|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Летючий корабель (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Був собі [[дід]] та [[баба]], а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає:
| |
| − | | |
| − | Розумні брати й радяться:
| |
| − | | |
| − | — Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері:
| |
| − | | |
| − | — Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
| |
| − | | |
| − | Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
| |
| − | | |
| − | — Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
| |
| − | | |
| − | Старі, нічого робити, взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала — пішли вони.
| |
| − | | |
| − | А дурень сидить на печі та й собі проситься:
| |
| − | | |
| − | — Піду і я туди, куди брати пішли!
| |
| − | | |
| − | — Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.— Там тебе й вовки з'їдять!
| |
| − | | |
| − | — Ні,— каже,— не з'їдять, піду!
| |
| − | | |
| − | Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
| |
| − | | |
| − | — Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син.
| |
| − | | |
| − | [[Баба]] дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
| |
| − | | |
| − | Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до пояса.
| |
| − | | |
| − | — Здорові, діду!
| |
| − | | |
| − | — Здоров, сину!
| |
| − | | |
| − | — Куди йдете, діду?
| |
| − | | |
| − | А той каже:
| |
| − | | |
| − | — Ходжу по світу, з біди людей виручаю.
| |
| − | | |
| − | А ти куди?
| |
| − | | |
| − | — До царя на обід.
| |
| − | | |
| − | — Хіба ти,— питає [[дід]],— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
| |
| − | | |
| − | — Ні,— каже,— не вмію!
| |
| − | | |
| − | — То й чого ж ти йдеш?
| |
| − | | |
| − | — А бог його знає,— каже,— чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
| |
| − | | |
| − | — Сідай же,— каже,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
| |
| − | | |
| − | — Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
| |
| − | | |
| − | — Нічого, виймай!
| |
| − | | |
| − | От дурень виймає, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких; сказано, «як у панів».
| |
| − | | |
| − | — Ну що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
| |
| − | | |
| − | — Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка!
| |
| − | | |
| − | — Виймай! — каже.
| |
| − | | |
| − | Він вийняв, покуштував — аж там така гарна горілка стала!
| |
| − | | |
| − | — От бач,— каже дід,— як бог дурнів жалує!
| |
| − | | |
| − | От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді — каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б там не стрів.
| |
| − | | |
| − | Дурень подякував [[дід|дідові]] і розпрощався; [[дід]] пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
| |
| − | | |
| − | От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
| |
| − | | |
| − | — Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
| |
| − | | |
| − | Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
| |
| − | | |
| − | Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
| |
| − | | |
| − | — Здорові, дядьку!
| |
| − | | |
| − | — Здоров, небоже!
| |
| − | | |
| − | — Що ви робите?
| |
| − | | |
| − | — Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
| |
| − | | |
| − | — А хіба ви туди йдете?
| |
| − | | |
| − | — Туди.
| |
| − | | |
| − | — Сідайте зі мною, я вас підвезу.
| |
| − | | |
| − | Той сів. Полетіли.
| |
| − | | |
| − | Летіли-летіли, коли дивляться: іде [[чоловік]] шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
| |
| − | | |
| − | — Здорові, дядьку!
| |
| − | | |
| − | — Здоров, небоже!
| |
| − | | |
| − | — Чого ви на одній нозі скачете?
| |
| − | | |
| − | — Того,— каже,— коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
| |
| − | | |
| − | — Куди ж ви йдете?
| |
| − | | |
| − | — До царя на обід.
| |
| − | | |
| − | — Сідайте з нами.
| |
| − | | |
| − | — Добре.
| |
| − | | |
| − | Той сів, знов полетіли.
| |
| − | | |
| − | Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:
| |
| − | | |
| − | — Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
| |
| − | | |
| − | — То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
| |
| − | | |
| − | — Де ви її бачите!
| |
| − | | |
| − | — Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
| |
| − | | |
| − | — Сідайте з нами!
| |
| − | | |
| − | Він і сів. Полетіли.
| |
| − | | |
| − | Летіли-летіли, коли дивляться: іде [[чоловік]] і несе за спиною повен мішок хліба.
| |
| − | | |
| − | — Здорові, дядьку!
| |
| − | | |
| − | — Здоров!
| |
| − | | |
| − | — Куди ви йдете?
| |
| − | | |
| − | — Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
| |
| − | | |
| − | — Та в вас і так повен мішок!
| |
| − | | |
| − | — Що тут цього хліба? Мені й на один раз поснідати не стане.
| |
| − | | |
| − | — Сідайте з нами!
| |
| − | | |
| − | — Добре!
| |
| − | | |
| − | Сів і той. Полетіли.
| |
| − | | |
| − | Летіли-летіли, коли дивляться, ходить [[чоловік]] коло озера, мов чогось шукає.
| |
| − | | |
| − | — Здорові, дядьку!
| |
| − | | |
| − | — Здоров!
| |
| − | | |
| − | — Чого ж ви тут ходите?
| |
| − | | |
| − | — Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду.
| |
| − | | |
| − | — Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
| |
| − | | |
| − | — Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
| |
| − | | |
| − | — Так сідайте з нами!
| |
| − | | |
| − | — Добре!
| |
| − | | |
| − | Він сів, полетіли.
| |
| − | | |
| − | Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде [[чоловік]] у село й несе куль соломи.
| |
| − | | |
| − | — Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
| |
| − | | |
| − | — У село,— каже.
| |
| − | | |
| − | — Ото! Хіба в селі нема соломи?
| |
| − | | |
| − | — Е,— говорить,— та не така!
| |
| − | | |
| − | — А хіба це яка?
| |
| − | | |
| − | — А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
| |
| − | | |
| − | — Сідай з нами!
| |
| − | | |
| − | Той сів, і полетіли далі.
| |
| − | | |
| − | Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
| |
| − | | |
| − | — Здоров, дядьку!
| |
| − | | |
| − | — Здоров!
| |
| − | | |
| − | — Куди ви дрова несете?
| |
| − | | |
| − | — У ліс.
| |
| − | | |
| − | — Ото! Хіба в лісі нема дров?
| |
| − | | |
| − | — Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
| |
| − | | |
| − | — А які ж?
| |
| − | | |
| − | — Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
| |
| − | | |
| − | — Сідайте з нами!
| |
| − | | |
| − | І той згодився, сів, та й полетіли.
| |
| − | | |
| − | Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось.
| |
| − | | |
| − | Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
| |
| − | | |
| − | [[Цар]] дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже:
| |
| − | | |
| − | — Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
| |
| − | | |
| − | Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
| |
| − | | |
| − | — Якась,— каже,— мужва обідрана!
| |
| − | | |
| − | [[Цар]] не вірить:
| |
| − | | |
| − | — Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
| |
| − | | |
| − | Взяв та й пішов сам між люди.
| |
| − | | |
| − | — Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
| |
| − | | |
| − | Дурень виступив:
| |
| − | | |
| − | — Я! — каже.
| |
| − | | |
| − | [[Цар]] як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!»
| |
| − | | |
| − | Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
| |
| − | | |
| − | — Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
| |
| − | | |
| − | Лакей і пішов.
| |
| − | | |
| − | А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, то й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
| |
| − | | |
| − | — Чому ти,— питає,— не їси?
| |
| − | | |
| − | — Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
| |
| − | | |
| − | І розказав — так і так.
| |
| − | | |
| − | — Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої... Як я її добуду?
| |
| − | | |
| − | — Не журись! Я тобі дістану!
| |
| − | | |
| − | — Ну, гляди!
| |
| − | | |
| − | Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
| |
| − | | |
| − | — Скажи,— говорить,— що принесу!
| |
| − | | |
| − | От лакей і пішов.
| |
| − | | |
| − | А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
| |
| − | | |
| − | Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
| |
| − | | |
| − | Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
| |
| − | | |
| − | Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
| |
| − | | |
| − | — Не журись! — каже.— Під млином спить, вражий син!
| |
| − | | |
| − | — Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити?
| |
| − | | |
| − | А Стрілець каже:
| |
| − | | |
| − | — Не бійся: я збуджу!
| |
| − | | |
| − | От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
| |
| − | | |
| − | Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
| |
| − | | |
| − | Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
| |
| − | | |
| − | — Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
| |
| − | | |
| − | Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
| |
| − | | |
| − | — Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
| |
| − | | |
| − | — Добре,— каже,— нехай дають!
| |
| − | | |
| − | От нажарили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
| |
| − | | |
| − | — Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
| |
| − | | |
| − | Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є— «мій меч — його голова з плеч!»
| |
| − | | |
| − | Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
| |
| − | | |
| − | — Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде.
| |
| − | | |
| − | От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміює.
| |
| − | | |
| − | — Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
| |
| − | | |
| − | Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до дурня лакея:
| |
| − | | |
| − | — Піди скажи, що казав [[цар]], щоб перед вінцем у баню сходив.
| |
| − | | |
| − | А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
| |
| − | | |
| − | Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили:
| |
| − | | |
| − | — Оце,— каже,— як міцно спав!
| |
| − | | |
| − | Та й пішов із бані.
| |
| − | | |
| − | Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
| |
| − | | |
| − | — Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от «мій меч — йому голова з плеч!»
| |
| − | | |
| − | А сам думає:
| |
| − | | |
| − | «Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
| |
| − | | |
| − | От і дав наказ.
| |
| − | | |
| − | Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
| |
| − | | |
| − | — Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
| |
| − | | |
| − | Іде на корабель до товариства:
| |
| − | | |
| − | — Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
| |
| − | | |
| − | — Не плач! — каже той, що ніс дрова.— Я тебе виручу.
| |
| − | | |
| − | Приходить слуга:
| |
| − | | |
| − | — Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
| |
| − | | |
| − | — Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки,— каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
| |
| − | | |
| − | Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й [[чоловік]], що кине — то й [[чоловік]]! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
| |
| − | | |
| − | — Що там так рано грає?
| |
| − | | |
| − | — То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
| |
| − | | |
| − | [[Цар]] тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
| |
| − | | |
| − | ...А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац:
| |
| − | | |
| − | — Стій! — крикнув.
| |
| − | | |
| − | Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
| |
| − | | |
| − | — Сідай, мій зятю любий!
| |
| − | | |
| − | Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
| |
| − | | |
| − | От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
| |
