|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #REDIRECT [[Казка про чарівну пташку (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Давним-давно жили собі два брати. Одному бог дав семеро дітей, а в другого не було й одної. Хоч спочатку ґаздували оба добре, та пізніше той, що мав семеро дітей, приопав, а бездітний — розбагатів. Та й так разбагатів, що не хоче з бідним знатися, лише з панами, з начальниками, з суддями. Цьому все йде, як по маслу, а бідному хата згоріла, у такі злидні впав, що не може з них вилізти.
| |
| − | | |
| − | Але йдуть свята. Перед Новим роком приходить бідний брат до багатого та й просить:
| |
| − | | |
| − | — Брате, поможи мені, бо не маю раз що дітям зварити.
| |
| − | | |
| − | — Е, ти пусто дбаєш, тому нічого не маєш. Треба рукави закотити та й братися до роботи.
| |
| − | | |
| − | — Закочую рукави, брате.
| |
| − | | |
| − | — То, певно, довго спиш?
| |
| − | | |
| − | — Ой, брате, ти, певне, ще обертаєшся на другий бік, як я вже встаю.
| |
| − | | |
| − | — Добре,— каже багач.— Я пшеницю ще не молов і пшеничної муки не маю. Іди, жінко, та й дай житньої муки братові.
| |
| − | | |
| − | Пішла жінка з мискою, набрала такої муки, що свиням рядила. Бідний приніс муку додому, жінка зварила пеленички та й плаче:
| |
| − | | |
| − | — Що маю робити? Мусять діти в злиднях свята перебувати. Стислося серце бідному, каже:
| |
| − | | |
| − | — Піду в ліс, хоч ріща принесу, аби не мерзли діти.
| |
| − | | |
| − | Пішов у ліс, нарубав ріща, в руки так закріп, так змерз. Гріється, а золотокрила пташка пурхнула, сіла йому на плече та й: «Цвірінь-цвірінь. Цвірінь-цвірінь». Він узяв пташку за крильця — пташка не тікає. «Ей,—думає, — принесу дітям, хай бавляться». Пустив пташку в кожух, у рукав, та й приніс додому. Діти бавилися, пташка пурхала по хаті, сіла на полицю і заснула. Полягали й старі з дітьми без вечері. Вранці встають — на столі хліб, на столі м'ясо печене, на столі всякі добра. Думають-гадають:
| |
| − | | |
| − | — І звідки взялося? Невже ми так міцно позасинали, що не чули, як брат нам до хати все це приніс? Ото буде сміятися, що ми такі сплюхи!
| |
| − | | |
| − | Пташка пурхнула з полиці та й сіла на стіл. Пішла жінка взяти ложки з полиці, а там дукати. Каже вона!
| |
| − | | |
| − | — Йой, [[чоловік|чоловіче]], щось у нашій хаті є! Дивися, дукати тут.
| |
| − | | |
| − | — Ей, жінко, добре, що є. Я йду в місто та й запобіжимо наші злидні.
| |
| − | | |
| − | Пішов у місто, дещо покупив, прийшов додому, а жінка знов:
| |
| − | | |
| − | — Чоловіче, на полиці з'явилися нові дукати.
| |
| − | | |
| − | Вже й він задумався. А пташка пурхнула з полиці на комин, а з комина на жердку. Чують, дитина з печі кричить:
| |
| − | | |
| − | — Татку, осьде чіча на комині!
| |
| − | | |
| − | Ґазда виліз на піч, а на комині — дукати. Що це може бути?
| |
| − | | |
| − | Діти вже не голодні, бігають за пташкою. Пташка втікає, вицвірінькує файно — всім весело. Спостеріг: де пташка сяде, там є дукати. Через кілька днів знов поїхав до міста й накупив дітям і вбратися, і взутися.
| |
| − | | |
| − | Зустрів його багатий брат і питає:
| |
| − | | |
| − | — Скажи, чи не від моєї муки тобі так поталанило, що ти багатіти став?
| |
| − | | |
| − | — Ей, говори, брате! Пішов я по дрова та й пурхнула мені на плече золотокрила пташка. Тепер, де вона не сяде, там є золоті дукати.
| |
| − | | |
| − | Брат, коли це вчув, то каже:
| |
| − | | |
| − | — Я тобі дам мішок пшениці, але віддай мені пташку
| |
| − | | |
| − | — Ні, брате, хіба тільки позичу.
| |
| − | | |
| − | — Позич.
| |
| − | | |
| − | Узяв багач пташку, приніс додому й говорить жінці:
| |
| − | | |
| − | — Заріж зараз оцю пташку й засмаж мені.
| |
| − | | |
| − | Жінка головку скрутила, обскубала пташку, випотрошила та й смажить у ринці. А хлопчики бідного брата дуже плакали за пташкою і прибігли до стрия просити, аби віддав. Прибігли, поставали коло пічки, де смажилася пташка. А серце вискочило з ринки та й упало одному хлопчикові на груди. Він був голодний та й серце з'їв. Каже хлопчик:
| |
| − | | |
| − | — Стрийно, віддайте нам пташку!
| |
| − | | |
| − | А вона показала на ринку й говорить:
| |
| − | | |
| − | — Ось де ваша пташка! Ми зараз її будемо їсти.
| |
| − | | |
| − | Діти, плачучи, побігли додому, сказали татові, мамі, сестрам — вже плачуть усі. Каже жінка:
| |
| − | | |
| − | — Видиш, який ти для свого брата добрий: дав добро з хати. Тепер будемо бідувати.
| |
| − | | |
| − | — Що сталося, жінко, того не вернути. Видно, таке наше щастя.
| |
| − | | |
| − | Лягли спати, вранці встають, а в одного хлопчика на подушці повно золотих дукатів.
| |
| − | | |
| − | — А це що є?
| |
| − | | |
| − | Каже хлопчик:
| |
| − | | |
| − | — Татку, вчора стрийна смажила нашу пташку, а серце з ринки вискочило, і я його з'їв.
| |
| − | | |
| − | Стали вони знову жити-поживати в добрі-гаразді. А багач бачить, та не знає, звідки то все береться. Питає брата:
| |
| − | | |
| − | — Звідки ти такі гроші маєш?
| |
| − | | |
| − | — А видиш, брате, ти хотів моїм добром користати — пташку з'їв, але мій син спожив з тієї пташки серце, і тепер, де не сяде, там дукати, де не ляже, там дукати.
| |
| − | | |
| − | Багач заскрипів зубами, пішов до суду й наговорив, що братів син ходить на грабунки, брат розбагатів з того, й хлопця треба знищити.
| |
| − | | |
| − | Зараз приїхали жандарми, хлопця закували і кинули до тюрми. Сидять з ним старенькі [[дід|діди]], розповідають різні історії — він слухав, слухав та й заснув. Вранці пробудився, а один дід питає:
| |
| − | | |
| − | — За що ти, синку, тут?
| |
| − | | |
| − | Він розповів. Дід подає дукати, що за ніч з хлопця насипалися, й каже:
| |
| − | | |
| − | — Но-но, синку, ти довго тут сидіти не будеш.
| |
| − | | |
| − | Через якийсь час приходить шандар і кличе його на протокол. Хлопець говорить йому:
| |
| − | | |
| − | — Берете мене, то беріть оці дукати.
| |
| − | | |
| − | Узяв шандар дукати, привів його на протокол, а там уже й не питали нічого, лише сказали збиратися додому. І він пішов собі додому.
| |
| − | | |
| − | А батько його поїхав у ліс по дрова. Та й Мана упізнала, що то є той самий [[чоловік]], який узяв її золотокрилу пташку. Він є, а пташки нема.
| |
| − | | |
| − | Але чує він синів голос:
| |
| − | | |
| − | — Тату, тату, я йшов з тюрми та й заблудив у лісі!
| |
| − | | |
| − | Батько їде кіньми на голос, а там нікого нема. Чує вже з другого боку:
| |
| − | | |
| − | — Тату, я тут!
| |
| − | | |
| − | Лишив коні, побіг на голос, а син уже в іншому місці озивається. Так Мана водила батька, аж поки не завела в страшні хащі, між озера. Та й там показалася йому й зачала дуже сміятися. Каже:
| |
| − | | |
| − | — Лізь у воду. Як у воді скупаєшся, то знайдеш дорогу до свого дому.
| |
| − | | |
| − | Хотіла його втопити.
| |
| − | | |
| − | Він хоч і мав семеро дітей, але був ще гарний і сильний. Говорить Мані:
| |
| − | | |
| − | — Ти мене випусти звідси, бо я маю семеро дітей удома. А Мана каже:
| |
| − | | |
| − | — Бачиш перед собою кам'яну гору? Коли вирубаєш з цього каменю дзвін, аби він задзвонив, тоді пущу тебе додому.
| |
| − | | |
| − | Став він та й зажурився, як має з тієї скали дзвін зробити? Лупав скалу день, два, три, тиждень, місяць — уже зробив дзвін, а він розколовся. Починає другий дзвін робити. Зробив, але дзвін не дзвонить, бо з каменю.
| |
| − | | |
| − | А син прийшов із тюрми й чує, що тато поїхав до лісу і не вернувся. Йде він до лісу. Ходить, кличе тата, а дерево так його б'є, що не може виховатися. Біжить до одного дерева — б'є, біжить до другого — б'є... Так хлопець біг від дерева та й усе кликав тата, а тато не озивався.
| |
| − | | |
| − | Довго блукав лісами, дуже дерево било його, то він ночував на галявинах, а вранці вставав, збирав дукати, і йшов далі шукати батька. Та й зайшов аж до Мани. А Мана засміялася та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Коли вже прийшов до тата, то я його відпущу, але поможи йому зробити кам'яний дзвін, і щоб той дзвін задзвонив.
| |
| − | | |
| − | — Спробую.
| |
| − | | |
| − | Привела Мана сина до батька. Дуже щиро привіталися вони. Але батько такий нужденний, такий згорьований, що не впізнати його. Каже синові:
| |
| − | | |
| − | — Дзвін готовий, але не дзвонить.
| |
| − | | |
| − | — Нічого, він ще задзвонить. Плавмо дукати й обливаймо гарячим золотом оцей камінь.
| |
| − | | |
| − | Розплавили гроші, обдали гарячим золотом кам'яний дзвін, викували з дукатів серце до дзвона. Як дзвін задзвонив, Мана впала й умерла. З дерев зробилися люди, з каменів — будинки, і показалася їм дорога прямо до хати. Батько з сином ішли з дарами від тих людей, що Мана зачарувала, додому, а люди їм кричали: «Слава! Слава!» Так щасливо повернулися додому.
| |
| − | | |
| − | А за той час, що їх не було, жінка з дітьми журилася та й сіяла і садила різні квіти. Між тими квітами пишно розцвіла червона півоня, а цю казку розказала Юрчачка Доня.
| |
