Користувач:Сонце

Автор: Валентина Яцкул-Пантазьєва.

Автор казок, поет.

Працюю сурдопедагогом у школі для дітей з вадами слуху.

Живу в м.Новомиргороді Кіровоградської обл.

Одержую казки від поля, лісу, річки та озер, які є тут.

Казки розміщені в окремій течці авторські казки (В.Яцкул-Пантазьєва)

СКАЗКА  О  ЗВЕЗДЕ

Присядь, малыш, послушай сказку, Как некогда, в одной стране, За синем морем В три девятом царстве Жил мальчик в сказочном дворце.

Его отец был воин смелый, Мечтавший в сыне воспитать - Любовь к походам,к битвам славным, С щитом победы на руках.

Но мальчик был мечтатель юный И к небу взор свой подымал. Летел стрелой к небесной выси, А ночью в звездах обитал.

И вот однажды странник старый Поведал тайну небес. И в юном сердце жажда знаний Поклала праздности конец.

Он шел за странником дорогой, Что привела в пустынный град...

Пустынный город, ветер воет И плачет тучами гремя О том, что здесь сады вставали И пели трелью соловьи, И солнце с радостью встречали С поклоном матушке-земле.

Желание познать тайну И возвратить людей в сей град Дорогой странника пустыни Пришел звезду свою сыскать.

Так вот... В тиши ночной и мертвой Он звуки Лиры услыхал. И луч сияньем семизвучий На землю Звездочку спускал Звезда летела и сверкала, Звенела музыкой любви И все в природе трепыхало От счастья, нежности, любви. И город стал обжитым, милым. Смеялись люди от души И соловьи в вечернем всплеске Слагали музыку любви.

И так прошло четыре ночи... Днем город пуст, а ночью жил. На пятый день посланник юный К Звезде вечерней поспешил. - Посланница небес прекрасных, В твоем созвучьи нет струны, Когда сиянием прекрасным Встречает день страна любви; Когда под солнечным потоком Звучат органы всей земли, И оживает все живое В едином окрике: "Живи!" Прости ты граду их ошибку, Что поклонялись не тебе, И жезл посланницы прекрасной Ты передай родной земле. -Твой слог прекрасен и созвучен. В нем есть гармония души. Тебе вручаю жезл союза - Пускай живет город любви.

Ударил гром... И тишина Накрыла город молчаливый. Звуки органа понеслись И пробудили Солнца силы.

Звезда ушла, оставив жезл... Город шумел и жил, как прежде. А юноша слагал стихи О той Звезде, что в бесконечье: - Хрустальный мир звенит во мне И колокольчиком в тебе. И этот звон, как песнь души, Как яркий свет твоей звезды. - Зачем тебе звезда небес?- тихо промолвил старый странник.- Ты оглянись и посмотри, Сколько красавиц на пути... Их лик сродни твоей Звезде, И яркий свет горит в душе. Он согревает, наполняет, Любовью жизни зажигает, И дарит миру вновь и вновь Таинственной искры огонь. - Ты, странник, прав... Пришельцы милы... Завесу тайны мы открыли И нет прекрасней красоты, Чем наших девушек-любви. Они прекрасны, словно розы, Что просыпаются с зарей И дарят миру ароматы, Что есть у каждой, только свой.

С тех пор влюбленные взирают На небо в звездах, что блестят. И тайны жизни открывают, Чтобы потомкам передать.

СКАЗКА О КОСМОСЕ

- Поведай таину небес, Мой старый дед. Что было в жизни? Расскажи, открой секрет! С восходом Солнца над Землей Ты к лилии спешишь большой. Садишься и молчишь в тиши И здесь поют лишь соловьи. - Садись, малыш, и слушай сказку, Что есть преданием в семье. Быть может, ты найдешь разгадку И будешь счастлив на земле.

Давным давно все это было... Ее рассказывал мой дед, а деду дед... У берегов Большой реки Остановились моряки, А на руках у них малютка И мальчик лет 6-7. Они шагали по причалу И углублялись в лес густой. А через год,в дубраве малой, Был возведен дворец златой. В нем веселились и играли Малютка с братиком своим. Там розы нежные взростали И пели песни соловьи. И так прошло 15 лет, В дубраве юности златой. Для всех людей остались тайной Пришельцы из реки Большой. В саду гулял уже не мальчик, А юноша и капитан. Он с нежным взглядом и с любовью Сестру свою сопровождал. Она, как первый цвет весны, Что к солнцу тянется с рассветом И распускает лепестки, Даря красу сияньем света. -Скажи, мой милый брат Рональдо, Что пишет наш седой моря? И почему люди с округи При встрече замолкают враз? - Ли-Ли, любимая моя! Ты озадачила меня. Пойдем к седому капитану, Он тайну вскроет для тебя.

Седой моряк сидел у грота, Казалось, слушал песнь ручья И был он старым, одиноким, Усталым на земле Творца.

- Мой добрый, нежный капитан, Не захворал ли ты случайно? И почему в тиши ночной Сидишь у грота ты печальный? - Ли-Ли, мой маленький цветок, Ты как всегда бальзамом лечишь. Но видно вышел мне уж срок, Чтобы раскрыть вам тайну эту. Вы дети солнечных планет, Но не Земли. Твои родители, Рональдо,с Визави. Твои - Ли-Ли, с планеты Роз, Где все в гармонии живет. За межпланетным соглашением Летели мы к Земле святой, Чтобы спасти от разрушения, Красивый мир Земли Большой. Вы родились на корабле, Который нес любовь в себе. Твоим отцом был капитан, Влюбленный в звездный океан. А мать - красавица-душа Была пилотом корабля. Твои родители,Ли-Ли, Несли с собой свой мир земли. И этот мир мы садом звали, Там мы душою отдыхали И вспоминали дом родной, Любуясь садом и тобой. И вот однажды на рассвете, Когда близка была Земля, Приборы наши заплясали, Все автоматы закричали: "Горит Земля! Горит ЧАЕС!" Горел и бункер корабля, Взрывной волной его пробило... Но мы не думали о том, Мы воевали с мертвецом, Что плыл над миром бестелесный, Никем невидимый, безвестный. Когда понятен стал исход, Решили сделать мы виток, Чтобы найти ту часть земли, Где можно делать корабли. Летя над голубой Землей, Мы любовались красотой. И капитан решил тогда - Научную часть корабля И вас, детей любви большой, Послать на Землю запасной. Мы стартовали с корабля В пучину волн морской стихии. И связь держали с Визави, Пока сигналы шли живые.- Он замолчал. В тиши ночной Пел песню лишь ручей земной Да лунный свет на нем играл. - Программу "Визави-Земля" Мы выполнили всю сполна. И ты, Рональдо, в нем участник, И ты, Ли-Ли, нам помогла. Я отдаю вам сей журнал, В котором много лет писал О нашей жизни, изысканьях, Открытиях и о страданьях... Еще, Рональдо, Ты влюблен в Ли-Ли - Бери ее и береги. Она как роза на заре, Что просыпается в росе И дарит миру нежный звон - В любви и радости рожден. Она тебе уж не сестра, Она теперь любовь твоя. Ли-Ли, мой маленький цветок! Ты скоро розой расцветешь. Люби Рональдо и дари, Как матери твоей земли. Теперь о главном, мальчик мой. Ты должен в замке,здесь,построить Прибор сигналов Визави, Чтобы на встречном вас пути Забрали наши корабли. Корабль нами возведенный Может пройти лишь полпути. Сегодня покидаю Вас... И он в ночной тиши растаял, Словно туман с рассветом дня. Влюбленные в оцепенении Стояли молча у ручья.

Немало времени прошло... Они нашли себе прислугу. Зажили дружно и тепло Их уважала вся округа. Однажды звездной лунной ночью Ли-Ли проснулася в слезах, Она была уж на сносях. В тревоге обняла Рональдо И рассказала второпях. - Я видела корабль наш. И гидросад, где мы играли И чудной красоты цветок, В нем был заложен жизни код. Ты поспеши ведь это - знак. И это - знал седой моряк. - Любимая, ты не спеши! И все спокойно расскажи, Каким ты видела цветок? - Он был на лилию похож, Когда с рассветом лепестки Встречают Солнце, день Земли. Но, что-то в нем было не так... И это знал седой моряк. Рональдо, милый, помоги! Ты дай мне силы от земли И мы пойдем искать то место, Где лилия должна взойти.

С рассветом утренней зари, Когда встают лишь пастухи И слышен звук свирели дивной Они стояли у ручья... И ждали... Фанфары неба заиграли, Солнца лучи на землю пали И просыпалось все вокруг... Вдруг прозвучал волшебный звук. Ли-Ли нагнулася к ручью Взяла бутон и рассмеялась... Вокруг все радугою стало Бутон расцвел в ее руках И словно в сказке, в дивном сне, Все закружило , заиграло В сиянии бело-голубом. Вдруг лилия большою стала И все вокруг затрепетало, Запели трелью соловьи - Гармония любви звучала. Земля и небо связь держали И к новой жизни возвращали Давно забытые места, Что в диком ужасе бросали И убегали кто? куда? Здесь оставалась лишь природа Да скрытый мир,что жил внутри... Земля и Небо всем прощали И снова людям даровали Красивый мир большой любви. Ну вот и все... - Так мы потомки с Визави? - О, нет! Вскоре ракетой с Визави Рональдо стартовал с Ли-Ли. А твоим предкам был оставлен Вот этот сад с цветком любви. И много лет здесь отшумело Теперь тебе оставлю смело Все то, чем жил когда-то я... Быть может молодость твоя И пылкий ум найдут решение, Как сделать радость на Земле. Взрывы войны предать забвенью, Вернуть богатый мир души, Чтобы в пустынях бездыханных Росли прекрасные цветы.

И дед ушел меня оставив С красивой лилией Ли-Ли. Я ощутил ее дыханье И нежный аромат любви.

КАЗКА ПРО ВЕРТУНЦІВ І БАБУ ЯГУ

Ранок сонце зустрічає І красу у тім вінчає. Річка спить, та в ній життя Пробудилось вже від сна. Заспівали солов’ї І зозуля на вербі. В небі синім журавлі, Мов віночок, закружляли І на промисли подались.

Хочеш, казку розкажу? Ну, звичайно, не просту, Казку диво-чарівну…

Не за синіми морями, Не за чорними лісами, А у Всесвіті великім, Де життя своє іде І закони береже - Є планета, як твоя, Може більша, може менша, Достеменно я не знаю, Бо туди ж я не літала, Від людей я це чувала. Вертунець вона зоветься І звичайно, як ведеться - Там народ живе сміливий, Турботливий і красивий. Все із чим вони стикались Роздивлялись, виявляли, Що і як воно жиє? Яку користь то дає? В чому радість і краса, І гармонія буття?

Вони тіло тренували, Інтелект свій розвивали. Будували кораблі: І космічні, і морські. Та найбільше полюбляли Мандрувати у світах. Їм хотілось все пізнати І до істини дістатись, Козаки вони сміливі - Браві хлопці чорнобриві.

Так мандруючи світами, Поверталися додому… Але щось пішло не так, І ніхто не знає як.

Крізь туман ледве пробились… На планету опустились, Що була на їх шляху. Не планета, просто рай. Голубі моря й озера, Ріки повнії життя І рослинність, мов жива . На очах то виростала, А то раптом десь зникала.

Дивно вів себе і ліс… Ніби був, та раптом зник. Білі лебеді літали - Хто зна звідки виринали. А земля? Немов, жива - То співала, то бурчала,

А  то  полум’ям  кидалась.

Їх це дуже здивувало: - Флора й фауна тут є. А який народ живе? Де й чому всі поховались? - призадумались вони. І до вченого подались, Щоб загадку розгадав І якусь підказку дав.

Всі його Наумом звали, Бо прожив він більше всіх І побачив вже чимало, І сказати щось то міг.

Той сидів біля озерця Весь у квітах, ніби спав, Тільки руки час від часу Все у воду опускав І щось тихо промовляв. Вертунці тут зупинились І уважно так дивились: «Що то робить їх Наум?»

Раптом всі відчули враз Дивний запах ароматів. Піднімався він з землі І торкався струн душі.

Грав оркестр, а потім скрипка - Ніжна, чуйна, чарівна. Грала скрипка Страдіварі… Всі відчули це сповна .

А затим затихло все - Й пелена з очей упала. Перед ними у поклоні Шанобливо вряд стояли Посланці планети-диво.

- Ми вітаєм вас, прибульці, Із планети Вертунці І запрошуємо в гості До принцеси Роз-Марі. Але спершу ви приймете Водні ванни у Лі-Лі, Щоби тіло відпочило І відчули аромат, Що дарує ця планета І вітає усіх вас.

І не встигли вертунці Хоч би щось на те промовить, Як уже приймали ванни, Що несли в собі життя. І космічний пил змивали, Струни дум перебирали Й придивлялись до життя.

Тут все гарне і чудове - Все таке як має буть. Але щось їх все ж тривожить… Ну, а що? У чому суть?

Подивились на Наума Й заніміли від тих змін. Перед ними їх ровесник… - А куди ж то дідо дівсь? Глянули вони на себе Й похололо все в душі, Вони стали хлопчаками, А не мудрії мужі.

Призадумалися крепко Над проблемою буття. - Отже, всі оці «земляни» Мають вічнеє життя... І ніколи не старіють, І не йдуть у забуття… Диво дивнеє твориться - Не планета, просто рай! Враз Наум прийшов до тями Й нумо хлопців всіх будить: - Гей-но, хлопці, хвате спати, Просипатися пора! А то зараз нас проглотить Ця прекрасная земля…

Вертунці щось там бурчали І крізь сон все опирались. Та Наум той був настирний - Ляпас гарний всім їм дав І понюхать нашатиру, Що є гарним бомбардиром На всі випадки життя.

Вони всі прийшли до тями Й розглядались навкруги. - А куди поділись пані? - Де чарівнії їх ванни? - Пелюстки троянд кохання, Що так ніжно нам співали Тіло й душу огортали?

Та Наум був безупинним… Тормошив і тормошив, А затим корінням хрону Й часником натер їм скроні, Полину всім в руки дав Й про домівку нагадав.

Хлопці враз зашевелились… Обтрусились, прибодрились Й тільки рушили вже йти Як почули ніжний голос: - Вертунці, а ви куди? – Вони чинно зупинились, На Наума подивились, А Наум вус підкрутив Й згорда так заговорив:

- За прийом вам дуже вдячні, Але й честь пора вже знать. Та мені чомусь здається, Що я знаю звідкись вас. Голосок хоч і тоненький, Та мій слух ще ого-го. Нотки пам’яті тривожать І на згадку щось приходить…

- Так, Наумчику, це я, Баба Ага, що на Висі У старій вербі жила. А от зараз в очереті… Ось така моя біда.

- На болотах в сухостоях Ти, Ягусенько, жила. До людей все добиралась І добренькой прикидалась, Щоб украсти в нас ракету І до ступи прикріпить.

- Так, Наумчику, то правда… І ракету я взяла, Та вона за стільки років І сама вже віджила. А моя бідненька ступа, В лісі в ступорі стоїть. Ох, а як же я літала!.. Та й літала так далеко… Побувала на планетах, Зустрічалася з ріднею, Брала різні чудеса…

- Ти, Ягусенько, їх крала!

- Ну, а як прожити в світі? Чудеса є чудеса…

- Ну, а ми тобі навіщо? В нас же техніка новійша… І для чого ця туманність, Що ось тут ти розвела? Та ще й в жаб’яче болото Царські бані приплела.

- Ти хоч звешся і Наумом, А втямки не добереш, Що літати моя слабість. Та ще й техніка така… Ось послухай як зоветься : «На-ана, Нана чудеса». А я бачиш тут застряла Стільки чар вже перебрала, Щоб когось та заманить. І насилу спрацювало…

Я гостила в Андромеди, Гостювала років сто, І такого там набрала…

- Кра-а-ла! Ти б рідню і попросила Щоб тебе чогось навчили.

- Ну, та вже вони і вчили. Чудеса із всіх чудес! От хоча б ось пил звичайний - Тільки пустиш ти його, Як з’являється туманність, А за нею міражі…

- Годі, годі вже стара! А то знов почнеш кидатисЬ... Що ти хочеш, вже кажи?

- Ой, Наумчику, прости! Я сиділа тут в калюжі, Що недавно й ти сидів. Кісточки так розімліли І все тіло молоділо… Ну ти знаєш, сам відчув. Пригадала свою силу, Що колись в мені жила. І так, знаєш, закортіло Знову Всесвітом літати, З Невмирущим позмагатись, Із тим Чахликом кістлявим. А то він вже стільки літ, Ніби той колонізатор, Держить правнучок моїх. Та ще й де? У підземеллі…

- Ой, Ягуся, уморила! Сміх та й годі! Ох, держіть? З Невмирущим? Воювати? Ох, Ягуся! Ох, держіть!

- Ну та годі вже «Ягу-у-ся!» Бабця Ага я тепер.

- Добре, добре, бабо Аго, Вже пішли до корабля, А то станеш тут балакать, Що старим знов стану я.

Баба швидко засвистіла, Ніби дзиґа завертілась. Тричі вдарила у ступу І з’явились тут як тут - Потерчата і русалки, Баби Аги вірний круг.

- Та ти, що це витворяєш, Стара відьмочко, ось тут?

- Ой, Наумчик, не хвилюйся. Всі вони живуть ось тут. – Скриньку тихо привідкрила, Тричі оком повела, І уся нечиста сила Обернулась в рій осиний Й в скриньку спати залягла.

Баба ступу підхопила, А ще в амфору налила Молодечої води. Потім тричі обернулась, Ніжку смішно підняла І уже сиділа Ага В середині корабля.

Ось вони летять додому. Всесвіт зірками манить… Мимо них метеоріти Десь несуться… Знать, куди б?

Ліворуч ось Чорна діра. Теж живе своїм життям. Тому штурман на сторожі - Карту шляху поміча, А то можна залетіти, І попасти в забуття…

Баба Ага у каюті споглядає зорепад. Раптом бачить Змій летючий На квазарі восіда: «Ах ти, Чахлик Невмирущий! Як потрапив ти сюди?» Баба враз тут закричала: - Ой, рятуйте! Всі сюди! Ось, погляньте на квазарі Невмирущий восіда. Це він хоче нас схопити І у діру потягнуть… Щось робіть! Та ще й хутенько! Бо тут чари не пройдуть.

Вертунці зашевелились, Телескопа навели І рентгенівським промінням Кістяк Чахлика знайшли.

- Ну, Ягуся, так Ягу-у-ся! В тебе зір, дай Бог усім!

- Я його нутром відчула… Хлопці, треба щось робить!

- Ну ти ж знаєш, бабо Аго, Щоб його убить, нам зась… Він же свою смерть ховає, А ще й правнучки твої… У якому підземеллі? І в якій такій землі?

Баба стала чаклувати І вертілась як могла, А затим присіла тихо Й вперше плакати змогла.

- Та не плачте, бабо Аго! Щось придумає Наум Й допоможе нам із вами. Він же вчений, він наш УМ.

Наум вуса підкрутив І малесенький колайдер На квазара запустив. Той з шипінням вліз в колайдер Й Невмирущого потяг. А вже там Наум по кругу Запустив його кістяк. І нагнав температуру, Щоби Чахлик зрозумів - Вертунці з ним не жартують - Він у пастці із усім.

Капітан включив комп’ютер, Гучномовець підключив, Щоб побачить і почути Невмирущого в красі.

Той сидів нога на ногу, Руки склавши, як той цар. Та ще й губу закопилив, Ніби каже: «Ось то вам!»

Та Наум на те й Наум, Став вести переговори: - Вертунці тебе вітають! Й баба Ага ось сидить. Дуже просимо сказати, Де праправнучки її?

Невмирущий чмихнув носом І в зневазі відвернувсь.

- Ой, який же ти пихатий… Й нерозумний дідуган. Зараз ми тебе розтягнем І спресуємо як слід. Затим в пляшку, що від рому – Закупорим на сто літ. –

Невмирущий аж підскочив: - Як це так! Хіба я Джин? Краще вбийте…

- А навіщо убивати? Ми ж не звірі, вертунці. Але ти забув, напевно, Мудрість сиву і просту: «Якщо хочеш убивати, То ти будеш це робить… Але, чи створиш ти той світ, Гармонія якого існувала і в тобі?» А тому… Будеш Джином, як не хочеш Гарно з нами говорить.

- Ні-і, Науме, ти послухай, Що я зараз ось скажу. В царстві казок є загадки, Відгадай хоча б одну! Ви ж у космос подалися Інтелект свій розвивать. І до істини добратись, А не просто політать.

Вертунці зашевелились, До Наума підступились. А той вуса підкрутив Й весело заговорив: - Ах, ти, Чахлик Невмирущий! Все ще граєш в казочки? Ну давай свою загадку, Позмагаємось ще ми.

- От і добре! То ж послухай: «Чиста і прозора, Мов роса на сонці. Все спішить, співає, З вітром гомонить. А то почорніє, Зареве, заплаче, І через болота Знову десь біжить. Місяць срібне плаття Їй дарує в зорях. Вона ж заіскриться Й тихо одягне, А зустрівши Сонце, В золото вбереться. І чарує кожного, Хто до неї йде. Доторкнеться ніжно, Лагідно, пестливо… І пробудить квітку, Що спить в забутті. Якщо знаєш тайну І чарівне слово, То звільниш від мороку, Науме, її.» Ото й уся загадка, Науме.

- Ти, мабуть, поетом став На чужині в Чорній дірі? Бо так гарно описав Річку Вись, що серцю мила.

- Ой, Науме, він щось бреше,- тихо мовила Ягуся. – Де та квітка? річка Вись? Ти на нього подивись, Він розкручує квазарі… Буде вибух… Ой, держіть!

Та Наум був насторожі… Знов колайдер запустив. І в один момент квазарі Десь у космос полетів… Чахлика пустив по кругу І побачили усі, Що він плавно розділився. Спершу Змій семиголовий, Затим Чахлик, а за ним Вийшов Джин, що живе в горах.

- Три особи і в одній!? - закричала баба Ага. – Це вже точно чортівня! Як же так? Що це твориться? Це ж космічні чудеса!.

Раптом Змій семиголовий Випускати лаву став. Ніби той вулкан Везувій, Все гримів і викидав. Але Джин на те і Джин. Він поставив монолітні Гори давні, предковічні. Ну, а Чахлик Невмирущий - Холод з градом запустив…

- Ой, Науме, це біда! – закричала баба Ага. – Ти їм шкварочки подай, І на цьому буде край! - Які шкварочки, Ягуся? Де ти бачиш сало тут? - Ну, а як їх? Ой, біда! Те, що атом випуска… - Кварки? - Може й кварки! Я не знаю, Але треба щось робить… - Ні, Ягуся, так не можна! Ти ж не хочеш їх убить. - Але ж Змій їх убиває, А наступні будем ми. - Заспокойся! Капітане, Верхні кварки запусти. –

Капітан натиснув кнопку – Змій злетів неначе пробка. І у просторі космічнім Розчинився в той же час.

У колайдері лишились, Стомлені від боротьби, Невмирущий з гірським Джином І сиділи, як брати.

Вертунці і баба Ага Зрозуміти не могли: «Що це трапилося з ними? Невже кварки помогли?» Раптом бачать Невмирущий Роздуватися почав. А затим за груди взявся, Й ніби міх той видихав.

Джин йому став помагати І Наума застеріг: - Не робіть більше нічого. Лиш до себе заберіть. – Тільки встиг він це промовить, Як і сам завмерши ліг.

Вертунці захвилювались, Баба стала чаклувать. Наум пошепки промовив: - Перенести їх до нас.

Капітан щось там натиснув І все сталось в тую ж мить - Невмирущий разом з Джином В корабель перенеслись.

- Бабо Аго, та не бігай, Зупинися хоч на мить! Не триво-о-жся, сядь, посидь!- розсердився капітан.

Коли бачать Невмирущий Ознаки життя подав. Якось дивно шевельнувся І облазити почав…

Шкіра лізла, ніби з гада, Ще й зникала на очах. Вертунці всі остовпіли: «Це ж небачені дива!» Баба Ага шепотіла: - Невмирущий обліза. Убереться в нову шкіру, А тоді усім гаплик. Треба, хлопці, щось робити! Та не стійте! Щось робіть!

- Ви нічого не робіть, - подав голос Невмирущий.

- Зараз лузарем ти станеш, Якщо правду нам не скажеш. Хто ти є? Чому ти тут? – закричала баба Ага. – Ну це ж треба! Невмирущий обліза…

- Та уймися вже, Ягуся, - наказав їй капітан. – Ну, а ти скажи нам правду. Хто такий? І звідки сам? Чому з Джином ви, як друзі? Його треба розбудить? - Ні, не треба! Почекайте. Час зворотний не настав.

- Ти загадками говориш. І якийсь ти дивний став,- підступив Наум до нього. - Про загадку нагадав… Але ж ти мою загадку, Докінця не відгадав.

- Ну, а це уже не смішно! - Я ж тобі і говорю – Розгадай мою загадку І тоді я не помру.

- Дивні речі ти говориш. Ти ж безсмертний чи не так?

- Зупинись! Це вже не смішно… Став вже тікати мій час. То ж, прошу тебе, Науме, Всю загадку розгадай.

- Якщо справа у загадці, А життя твоє у пастці, То я зараз розповім…

У степу, де річка Вись Завертає до болота, Зупинився рід колись, Зачарований природой.

Край багатий і чудовий, Різнотрав’я запашне. Берег річки в верболозах І калина там росте.

Зупинились й стали жити, Діточок своїх ростити. Жінки квіти скрізь саджали, Чорнобривцями їх звали.

Вони, ніби квіти Сонця, Обереги запашні. А ще в них магічна сила, Знали це лиш тільки ми.

Бо куди б ми не ходили, А вже потім і літали, Ми дорогу й шлях свій знали - Квіти Сонця нас вітали Й шлях додому повертали, І здоров’ячко давали. Ще - красу і по дитинці, Щоб росли, як чорнобривці.

Але так воно ведеться Там, де радість й щастя в’ється - Чорна туга слідом йде І біду з свою веде.

Це відчули наші діти, Бо всі разом попритихли. Лиш один синок мій грався - Сонцедаром прозивався. В Сонцедара на руці Квітка наша - чорнобривець.

- Подивись мені на руку Й прокажи святі слова, Бо мій час уже сплива.

Наум зблід при цих словах. Вуса якось опустились І він тихо проказав: «З роду в рід І із віків Квітка Сонця І Землі - Подарована тобі. Лиш джерельні Чисті води, Що ідуть із-під землі, Пробудити сили зможуть, Давши силу і тобі. В кожній кліточці твоїй Заспіває Україна. Її мова солов’їна Задзвенить, Як мед солодка. І заб’ється твоє серце, Пробудившись з забуття!»

І при цих словах він витяг Квітку-амфору малу. - Біля серця ця вода, Повертайся до життя! –

Нею сина окропив Й відбулися чудеса. Встав юнак На сонце схожий, А в очах тих небеса.

Батько сина обійняв: - Як же довго я чекав, І чекає вся родина. Де ж ти сину пропадав? - Зараз нам не до розмови, Треба друга рятувать. Дай-но амфору чудову, Що несе в собі життя. Випий, друже, чисту воду. Стань таким, яким став я. Джину голову підняв І останні каплі дав.

Грім далекий десь пронісся І струснуло корабель. Баба Ага аж присіла Й тихо так прошепотіла: - Це ж небачені дива - Вже не Джин, Вернигора. Як тут хлопці опинились? І чому в чужих тілах? Це якась вже чорна сила, І пора нам вже тікать.

Наум хлопців обійняв І наказ такий всім дав: - Час додому, в рідний край. Капітане, повертай! Ну, а ви, діти мої, Все розкажите мені.

Як й чому тут опинились? Та спочатку відпочити І, звичайно, підкріпитись. А то ваші животи Вже прилипли до спини.

Бабо Аго, розкрутися Й покажи нам чудеса - Нагодуй усю команду. Щоб було там щось смачненьке Й по-козацькому кріпкеньке. –

Баба Ага тут крутнулась, Чудо скатерку взяла І накрила стіл славетний. Отакі от чудеса!

Хлопці добре попоїли І вже встигли відпочить. Баба Ага до Наума: - Треба вже поговорить. Ти б, Наумчику, спитав, Може знають, що про внучок. - Що, Ягусенько, горить? - Ні, кортить! Хочу знати… Як й чому тут опинились? Де праправнучки мої? - Хочу й я про це дізнатись. - Так піди, поговори!

Наум вуса підкрутив І до хлопців підступив. Сонцедар обняв Наума Й по-синівські проказав: - Зараз, тату, все розкажем, Лиш пройдем один портал. Так ми швидше вдома будем. Бабо Аго, йди сюди! Ти ж бо знаєш ці портали, Тому нам допоможи. –

Баба Ага підібралась, Спину вигнула рівніш І про себе прошептала: - Мабуть, треба помогти, Якщо знають про портали, То це вже не чудеса… Ти, Науме, з капітаном Йдіть до себе відпочить. Штурмана візьміть з собою, Що йому вже тут робить? Якщо ми із Сонцедаром І Горою уже тут. Відпочиньте й не хвилюйтесь…

- Бабо Аго-о, час летить! Станьте в круг і прокажіть Ті слова, що вам відомі - Аби нам портал відкрить. А я разом із Горою Забезпечу наш прохід.

Баба ступу підхопила Тричі круг весь обійшла, А затим, як центрифуга Закрутилась, завелась.

Що вона там говорила, Про те знає лиш сама, Та за мить портал відкрила І якась вселенська сила Всю машину затягла. Все крутилось і вертілось… Час летів за світлом вслід, А затим все зупинилось Знову поштовх і за мить Вже у них на горизонті Вертунець, планета їх.

Всі полегшено зітхнули І присіли відпочить. Баба швидко до Наума: - Скільки можна тут сидіть? Он поглянь в ілюмінатор - Вертунець нас вже віта. Ви зійдете всі по трапу Залишуся я сама. І не знатиму, де внучки, І світами знов бродить…

- Заспокойся вже, Ягуся, Наш корабль ще не сіда.-

Та на разі до каюти Сонцедар й Вернигора Завітали, посміхнувшись: - Що дістала вже сповна? – син у батька запитав.

- Та дістала… Але хочеться й мені Поскоріш про все дізнатись…

- Добре, тату, не хвилюйся Зараз все вам розповім. Я зустрівсь з Вернигорою У Карпатах на змаганнях. Там ми силу виміряли І змагались, як борці. А ще дар перевіряли, Хто сильніший від усіх? Побратимами ми стали – Розділяли хліб і сіль. Серед неба разом спали, Шлях Чумацький споглядали… Та на разі ми відчули, Що присутній третій хтось, Хто змагається із нами – Не людина і не звір…

Стали ми його шукати По печерах, що в розломах По Карпатських горах йдуть. Так, шукаючи дістались До якогось підземелля. Бачим, там ваші дівчата, Ніби горлиці у клітці, Вишиваючи співають Й тихо сльози витирають.

Ми тихенько підступились, Щоби їх не налякать. Раптом бачим Невмирущий Появивсь серед дівчат. Щось тихенько проказав - Вони швидко в кучу збились Й рушниками поприкрились. Він кришталь у руки взяв І підняв його над ними.

- Ой, біда! - проказав Вернигора - Він до Чахлика метнувся І кришталь вже був його. Зав’язалась боротьба... Я відчув, що це та сила, Яку щойно ми шукали. І на поміч побратиму…

А одна з дівчат смілива Перстень кинула мені.

- Це мабуть моя Даринка! Покажи його мені,- попросила баба Ага. Сонцедар їй показав.

- Так, це перстень Вертунець. Він дарований Дирині За любов і чистоту. Ти віддай його мені.

- Бабо Аго, він належить Лиш Дарині, тимчасово і мені. Ну, а ви з якого боку?

- За своє ти знов взялася? – розсердився тут Наум. – Сядь-посидь і вже послухай, Що там далі в них було.

- Довго бились і боролись… Сили танули щомить. Тут дівчата закружляли Й дивну пісню заспівали, А затим вже рушниками Навхрест нас перев’язали.

Перстень раптом засвітився, Став мечем в моїх руках. А кришталь Вернигори Показав нам чорну силу, Що міняючись металась. Це був Змій і Невмирущий, А затим Вернигора. Ну, а потім був вже я.

Ми, звичайно, бились з ним. Та він хитрістю узяв. Заманив нас у розломи, Де пастки його стояли. Там енергія чужа. От в капкан ми і попали.

Це таке, як павутиння, Що ото павук плете. Воно стало нас сплітати І у кокон пакувати, А затим семиголовий Вільно нас і проковтнув.

Ми прийшли уже до тями, Як відчули сильний холод. Почали все роздивлятись… І нарешті зрозуміли, Що живе семиголовий Поблизу якоїсь діри. Бо весь час вітри гуляли… Все гули і завивали. І тоді ми зрозуміли – Що, мабуть, це Чорна діра, Про яку всі говорили.

Змій є стражником при ній Наглядає і годує Ненажерливую діру. Все, що мимо пролітає Він до неї заганяє, А вона із страшним ревом Безупинно поглинає.

Ось одна з голів відчула, Що ви мимо пролетіли. Цього Змій стерпіть не міг. Прихопивши нас з собою, Щоби силу більше мать. Розкрутив квазарі сильно Й миттю кинувсь доганять. - Сонцедаре, постривай! Він же був, як Невмирущий? І його він проковтнув? – запитав Наум у сина.

- Ні, Невмирущий брат його У якомусь поколінні. Змій у нього гостював І його подобу брав, Щоб його не розпізнали. І дівчат ваших украв Біля річки Уж, що в’ється Між каміннями Карпат.

- Ух, Кістлявий! – аж підскочила Ягуся.

- А побачивши змагання Закортілось і йому Позмагатися із нами, Силу спробувати свою.

- Добре, сину! Ти мені, ось що скажи. Як вас кокони не з’їли? - Бо дівчата захистили. Рушниками обв’язали. Та ще й перстень в руки дали. А в руках Вернигори, Був кришталь Вулкан гори.

- Ну, а як Змій знав про Вись?

- Так то ж я йому навіяв, Щоб ти нас урятував І у пляшку не запхав.- Тут всі дружно засміялись.

- Все вам смішно, вертунці, - сумно мовила Ягуся. Ну, а де мої правнучки? Хто звільнить їх від біди?

- Ваші правнучки вже вдома, - мовив тихо їй Гора. – Не сумуйте і готуйтесь, Бо виходить вже пора…

- Час настав й мені закінчить, Бо засиділась я тут.

Прощавайте  і  чекайте,

Може, ще я повернусь.

                                             ПРИТЧА  ПРО  ВДЯЧНІСТЬ

      Високо  в горах  Тянь-Шаню  жив  великий  мудрець  і  майстер  кунг-фу.  Свою  силу  і  майстерність  він  розвивав  серед  прекрасної  природи,  яку  розумів,  як  свою  душу.
       Одного  разу  тренуючи  своє  тіло  і  прислухаючись  до  звуків  природи  він  почув,  що  десь  в  долині  плаче  дитина.  Майстер  швидко  спустився  і  знайшов  там  дуже  худого  і  покинутого  хлопчика.  Він  взяв  його  на  руки  і  приніс  до  своєї  хижки.  Обмив  тіло  дитини  і  напоїв  цілющими  травами.  Через  деякий  час  малий  встав  і  почав  спостерігати  за  мудрецем.  А  одного  ранку  попросив  його навчити  майстерності  кун-фу.  Майстер  запитав:

- А навіщо це тобі? - Я хочу бути таким же великим майстром як ви. Допомагати слабим і бідним. Майстер уважно подивився на нього і сказав: - Добре! Я навчу тебе всього, що знаю сам, але за однієї умови. Ти ніколи не забудеш цього дня…

        Минуло  багато  років.  З  маленького  і  худого  хлопчика  виріс  сильний  і  гарний  юнак.
        Одного  дня  мудрець  захворів  і  попросив  юнака  допомогти  йому.

- Сину, - сказав він, - сходи в селище Квітка сакури, що в долині. Там є школа кунг-фу. Я двічі на місяць навчаю дітей. Проведи уроки за мене.

        Юнак  подивився  на  старого  і  хворого  майстра  і  розсміявся.

- Та ні, - сказав він. - Я краще назовсім піду від вас. Побажайте мені хорошої дороги.

      На  це  майстер  відповів:

- Нехай на твоїй дорозі буде удачі, щастя і здоров’я рівно стільки, скільки ти поклав своєї вдячності до моїх ніг!

    Юнак  розвернувся  і  пішов,  залишивши  майстра  самого.
    Минуло  десять  років.  Одного  разу  мудрець сидів  під  деревом  і   відпочивав. Він  слухав  як  співає  вітер  в  горах,  про  що  шелестить  листя.  Та  раптом  вітер  приніс йому  звістку,  що  дорогою  йде  дуже  стомлена  і  хвора  людина.  Мудрець  встав  і  приготував  теплу  воду,  цілющі  трави  та  легку  страву.  Через  деякий  час  на  подвір’я  зайшов  старий  і  стомлений  чоловік. Одяг  у  нього  був  обірваний  і  брудний,  на  тілі  проглядали  рани.  Він  привітався  і   упав.  Мудрець  підняв  старого  чоловіка,  обмив  його  тіло  і  поклав  на  ліжко, помазавши  рани  цілющими  мазями  і  нагодував.
     Минуло  три  дня.  Сили  стали  повертатися  до чоловіка.  Ось  він  встав  і  прийшов  до  мудреця,  який  відпочивав  під  деревом.  Той   глянув  на  нього  і  запросив  присісти,  але  чоловік  заплакавши  впав  до  ніг  мудреця  і  почав  просити  у  нього  прощення. Мудрець  був  зворушений  і  нічого  не  розумів.  Тоді  чоловік  сказав:
       -  Я  той  невдячний  юнак,  який  десять  років  тому  залишив  вас  хворого  помирати,  але  доля  мене  наказала.  Я  знаю  мені  прощення  нема.  Та  все  ж,  я  прошу  вас  не  проганяти  мене,  як  поганого  пса,  а  дозволити  жити  біля   вас  і  прислужувати  вам.  Мудрець  уважно  подивився  на  нього  і  в  якусь  мить  побачив  знайомі  риси  юнака  на старому  і  змученому  обличчі.  Серце  його  защеміло  від  болю.  Він  сказав:
       -  Встань  і  не  принижуй  мене,  бо  ти  для   мене  не  пес.  Ти  той,  хто  з  самого  дитинства  блукає  у  пітьмі   і  не  може  пробачити  тим,  хто  завдав   великого  удару  тобі,  малій  дитині,  в  саму  душу.  Велике  мистецтво  пробачати,  а  ще  більше  дарувати.  То  ж  встань  з  колін,  сину,  і  розпочни  своє  життя  з  дороги  світла  і  доброти.  Дороги,  яка  приведе  тебе  до гармонії   життя  та  злагоди  із  самим  собою.

Чисті води (ода)

Гей, воли, чого ви стали? Я вас, що не випасав? Невже в полі ви не паслись, Коли місяць випливав? –

Воли хвостами покрутили Та й до водопою… Біля Гептурки спинились Й на старого подивились.

Він у вуса посміхнувся Та й махнув рукою. Виліз з воза і пішов Говорить з вербою: - Що, стара, усе скрипиш І з водою гомониш? –

А затим послухав шепіт, Що йшов осокою. Очерет щось шелестів Й хитав головою. Крячка крякнула й злетіла…

Дід присів на зруба. - А ви, воли попасіться, Бо й мені тут любо!

Він зіперся на вербу І поринув в думи… Вітер грав його вусами, Розкуйовдив чуба.

Раптом чує звідкись голос: - Діду, ви не вмерли? – Він у вуса посміхнувся І глянув довкола.

- А ти звідки тут взялася? І чому не вдома? – Перед ним стояла внучка З квітами аїру. – Я казав тобі чекати Й ні ногою з дому! Це навіщо ти зірвала?

- То від вас прикрилась.

- А воли тебе почули, Тому й зупинились. Що там трапилось такого?

- Та нічого, діду! Ви казали, що тут казка Десь живе поблизу. От я й бігла, що є духу Поміж осокою. Ви так гарно тут сиділи… Слухали, напевно. Я ж присіла і чекала, Щоб почути казку. Та, мабуть, вона не хоче Впускать в своє царство. А ви, діду, та-а-к хропі-і-ли, Що я аж злякалась…

Дід у вуса посміхнувся: - Ну йди вже до мене. І присядь ось тут, на зруба, Шибеник палений.

Мала сіла біля діда, Тихо пригорнулась, Коли чує він співає: - Розлилася Вись Велика В степовому краї. Приїжджали козаченьки І тут зимували.

А  на  згадку  про  Миргород

Новий збудували. Залишали жінку й діток І йшли воювали. –

Дід співав гарно… Голос його линув З глибин душі. І, здавалося, Що співає уся Гептурка, А степ, зачарований Красою голосу, Слухає… Він замовк… Але річка ще довго співала Своїми передзвонами…

Мала тихо запитала: - Дідуню! Чому ти, Коли прилітаєш, До Гептурки поспішаєш? Говориш з вербою Та ще й з осокою. Аїр розглядаєш, Ніби щось шукаєш… З очеретом все шепочеш… Розказати ти не хочеш, Що тут відбувалось?

- Ой, мала! Ну ти й причепа! Про все хочеш знати. Швидко станеш ти старою, Як бабуся Гната…

- А хіба вона стара? Скільки їй вже років?

- Та, мабуть, що більше сотні…

- Ой, діду, не хочу!

Дід у вуса посміхнувся Й почав загадково: - Вітер віє ще й гуляє, Але дощику немає. Дощик, дощик! Де ти ходиш? Чом до нас ти не заходиш? Ти зайди. Ми погуляєм. Землю разом повмиваєм, Приберемо, заживемо І по небу знов підемо.

Раптом знявся вітер… І серед чистого неба Ударив грім. Степ і Гептурка притихли. Лише очерет хитав голівками І про щось шепотів. Мали тихо промовила: - Діду! Це ти його накликав? - Та вже й не знаю, - ніяковіючи промовив старий. - Подивись, он щось чорне суне…

По небу пливла велика Чорна хмара. Стара верба проскрипіла: - Швидше втіка-а-йте… До сірого вола у ву-у-хо залізайте І там перечекайте.

Дід підхопив онуку І мерщій до сірого вола. Той голову опустив І до вуха запустив.

А у вусі диво дивне… Стіл стоїть, А на столі: Хліб, ковбаси, Сало гарне, Помідори, огірки.

Роздивились… Це - світлиця. Тихо й затишно у ній. Рушниками гарно вбрана Пахнуть трави польові.

У кутку під образами Худорлявий дід сидить. В полотняній вишиванці І з ціпком в правій руці.

- Добрий день! - І мир вам в хату! – привіталися вони.

- Якщо з миром то проходьте. Хліб і сіль наш на столі. Присідайте, пригощайтесь… Ось тут ряжанка смачна І медок для тебе, Насте, Бджілка з поля принесла. Ти, Іване, теж присядь. Покуштуй козацьких страв. Та й давно ми не стрічались Є що, мабуть, розказать.

Дід з онукою присіли І взялися куштувать.

- Чуєш, діду, ти скажи: "Звідки цей дідусь нас знає?" - А ти що - не здогадалась? Ми ж у царстві казкаря, Котрий все на світі зна.-

Настя ложку облизала, Бо медок смачненький був: - Красно дякую за страви. Можна, я гулять піду? - А чому не можна, Насте? - дід у вуса посміхнувся. - Тільки з двору ні ногою Й шкоду десь там не зроби! Бо казки всі позбиваєш, Буде потім, що робить.

Настя пулею із хати Та й не чує діда вже, Бо вона у царстві казок, Де цікаво їй усе.

Ось і двір улитий сонцем І сарай он там стоїть. Біля нього дуб столітній, А під дубом віз лежить.

Настя воза обійшла І побачила, що він Мохом весь чомусь обріс. Раптом чує: - Хто ти? Хто ти? І чому сюди прийшла? - Настя глянула довкола І нікого не знайшла.- Хто ти? Що тобі тут треба? Забирайся чимскоріш! - Настя я! А ти не сердся. Хто ти? Вийди покажись! - Ти не схочеш мене бачить, Бо дівчисько і мала. А ще глянеш і заплачеш, Закричиш і драпака. - Я дівчисько. І що з того? Плакати? Оце вже ні! Драпати - позор для роду. Краще вийди, покажись. - Ну гаразд, залазь під воза. -

Настя швидко присіда І під воза заліза. - Але ж, де ти? - Обережно! Над тобою, Подивись! - Настя глянула угору І завмерла якусь мить. - Ну то що? Кричати будеш? І тікати, що є дух? - Що-о? Про кого ти говориш? Павучків я не боюсь. - Павучків я не бось,- пробурчав павук над нею. - А я зовсім не павук. Візавієць. Програміст. А потрапив я до вас, Бо лазутчик Короїд На корабель наш проник І змінив усю програму, Що заклали в Візаві. - Постривай, не поспішай! Візаві - це що? Країна? - Ні, планета. Така ж гарна, як Земля. Вона схожа чимсь на вашу, Але трішки не така. Я змінив багато тіл, Щоб мене не помічали І програму Візаві Відновить не заважали. - Але ж ти був не один? - Вірно. Нас було багато... І вони змінили тіло, Хто на бджілку, на жука. Коли ніч тут наступає Всі вони летять сюди І приносять все потрібне, Щоб програму відновить. - Все ж тебе не розумію. Ти сказав, що ти працюєш. Де ж робочий стіл, системи, Що ти хочеш відновить? Тут лиш бачу павутиння, Мох та пил, і бруд лежить. - Ти нічого не чіпай! Руки при собі тримай. Для людей ми все закрили. - Павучок, але ж чому? - Люди звичку таку мають - Всюди носа свого пхають. Все їм треба подивиться І пощупать, і зламать. - Павучок, так це ж цікавість І бажання все пізнать. На Землі ви теж звикали І до всього придивлялись, Пробували, співставляли І аналіз свій давали. Покажи мені корабель І подобу, що ти маєш На планеті Візаві. - Що-о!

- Насте, Насте! Досить спати, Час додому поспішать. Зачекалась нас бабуня. Десь вже вийшла виглядать, - став будити внучку дід. Та мала заснула в діда, Притулившись на плечі. Він підняв її, притиснув І поніс, мов скарб землі. А затим поклав на сіно, Що лежало на гарбі. Сам вмостився біля неї Й наказав волам іти. Ті спокійно, як воли, Йшли погойдуючи тілом. І здавалось, що весь світ, Зачарований цим дивом, Де в гармонії буття Проживає вся природа… Дід замріяно співав Для малої «Чисті води…».