|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Рукавичка з блохи (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Мав [[цар]] дуже вродливу доньку. Які царевичі її сватали, які королевичі — нікого не хотіла за чоловіка. Але їй далі не давали спокою. Тоді вона сказала батькові виплекати блоху й вшити з її шкіри рукавичку.
| |
| − | | |
| − | Зловили слуги блоху, кинули в бочку з маслом і сім років не дивилися до неї. Через сім років бочка тріснула, а з неї вискочила така блоха, як дика свиня. Блоху вбили, зняли шкіру та й вшили рукавичку.
| |
| − | | |
| − | Тепер, коли приїжджали до царівни сватачі, вона нічого не робила, лише показувала рукавичку й казала вгадати, з чого вона є.
| |
| − | | |
| − | Про красу царівни й про її рукавичку слава рознеслася по цілому світі. А за морем жив один дуже вродливий, розумний і багатий царевич. Бере він грошей, перепливає море й не йде до царського палацу, а відвідує всіх кушнірів, проситься до них переночувати й кожного заходить байкою, чи котрий не шив царській доньці рукавичку.
| |
| − | | |
| − | Так обійшов усе місто, але нічого не довідався. Але на краю міста стояла дуже маленька хатчина, що виглядала на будку. Заходить він досередини, а там старий кушнір живе. Каже царевич:
| |
| − | | |
| − | — Може би, я у вас, дідусю, переночував?
| |
| − | | |
| − | — Добре, прийму тебе, синку, на ніч.
| |
| − | | |
| − | А [[дід]] любив горілку. Царевич приніс на вечерю горілки й говорить:
| |
| − | | |
| − | — Випийте, дідусю. Ви за день над тими кожухами надихаєтеся тими смородами, що в грудях аж недобре.
| |
| − | | |
| − | Дід випив та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Це ще нічого. От як я з блохи рукавицю шив, ото було смородів!
| |
| − | | |
| − | Більше вже царевичеві нічого не треба було від [[дід|діда]]. Переночував, уранці файно заплатив старому й пішов прямо до переговорні, де царівна з рукавичкою сиділа.
| |
| − | | |
| − | Йдуть царі, королі, царевичі й королевичі, старі й молоді відгадувати, з чого ж рукавиця. Перегадали, яка лише звірина є на світі,— ніхто не може відгадати. А він стоїть збоку.
| |
| − | | |
| − | — А ти що скажеш, молодче?
| |
| − | | |
| − | Царевич, коли йшов сюди, то одягнув різне лахміття. Ніхто не міг собі подумати, що такий жебрак може знати, з чого рукавичка. А він підійшов та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Найясніша царівна має рукавичку з блохи. Вона аж забулася. А [[цар]] став дорікати:
| |
| − | | |
| − | — Бачиш, донько,— доскакалася?! Скільки ти женихів мала! Та й яких женихів! А тепер підеш за жебрака.
| |
| − | | |
| − | — Така вже моя доля, тату. Раз я вже сказала, так має бути. Заручуюся з ним.
| |
| − | | |
| − | Беруть його до палацу, дають файне вбрання, бо ніхто не знає, що він царевич,— роблять весілля. Але яке то весілля з жебраком? Нікого не запрошували. Відбули весілля, і [[цар]] каже:
| |
| − | | |
| − | — Мені, донечко, дуже встидно, що в мене такий зять. Не можу його навіть чужим послам показати.
| |
| − | | |
| − | Він учув це й говорить цареві:
| |
| − | | |
| − | — Ми підемо жити набік.
| |
| − | | |
| − | Живуть обоє у винаймленій хатині, їсти нема що. Царевич каже:
| |
| − | | |
| − | — Я — голодний. Іди десь хліба жури.
| |
| − | | |
| − | А вона — царська донька. Пішла, вижебрала хліба. Сама не їсть — йому дає, щоби рідше посилав жебрати. А він кричить, що їсти хоче. Так вже допік, що допік.
| |
| − | | |
| − | Але перемучилися шість місяців. Бере він її за руку й каже;
| |
| − | | |
| − | — Ходімо старцювати обоє.
| |
| − | | |
| − | Пішли старцювати. Де найбагатший палац, туди він посилає її хліба правити, якоїсь їди. Вона піде, а він сміється! «Ех, пташко, вкорочу тобі крильце. Ти високо літала, тепер жебрай. Це мені немиле, але я тобі покажу, як було мило моїм товаришам, коли йшли тебе сватати, а ти їм у лице сміялася». А тим часом жінка виносить йому на тарелі їсти.
| |
| − | | |
| − | Так вони йшли, йшли і зайшли д’ морю. Вона каже:
| |
| − | | |
| − | — Йой, а ми що тут будемо робити?
| |
| − | | |
| − | — Підемо за море.
| |
| − | | |
| − | Пішов, оплатив за два місця, а капітанові сказав, аби запросив його жінку. Той керун підходить і каже:
| |
| − | | |
| − | — Сідайте на корабль, бо вже всі місця засіли, є ще лише двоє.
| |
| − | | |
| − | Сіли на корабль, перепливли море, він залишив її на березі, а сам пішов до свого палацу. Сказав батькові, що привіз невістку, аби готувалися до весілля, але має її ще дечого навчити. Тут порадилися, як має бути. А тоді йде він до неї, наймає над морем маленьку будку, приносить пару пляшок пива, горілки, вина й заставляє її продавати.
| |
| − | | |
| − | — Лише дивися мені, щоби матроси не повипивали все й не побили пляшки.
| |
| − | | |
| − | — Буду дивитися.
| |
| − | | |
| − | Пішов від неї до палацу, переодягнувся й підмовив матросів, аби пішли будку розбили і все повипивали.
| |
| − | | |
| − | Продає вона, продає, а тут приходять матроси, все ламають, горілку, вино, пиво випивають, пляшки б'ють і ні копійки не платять. Такого наробили, що й не розказати.
| |
| − | | |
| − | А царевич удень добре наївся, увечері ж переодягнувся в старе і йде до неї. Дивиться: сидить вона коло купи череп'я і плаче.
| |
| − | | |
| − | — Що сталося?
| |
| − | | |
| − | — Хіба не бачиш?
| |
| − | | |
| − | — А ти що за продавщиця, що допустила до такого? Я тобі казав продавати, а не з матросами жартувати. З чого будемо жити? Я останній крейцер за то віддав.
| |
| − | | |
| − | — Я не винна. Прийшли матроси та й все потовкли. Що пораджу?
| |
| − | | |
| − | — Йой, пуста з тебе ґаздиня. Не дороблюся з тобою хліба. Розвідав я, що в царя весілля рихтують. Підеш кухарці помагати.
| |
| − | | |
| − | А сам у палаці все розказав. Але ша! — щоби ніхто нічого їй не розповів. Сказав:
| |
| − | | |
| − | — Коли вона буде йти додому, то в дванадцять горщиків поналивайте й понасипайте різних страв і дайте їй такий пояс, аби вона понасилювала їх і поясом уперезалася.
| |
| − | | |
| − | Вже цілий день вона бігає з кухаркою; а ввечері починається весілля, прийшли музики, грають. А вона збирається нести їсти [[чоловік|чоловікові]] аж на край міста.
| |
| − | | |
| − | Кухарка насилює на пояс горщики, заперізує її, в кожен горщик насипає іншої страви й відправляє за поріг. А тут дружки вже чекають на молоду, припливли з-за моря її родичі, але вона ще нічого не знає.
| |
| − | | |
| − | За порогом зустрічає жінку [[чоловік]]. У цей час заграла музика. Він каже:
| |
| − | | |
| − | — Ходи подивимося, як царева невістка на посаді сидить.
| |
| − | | |
| − | — Та як я з горнятами піду? Страви льопаються по мені.
| |
| − | | |
| − | — Е, нічого. Помаленьку йди, то й не будуть льопатися. Привів до палацу. Тут музика грає, він бере її танцювати. Та й такого жінці духу дав, що льопало борщем, кашею, киселем вище її голови. А тоді зупиняється він і каже:
| |
| − | | |
| − | — Пробачте, дорогі родичі! Вона колись мудрувала над женихами, хотіла й з мене посміятися. Я мусив так поступити і з царівною, коли вона стала моєю дружиною.
| |
| − | | |
| − | Пішов він переодягатися у весільне, їй теж принесли дорогі вбори, стали збирати молоду, ладнати.
| |
| − | | |
| − | Мамі-цариці серце краялося, коли дивилася, як її донька танцювала, обвішана горнятами зі стравами, але нічого не могла зробити, бо то чужа сторона, чужі люди, чужі закони.
| |
| − | | |
| − | Відбулося файне весілля. Молода сиділа за столом і все думала. Буде вона довго пам'ятати, як була жебрачкою, а потім стала царською невісткою.
| |
