|
|
| (Не показана 1 проміжна версія ще одного користувача) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | Як дівоче кохання врятувало заклятого королевича-машкару | + | #redirect [[Як дівоче кохання врятувало заклятого королевича-машкару]] |
| − | | |
| − | Був то собі [[пан]]. І мав дві дочки, а жінка його вмерла. І мав три села. А тії дочки — одна була, молодша, дуже добра і ладна, а старша була недобра для батька. Але він думає собі: «Треба-то свій маєток продати та й займатися купечеством». Він так і зробив: продав весь маєток, лишив собі дім. І бере всі ті гроші, прощається зі своїми дочками і їде в чужий край за товарами. Він мав там бути три роки. Молодша ж дочка повідає до батька:
| |
| − | | |
| − | — Дай боже, щоб щасливі повернули.— І дуже жалує за батьком: так далеко їде в чужі сторони.
| |
| − | | |
| − | А старша повідає до батька:
| |
| − | | |
| − | — Їдьте ж ви, тату, і привезіть мені таких речей, щоб ніде в нашім краю таких не було. А як не привезете, то й самі не приїжджайте!
| |
| − | | |
| − | Поїхав батько. Нема рік, нема другий. Так та молодша дуже за батьком жалує, плаче. А старша повідає:
| |
| − | | |
| − | — О! Не знати чого би я плакала! Мені батько як не привезе того, що казала, то й бачити його не хочу!
| |
| − | | |
| − | Перейшло на третій рік. Накупив батько різних товарів і вже їхав до свого краю. Переправлявся через море, та й все те потопилось, тільки що він вирятувався.. Добився в свій край, і такий вже бідний, що вже за прошеним хлібом іде додому. Іде він, може, рік, і вже недалеко свого дому. І думає собі: «Отак їду і не несу жодного гостинця!» Але їде через місто, дивиться: палац такий химерний, що відколи жив, то ще такого ніде не бачив. Але обмурований довкола високо, тільки через браму видно йому, що є коло палацу город. І такії квіти в тім городі прекрасні, що в цілім світі таких не бачив. І думає собі, яким би способом він тих квітів вирвав для своєї дочки молодшої. І якось він помаленьку всунувся в той город. Оглядається скрізь довкола себе, чи не видно де кого. Тільки вирвав, може, чотири квітки — висувається з-за клумби якась машкара і повідає до нього:
| |
| − | | |
| − | — А ти чого сюди заліз?
| |
| − | | |
| − | Він злякався дуже. Дивиться, що по-[[пан]]ськи вбраний і по-християнськи говорить, а на обличчя не знати що: якась біда! Заріс якоюсь шкорупою, волохатий... І так злякався, що вже стоїть так, як мертвий.
| |
| − | | |
| − | І питається його тая машкара:
| |
| − | | |
| − | — Що ти за один?
| |
| − | | |
| − | Він відповідає:
| |
| − | | |
| − | — Я,— каже,— мав три села. Жінка моя померла, а я тії села продав, думав, що зароблю більше. Накупив у чужих сторонах багато товару і як переправлявся через море, то все потопилося, тільки сам врятувався. І таким лишився бідним, що за прошеним хлібом їду додому. Але маю дві дочки вдома, і дуже мені жаль, що не маю жодного гостинця для них. Не так мені жаль за старшою, як молодшої мені жаль. Хотів для неї хоч квіток занести.
| |
| − | | |
| − | Але тая машкара повідає:
| |
| − | | |
| − | — Ну, що ж тепер буде? Я тебе страчу!
| |
| − | | |
| − | Той проситься, а машкара повідає до нього:
| |
| − | | |
| − | — Я тебе пущу, але як привезеш мені свою молодшу дочку. А як не привезеш, то я тебе і там знайду.
| |
| − | | |
| − | Так той собі подумав: «Що бог дасть, то дасть! Треба привезти». Зажурився і повідає:
| |
| − | | |
| − | — Привезу!
| |
| − | | |
| − | Так зараз десь взялася підвода. Дає йому та машкара квіти і повідає:
| |
| − | | |
| − | — Пам'ятай, щоб мені привіз!
| |
| − | | |
| − | Так той їде, приїжджає додому. І ті дочки повибігали. І тільки-но він скочив з підводи — та й не знати де поділася. Та й нема нічого, тільки тії квіти. Вітаються дочки з ним. Дає він молодшій квіти. Так вона втішилася батьком! Цілує його, а старша свариться, чому він їй не привіз то, чого вона хотіла. Так батько оповідає своє нещастя, що все потопилося.
| |
| − | | |
| − | А молодша повідає:
| |
| − | | |
| − | — Та що ж робити? Так богу подобалося. Добре, що самі здорові повернулися.
| |
| − | | |
| − | Минув день, другий, на третій день батько повідає молодшій дочці:
| |
| − | | |
| − | — Щоб ти, дочко, знала, який я клопіт мав за тії квіти, що тобі привіз! За них мене якась машкара хотіла згубити.
| |
| − | | |
| − | Вона питається:
| |
| − | | |
| − | — Яким способом?
| |
| − | | |
| − | Батько їй розповідає:
| |
| − | | |
| − | — Вліз до городу, хотів тобі тих квіток вирвати. Дивлюся: нема нікого. І тільки-но вирвав зо три квітки, висунулася до мене якась машкара і хотіла вже мене згубити. Але випросився. І казала мені так, що «як привезеш мені свою молодшу дочку, то тебе пущу». І я казав, що привезу. А як не привезу тебе, то казала тая машкара, що мене і тут знайде.
| |
| − | | |
| − | А дочка повідає:
| |
| − | | |
| − | — Волю я гинути! Поїду для того, щоб ви жили, бо мені жаль вас. А може, мені господь дасть, що я не згину.
| |
| − | | |
| − | І бере батько і везе її. Привозить до того палацу, приходить з нею на те місце. Дивиться: іде машкара і питається:
| |
| − | | |
| − | — А що? Привіз дочку?
| |
| − | | |
| − | Батько повідає:
| |
| − | | |
| − | — Привіз!
| |
| − | | |
| − | І бере та машкара [[пан]]ну за руку і веде до палацу. Кличе і того [[пан]]а. Приводить їх; там є що їсти-пити на столі. Нема нікого. Просить їх машкара сідати, приймає їх. Все є, чого тільки душа запрагне, але не видно нікого, щоб хто носив ту їжу. Вже вони наїлися, напилися, і повідає та машкара до [[пан]]а:
| |
| − | | |
| − | — Їдь же ти додому, а дочку я вже не пущу!
| |
| − | | |
| − | Так той [[пан]] боїться йому що казати і не знає, що то такого. І та [[пан]]на не знає, що воно за біда. Та й вже батько їде, а вона лишається.
| |
| − | | |
| − | Машкара з нею скрізь ходить по городі. Мало до неї говорить, вона боїться. Прийде ніч — приходять вони до покою; постелено, вечеря стоїть. Повечеряли вони тільки обоє: не видно нікого. Ідуть спати. Лягає вона. Тая машкара вкладеться її в ногах — так вона боїться. Прийде ранок — налагоджено вже вмиватися і вбрання налагоджене. Повстають вони, вмиєтья вона. Сукнів досить є, яких лише схоче. Поки вона вбирається, вже чай готовий — і вони наїдяться, нап'ються і все ідуть собі в той город. Нічого не роблять, тільки ходять собі. Вже вона призвичаїлася до тої машкари і вже не боїться. І вже вона ходила кілька день по тім городі. Але одного разу пішла та машкара в город, а вона лишилася під палацом. Сіла собі і задумалася, жаль їй за батьком, і зачала плакати. Приходить та машкара:
| |
| − | | |
| − | — А ти чого,— каже,— плачеш?
| |
| − | | |
| − | А вона повідає:
| |
| − | | |
| − | — Як мені не плакати? Жаль мені за батьком, що вже давно бачила і що тепер бідний.
| |
| − | | |
| − | Повідає машкара:
| |
| − | | |
| − | — Цить! Не плач! Я тебе пущу до батька, але щоб приїхала!
| |
| − | | |
| − | Пішла та машкара до покою, виносить грошей, дає тій [[пан]]ні і повідає до неї:
| |
| − | | |
| − | — Їдь і пам'ятай, щоб за три дні приїхала назад до мене!
| |
| − | | |
| − | Десь зараз взявся віз, заїздить перед ґанок. Сідає вона і їде до батька.
| |
| − | | |
| − | Приїжджає додому. Батько вибіг до неї: так втішився, що вона приїхала. Але тільки висіла з того воза, та й не знати де подівся той. Вона так тішиться батьком, що здорового застала. Дає йому ті гроші і повідає:
| |
| − | | |
| − | — Казав, щоб знов приїхати.
| |
| − | | |
| − | А не знають ні вона, ні батько, що то такого. А то був королевич заклятий: мати його закляла так, що як його хто покохає з дівчат в тій машкарі, то тая машкара зсунеться з нього, а як не покохає, то буде все на ньому.
| |
| − | | |
| − | Але тая [[пан]]на забавилася більше, як він їй казав. Вже той термін перейшов. Нема тої [[пан]]ни один день, нема другий день. Та машкара плаче за тою [[пан]]ною: думає собі, що вже вона не приїде. Вже і тій [[пан]]ні вкучило у батька. Вона призвичаїлася до тої машкари. їде вона. Але в тім городі був став. І вже та машкара стала собі над тим ставом, і вже хоче топитися.
| |
| − | | |
| − | [[Пан]]на приїжджає. Приходить до палацу — нема! Вибігла на двір — нема! Побігла в те місце, де вони все ходили, — нема й там. І зробилося їй дуже прикро, так що аж зачала плакати. І зачала кликати:
| |
| − | | |
| − | — Ах, машкара моя кохана! Де ж ти поділася?
| |
| − | | |
| − | І вже біжить в друге місце. Дивиться: стоїть над ставом заплаканий. Вона дуже втішилася. Прибігає до тої машкари, злапала за голову і поцілувала: жаль їй зробилося, що то він заплаканий. І як вона поцілувала, то й та шкорупа з нього зсунулась. І він такий гарний мужчина зробився, як мальований. І повідає:
| |
| − | | |
| − | — Тільки я мав покутувати!— І повідає до тої [[пан]]ни: — Вже ж я тебе не пущу!
| |
| − | | |
| − | Бере її за руку і веде до покою. Приходять до покою. Де взялися слуги, вже вони бачать людей. Приходить мати того королевича, тішиться. І той королевич з тою [[пан]]ною оженився, взяв її батька і сестру, і королювали до смерті.
| |
| − | | |
| − | [[Категорія:Українські народні казки]]
| |
