й каже дівці:
— Ї й, дівонько, підчисть мене, небого, а як будеш вертатися, то тебе файними яблучками почастую.
Дівка взяла та підчистила її як має бути, та й пішла в дальшу дорогу. Ідуть вони дорогою, але та дорога зайшла в ліс, а той ліс був такий великий та густий, що аж темно в нім було. Ідуть вони лісом, ідуть, вже увійшли, може, з милю; аж дивляться, а то стоїть на боці хатчина. А дід каже:
— Не знати, кілько ще цього лісу буде, чи його перейдемо до вечора, ліпше, аби в цій хатчині упросилися на ніч.
Прийшли вони до хатчини, а то двері поотворювані. Вони входять, але не застали нікого, та й нема сліду, аби в ній хто сидів, бо в ній великий нелад. Піч, припічок, стіни бблупані. На постелі нема нічого, лиш тріски соломи, а на землі сміття по коліна. Дівка як це уздріла, та й пустилася робити лад, а дід каже:
— Роби ж ти лад, а я піду втяти дров до печі.
Вийшов надвір та й гадає собі: «Лишу я її тут, хатчина є, то буде мати в чім сидіти, дрова близько, є чим топити, а їсти буде, що заробить, то й за лінивство забуде, як буде сама на себе робити».
Пішов та найшов довбеньку, та й пришилив до бука, а сам у ноги, ще на ніч зайшов додому та й каже своїй бабі, що її наймив так, що вже, може, не прийде.
Вітер віє та й довбеньку хитає, а вона все до бука: ковть! ковть! А дівка в хаті чує та гадає, що то дід дрова рубає, та й ні гадки собі. Але за якийсь час вже й роботи немає, а діда як нема, так нема, не входить із двору...
Дівка гадає собі: «Біжу я внести дров та затоплю та зготовлю щось їсти, аби дід не ждав довго, як увійде». Вийшла надвір, дивиться, а то не видко ні дров, ані діда, лиш довбенька ковтає до бука... Здивувалася, кличе діда, а він не обзивається, пішла дальше від хатчини, кличе діда голосніше, але діда не чути, а то вже і темно зробилося. Злякалася та й не знає, що робити. Шукала би діда, та не знає де, верталася б додому, та не знає куди, бо темно, та й не знати, чи дід ще не прийде.
Вернулася з того всього до хати, засвітила огарочок, світить та плаче, бо боїться сама в лісі, в чужій хаті.
Як вона так сидить, а то щось задудніло в сінях, та й до дверей, але Їх не може створити. Вона Гадає, що то дід, та й пустилася, створила, а то не дід, але щось таке, як кобиляча голова. Та подивилася та й каже:
— Пересади-но мене через поріг. Вона пересадила, а голова каже:
— Перестели-но постіль.
Вона пустилася та зрушила солому, згорнула ЇЇ докупи, застелила своєю хусткою. А голова каже: — Висадь-но мене на постіль. Вона пустилася та й висадила голову на постіль. А голова каже;
— Дай-но мені що їсти.
Вона дала, що зготовила.
А голова попоїла та й лягла, а вона прийшла та й помаленьку вкрила її кожушиною, а сама сіла коло печі та й не спить, світить огарочками та й говорить отченаш, бо боїться.
Як уже мали кури піяти, то голова зачала рухатися, вона пішла уа й розкрила кожушину, А голова подивилася на неї та й каже.
— Зсади-но мене на землю.
Вона взяла поволеньки зсадила. А голова зачала котитися надвір, а вона створила двері та й пересадила через один доріг, а відтак через другий та й поклала перед хатою. А голова каже:
— Ану подивися мені в праве вухо, що там видко? А вона подивилася та й уздрілії кінець шовкової хустки, та й каже;
— Видко кінець хустки. А голова каже:
— Ану дотягни за той кінець. Дівка дослухала та й потягнула, а то як посипляться дукати та таляри; така купа насипалася, що півкорця з неї було. А голова каже;
— Візьми собі це все та й іди, відки прийшла. А дівка каже:
- Я не заслужила таку суму та й занести стільки багате не годна. А голова каже:
— Потягни ще з лівого вуха!
Дівка потягла, а то як посиплеться всіляка крамчина: одіж, чоботи та інші дорогі речі, а на кінець вискочив поїзд з кіньми і з фурманом. Дівка аж злякалася. А голова каже:
— Ну, бери це все собі на фіру (віз) та й їдь, звідки прийняла, я це тобі даю за те, що мені вірно служила.
То сказала, та й десь так швидко поділася, що дівка лиш глянула, а то вже її нема.
Рада не рада, зібрала все те, що з вух насипало, та й поїхала, відки прийшла. Але вона не знала добре, чи туди Їде, куди має бути, аби додому приїхала.
Але гадає собі: «Буду їхати аж до тої ліснички, що її підчистила. Як її побачу, то поїду просто додому, а як її за півмилі від кінця лісу не побачу, то лише вернуся назад, то дорога буде просто додому».
Ї де вона, їде, вже виїхала з лісу, вже уїхала полем з півмилі, аж бачить стоїть коло дороги яблунька, а на ній такі великі та червоні яблука, що дівці аж слина пустилася. Здивувалася дівка, бо вона цієї яблуньки не бачила, як туди ішла; отже, знак, що вона не додому їде, та й каже:
— Гов! Стій! - Поїзд став, а вона каже:
— Повертай!
А яблунька тоді дівку пізнала та й каже:
— Ану, встань, дівонько, та візьми собі з мене яблук за те, що мене, туди ідучи, підчистила.
Дівка встала, взяла собі трохи яблук, подякувала файно яблуньці та й поїхала просто, вже не повертала.
Ї де вона, їде, аж приїхала і до тієї печі. Вона вже була добре зголодніла. А піч повна горішків, книшів, та й каже:
— Ану, встань, дівонько, та набери собі з мене книшів за те, що мене, туди ідучи, вимастила була.
Дівка встала, взяла пару книшів, подякувала печі та й поїхала.
Поїзд їде, а вона сидить у повозці та й їсть книші, але їй дуже води пити схотілося. Вона глядь, а то стоїть коло дороги тота криничка, що вона її, туди ідучи, вичистила, та й каже:
— Дівонько, встань та напийся з мене доброї водиці за те, що мене, туди ідучи, вичистила.
Дівка утішилася, що є вода, та й встала, та й побігла, та напилася води. Але то така вода студена та ладна, що вона ще зроду такої не пила, так що їй жаль аж було лишати криничку. Вона посиділа ще трошки коло кринички та напилася ще води, та й сіла відтак на віз, та й поїхала додому.
Приїхала вона перед хати та й стала, а баба глянула у вікно та й скричала:
— Біжи, діду, якісь пани приїхали!
Дід вибіг, дивиться, а то його дівка, а він аж очам своїм вірити не хоче. Але вона зачала до нього говорити та казати: що то вона його донька, аби брав та помагав їй заносити до хати з воза.
Ну, вже вони все позаносили, а бабі все здається, що це їй сниться. Але як уже прийшла до себе та як переконалася, що вона не спить, гайда, гайда випитуватися у дівки, відки вона то все взяла, чи вона це не вкрала. Але дівка каже, що вона собі заслужила. А баба тоді до діда:
— Веди, старий, зараз мою дівку на службу туди, куди свою водив, коли твоя — пуста — кілько заслужила, то моя — огідна — ще більше заслужить, веди, веди, старий пес, швидко, таки зараз!
Дід рад не рад, бере та й веде бабину дівку в той ліс, що свою був відвів. Але баба вперед намовила дівку, як вона має годитися за службу, аби хотіла всього утроє більше, та все краще, та аби ще хотіла і такого, що дідова не привезла... все їй розказала, як і що має говорити і робити.
Ну, пішли вони тією самою дорогою, попри ту саму криничку, а криничка каже:
— їй, дівонько, вичисть мене, а як будеш відти вертатися, то доброї з мене за то нап'єшся водиці. А дівка каже:
— Говори, дурна, своє, ти хіба не знаєш, хто я є, коли забагла (захотіла), аби я собі коло тебе руки мастила; я є панського роду, будеш бачити, що я буду їхати відти цілим двором, на чотирьох возах, шістьма сивими кіньми запряжених, а якого добра буду везти! А на твою воду ані подивлюся, нап'юся зелененького винця, як мені схочеться пити; видиш, дурна,а ти забагла, аби я собі коло тебе руки покаляла.
Ідуть вони попри ту піч, а вона знов вилупана та й каже:
— Ї й, дівонько, вимасти мене, небого, а я тебе за то гарячими книшами почастую, як будеш вертатися.
А дівка сказала так само, як казала криничці, що вона буде відти вертати з цілим двором, на чотирьох поїздах, а кожен поїзд буде запряжений шістьма сивими кіньми, а в кожнім поїзді буде срібло та злото, та всяка всячина дорога, а вона буде їсти булки та калачі, та марципани, а не позагнічений хліб з вилупаної печі, та що вона не буде собі коло неї руки каляти.
Та й пішла дальше собі. Ідуть вони, йдуть, аж приходять до тієї ліснички. А та лісничка каже:
— Їй, дівонько, підчисть мене, небого, а як будеш відти вертатися, то тебе файними яблуками почастую.
Але дівка сказала лісниці так, як печі, та й пішла в дальшу дорогу.
А то така була лісничка, що як хто підчистить, то вона зразу зродить великі, та червоні, та солодкі яблука, й як хто тих яблук покуштує, то вона знов перекидається в лісницю. Та й піч та була така, що як 'її хто вимастить, то вона спече зараз дуже красний та смачний хліб, а як хто хліба покуштує, то вона знов перекидається в таку саму вилупану піч. Та й криничка така була, що як її хто вичистить, то в ній робиться така чиста вода, що її такої ніде в цілім світі нема, але тота вода є чиста лиш доти, поки п'є той, що її вичистив, а відтак знов перекидається в нечисту.
Ідуть вони, ідуть, вже зайшли в ліс та й прийшли до тієї хатки. А дід каже:
— От тут я наймив був свою дівку. Жди ж ти тут, а я піду шукати в ліс того пана.
Дівка сіла на лавиці та й сидить, а в хаті знов такий нелад. Дід вийшов ніби шукати пана та й пішов додому.
Дівка сидить, не робить нічого, жде на пана, а пана нема та й нема. Уже звечоріло, а діда, ані пана як нема, так нема. Вона вже зачала сердитися та лихословити, аж то щось загримотіло в сінях та й зачало до дверей добиватися. А дівка ані рушається з місця, а той кричить з сіней:
— А хто там є? Най створить! А дівка каже:
— А хто там? А той каже:
— Отвори, то будеш бачити.
Дівка розсердилася ще дужче. Як не піде, та як не вдарить ногою у двері, аж трохи з завісів не вискочили та до стіни трохи не розбилися. Якби були досягли кобилячу голову, то були б її вбили. А голова каже:
— Пересади-но мене через поріг. А вона каже:
— Дай мені вперед чотири поїзди, запряжені шістьма сивими кіньми; один повний золота, другий срібла, третій інших дорогих речей (та й сказала яких), а четвертий порожній для мене, але аби був весь золотий, а на конях аби були золоті шлеї та й срібні підкови, та я тебе пересаджу.
А голова каже:
— Добре, ходи подивись мені у вухо, що там видко? Дівка пішла, подивилася та й каже:
— Видко доводи (мотузки) від торебки (торбинки). А голова каже:
— Потягни за ті поводи, то зараз будеш мати все, що схочеш.
Дівка сіпнула за доводи так дуже, що голова аж йойкнула, а то як не зачнуть вискакувати з вуха шайтани, та як не зачнуть танцювати, ганятися за дівкою — за одну мить лиш кістки з неї досипалися по хаті. Дома жде баба дівку один день, жде другий, жде тиждень, а дівки як нема, так нема. А далі каже баба дідові:
— Ану зберися, старий пес, та піди по ню, вона десь, певно, стільки заслужила, що не може забрати сама, то тому так і бариться, іди та їй поможеш.
Дід зібрався та й пошкандибав...
Але в діда була Жучка, вона сидить під вікнами на призьбі та й каже:
— Дзяв, дзяв, дідова дочка — як панночка, а бабину вже чорт узяв.
А баба така недобра на ню, бере та б'є сучку, аби так не казала, але то нічого не помагає, сучка все своєї. А баба ще лютішає, возьме, уломить скоринку хліба та кине Жучці у вікно, та й каже:
— На, жери! Та не кажи «дзяв, дзяв, дідова дочка, як панночка, а бабину вже чорт узяв»,— але кажи, що бабина дочка приїде, як панночка, а дідову аби чорт узяв.
Але Жучка з'їсть хліб та й вже своєї:
— Дзяв, дзяв, дідова дочка, як панночка, а бабину вже чорт узяв.
А баба трохи не лопне — така люта стає, та й каже:
— Зажди, зажди, приїде вона ще нині, дасть вона тобі за то, що ти так на ню брешеш, та вона тебе уб'є на смерть.
А дід пішов до хатки, та лиш кістки з бабиної дівки застав, та й бабі приніс.
Отак-то буває за лінивство, за ледарство.