Десятеро братів (китайська народна казка)

На піщаному березі далекого східного моря жив колись старий-престарий рибалка. Щоранку виходив він із своєї перехнябленої хатинки, сідав у човен і плив далі від берега ловити рибу. Та хоч як він старався, з уловом йому рідко щастило. Тож уторгованих за рибу грошей ледве вистачало, щоб сплатити податки. Собі ж на прожиток майже нічого не залишалось.

Сидячи вечорами біля хати, старий та стара лише тяжко зітхали. Сумно їм було ще й від того, що вже й зістаритися встигли, а діток своїх так і не нажили.

Одного зимового ранку, коли дід, як завжди, вийшов у море рибалити, на-летіла буря. Всі рибалки одразу ж повернули свої човни до берега, а старий, міцно зціпивши зуби, почав закидати сіть. Вітер реве, хвилі здіймаються мало не до самого неба, а він ніби нічого не бачить і не чує.

Закинув він раз, другий — жодної рибини. Похитав дід скрушно головою, сумно зітхнув, потім зібрався з силою і закинув утретє. Від утоми та голоду у нього аж у голові запаморочилось. В очах раптом потьмяніло, він мало не випав із човна.

«Навряд чи й сьогодні пощастить що-небудь упіймати,— подумав дід.— Скоренько виберу сіть і гайда додому».

Він неохоче взявся за мотузок і враз відчув, що сіть чомусь дуже поважчала. Довго витягав її старий, поки нарешті з води показався другий кінець сіті. Риби й цього разу в ній не було, тільки якась металева скринька прослизнула поміж ніг і впала на дно човна.

Взяв рибалка скриньку в руки, довго розглядав її, потім розкрив,і — о диво! — в ній, переливаючись сяйвом, лежало десять великих блискучих перлин. Але ще дивніше було те, що в нього, ледве-но він доторкнувся до перлин пальцями, враз перестала паморочитися голова. Водночас і втому ніби рукою зняло. Та й про голод, який дошкуляв йому з самого ранку, адже в море вийшов нічого не ївши, теж забув.

«Мабуть, це не звичайний скарб,— зміркував старий рибалка,— та яка радість мені від цього». Він висипав дивовижну здобич на долоню і з сумом мовив:

— Ех, перлини, перлини! Якби ви допомогли мені риби наловити!

У приготованому для риби кошику раптом щось зблиснуло. Дід зняв з кошика накривку і остовпів від подиву: кошик до самого верху був наповнений добірною свіжою рибою.

— Тепер не пропадем! —радісно вигукнув старий.

Повернувся додому. І перше, що побачив, була діжка, у якій колись тримали рис. Тепер вона стояла порожня.

— Перлини, перлини, мені рис потрібен. Допоможіть мені!

Ледве промовив він ці слова, як у діжці щось зблиснуло, і вона тої ж миті наповнилася до самого верху шеретованим рисом.

Баба дивилася на диво широко розплющеними очима, а душа її повнилася радістю. Нарешті вона й собі взяла скриньку в руки і несміливо мовила:

— Перлини, перлини, мені одяг потрібен. Допоможіть мені!

Над скринею ураз щось заблищало. Стара підняла віко скрині і бачить — там повно всілякого вбрання.

Тут рибалка згадав, що човен у нього нікуди вже не годиться. Перлини і в цьому допомогли йому. Визирнувши у вікно, він побачив що неподалік від хатини на хвилях гойдається новісінький човен.

Здавалося б, тепер у діда та баби було все для безтурботного життя, проте рибалка не звик сидіти без діла: як і досі, він щоранку сідав у човна і плив у море ловити рибу.

Так би й жити їм без горя й печалі, але невдовзі чутки про десять чудових перлин невідомо як докотились до самого імператора, і той одразу ж запалав бажанням прибрати увесь цей дивовижний скарб до своїх рук.

Скликав він варту, сів на імператорського візка і подався на берег моря шукати щасливого рибалку.

Побачив дід у вікно імператорське військо й одразу все зрозумів. Недовге щастя йому судилося. Та що робити? Вийшли вони з бабою на вулицю і низько вклонилися імператорові.

— Послухай, дідугане! — накинувся на нього правитель.— Негайно неси сюди ті десять незвичайних перлин, які тобі пощастило виловити в морі!

— У мене... ніяких перлин у мене немає,— відповів рибалка, відступивши на кілька кроків.

Імператор страшно не любив, коли йому перечили, тому лише зневажливо глянув на старого і наказав варті:

—- Перевернути в хаті усе догори ногами, а перлини знайти!

Бачить рибалка, що справа кепська, дістав із кишені всі десять перлин і потайки передав їх бабі. Потім моргнув їй, щоб хутчій тікала з двору.

Імператорська варта тим часом учинила в хатині справжнісінький погром, проте ніяких перлин так і не знайшла. Розлючений правитель підбіг до діда і почав власноручно обшукувати його. Він обмацував кожен рубчик, кожну складочку в його одязі. Проте й тут перлин не було. Імператор підвів посиніле від гніву обличчя, озирнувся довкола і лише тепер помітив, що стара кудись зникла.

— Утекла! — заревів він,— Чого ж ви стоїте, телепні? Негайно наздогнати!

Солдати кинулися за хату і побачили стару майже в кінці садиби. Та почула позад себе тупіт, поклала перлини собі до рота і надала ходи. Та невдовзі відчула, як чиясь міцна рука вхопила її за комір.

«Певно, це вже кінець мені»,— подумала вона і вирішила проковтнути перлини, тільки б вони не дісталися ненависному імператорові.

Не знайшовши і в неї перлин, солдати привели стару до імператора. Той сердито тупнув ногою і сказав:

— Старого ми заберемо з собою. Якщо перлини не знайдуться, додому він не повернеться.

Мов голодні вовки або розлючені тигри, стражники накинулися на рибалку, скрутили йому руки і запхнули в ящик імператорського візка. Баба з плачем учепилася руками за візок, проте один із солдатів варти відштовхнув її. Вона впала на пісок і залилася гіркими слізьми.

А коли нарешті зіп’ялася на ноги і кинулася наздоганяти, то візок уже ледве виднівся на другому березі річки. Добігла баба до містка, подивилася вслід варті й сердито мовила:

— Стривайте, недолюдки, настане день, коли спостигне вас страшна кара.

Глянула ще раз на імператорський візок і відчула, що у неї підгинаються ноги. Знесилено опустилася на мостові поручні і знову заплакала. Отямилась вона від різкого болю в животі. «Це, певно, від перлин у мене живіт болить», — подумала й пішла додому.

На ранок у неї народилося аж десять синів. Сіла вона на ослінчик, дивиться на них, а вони на очах ростуть, мов із води. І кожен ставний та гарний, і кожного природа нагородила якимось хистом. У першого сина були все- видящі очі. Він міг розгледіти найдрібніші речі на будь якій відстані. От мати й назвала його Всевидцем. Другого назвала Чутким Вухом, бо він чув найти- хіші звуки. У третього ноги могли витягуватися на будь-яку довжину, тож він став Довгоногим. Четвертому дала ім’я Кулачище, бо руки в нього в одну мить могли стати величезними і довгими. П’ятий син міг, розставивши руки, злетіти в небо, мов птах. Його мати назвала Летючий. Шостий міг так тупнути ногою, що земля враз розступалася під ним. Назвала його мати Кротом. Сьомий не боявся вогню. Хоч би яке полум’я палахкотіло, та варто було йому лише втягнути через ніздрі в себе повітря, як вогонь одразу ж згасав. А почне видихати назад, і вогонь спалахує знову. Тож назвала його Вогняним Носом. Восьмий мав дуже міцну шкіру. Міг скотитися з високої гори, не завдавши собі ніякої шкоди. Дала йому ім’я Товстошкірий. У дев’ятого була дуже міцна голова. Вдариш по ній мечем, меч зігнеться чи пощербиться, а голова ціла. Кинеш камінь на неї, камінь на друзки розсиплеться, а голові нічого. Назвала його мати Залізною Головою. У десятого рот роззявлявся так широко, що одним ковтком він міг поглинути річку, а як голос подасть, то ніби грім загрмить.

Дала йому ім’я Ротатий.

От і почали брати жити та поживати разом з матір’ю. Всевидець та Чутке Вухо часто ходили в гори на полювання. Перший міг помітити дичину, хоч би де вона бігла чи летіла, а другий почути, як звірина дише чи як вона ворушиться. Тож досить їм було випустити лише одну стрілу і мати здобич. Тому хлопці жодного разу не поверталися додому з порожніми руками.

Довгоногий та Кулачище ходили в море ловити рибу. Довгоногий заходив у воду, і хоч би де він стояв, море йому скрізь було по коліна. А Кулачище сідав Довгоногому на плечі і, дивлячись зверху, опускав свої довжелезні ручища у воду і ловив ними рибу. Вони теж поверталися щодня зі щедрим уловом.

Кріт та Летючий працювали в полі. Перший міг пройтися полем туди й назад, і землю вже не треба було орати. А другий брав торби з насінням і здіймався в повітря. Пролетить над ділянкою туди-сюди, і все засіяно. Яровина після цього росла дуже добре.

Товстошкірий та Залізна Голова ходили в ліс по дрова. Товстошкірому не страшні були ні високі гори, ні круті скелі, а Залізна Голова стинав дерева головою краще, ніж пилкою. Хоч би який був товстий стовбур, ударить Залізна Голова раз чи двічі головою — і дерево лежить уже на землі. Отже, паливом їхня родина також була забезпечена.

Вогняний Ніс відповідав за кухню. їжу він готував і швидко, й смачно. [[ Брат]]и й мати були дуже задоволені його роботою. Лише у Ротатого певних обов’язків не було. Йому, як найменшому, мати доручала стерегти хату, коли всі решта розходилися з дому.

Родина жила непогано, але мати весь час сумувала. Хлопці ніяк не могли збагнути, що її непокоїть, і одного разу почали розпитувати. Мати заплакала і крізь сльози розповіла їм, як імператор та його поплічники схопили їхнього батька і заточили до в’язниці.

Сини, вислухавши сумну розповідь, враз закричали, загомоніли, перебиваючи один одного, а тоді почали думати, як би їм визволити батька з неволі.

Насамперед треба було дізнатись, де та в’язниця, куди посадили їхнього батька. Кулачище сів Довгоногому на плечі, а на долоні собі взяв Всевидця та Чутке Вухо. Опинившись майже на самому небі, Всевидець невдовзі иобачив імператорський палац і те підземелля, в якому сидів батько з колодкою на шиї та кайданами на руках і ногах. Чутке Вухо прислухався і почув, як імператор, стоячи по інший бік гратів, вимагав од батька, щоб той признався, куди сховав перлини. Батько відмовчувався.

— Я накажу відтяти тобі голову! — гримнув імператор.

Спустившись униз, Чутке Вухо сказав братам:

— Кепські справи. Імператор хоче зітнути батькові голову.

— Нічого страшного,— заспокоїв хлопців Залізна Голова,— я його врятую!

Залізна Голова поквапився до столиці. Коли він дістався до імператорського палацу, батька вже вивели на місце страти. Хлопець кинувся імператорові до ніг і сказав:

— Я син цього старого рибалки. Накажіть мені замість нього відтяти голову!

— Ха-ха! — весело зареготав імператор.— Бачили такого дурника? Від-рубайте йому голову!

Один із імператорських охоронців вивів хлопчину на місце страти. Кат вибрав собі найгострішого меча, замахнувся і вдарив. Посипалися іскри, меч вищербився, а голова у хлопця як була, так і залишилася на місці. Кат хапав усе нові й нові мечі, а проте не міг заподіяти хлопцеві ніякої шкоди.

Імператор не витримав, схопився з місця, витяг з піхов свою заповітну шаблюку і підбіг до хлопця. Потім високо підняв шаблю над головою і з усього розмаху опустив на схилену голову.

«Дзень!» — пролунало в напруженій тиші, і два шматки шаблюки угіали на землю. Трясучись від люті, імператор спустився з помосту і закричав, мов несамовитий:

— Спалити старого на вогні!

Чутке Вухо почув ці вигуки, і Вогняний Ніс, не гаючись, подався до столиці. Коли імператорська варта натягала велику купу хмизу, хлопець підбіг до імператора і почав благати:

— Я син цього старого рибалки, спаліть краще мене замість нього.

— Хе! — крякнув імператор, змірявши хлопця поглядом.— Бачили такого сміливця? Що ж, спаліть його, коли він вже так просить!

Охоронці прив’язали хлопця до стовпа і обіклали зівсебіч хмизом. Коли купу підпалили, сухий хмиз аж затріщав. Полум’я хутко підступило до хлопця. А той спокійно розгледівся довкола, потім втягнув через ніздрі повітря в себе, і вогнище враз погасло.

Розгніваний імператор збіг зі свого помосту і почав підкидати на купу нові в’язки хмизу. У хлопця в цей час щось закрутило в носі, і він чхнув. вогню вирвався з ніздрі і мало не обпалив імператора.

— Неподобство! — загорланив той зляканим голосом.— Кинути старого зі скелі в прірву!

Чутке Вухо почув цей лемент, і Товстошкірий за кілька хвилин прибув до столиці. Він кинувся до імператора і почав благати:

— Я син цього старого рибалки. Киньте краще мене замість нього зі скелі.

— Ха! — зневажливо вигукнув імператор.— Що ж, голодранцю, коли тобі так хочеться, то дозволимо тобі замість батька душу богові віддати.

Імператор звелів своїм охоронцям вивести хлопчину на найвищу скелю. Поки ті розмірковували, звідки б його кинути, юнак презирливо посміхнувся і з розбігу шугонув униз.

Правитель був певен, що хлопець розбився, і поквапився зі своїми охоронцями вниз. Але що за диво? Товстошкірий лежав, поклавши голову на камінь, і міцно спав. Мов сто чортів скочило на імператора:

— Мерщій хапайте старого та в море його, в море!

Чутке Вухо вловив новий наказ імператора. Настала черга Довгоногому бігти до столиці.

— Утоніть краще мене,— почав благати хлопець,— замість мого старого батька!

— Гм! — вилупив на хлопця здивовані очі імператор.— Ще один сміливець знайшовся. ІЦо ж, можемо й тебе втопити.

Охоронці підхопили хлопця під руки і вивели на берег моря. Тут вони розгойдали його і з усієї сили кинули туди, де хвилі аж піною вкрилися. Довгоногий хутко розправив ноги і став на дно. Вода в тому місці досягала йому лише до колін.

Імператор мало не сказився від злості. Він звелів солдатам стрибати в воду і загнати хлопця на глибоке місце. Проте Довгоногий у цей час кругнувся у воді — і на берег накотилася височенна хвиля. Змоклий до нитки ім-ператор закричав на своїх охоронців:

— Закопати старого в землю живцем!

Невдовзі до столиці прибіг той хлопець, якого мати назвала Кротом. Вій кинувся до імператора і почав просити:

— Не закопуйте мого батька. Закопайте мене замість нього.

Імператор довго дивився на нього, а тоді сказав:

— Якщо смерті не боїшся, негіднику, то закопаємо!

І звелів своїм охоронцям викопати в саду глибоченну яму, кинути в неї хлопця, а зверху насипати товстий шар землі. Та й після цього він не заспокоївся: наказав покласти на тому місці ще й кілька кам’яних брил. Тепер можна було вважати, що злочинця нарешті покарано. Звідки йому було знати, що Кріт пробив собі нору, виліз в іншому місці і спокійнісінько почимчикував додому.

Коли останній із синів повернувся додому, мати глянула на всіх десятьох і зрозуміла, що хоч як вони старались, а врятувати батька їм так і не пощастило. Тяжко стало в неї на душі, і вона заплакала. Сини теж засумували.

Довго радились хлопці і нарешті збагнули, що жодному з них не пощастить врятувати батька, якщо кожен діятиме без допомоги решти. Лише спільними зусиллями можна перемогти імператора і здобути батькові волю, вирішили вони і, попрощавшись із матір’ю, гуртом подалися до столиці.

Юнаки ще були в дорозі, а спритні шпигуни уже встигли провідати про їхні наміри й доповісти імператорові. Той віддав наказ: зібрати все військо і поставити його міцним заслоном за кілька верст від столиці. І ось за міською околицею загриміли бойові барабани, густим частоколом піднялися списи.

Ротатий попросив дозволу у братів показати нарешті свій хист. Ліг він на землю, набрав повні груди повітря і дмухнув. Перед очима у величезного війська майже до самого неба знялася курява, а на вояків полетіло каміння, паліччя, грудки землі. Водночас почали падати величезні дерева і нищити всіх, хто намагався сховатись за ними. В імператорському війську зчинився страшний переполох.

Кулачище тим часом узяв у Залізної Голови капелюха, почав ловити та складати в нього своїми здоровенними ручищами вояків. Не минуло й півгодини, як від численного імператорського війська і сліду не лишилось. Нікому навіть було повернутися до столиці і повідомити імператора про страшну поразку.

Подолавши першу перепону, хлопці рушили далі. Десь через півгодини вони підійшли до височенного муру, яким було оточено місто з усіх боків. Летючий розправив руки і за мить опинився по той бік муру. Кріт пробив під муром дірку і також пробрався в столицю, а Залізна Голова зробив отвір у мурі своєю головою. Для Довгоногого взагалі ніяких труднощів не було. Він спокійнісінько переступив через мур і пішов собі вулицею в бік палацу. Отак хлопці без особливих труднощів здолали і цю перепону.

Поки Летючий ширяв понад дахом царських покоїв, а Кріт прокладав туди нору під землею, імператор солодко спав на своєму ліжку і лише час від часу спросоння вигукував:

— Знищити!.. Знищити всіх голодранців до одного!

Кулачище почув ці вигуки, і лютий гнів охопив його. Він узявся рукою за дах палацу. Дах затріщав. Правитель злякано розплющив очі, бачить: стіни хитаються, а колони, на яких тримався дах, чомусь похилились.

— Рятуйте!.. Рятуйте!..— зарепетував він.

Тим часом Залізна Голова вдарив по одній із колон, і покрівля впала. Та імператор уже встиг вискочити на подвір’я, сів на коня і ну тікати.

Першими його помітили Всевидець та Чутке Вухо.

— Утік! —- вигукнули вони в один голос.— Імператор утік!

Довгоногий та Кулачище, що сидів у нього на плечах, кинулися навздогін.

Хоч як імператор періщив батогом свого коня, та Довгоногому варто було

зробити лише два кроки, щоб наздогнати його. Кулачище взяв імператора пальцями і затис у долоні.

— Хлопчики, змилуйтесь наді мною! — загукав імператор.

Кулачище тільки посміхнувся у відповідь, потім легенько махнув рукою і

розтулив пальці. Імператор полетів далеко-далеко в море.

За кілька хвилин обидва хлопці знову повернулися до міста. Тут вони гуртом відшукали в’язницю. Кулачище ухопився руками за грати, хитнув сюди, смикнув туди, і брати з радісними вигуками вбігли до батька у в’язницю. Старий спочатку ніяк не міг второпати, що це за юнаки і звідки вони тут узялися. А коли з їхньої розповіді дізнався, що все це його власні сини, засміявся від радості.

Надвечір батько та сини гуртом повернулися додому. Мати, побачивши синів і батька живими та здоровими, аж заплакала. Відтоді зажили вони щасливо та радісно.

Казка про батьків та дітей
Барвінок (грецька народна казка)