|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Трапила коса на камінь (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | Був собі [[цар]] і мав одну доньку. Донька та була дуже красна і дуже розумна. Коли доросла, почало багато щонайкращих царевичів сватати її, але вона не хотіла за жодного вийти, бо всі їй видавались дуже дурними. Що батько наговоривсь їй — нічого не допомагало.
| |
| − | | |
| − | — Не піду та й не піду за такого дурня! — от і вся її мова.
| |
| − | | |
| − | — Але де ж ти візьмеш розумних, коли всі однакові? — говорив батько.
| |
| − | | |
| − | — То буду чекати, доки не трапиться такий, якого я хочу.
| |
| − | | |
| − | Чекає вона, чекає — царевичі приходять і відходять, але ні один їй не до вподоби. А один, син сусіднього царя, дуже сподобав собі ту царівну, але боявся приступити, щоб і його не відправила.
| |
| − | | |
| − | Далі, як батько почав дуже наполягати, щоб таки виходила заміж, вона зробила ось яку штуку. Зловила, вибачте, блоху і посадила її в глечик з маслом. Там блоха вигодувалась і виросла така велика, як добрий кіт. Тоді вона казала її убити, зняти з неї шкуру, виправити і зробити з цієї шкурки рукавички,— розуміється, все в найбільшій таємниці. Потім каже татові:
| |
| − | | |
| − | — Ну, тепер я сповню вашу волю і вийду заміж, але лише за того, хто вгадає, з чого оці мої рукавички зроблені.
| |
| − | | |
| − | — Добре, — каже батько і казав оповістити по всіх краях, що хто вгадає, з чого у царівни зроблені рукавички, той буде її мати за жінку.
| |
| − | | |
| − | Знов пустились королевичі і [[цар|царевичі]], як до меду, але де там — ні один не вгадає, а вона з усіх насміхається, гонить їх від себе.
| |
| − | | |
| − | А той сусідній [[цар|царевич]] почув ту чутку і пригадав собі: «Щось-то мусить бути неспроста, коли так тяжко вгадати, з чого ті рукавички». Рад би і він піти та попробувати щастя, але боїться. «Ану ж не вгадаю — нажене тоді, і вся надія пропаде. Стій,— погадав собі,— треба взятися на хитрощі!»
| |
| − | | |
| − | Перебрався він за жебруючого діда і йде до міста, де та царівна. Зайшов там на ніч до якогось старого кушніра на краю міста. Ну, звичайно, зайшли в бесіду. Слово по слову, кушнір почав оповідати про царівну, яка-то вона гарна і мудра: штуку вигадала таку, що і світ не чував, і тепер насміхається над бідними паничами.
| |
| − | | |
| − | — Та яку штуку вигадала? — спитав той, ніби ні про що не знає.
| |
| − | | |
| − | — Так штуку,— відповів кушнір,— що казала вигодувати блоху, зняти з неї шкуру, а потім я ту шкуру вичинив і зробив їй з неї рукавички. От вона тими рукавичками всім паничам і забиває баки: котрий, каже, вгадає, з чого рукавички, за того піду. А котрий не вгадає, того наганяє з ганьбою.
| |
| − | | |
| − | — Постій,— гадає собі царевич,— тепер я тебе матиму! Але відплачу я тобі за твої насміхання!
| |
| − | | |
| − | На другий день іде він перебраний за жебрака до царських палаців і просить, щоб його завели до царівни, бо й він хотів би попробувати щастя. Слуги змірили його очима, що він такий шолудивий та обірваний, але вигнати його не могли, бо мали від царя гострий наказ допускати кожного. Входить він, а царівна навіть не дивиться на нього, наставляє йому руку, питає коротко:
| |
| − | | |
| − | — Вгадуй з чого це?
| |
| − | | |
| − | Він, розуміється, того не злякався, приступає, обмацує, обнюхує а далі й каже:
| |
| − | | |
| − | — Бодай ви, панунцю, здорові були, та це з блохи!
| |
| − | | |
| − | Вона скочила, як ошпарена, зиркнула на нього, а то дід-жебрак, шолудивий, обідраний. Господи, аж уся потерпла. Але що було діяти? Батько й міністри бачили все те, і годі їй було взяти назад слово.
| |
| − | | |
| − | — Ну, доню,— каже цар,— чого ти хотіла, те і маєш! Вибирала ти, вибирала, та й от що вибрала, бери ж тепер, що тобі бог судив!
| |
| − | | |
| − | Ну, вона бачить, що не жарти, піддається. Хочуть того жербака перебрати по-панськи, та ні, він ані руш.
| |
| − | | |
| − | — Я жебрак з діда-прадіда, куди мені до панських уборів! Який тут стою, такий і до шлюбу піду.
| |
| − | | |
| − | Що [[цар]] напросився, що царівна налютилась і наплакалась — ніщо не помогло, мусила-таки з жебраком шлюб брати. А скоро по шлюбі і каже жебрак до неї:
| |
| − | | |
| − | — Ну, тепер ваше панування скінчилося, тепер ви переходите на мій хліб і мусите йти зо мною по жебраний хліб. Скидайте свої панські шмати й убирайтесь в таке, в якому я ходжу, бо в нашому стані панські убори не до лиця.
| |
| − | | |
| − | Знов просьби, знов плачі — ні, непорядна година з жебраком, як уперся, так при своєму і став. Вже цар давав йому і гроші, і поле, і хати — так ні, не хоче та й не хоче.
| |
| − | | |
| − | — Я [[дід]]-жебрак, і не треба мені від вас нічого. Тільки жінку я від вас беру, бо вона мусить іти зо мною, а свої добра сховайте собі! Моє добро — торба та палиця, більше ніякого добра мені не потрібно!
| |
| − | | |
| − | Тоді [[цар]] розгнівався страшно на зятя і на доньку та й каже:
| |
| − | | |
| − | — Га, коли так, то ідіть же собі куди хочете, і не показуйтесь мені на очі, і не признавайтеся до мене! Не хочу ні чути, ні знати про вас!
| |
| − | | |
| − | А жебракові це й байдуже. Він почепив собі і жінці по дві торби на плечі, палиці в руки, та й пішов з нею в світи по жебраний хліб.
| |
| − | | |
| − | Ішли вони, ішли, аж зайшли до того міста, де був батько того [[цар|царевича]], а її [[чоловік|чоловіка]]. Царевич вибрав собі якусь нужденну хатку на краю міста, ліплену з глини, з одним віконцем, та й каже до жінки:
| |
| − | | |
| − | — Оце хата мого [[дід|діда]] й прадіда — тут будемо жити. Я буду ходити по селах і містах за хлібом, а ти будь дома, вари, пери, пряди сусідам за гроші, бо гріх і тобі задарма хліб їсти.
| |
| − | | |
| − | Живуть вона так день за днем. А він рано встає, торби за плечі — та й хильцем-хильцем до царського двора, до свого батька. Розповів батькові все, яка йому вдалася штука і яка добра жінка з тієї царівни вийшла, як його слухає й любить, старий цар так утішився, що й не сказати.
| |
| − | | |
| − | Ну, загадали вони аж тепер справляти велике царське весілля. Листи розписують до всіх царів і королів, щоб з'їздилися на гостину, а в дворі ріжуть, печуть, смажать таке, що запах аж по цілому місту йде.
| |
| − | | |
| − | Отже ж, одного вечора приходить той [[цар|царевич]] до своєї халупи, до жінки, приносить дещо хліба, але мало. Вона дає йому якусь бевку, він того не хоче їсти.
| |
| − | | |
| − | — Чому ти чогось ліпшого не вариш? — до неї.
| |
| − | | |
| − | — Та звідки я візьму ліпшого? — каже вона.— Ти приносиш мало, а я запрясти не можу, трудно тепер на заробіток, та й не звикла я до цього.
| |
| − | | |
| − | — Ну, постій, нараджу я тобі заробіток,— каже він.— Є тут у мене ще трохи грошей, то я накуплю тобі горілки і пляшок, сиди в хаті та шинкуй!
| |
| − | | |
| − | — Добре.
| |
| − | | |
| − | Пішов він рано знов ніби на жебри, а вона сидить у хаті і шинкує. Аж він живенько побіг до своїх вояків і каже кільком:
| |
| − | | |
| − | — Ідіть на край міста, там шинкарка горілку продає — наробіть їй збитків!
| |
| − | | |
| − | Тим лише подавай таке! Пішли до шинку, напили, накричали, пляшки і чарки побили, не заплатили нічого та й пішли. Приходить чоловік увечері, а вона сидить та й плаче.
| |
| − | | |
| − | — Що тобі? — питає він.
| |
| − | | |
| − | — Та от,— каже вона,— якісь тут жовнірища прийшли, горілку випили, пляшки і чарки побили і не заплатили нічого.
| |
| − | | |
| − | — Ну, кепська з тебе шинкарка,— сказав він,— але не журись. На завтра треба буде інакше зробити. Я тобі за решту грошей куплю горшків, сядеш собі на місці та й будеш продавати.
| |
| − | | |
| − | — Добре.
| |
| − | | |
| − | А раненько він знов побіг, казав кільком воякам сісти на [[кінь|коней]] і зробити тій гончарці збитки. Ті на [[кінь|коні]], їдуть ніби повз неї — аж тут нараз один за другим як торкне коня, ніби [[кінь]] сполошився, та між горшки: всі дочиста потовкли.
| |
| − | | |
| − | Увечері приходить той домому, а жінка плаче.
| |
| − | | |
| − | — Що тобі?
| |
| − | | |
| − | — Та от,— повідає вона,— нещастя моє з тими жовнірами. Над'їхали якісь на [[кінь|конях]], [[кінь|коні]] їм сполошились — всі горшки перетовкли.
| |
| − | | |
| − | — Ну, ну,— каже він,— не плач, якось-то буде. А от я тобі нараджу інший заробіток. От би ти навідалась до царського двора! Чув я, що там велику гостину ладять, то помогла б дещо на кухні: води принести, замести, дров підкласти, то все-таки і сама попоїла б чого доброго, і мені принесла б. Ану, піди завтра!
| |
| − | | |
| − | Що тій бідній робити? На другий день попрятала в хаті та й пішла. Прийняли її там: порається вона, носить воду, дрова, кухню замітає, печені на рожнах обертає. Правда, кухар їй їсти не жалів, а у вечері, коли вона вже збиралася йти додому і просила, щоб дав їй дещо і для [[чоловік|чоловіка]], він казав понасипати їй у дванадцять маленьких горщиків потроху всякої страви. «Як же тут не забрати?» — міркує вона, а далі кухар порадив їй, щоб понасилила всі ті горщики на крайку і оперезалась ними,— це буде найліпше. Зробила вона так і вже збирається йти, аж тут царевич крикнув на неї, щоб несла до покою гостям води. Вхопила вона срібну коновку і несе. А там уже музика грає, танець зачинається. [[Цар|Царевич]] став перед нею та й дивиться, а вона не пізнає його. Їй навіть не при гадці, що то міг бути її [[чоловік]].
| |
| − | | |
| − | — А чия ти, молодице?
| |
| − | | |
| − | — А тут одного жебрака, що живе на краю міста.
| |
| − | | |
| − | — Але ти, як бачу, ладна собі, зовсім тобі не личить бути жебраковою жоною. Я б не знати, на що заложився, що ти й танцювати умієш!
| |
| − | | |
| − | — Та де мені до танцю,— відмовляється вона, а тут сама аж тремтить від сорому і страху.
| |
| − | | |
| − | — Ану, попробуймо! Гей, музики!— крикнув царевич, вхопив її, музика заревіла, а він гей з нею в обертаси.
| |
| − | | |
| − | Вона, бідна, опирається, він нею кидає сюди й туди, вся страва в горщиках, що в неї поприсилювані до крайки, разливається і обляпала її від ніг до голови. Гості регочуть, а їй все лице горить з сорому, а далі як заплаче та тому до ніг, щоб її пустив. Тоді він пом'як, підняв її та й питається:
| |
| − | | |
| − | — А що, ти мене не пізнаєш?
| |
| − | | |
| − | Вона видивилася на нього та й нічого не каже.
| |
| − | | |
| − | — А то відколи у нас так повелося, щоб жінка [[чоловік|чоловіка]] не пізнавала? Адже я твій [[чоловік]], а ти моя жінка!
| |
| − | | |
| − | Тут він розповів їй усе, як, що, до чого, казав їй зараз переодягнутись по-царськи. Аж тут її батько над'їхав, ну, той певно здивувався, коли побачив свою доньку, що він віддав її за жебрака, царівною. Там-то вже був бал, можете собі погадати! Вилами молоко їли, по борщі човнами плавали! І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в роті сухо було.
| |
