|
|
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Силач (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Був де не був один великий силач. Коли мав чотирнадцять літ, пішов до лісу, вирвав руками найтовстішого дуба і поставив 'го догори корінням.
| |
| − | | |
| − | Каже матері:
| |
| − | | |
| − | — Мамко, будьте здорові, бо я йду світом!
| |
| − | | |
| − | Мати плаче, не пускає 'го, айбо він відкланявся і пішов. Іде, іде і видить, що чорти везуть залізо. Затягли віз в яму й ніяк не можуть витягнути. Каже їм Іван:
| |
| − | | |
| − | — Я вам поможу, кедь ми дасте тільки заліза, кілько мій мізильник видержить.
| |
| − | | |
| − | Чорти ся згодили.
| |
| − | | |
| − | Іван виштовхав віз і підставив палець:
| |
| − | | |
| − | — Но, кладіть залізо!
| |
| − | | |
| − | Склали чорти один віз, склали другий, третій. Всі дванадцять! А Іван поніс залізо до коваля:
| |
| − | | |
| − | — Учини ми з сього матеріалу палицю.
| |
| − | | |
| − | Коваль зробив. Іван взяв палицю до правої руки й кинув нею аж під небо. Вернувся до хижі, посидів двадцять хвилин, а далі вийшов вон і підставив палець... Палиця впала на перст і зігнулася. Каже майстрові:
| |
| − | | |
| − | — Ще раз перекуй палицю. Слабо, неборе, гартуєш.
| |
| − | | |
| − | Як перекував, Іван знову кинув палицю в небо, вернувся до хижі, посидів півгодини, пак вийшов, підставив перст: палиця впала й вже не зігнулася.
| |
| − | | |
| − | — Добра палиця.
| |
| − | | |
| − | Виплатив ковалеві, поклав палицю на плече і йде світом. Видить на скалі легіня, що руками тре каміння на муку.
| |
| − | | |
| − | — Що ти за один?
| |
| − | | |
| − | — Сучи каміння.
| |
| − | | |
| − | — Йди зі мною, будемо цимбори.
| |
| − | | |
| − | Ідуть далі. Дивляться: леґінь ступає з гори на гору і каміння переношує.
| |
| − | | |
| − | — Що за один?
| |
| − | | |
| − | — Валигора.
| |
| − | | |
| − | — Ходи з нами, будемо цимбори. Зайшли в хащу й натрапили на хижу.
| |
| − | | |
| − | — Тут будемо жити!
| |
| − | | |
| − | Двоє ходять на лови, а один все лишається дома й варить їсти. Іван та Валигора пішли в ліс, а дома лишили Сучикаміння. Наклав він огонь, поклав варити м'ясо у котел. Раз перед обідом до хати зайшла стара зубата баба й каже:
| |
| − | | |
| − | — Сине, дай ми їсти.
| |
| − | | |
| − | Сучикаміння дав їй м'яса. Як поїла, знову просить.
| |
| − | | |
| − | — Дай ще.
| |
| − | | |
| − | Наклав їй ще. Поїла й знову:
| |
| − | | |
| − | — Ще!
| |
| − | | |
| − | Сучикаміння розсердився:
| |
| − | | |
| − | — Йди собі, бабо, на біду... М'ясо треба моїм цимборам на обід.
| |
| − | | |
| − | — Дай ми м'яса, бо поїм ти на пупі...
| |
| − | | |
| − | Так і зробила. Висипала з котла м'ясо на його черево, з'їла все і пропала.
| |
| − | | |
| − | Сучикаміння встав й поклав борзо нову порцію. Вернулися цимбори, а обід не готовий.
| |
| − | | |
| − | — Чому м'ясо не варене? Сучикаміння каже, що не знає.
| |
| − | | |
| − | На другий день лишився на кухні Валигора. Поклав м'ясо й варить. Біля полудня до хати зайшла баба і просить їсти.
| |
| − | | |
| − | — Дай м'яса.
| |
| − | | |
| − | Валигора дав їй у талір. Поїла й просить ще. Дав ще, а проклята баба не перестає просити.
| |
| − | | |
| − | — [[Баба|Бабо]], я готовлю обід цимборам, більше не можу ти дати.
| |
| − | | |
| − | — Дай, бо поїм ти на пупі...
| |
| − | | |
| − | Так і зробила. Перевернула 'го, висипала м'ясо на черево, поїла все й пропала.
| |
| − | | |
| − | Валигора встав, поклав нову порцію варити.
| |
| − | | |
| − | Вернулися цимбори з ловлі, а обід ще не готовий.
| |
| − | | |
| − | Сучикаміння не дуже випитував — чому, бо знав причину. На третій день лишився дома Іван. Поклав м'ясо варити, і як ся доварювало, прийшла баба.
| |
| − | | |
| − | — Хлопче, дай ми м'яса.
| |
| − | | |
| − | Іван їй дав. [[Баба]] поїла, але просить ще. Іван знову їй дав. [[Баба]] й це поїла.
| |
| − | | |
| − | — Дай ще!
| |
| − | | |
| − | — Більше ти не дам, бо м'ясо треба цимборам.
| |
| − | | |
| − | — Дай ще, бо поїм ти на пупі...
| |
| − | | |
| − | — Так то ти поїла від моїх цимборів? Но, від мене не поїш!
| |
| − | | |
| − | Їмилися в руки. [[Баба]] не може Іваном веречи на землю. Тоді Іван вхопив [[Баба|бабу]], витягнув надвір, розчахнув розсохатого дуба й задів туди бабу, ще й прив'язав.
| |
| − | | |
| − | Вернулися цимбори. Звідають, ци готове м'ясо.
| |
| − | | |
| − | — Готове, хлопці. Но, тепер я знаю, чому вчора й позавчора м'ясо було недоварене... Ходіть, покажу вам бабу.
| |
| − | | |
| − | Вивів їх вон й показав [[Баба|бабу]], задіту в колоду... Вже ледве дихала.
| |
| − | | |
| − | Повечеряли й полягали спати. Іван думав, що [[баба]] до ранку сконає. Айбо [[баба]] не згибла. Коли вони спали, якось висвободилася з колоди, взяла палицю й пропала. Лиш слід лишила за собою...
| |
| − | | |
| − | Ідуть хлопці за слідом, дійшли до одної криниці. Далі слід пропав.
| |
| − | | |
| − | — Навірно, хлопці, спустилася в керницю (бо криниця була суха). Що будемо робити? Треба спускатися на дно.
| |
| − | | |
| − | Принесли мотуз, і коли Іван хотів опускатися в керницю, сказав:
| |
| − | | |
| − | — Як потрясу мотузком, тягніть!
| |
| − | | |
| − | Спустився Іван і довго пробирався на дно. А там другий світ...
| |
| − | | |
| − | Іде, іде, іде. Дочувся, що баба-шаркань вкрала три царські дівки й зробила їх жонами своїх синів...
| |
| − | | |
| − | Іде Іван глядати бабу-шарканя і насамперед потрапив до старшої дівки. Поклонився, а вона заплакала:
| |
| − | | |
| − | — Йой, тікай скоро, бо прийде мій чоловік-шаркань та тя вб'є. У нього три голови.
| |
| − | | |
| − | — Не журися. Який знак дає шаркань, коли вертається домів?
| |
| − | | |
| − | — Кине залізними вилами.
| |
| − | | |
| − | Іван розповів царівні, відки прийшов і для чого. Раз лиш кинув шаркань залізними вилами.
| |
| − | | |
| − | — Хто тут є з того світу? — гойкнув.
| |
| − | | |
| − | — Не є тут нікого,— відповіла жона.
| |
| − | | |
| − | — Бо є. Ти мені не говори. Виходь, хто тут є!
| |
| − | | |
| − | Іван вийшов. Подали собі руки й говорять межи собою. Шаркань розказав жоні, аби приготовила обід. Вона напекла для шарканя залізних паляниць, а для Івана пшеничних, для шарканя принесла залізного вина, а для Івана природного.
| |
| − | | |
| − | Як пообідали, шаркань звідає:
| |
| − | | |
| − | — Будемо ся рубати ци руками ся метати?
| |
| − | | |
| − | — Метатися...
| |
| − | | |
| − | Вийшли і почали: Іван вдарив шарканем у землю, що той забився до колін. А шаркань Іваном — до пояса. Іван витяг ноги і вдарив шарканем до шиї. Борзо взяв шаблю й відрубав 'му три голови.
| |
| − | | |
| − | — Но, тепер ти свободна. Чекай мене, я йду визволити твої сестри. Коли відходив, царева дівка дала йому шовкові нитки. Пішов до середущої. Вона каже:
| |
| − | | |
| − | — Біжи скоро геть, бо зараз вернеться мій чоловік-шаркань, що має шість голів.
| |
| − | | |
| − | — Не бійся нич. Твою старшу сестру я вже визволив. І тебе визволю. Який знак дає твій чоловік, коли вертається домів?
| |
| − | | |
| − | — Кине залізну палицю.
| |
| − | | |
| − | Раз лиш чують, щось задзвеніло. І палиця впала перед хижею. Царська дівка заховала Івана. Шаркань розчинив двері й скривився:
| |
| − | | |
| − | — Тут є чоловік з другого світу.
| |
| − | | |
| − | — Не є тут нікого.
| |
| − | | |
| − | — Ти мені не говори! Зачав шукати.
| |
| − | | |
| − | Іван показався. Подали собі руки й сіли за стіл.
| |
| − | | |
| − | — Жоно, лади обід!
| |
| − | | |
| − | Вона скоро наладила галушок. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина. Для шарканя — залізного, для Івана — природного.
| |
| − | | |
| − | Наїлися, упили.
| |
| − | | |
| − | — Но, як будемо битися? — звідає шаркань,— шаблями рубатися ци метатися?
| |
| − | | |
| − | — Метатися.
| |
| − | | |
| − | Почали битися. Вдарив шаркань Іваном у землю — аж до колін; Іван шарканем — до пояса; шаркань Іваном — до попідплеч. Іван шарканем — до шиї. І борзо утяг шаблю, відтяг всі шість голів.
| |
| − | | |
| − | — Но, дівко, й ти вільна. Чекай но тут. Я йду за твоєю молодшою сестрою.
| |
| − | | |
| − | Коли відходив, середуща дівка дала йому золоті ножички. І пішов до молодшої сестри, найкращої. Від її лиця, як від сонця, ся видно. Налякалася й заплакала, коли увиділа Івана.
| |
| − | | |
| − | — Втікай геть, бо скоро прийде мій чоловік — шаркань з дванадцятьма головами. Загинеш!
| |
| − | | |
| − | — Не бійся нич. Я вже звільнив твоїх сестер.— І розповів їй свою історію.
| |
| − | | |
| − | Потім запитав.
| |
| − | | |
| − | — Який шаркань дає знак, коли вертається домів?
| |
| − | | |
| − | — Сипле вогняним дощем.
| |
| − | | |
| − | Невдовзі й справді чують: вогняний дощ зачав падати. Іван заховався, а шаркань розчинив двері й загойкав:
| |
| − | | |
| − | — Тут є [[чоловік]] з того світу!
| |
| − | | |
| − | — Не є тут нікого.
| |
| − | | |
| − | — Не дури мене.— І пішов шукати.
| |
| − | | |
| − | Іван вийшов. Подали собі руки, сіли за стіл.
| |
| − | | |
| − | — Лади, жоно, обід!
| |
| − | | |
| − | Напекла вона пирогів. Для шарканя — залізних, для Івана — пшеничних. Принесла вина — для шарканя залізного, для Івана природного.
| |
| − | | |
| − | Наїлися, напилися.
| |
| − | | |
| − | — Но, як будемо битися, шаблями ци будемо метатися?
| |
| − | | |
| − | — Метатися!
| |
| − | | |
| − | Імилися руками. Шаркань вдарив Іваном по кістки в землю, Іван шарканем — до колін; шаркань Іваном — до пояса, Іван шарканем — до пояса, шаркань Іваном — до попідплеч, Іван шарканем — до шиї. Борзо витяг шаблю і всі дванадцять голів йому відтяв.
| |
| − | | |
| − | — Но, дівко,— каже Іван,— збирайся, ідемо домів. Коли виходив, дівчина йому дала золоту іглу.
| |
| − | | |
| − | По дорозі думає собі. «Молодша буде моя, середуща — Валигори, а старша — Сучикаміння».
| |
| − | | |
| − | Привів Іван всіх трьох сестер до керниці, потряс мотузком. Цимбори витягли по черзі старшу, потім середущу і, нарешті, молодшу сестру.
| |
| − | | |
| − | Як витягли молодшу сестру, досудили, що Івана дотягнуть до середини, а пак пустять назад, бо він, напевно, собі візьме найкращу дівку.
| |
| − | | |
| − | Айбо Іван здогадувався, що з ним можуть вистроїти, й тому замість себе прив'язав камінь.
| |
| − | | |
| − | І не помилився. Підтягли згори мотуз і пак пустили. А сестер налякали, що мусять дома казати, ніби вони двоє їх зрятували, бо інакше їм кінець.
| |
| − | | |
| − | А Іван залишився під землею, журиться, як вийти. Пішов назад в те місце, де побив тарпанів.
| |
| − | | |
| − | Іде, іде... Раз лиш почав падати вогняний дощ. А на дереві у гнізді дуже плачуть малі потятка. Іван пошкодував їх і прикрив своїм одягом. Як дощ перестав, потятка просять Івана.
| |
| − | | |
| − | — Не відходи. Наша мама тобі ся віддячить.
| |
| − | | |
| − | Прилетіла мати — велика-превелика,— й не встигли потятка повісти, хто їх врятував, як проковтнула Івана. Потятка заплакали і все їй сказали. І тоді виплюнула Івана. Ще був живий.
| |
| − | | |
| − | — Ну, що хочеш за порятунок моїх дітей?
| |
| − | | |
| − | — Понеси мене на той світ.
| |
| − | | |
| − | — Добре. Я тебе понесу, лиш заріж дев'ять буйволів і дістань дев'ять бочок води.
| |
| − | | |
| − | Коли Іван підготував усе, птах сказав:
| |
| − | | |
| − | — Клади буйволи на правий бік, а воду — на лівий. Як махну головою направо, подай ми до рота м'ясо. Як наліво — воду.
| |
| − | | |
| − | Сів Іван межи крила, летять. І вже були далеко-далеко, а тоді ся кінчило м'ясо. Що робити? Птах хоче їсти, слабне, ледь летить. Тоді Іван відрізав фалат м'яса із свого стегна, кинув.
| |
| − | | |
| − | І так долетіли. Як сіли на суху землю, птах питає:
| |
| − | | |
| − | — Відки то був той послідний кусок м'яса?
| |
| − | | |
| − | — Чому звідаєш?
| |
| − | | |
| − | — Бо дуже ми посмакувало.
| |
| − | | |
| − | — То було м'ясо із мого стегна.
| |
| − | | |
| − | Тоді птах виплюнув сей кусок, приклав до Іванової ноги, і м'ясо приросло.
| |
| − | | |
| − | Птах відкланявся й полетів.
| |
| − | | |
| − | А Іван іде собі домів. Прийшов у одне місто і звідає, яка новина.
| |
| − | | |
| − | — Така й така. Двоє сильні хлопці висвободили царські дівки, й тепер готовиться свадьба. Хлопці женяться, цар віддає за них свої доньки.
| |
| − | | |
| − | Но, нич. Дав Іван вибубнувати, що з'явився шиковний сабов і дуже красне плаття пошиє молодим на вевілля.
| |
| − | | |
| − | Через день принесла старша сестра пошити собі плаття, а Іван вийняв шовкові нитки й пошив ними плаття.
| |
| − | | |
| − | Принесла шити плаття й молодша. Іван пошив їй золотою голкою. Дома дівка сказала.
| |
| − | | |
| − | — Я виділа у того сабова свою золоту іглу,— сказала молодша.
| |
| − | | |
| − | — А я виділа свої шовкові нитки,— одказала старша. І оповіли нянькові.
| |
| − | | |
| − | Цар наказав привести сабова. Привели його, а царські доньки нараз його впізнали. Айбо не признавалися, бо боялися тих двох. Цар звідає:
| |
| − | | |
| − | — Відки маєш шовкові нитки, золоту іглу та ножиці?
| |
| − | | |
| − | — Так і так, пресвітлий царю. Шовкові нитки, золоту іглу та золоті ножички мені дали твої доньки, коли на тому світі я їх рятував од шарканів.
| |
| − | | |
| − | — Це так було? — питає дочок цар.
| |
| − | | |
| − | — Ой так! — призналися накінець всі три й сказали, як їх примусили побожитися на неправду оті двоє.
| |
| − | | |
| − | Тоді цар осудив на смерть Сучикаміння й Валигору.
| |
| − | | |
| − | А за Івана віддав молодшу доньку й передав на нього своє царство.
| |
| − | | |
| − | Но, а Іван був із бідної сім'ї, то й не забував про бідних людей. Дав їм добре життя.
| |
| − | | |
| − | І всі його за те любили.
| |
| − | | |
| − | Сіла [[баба]] на стілець, а нашій казці кінець.
| |
