|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | Золотий птах
| + | #REDIRECT [[Золотий птах (Українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Був цар і мав трьох синів. На старі літа померла його дружина. Як поховали її, то і він занеміг. Було у нього багато слуг, але не дуже довіряв їм, і якось наказав покликати трьох синів. Прийшли сини, а він каже.
| |
| − | | |
| − | — Ви повиростали вже, сини мої, то чого мають за мною чужі люди доглядати, коли ви є?
| |
| − | | |
| − | Погодилися сини, бо слово батькове — закон. Після цього зібралися, щоб батько не бачив, і вирішили, що найстарший носитиме сніданки, середущий — полуденки, а найменший — вечеряти.
| |
| − | | |
| − | На другий день все робили, як домовились, а ввечері зібралися вони, і питає старший:
| |
| − | | |
| − | — Чи бачили ви, брати мої, чи мені так здалося, що батькове одне око плаче, а друге сміється?
| |
| − | | |
| − | — І я це бачив,— відповідає середущий.
| |
| − | | |
| − | — Я теж.
| |
| − | | |
| − | Вирішили, що на другий день найстарший брат, як понесе сніданок, то попросить, аби батько все пояснив.
| |
| − | | |
| − | Вранці поніс старший син сніданок, положив на стіл коло батькової гострої шаблі, відійшов до дверей і питає.
| |
| − | | |
| − | — Татусю, хочу довідатися про ваш смуток і веселість.
| |
| − | | |
| − | Знає син батькову сувору вдачу і тримається рукою за клямку.
| |
| − | | |
| − | — А що таке? — грізно питає батько.
| |
| − | | |
| − | — Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?
| |
| − | | |
| − | Вхопив батько шаблю зі столу, просвистіла вона в повітрі і забилася в двері, що ледве встиг, вискочити син. Повернувся він, витяг шаблю і положив знову на стіл, а сам мовчки вийшов. Підбігли брати до нього.
| |
| − | | |
| − | — Питав?
| |
| − | | |
| − | — Питав.
| |
| − | | |
| − | — А що батько сказав?
| |
| − | | |
| − | — Сказав, що кожному зокрема розкаже.
| |
| − | | |
| − | Нетерпляче чекає обіду середущий брат. Швиденько несе їжу батькові. Поклонився, положив обід, став біля дверей і каже.
| |
| − | | |
| − | — Татусю, хочу, аби ви розповіли про свою таємницю.
| |
| − | | |
| − | — Про яку? — грізно запитав батько.
| |
| − | | |
| − | — Чого ваше одне око плаче, а друге сміється?
| |
| − | | |
| − | Кинув батько сердитим поглядом, схопив зі столу шаблю, ще тонше просвистіла вона у повітрі і до половини забилася в двері. Ледве встиг син сховатися від смерті. Та повернувся, витяг шаблю з дверей, положив на стіл і вийшов.
| |
| − | | |
| − | Підбіг наймолодший брат.
| |
| − | | |
| − | — Питав?
| |
| − | | |
| − | — Так.
| |
| − | | |
| − | — Так чому?
| |
| − | | |
| − | — Казав батько, що кожному зокрема скаже.
| |
| − | | |
| − | Прийшов довгожданний вечір. Взяв наймолодший син вечерю, низько поклонився батькові, положив її на стіл, а сам став коло порога і питає.
| |
| − | | |
| − | — Тату, я ваш наймолодший син. Ви мене любите, а я вас, але хочу потривожити.
| |
| − | | |
| − | — Чим саме?
| |
| − | | |
| − | — Хочу довідатися, чому ваше одне око плаче, а друге сміється?
| |
| − | | |
| − | Грізно глянув на сина цар, схопив шаблю, свиснула вона у повітрі і по ручку влізла біля синового вуха у двері.
| |
| − | | |
| − | Ледве витяг її наймолодший син, положив на стіл, став біля царя і знову.
| |
| − | | |
| − | — Татусю, чого на мене сердитеся і кидаєте шаблею, як за собакою? Я ж ваш син, коли дізнаюся про таємницю, то мені на серці легше буде. Як хочете моєї смерті, то я сам положу голову на крісло і відрубайте її, а від того, що ви кидаєте за мною шаблею, я не веселіший. Що хочете зробіть зі мною, лише відкрийте таємницю.
| |
| − | | |
| − | Подумав батько і каже.
| |
| − | | |
| − | — Впертий ти, сину, та й мушу тобі признатися. Одне око тішиться, що маю вас трьох синів, як орлів, один одного кращий, а друге око плаче за моєю дружиною, а за вашою матір'ю. Ви — сироти, а я — вдівець. Чує моє серце, що помру я через кілька років.
| |
| − | | |
| − | — Як так? — жах охопив сина.— І нічого зробити не можна?
| |
| − | | |
| − | — Дочитався я, сину, в книжках, що в тридесятому царстві живе Білий цар, а в нього у діамантовій клітці є Золотий птах. Якби хтось мені того птаха дістав, а він заспівав у моїм палаці, то я відмолод би і прожив би з вами до глибокої старості.
| |
| − | | |
| − | — Добре, батьку, все буде.
| |
| − | | |
| − | Вийшов наймолодший син, а брати під дверима чекають.
| |
| − | | |
| − | — А що, довідався? — сміються.
| |
| − | | |
| − | — Довідався і знаю, як ви довідувалися. Ви не хотіли правду сказати, аби і я страх пережив. Тож слухайте: одне око батькове плаче тому, що померла наша мати, а батькова дружина, а друге радіє, бо має батько нас трьох. Скоро батько помре, бо смерть вже за ним ходить. У тридесятому царстві є Білий цар, а в нього Золотий птах. Якби той птах заспівав у палаці, то батько прожив би з нами до глибокої старості.
| |
| − | | |
| − | Каже найстарший син.
| |
| − | | |
| − | — Поїду я до Білого царя.
| |
| − | | |
| − | Рано-вранці осідлали найкращого коня, взяв він з собою копу грошей, коневі корм, а собі їжу, попрощався з братами, з батьком і поїхав.
| |
| − | | |
| − | Їде він, їде, минає села і міста, густі ліси і широкі поля, аж доїхав він до чудового краю, де трава ніби килим, м'яка, поживна і пахуча, де високі дерева солодку тінь кидають. Захотілося йому відпочити і коня нагодувати. Забив у землю кілок, прив'язує коня, аж тут як тут молодий корчмарик, як з-під землі виріс.
| |
| − | | |
| − | — Добрий день, добрий чоловіче!
| |
| − | | |
| − | — Доброго здоров'я,— відповідає.
| |
| − | | |
| − | — Прошу царевича до корчми. Чого в полі ночувати? У нас світлиці є, корм для коня. Кінь поїсть, ви повечеряєте і відпочинете.
| |
| − | | |
| − | — Хай буде!
| |
| − | | |
| − | Відв'язує корчмар коня, заганяє його до стайні, а царевича заводить до корчми. Приніс старий корчмар вечерю багату-пребагату, вгостив його і навіть про гроші не питає. Потім приходить і каже.
| |
| − | | |
| − | — Аби вам, ясновельможний, сумно не було, то підіть до світлиці та в карти забавтеся.
| |
| − | | |
| − | Зайшов царевич, а там запрошують його в карти грати. Сів він з ними, раз виграв, другий, а потім програвати почав. Програв гроші всі, програв коня, програв нарешті сам себе на три роки в найми до корчмаря.
| |
| − | | |
| − | Чекали його вдома, чекали та не дочекалися.
| |
| − | | |
| − | Через рік середущий брат сідлає коня. Набрав грошей, ще більше як старший брат, корму коневі, а собі їжі, попрощався, а батько розраджує, щоб не їхав, та син настояв на своєму.
| |
| − | | |
| − | Минав він ті села і міста, ті поля і ліси, що й старший брат, доїхав до чудесних країв і на тім самім місці, де і брат його, вирішив коня накормити і відпочити.
| |
| − | | |
| − | Вибіг з корчми молодий корчмарик і благає.
| |
| − | | |
| − | — Ясновельможний, чого вам в полі відпочивати? Прошу вас до корчми, а коня я в стайню заведу. Відпочинете по-людськи.
| |
| − | | |
| − | — Добре.
| |
| − | | |
| − | Прив'язав корчмарик коня в стайні, а царевич не встиг до корчми ввійти, а вечеря багата-пребагата чекає вже на нього. Не встиг і заплатити корчмареві, а він каже.
| |
| − | | |
| − | — Тепер ясновельможний можуть пограти в карти.
| |
| − | | |
| − | Зайшов він до світлиці, сів з картограями, програв гроші, програв коня і себе на два роки слугою корчмаревим бути.
| |
| − | | |
| − | Цілий рік чекають батько з наймолодшим сином, а братів нема і нема.
| |
| − | | |
| − | Збирається наймолодший син по Золотого птаха. Прийшов попрощатися, а батько каже.
| |
| − | | |
| − | — Мав вас трьох синів, як трьох орлів, а тепер залишаюся сам і помру в самотині.
| |
| − | | |
| − | А син і відповідає.
| |
| − | | |
| − | — Татусю, не здобули брати Золотого птаха і не повернулися, а я поїду і привезу, може, братів знайду, і заживемо тоді щасливо.
| |
| − | | |
| − | «Візьму доброго коня — можуть мене вбити»,— подумав. Вибрав він найгіршу шкапину, сів та й поїхав. Минає села і міста, поля широкі та ліси дрімучі. Прибув він до чудесних країв, де задумав нагодувати коня і перепочити. Не встиг кілка вбити та коня прив'язати, як корчмарик підбігає до нього.
| |
| − | | |
| − | — Добрий день! — поклонився йому.
| |
| − | | |
| − | — Доброго здоров'я.
| |
| − | | |
| − | — Прошу ясновельможного царевича до корчми. Хата недалеко, є що їсти, є що пити, де поспати і коня примостити.
| |
| − | | |
| − | — Йди ти, причепо, не даєш відпочивати мені! — грізно крикнув на корчмаря.
| |
| − | | |
| − | Почав ще ніжніше просити царевича, та де там.
| |
| − | | |
| − | — Я господар свого коня, а їжу маю в торбі і твоєї послуги не бажаю. Геть звідси!
| |
| − | | |
| − | Побачив корчмар, що не вмовить його, і пішов. А царевич відпочив в полі і їде. Не день та й не два їхав він, поки не заїхав у пречудесний ліс. Минув він той ліс, бачить поле, а серед поля лежить вбитий [[ведмідь]], а над ним гайвороння літає. Що він робить? Скочив з коня і говорить сам до себе:
| |
| − | | |
| − | — Може, і моє тіло буде отак вітер обвівати, ворон клювати, а сонце сушити. Хоч він і звір, але треба його похоронити. — Викопав яму, положив туди ведмедя і засипав землею. Потім відпочив трохи, сів на коня і поїхав далі. Їде він, їде і бачить, що лис наздоганяє його.
| |
| − | | |
| − | Привітався лис до нього, а він здивувався, бо ніколи ще не чув, аби звірі людською мовою говорили. Тоді лис запитує.
| |
| − | | |
| − | — Слухай, чоловіче добрий, ти далеко шлях держиш?
| |
| − | | |
| − | — Сам не знаю. Лис тоді і каже.
| |
| − | | |
| − | — А я знаю. Ти їдеш в тридесяте царство до Білого царя, який має Золотого птаха. Довго ще їхати туди, але я тобі допоможу. Залиш свого коня тут, а я перекинусь у чарівного, і поїдемо. Лише пам'ятай, що я розмовляти з тобою не зможу, поки не доїдемо на місце. Там я знов стану лисом.
| |
| − | | |
| − | Перетворився він в чарівного осідланого коня, сів на нього царевич, піднявся кінь за хмари, і полетіли. Вмить опустилися в чудесній країні, де живе Білий цар. Зупинилися вони під брамою великого міста. Кінь перетворився у лиса і каже.
| |
| − | | |
| − | — Зараз я перетворю тебе у бідняка. Стань під брамою і плач. Запитає вартовий, чого тобі треба, то скажи, що ти бідний сирота, не пам'ятаєш, скільки днів голодним ходиш і хочеш наймитися хоч за кусок хліба служити, аби не померти з голоду. Вони приймуть тебе Золотого птаха доглядати. Ти приручи його до себе, а через три дні, щоб лише не заспав, візьмеш його за крила і дзьоб та винесеш за ворота, а я тебе чекатиму там. Лише щоб не брав діамантової клітки.
| |
| − | | |
| − | Перемінив його лис у жебрака, а на світанку плачучого його побачив вартовий і питає:
| |
| − | | |
| − | — Чого плачеш?
| |
| − | | |
| − | — Та як не плакати,— відповідає,— коли я тиждень не їв нічого,— і розповів все, як навчив його лис.
| |
| − | | |
| − | — Можуть тебе наймити, але треба Білого царя запитати.
| |
| − | | |
| − | Один вартовий стоїть біля нього, а другий побіг цареві сказати, що хлопець-жебрак проситься в найми і не тямить, коли вже їв, що голодна смерть за ним ходить.
| |
| − | | |
| − | — Добре,— каже цар,— до сьогодні мої воїни доглядали птахів, а тепер хай доглядає наймит, а їсти йому дайте.
| |
| − | | |
| − | Привели жебрака до пташника і кажуть:
| |
| − | | |
| − | — Маєш їх поїти, годувати, вичищати клітки і ніжити.
| |
| − | | |
| − | Три дні годував він птахів, а найкраще зерно Золотому птахові вибирав, найчистішої водиці підносив, найніжніше пір'я чесав. На третю ніч підійшов він до пташника, доторкнувся до діамантової клітки і подумав: «У нашому царстві нема такого [[чоловік]]а, аби зміг для Золотого птаха таку клітку змайструвати, а в простій він і жити не захоче. Що буде, те буде».
| |
| − | | |
| − | Взяв однією рукою Золотого птаха за дзьоб, а другою клітку і тихіше шелесту трави пробирається до воріт. Вже останнього вартового минув, вже ногу через ворота пересадив, та забряжчала клітка, збіглися вартові, впіймали його і привели до царя.
| |
| − | | |
| − | — Гарний ти сирота голодний,— каже цар. — Чому не признався, що ти злодій? Були б тебе ще від воріт прогнали. Я Білий цар і видаю закони для всієї країни, а тому немає чого скликати суддів.
| |
| − | | |
| − | Витяг він пістоль і каже:
| |
| − | | |
| − | — Ось плата за твою службу.
| |
| − | | |
| − | Тоді царевич каже:
| |
| − | | |
| − | — Слухай, ясновельможний царю, я не той, за кого ти мене приймаєш. Я такого царя син, як ти. Мій батько мусить скоро померти, але він прочитав у книжках про те, що в тебе є Золотий птах, спів якого може продовжити йому життя, і він доживе до глибокої старості. Я не думав, що мене зловлять твої слуги. Прости, що через любов до батька я змушений був стати злодієм, і подаруй мені Золотого птаха.
| |
| − | | |
| − | — Добре,— каже цар,— дам тобі Золотого птаха, але слухай, у тридесятому царстві живе Червоний цар, а у нього є золотий кінь Дурфекета. Дістань мені цього коня, а я дам тобі за нього Золотого птаха.
| |
| − | | |
| − | — Добре.
| |
| − | | |
| − | Дав йому Білий цар торбу грошей, попрощалися, і лише вийшов царевич за міську браму, а лис вже тут як тут. Привітався і каже:
| |
| − | | |
| − | — Бачиш, який ти непослушний, говорив же я не брати клітку, а ти не послухався. Та не переживай. Золотого птаха ми дістанемо, але шкода, що багато часу втратимо.
| |
| − | | |
| − | Перекинувся лис у коня, сів на нього царевич і попід ясним сонцем полетіли до тридесятого царства Червоного царя. Вмить опустилися вони там. Знову став кінь лисом і знову порадив, аби попросився у найми. Приймуть його золотого коня доглядати. Лиш просив лис, як будеш виводити Дурфекету, то аби золотої капистри не брав. Третьої ночі царевич відв'язав коня Дурфекету, подивився на золоту капистру і подумав: «Шкода її залишати тут, та й не гарно такого коня на повідку вести».
| |
| − | | |
| − | Не зняв він золотої капистри, дзвіночками срібними обшитої.
| |
| − | | |
| − | Тихесенько вів він Дурфекету до воріт, що ніхто у місті не почув, а біля воріт потряс кінь головою і задзвеніли дзвіночки, збіглися сторожа, зловили царевича і привели до Червоного царя.
| |
| − | | |
| − | — Так он який ти слуга,—сказав цар. — Буду карати тебе, злодію. Суддів мені не треба, бо сам у своєму царстві закони видаю.
| |
| − | | |
| − | Вийняв пістоль, прицілився і каже.
| |
| − | | |
| − | — Оце тобі буде плата за службу!
| |
| − | | |
| − | А царевич проситься:
| |
| − | | |
| − | — Слухай, ясновельможний Червоний царю, я не жебрак, а син, такого сильного царя, як ти. Мій батько вже дуже старенький, і смерть за ним ходить. Він прочитав, що є на світі Білий цар, а в нього живе Золотий птах. Якби він заспівав у нашому домі, то батько став би молодим і дожив би з нами до глибокої старості. Я приїхав до Білого царя, а він сказав, що може поміняти Золотого птаха на твого Дурфекету. Я знав, що ти мені його не віддаш, а тому вирішив викрасти.
| |
| − | | |
| − | — Добре,— каже Червоний цар,— дам я тобі свого коня Дурфекету, але тоді, як ти допоможеш мені засватати красуню-дочку царя Чорнокнижника, який проживає у тридесятому царстві. Вже тричі сватався і тричі відмовляла мені. Вона дуже вродлива. Коли я побачу її у своїм палаці, то дістанеш за це коня.
| |
| − | | |
| − | Що робити бідному царевичу, виходить сумний за місто, а лис назустріч.
| |
| − | | |
| − | — Бачиш, вже вдруге не послухався ти мене. Не треба було капистру брати. Та не переживай. Поїдемо до царя Чорнокнижника.
| |
| − | | |
| − | Перекинувся лис у коня. Сів на нього царевич, і полетіли попід зірками ясними, а через мить опустилися під брамою великого міста.
| |
| − | | |
| − | Перекинувся кінь у лиса і каже.
| |
| − | | |
| − | — Дочка Чорнокнижника зараз гуляє у місті. Вона зі своєю двійницею буде йти по одній стороні вулиці, а ти по другій. Ти їм так сподобаєшся, що вони притишуть свій хід. Я перекинуся у собачку, і ти мене вестимеш на курмею. На котру гаркну, та і є дочка царя. Вона розпитуватиме, звідки і хто ти, і захоче вийти за тебе заміж. Лише пам'ятай добре, що я тобі сказав, бо коли перекидаюся у іншу тварину, то розмовляти вже не можу.
| |
| − | | |
| − | Коли вони зустрілися, то забулася царева дочка, поражена красою молодого царевича, аж хід притишила разом із своєю двійницею. А царевич і сам кроку ступити не в силі, так йому обидві дівчини сподобалися. Гаркнула собачка на одну з них, і царівна відскочила вбік, Тоді царевич каже їй:
| |
| − | | |
| − | — Добридень, ласкава царівно!
| |
| − | | |
| − | — Добридень, юначе. З яких ти країв?
| |
| − | | |
| − | — З далеких, ласкава царівно. Я син царя, який живе на тридесятій землі.
| |
| − | | |
| − | Тоді вона промовила.
| |
| − | | |
| − | — Я бачу, що ти не тутешній. Виконай мою волю — зроби мене щасливою.
| |
| − | | |
| − | — А чому би й ні.
| |
| − | | |
| − | — Ти мені дуже подобаєшся. Я хотіла би обвінчатися з тобою.
| |
| − | | |
| − | — Хай буде!
| |
| − | | |
| − | Пішли вони разом до дивовижного палацу. Царівна весела, радіє, очі як зірниці сяють. Зустрічають їх цар із царицею, а вона каже.
| |
| − | | |
| − | — Татусику і матусенько, ось тепер я вийду заміж. Пам'ятаєте, говорила, що буде той мій [[чоловік]], який мені сподобається. Він син царя тридесятого царства і згідний брати мене. Можете справляти весілля. Подивився Чорнокнижник на дочку і каже.
| |
| − | | |
| − | — Що ти привела мені якогось світового волоцюгу? Не для тебе він! Я хочу знатного, порядного зятя!
| |
| − | | |
| − | — Батьку, це порядний царський син!
| |
| − | | |
| − | Ще сердитіше батько до неї.
| |
| − | | |
| − | — Прожени ти його під чотири вітри! Не пара він тобі. Ще й дивися, з собачкою прийшов — теж мені жених. Відведи його туди, де зустріла, і не смій навіть показуватися з ним мені на очі.
| |
| − | | |
| − | Гірко плачучи, взяла дочка за руку царевича і вийшли вони за міську браму. Тоді собачка перекинулася в лиса і каже.
| |
| − | | |
| − | — Скажи, царівно, чи хочеш одружитися з царевичем?
| |
| − | | |
| − | — Хочу,— відповідає.
| |
| − | | |
| − | — Тоді я замість тебе піду до батька, а ви залишайтеся тут.
| |
| − | | |
| − | Перекинувся лис у дочку царя, і пішла вона у царський палац. Стала перед царем і плаче.
| |
| − | | |
| − | — Бачиш, батьку, знайшла я була собі пару, а ти сказав прогнати. Тепер я заміж ніколи не вийду.
| |
| − | | |
| − | — Мовчи! — крикнув цар.— Буде так, як я скажу, а не так, як тобі хочеться!
| |
| − | | |
| − | — Аби я зараз лисом стала, то буде по-моєму, батьку,— сказала і на очах у царя перекинулася в лиса. Поки схопився цар за рушницю, то лис вискочив через вікно.
| |
| − | | |
| − | Просурмив цар тривогу. Збіглися стрільці, і було наказано їм всіх лисиць у місті перестріляти. А лис тим часом перескочив через стіну, перекинувся у коня, сіли на нього царевич з нареченою і поїхали до Червоного царя. Приїхали вони під браму, лис став царівною, і разом з царевичем пішли до палацу.
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже царевич.— Я привів тобі царівну.
| |
| − | | |
| − | Зрадів Червоний цар, наказав мед-вина носити та пригощати царевича і наречену. Як погостилися, то вивів він золотого коня Дурфекету і сказав йому на вухо. «Тепер цей царевич твій господар, аби ти нікого до себе не підпускав і лише його слухав».
| |
| − | | |
| − | Попрощався царевич з Червоним царем, вивів він коня за ворота, а наречена каже.
| |
| − | | |
| − | — Ти підлий, Червоний царю, я тобі тричі відмовляла, а ти вирішив купити мене. Я дала згоду вийти заміж за того, хто привіз мене сюди, а твоєю не буду.
| |
| − | | |
| − | Вивів він її у квітучий сад, де море квітів цвіло, і каже їй:
| |
| − | | |
| − | — Закохуйся, дорога.
| |
| − | | |
| − | — Сказала я тобі, що не буду твоєю, щоб зараз же лисом стала.
| |
| − | | |
| − | Впала вона на землю, зробився з неї лис і щез у кущах.
| |
| − | | |
| − | Вихопив цар пістоль, як вистрелить, то хмара слугів збіглася. А тим часом лис перетворився у коня, на нього сіла царівна, а царевич на Дурфекету, і вже ні вітер, ні куля не могли їх догнати.
| |
| − | | |
| − | Приїхали вони до Білого царя. Перекинувся лис у Дурфекету, і на ньому в'їжджає царевич до палацу. Побачив це Білий цар і назустріч вибіг.
| |
| − | | |
| − | Царевич і каже.
| |
| − | | |
| − | — Ось тобі, ясновельможний, те, що ти бажав мати. Віддав царевичу за коня Золотого птаха з кліткою, попрощалися вони, і пішов царевич до своєї нареченої.
| |
| − | | |
| − | Тим часом цар пробує сідлати Дурфекету, та де там. Став як уко[[пан]]ий, і ні з місця. А вночі, як всі у палаці вже спали, наздогнав лис молоду пару з Золотим птахом на Дурфекеті у дрімучому лісі.
| |
| − | | |
| − | Їдуть вони до свого царства. Їдуть і на ранок доїхали до того місця, де залишилась царевичева шкапина. За цей час вона так відпаслася, що царевич ледве впізнав її.
| |
| − | | |
| − | Тоді лис каже:
| |
| − | | |
| − | — Тепер слухай мене. Щоби ти, їдучи додому, не посмів ні з ким знайомитися і купляти живого звіра або [[чоловік]]а. Ти знаєш, хто я такий? Я той [[ведмідь]], якого ти похоронив тут. Ти благородна людина, і за це тобі допомагав. А тепер прощай і їдь, бо батько чекає тебе.
| |
| − | | |
| − | Посадив царевич наречену на свого коня, а сам сів на Дурфекету, і їдуть. Довго їхали вони широкими полями, густими лісами, попід високими горами, аж поки не доїхали до корчми. Бачить царевич, біля корчми кіньми його братів орють. Під'їхали ближче, і побачив братів закованих, що дрова ріжуть. Через три місяці буде уже три роки, як старший виїхав з дому і два, як середущий. Повертає брат до корчмаря і питає його;
| |
| − | | |
| − | — Слухай, орендарю, де ти таких рубачів найняв?
| |
| − | | |
| − | — То голодранці-картограї, програлися.
| |
| − | | |
| − | — Ще довго в тебе будуть вони?
| |
| − | | |
| − | — Ще три місяці.
| |
| − | | |
| − | — Слухай, мені треба дров нарубати, відпродай мені їх.
| |
| − | | |
| − | Сторгувалися за 100 дукатів. Розцілували брати старші наймолодшого, сіли на коней і їдуть додому. Дивуються, що він здобув для батька Золотого птаха, а для себе красну царівну та коня.
| |
| − | | |
| − | Прийшов старшому братові до голови інший розум, і штовхає він середущого:
| |
| − | | |
| − | — Слухай, як ти на це дивишся. Я вже три роки дома не був, а ти два, і нічого ми не маємо, а він за неповний рік здобув Золотого птаха, коня і царівну. Як ми перед батьком покажемось, коли коні наші схудли, шаблі потупилися.
| |
| − | | |
| − | Тоді другий брат каже.
| |
| − | | |
| − | — Ти би взяв коня і Золотого птаха, а я царівну, і скажемо батькові, що здобули. Може, я шаблю хоч трохи вигострю до його шиї. А царівну примусимо, щоб мовчала, пригрозимо, що вб'ємо.
| |
| − | | |
| − | Під'їхав середущий брат до наймолодшого, витяг заіржавлену шаблю. Степ широкий, безлюдний. Махнув і відрубав голову.
| |
| − | | |
| − | Побачила царівна, зойкнула і кинулася утікати. Наздогнали її брати, і каже середущий:
| |
| − | | |
| − | — Ми ведем тебе до нашого батька. Ти будеш моєю дружиною, а брат старший везе батькові Золотого птаха. Скажеш, що ми все здобули.
| |
| − | | |
| − | Похитала сумно головою царівна і каже.
| |
| − | | |
| − | — Не ви це здобули, а той, що ви його вбили.
| |
| − | | |
| − | — Говоритимеш, як учимо, бо загинеш тією ж смертю, що й брат.
| |
| − | | |
| − | Мусила поклястися, що не продасть їх. Кинули вони тіло брата в колодязь степовий і поїхали. Приїжджають до палацу, а цар назустріч їм вибігає.
| |
| − | | |
| − | — Діти ви мої любі, коні ваші схудли, ви потомилися, але дочекався я вас, лише брата наймолодшого нема.
| |
| − | | |
| − | — Ей,— кажуть брати,— що ви журитеся, то баламут. Ось беріть Золотого птаха, а оце невістка ваша, а моя дружина,— каже середущий.
| |
| − | | |
| − | Загнали Дурфекету до стайні. Несе йому їсти солдат в обід, лише положив у жолоб, виходить, а кінь трах копитом і вбив. Несе другий солдат ввечері і знову не повернувся, несе третій — і цього вбив кінь. Через рік і половини війська в царя не залишилося. Молода царівна почорніла, птах не співає. Вже він не золотий, а чорний, мов крук. Батько сумний ходить, бо помирати скоро буде, а наймолодшого сина нема та й нема.
| |
| − | | |
| − | Тим часом дуже нудно на серці стало лисові. Став він серед поля і думає: «Чому така хмура їсть мене? Ану побіжу туди, куди мій побратим пішов». Біжить він, біжить, знайшов у степу криницю. Глянув туди і промовив.
| |
| − | | |
| − | — Не послухав ти мене і втретє, а викупив братів та коней. За непослух караєшся вже близько року.
| |
| − | | |
| − | Метнувся лис, дістав цілющої води та оживляючого кореня. Помазав шию, притулив до тулуба, і зрослася вона. Оживляючий корінь засунув йому в рот, стукнув тричі у бороду, і проснувся царевич:
| |
| − | | |
| − | — Проспався...
| |
| − | | |
| − | — Ой,— каже лис,— був би ти спав віки-вічні, якби не оживив я тебе. Просив же, аби ти не купляв нічого живого, а ти відкупив братів з кіньми. В нагороду за це вони зняли твою голову. Тепер йди додому і не признавайся нікому. Твій Золотий птах не співає, наречена не усміхається, а кінь Дурфекета царське військо добиває.
| |
| − | | |
| − | Прийдеш під ворота і скажи, що ти бідний сирота і давно нічого в роті не мав. Брати твої наймуть тебе, бо добре буде, що ти хоч один раз коня погодуєш.
| |
| − | | |
| − | Прийшов царевич під ворота, заплакав, а вартовий питає:
| |
| − | | |
| − | — Чого плачеш?
| |
| − | | |
| − | — Та як мені не плакати, не пам'ятаю, коли вже їв. Може, хоч якась робота у вас для мене знайдеться?
| |
| − | | |
| − | Пішли слуги, розповіли братам, а вони кажуть.
| |
| − | | |
| − | — Хай іде коня доглядати, загине він замість воїна. Привели його до палацу, нагодували і показали коня, якого він повинен годувати.
| |
| − | | |
| − | — Добре,— каже,— я коней люблю. Видали йому оброк і кажуть:
| |
| − | | |
| − | — Уважно йди, не доторкайся до нього, бо він копаєтеся. Взяв наймит оброк, положив його надворі, а сам голіруч до коня.
| |
| − | | |
| − | Вдарив долонею по спині і говорить.
| |
| − | | |
| − | — Ой, нещасний, скільки гною під тобою, а ти й на вулицю не виходиш.
| |
| − | | |
| − | Відчепив капистру, вивів коня надвір, дав коневі їсти. Взяв жогребло, щітку, вичистив, вичесав Дурфекету, заплів гриву косами, осідлав коня і їздить по майдані. Об'їхав кілька разів, а за той час солдати гній повикидали на вулицю, підстелили, а цар стояв і дивився з вікна на те все.
| |
| − | | |
| − | Доглянув коня наймит і в обід, і ввечері, а на другий день цар почав здогадуватися, і кличе його до палацу. Прийшов він, поклонився йому. Уважно подивився цар.
| |
| − | | |
| − | — Слухай, небоже, чому ти не признаєшся, що ти мій син?
| |
| − | | |
| − | — Що ви, ясновельможний царю, хіба я можу бути вашим сином, коли всі ваші сини такі горді?
| |
| − | | |
| − | — А чому тебе кінь не вбив?
| |
| − | | |
| − | — За що він має мене вбивати, коли я його вичесав, дав їсти, вивів на прогулянку?
| |
| − | | |
| − | Оглянувся він назад, бо почув, як Золотий птах крилами вдарив, і питає.
| |
| − | | |
| − | — А що це у вас за дивний птах і чому не співає?
| |
| − | | |
| − | — Не знаю,— відповідає цар.
| |
| − | | |
| − | — А я знаю чому. Царівна пити і їсти йому не дає. Вона сердита на когось, мабуть. Подивися на мене, царівно, аби я побачив, чи ти сумною народилася, чи тут такою стала.
| |
| − | | |
| − | Поглянула йому в очі і розквітла, як мак. Взяв він води та ярої пшениці, відкрив клітку, дав Золотому птаху їсти і почав примовляти.
| |
| − | | |
| − | — Чому ти не співаєш, птаху? Напийся води, з'їж зерна і заспівай.
| |
| − | | |
| − | З'їв Золотий птах пшеницю, напився води, стрепенув крилами і заспівав пречудовим голосом та так дзвінко, що палац здригнувся. Царівна такою ж вродливою стала, як була, батько молодшим зробився, підійшов до сина, обняв його і сказав:
| |
| − | | |
| − | — Сину мій, це все ти дістав для мене, а чому ти правди не сказав батькові?
| |
| − | | |
| − | — Не міг я, батьку. Мої брати, а твої сини, забрали були в мене життя — зняли голову, взяли Золотого птаха, коней і мою наречену.
| |
| − | | |
| − | Прийшли брати, опустили перед батьком голови, а він сказав.
| |
| − | | |
| − | — Бачите, які ви погані, свого рідного брата вбили.
| |
| − | | |
| − | А вони почали тоді:
| |
| − | | |
| − | — Ми погані діти твої. Програли гроші і себе в корчмі, а він здобув все і нас визволив. Нам соромно було повертатися додому. Ми вбили його, бо думали, що так буде добре, а то і так не добре і так не добре. Тепер, брате, роби з нами, що хочеш. Ми негідні перед батьком, перед тобою і перед людьми. Покарай нас.
| |
| − | | |
| − | — Ні,— відповів брат,— кара на вас впаде без мене, а моя рука вас карати не буде,— і прогнав братів з батьківського двору. Залишився він із батьком, молодою царівною та Золотим птахом, і кінь Дурфекета є у них. Я сам бачив, бо заходив до них довідатися про те зло і добро. Як мене вгощали, то бородою текло, а в роті сухо було. Це казка, а не правда — вір не вір, не кажи, що брешу.
| |
| − | | |
| − | [[Категорія:Українські народні казки]]
| |
