|
|
| (Не показано 3 проміжні версії 2 користувачів) |
| Рядок 1: |
Рядок 1: |
| − | [[Категорія:українська народна казка]] | + | #redirect [[Як дурень розбагатів (українська народна казка)]] |
| − | | |
| − | В одному селі жив собі жонатий чоловік. Мав добре ґаздівство, бо, знаєте, давно, коли леґінь женився, позирав, щоб молода принесла якийсь посаг. Дівка-відданиця мусила мати бодай невелику трикоблову землю, бичата і ялівку... Але щоб і скриня була не порожня, та й грошенят не бракувало.
| |
| − | | |
| − | А молода теж собі дивилася, за кого виходити. Якщо їй дають посаг, то щоб і леґінь був не з порожніми руками. І до молодого ішли на оглядини: своїми очима хотіли побачити, який його достаток. Бо не раз траплялося, що леґінь як сватав — шістьма крятав, а як треба орати — нічого впрягати,— хвалився тим і тим, а потім виявлялося, що він голий, як бубон.
| |
| − | | |
| − | У нашого женача все було як слід, і він мав ґаздівство, й жінка дістала добрий посаг.
| |
| − | | |
| − | Народився у них син Лука. Коли виріс, став такий хлопчище, наче велетень. І силу мав страшну, та в голові не все було в порядку. Так його в селі і називали: «Міхом ударений Лучище».
| |
| − | | |
| − | Але сам Лука аж ніяк не турбувався тим, як його прозивали. Жив собі спокійно.
| |
| − | | |
| − | Батько пишався своїм сином, що такий дужий, як бик. Коли допікали за придурка Луку, лише махав рукою:
| |
| − | | |
| − | — Знаєте, чесні люди, коли у машині одним коліщатком більше або менше — то не така й велика біда...
| |
| − | | |
| − | Минав день за днем. Чоловік постарівся, помер. Лука лишився з матір'ю. Та й мати вже стара, хотіла би сина оженити, доки ще жива, бо без ґаздині Лука пропаде.
| |
| − | | |
| − | В неї були знайомі у сусідньому селі, і ось послала до них Луку сватати. Пішов леґінище й потрапив на те місце, куди його спровадила мати. Вклонився й говорить, хто він за один.
| |
| − | | |
| − | — Добрі є, хлопче,— відповів ґазда,— я знайомий із твоїми рідними. Статечним чоловіком був, прощений би, твій нянько. Сідай у нас і кажи, який маєш намір.
| |
| − | | |
| − | — Та я прийшов сватати вашу дівку.
| |
| − | | |
| − | — Гм... Непогане діло! Айбо знаєш, то не можна так — раз-два! — й дівчину віддати. До неї треба наперед ходити, а тоді вже просити за жінку.
| |
| − | | |
| − | — Най буде й так. Буду до вас ходити.
| |
| − | | |
| − | Трохи ще посидів, випив паленки, а коли відклонювався вже, подарували йому голку.
| |
| − | | |
| − | Йде Лука додому й несе голку в руках. По дорозі зустрів віз із сіном. Виліз на сіно, сів собі й не журиться. Айбо коли вилазив — стратив голку.
| |
| − | | |
| − | Вдома мати його вже чекала.
| |
| − | | |
| − | — Но, чи знайшов молоду?
| |
| − | | |
| − | — Ага, знайшов. Погостили мене паленкою, ще й подарували голку.
| |
| − | | |
| − | — Та де голка?
| |
| − | | |
| − | — Впала у сіно й стратилася...
| |
| − | | |
| − | — Треба було задіти її у клебаню, й не стратилася б.
| |
| − | | |
| − | — Но, вже іншим разом зроблю так.
| |
| − | | |
| − | Вдруге в молодої подарували хлопцеві рожен. Лука задів його у клебаню, як мати порадила, та йде свищучи вулицею. Коли се побачила сільська дітвора, почала бігти за ним, сміятися. Але Лука задер носа д'горі й крокує поважно.
| |
| − | | |
| − | Мати почула гамір, вибігла на місточок, що перед двором, і дивиться: в Луки у клебаню встромлений рожен, а діти за ним чередою біжать і верещать. Мати заганьбилася:
| |
| − | | |
| − | — Луко, Луко, що ти робиш?
| |
| − | | |
| − | — Що роблю! Нічого. Подарували мені в молодої рожен, я й поклав його в клебаню, а дітвора за мною кричить, не можна обігнатися.
| |
| − | | |
| − | — Та тобі не так було вчинити: взяти рожен у руку, як красну паличку, та й іти собі вулицею свищучи.
| |
| − | | |
| − | — Но, то іншим разом так і зроблю.
| |
| − | | |
| − | Наступного разу подарували йому вила. Вхопив їх у руку та йде собі співаючи, свищучи. Діти і пси — за ним. Мати знову чує ґвалт. Вибігла на місточок:
| |
| − | | |
| − | — Що сталося, синку?
| |
| − | | |
| − | — Подарували мені вила. Я йшов, свищучи й махаючи вилами, а діти й пси побігли за мною.
| |
| − | | |
| − | — Тобі не так треба було робити: покласти вила на плече й принести домів.
| |
| − | | |
| − | — Но, іншим разом так вчиню.
| |
| − | | |
| − | Через пару днів знову пішов до дівчини: там подарували йому залізні колішки від плуга. Лука колішки — на плече й несе їх додому.
| |
| − | | |
| − | Сонце пече, з Луки тече, а люди за ним гойкають і регочуться. Ледве причвалав у свій двір.
| |
| − | | |
| − | Мати вибігла з хати і ганьбить його:
| |
| − | | |
| − | — Луко, Луко, що ти наробив?! Хіба треба колішки нести? Прив'язав би до них мотузок і тягнув за собою.
| |
| − | | |
| − | — Но, та іншим разом так зроблю.
| |
| − | | |
| − | Коли пішов до дівчини знову, там різали свиню, й Луці дали ціле стегно. Він прив'язав до нього мотузок і волочить — тільки порох куриться. Пси нанюхали свіже м'ясо і сунуть за ним. Доки Лука дотяг стегно додому, лише сама кістка на мотузку лишилася.
| |
| − | | |
| − | Мати на дверях звідує:
| |
| − | | |
| − | — Що ти приніс від молодої?
| |
| − | | |
| − | — Дали мені свиняче стегно, айбо доки я його дотяг, кляті пси обгризли усе м'ясо.
| |
| − | | |
| − | — Луко, Луко! — ганьбить його мати.— Тобі не так було чинити: принести стегно в руках, засолити, повісити в комині і добре задимити.
| |
| − | | |
| − | — Не біда... Так і зроблю...
| |
| − | | |
| − | І коли іншим разом подарували ялівку, взяв її на руки, приніс додому і — у комин, аби закурилася.
| |
| − | | |
| − | — Чоловіче, чоловіче,— бідкається мати,— таж ялівку треба повести у хлів, прив'язати і дати їй сіна.
| |
| − | | |
| − | — Но, нич... Іншим разом так і вчиню.
| |
| − | | |
| − | Минуло кілька днів. Лука знову прийшов до своєї нареченої. Старий каже:
| |
| − | | |
| − | — Но, Луко, тепер слухай. Ми вже тобі дали посаг дівчини: голку, рожен, вила, колішки, свиняче стегно й ялівку. Тепер бери собі й молоду.
| |
| − | | |
| − | Лука прив'язав дівці мотузок на шию й веде за собою. Вдома затяг її у хлів, прив'язав до ясел, кинув команиці й заходить до хижі.
| |
| − | | |
| − | — Но, синку, що нового?
| |
| − | | |
| − | — Привів собі жінку.
| |
| − | | |
| − | — Та де є?
| |
| − | | |
| − | — Там у хліві! Їсть...
| |
| − | | |
| − | Мати відразу побігла у хлів. Дивиться, дівчина справді прив'язана до ясел.
| |
| − | | |
| − | Розв'язала заплакану дівку і веде до хижі. А Лука — за ними сміючись.
| |
| − | | |
| − | Та що тут чинити? Раз дівчину дали Луці за жінку, треба їх поженити.
| |
| − | | |
| − | — Най з одної жебрачої тайстри будуть уже дві,— вирішила мати.
| |
| − | | |
| − | Молоді побралися й почали ґаздувати. День поза день, час минав. Жіночка була робітна. Що сама не встигала, свекруха їй допомагала.
| |
| − | | |
| − | Тільки Луці не хотілося робити. Ходив собі, витріщивши очі. А як стара мати віддала богові душу, молода жінка не могла з лінивцем дати собі ради. Не жила, лише бідувала, бо Лука дуже тяжко прихилявся до якогось діла. Змагалася, аби в них було так, як у всіх людей.
| |
| − | | |
| − | — Знаєш що, Луко? — говорить раз жіночка.— Наші волики старі. Треба би обміняти.
| |
| − | | |
| − | — Як обміняти, обміняємо. Завтра поведу і продам.
| |
| − | | |
| − | Рано Лука воли на налигач і повів на торговицю.
| |
| − | | |
| − | Іде він, іде. До міста було ще досить далеко, та як сонце припекло, став собі спочити, а воли лишив при дорозі пастися.
| |
| − | | |
| − | Нараз наздогнав його чоловік на коні. Але ж то був не кінь, а шкапа така, ледве плела ногами.
| |
| − | | |
| − | — Добрий день! — вклонився чоловік.
| |
| − | | |
| − | — Добрий день! Куди йдеш із конем?
| |
| − | | |
| − | — Жену на торговицю — хочу його виміняти.
| |
| − | | |
| − | — А я жену на мінянку воли.
| |
| − | | |
| − | — Гм... твої воли вже постарілі. Коби тобі такого коня, як мій татош, ти би добре ся мав. І сам їздив би на ньому, й жінку на бричку посадив. Словом, усе ним можна робити. А грошей... йо-йой! — стільки з ним заробиш, що і не злічити. Й годувати коника не треба, лиш на ніч випустити в поле, а рано запрягай та й — на заробітки!
| |
| − | | |
| − | — Та ба! — каже Лука.— У мене не є за що коня купити.
| |
| − | | |
| − | — Слухай сюди! Ми можемо стати в пригоді один одному. Ти ведеш воли міняти, а я коника. Тоді поміняймося. Даси мені старі грибаки, а я тобі свого татоша — та й готовий торг...
| |
| − | | |
| − | — Хіба? — загойкав дурень і аж підскочив з радості.
| |
| − | | |
| − | І тої ж хвилини вдарили по руках. Чоловік узяв за налигач воли, а Луці дав шкапу. Ще його і підсадив на коника.
| |
| − | | |
| − | — Бувай здоровий! Та вважай на татоша, бо у нього натура дуже горда: йде, йде, а далі розсердиться, ляже — і не хоче встати, аж поки його люди не підіймуть.
| |
| − | | |
| − | Чоловік погнав воли, а Лука на татоші їде так пихато, наче якийсь візир. Айбо недовго нісся. Надокучило йому, бо у татоша хребет був такий гострий, як пленкач, та і хід кульгавий. Через це Лука подумав, що ліпше буде пішки йти.
| |
| − | | |
| − | Веде коня помалу. А кінь раптом — бух! — впав і не хоче встати. Оглядається Лука сюди-туди. Де б хоч які люди, щоб допомогли.
| |
| − | | |
| − | Раз лиш підійшов чоловік, який ніс гуску.
| |
| − | | |
| − | — Добрий день! — вклонився наперед Лука.— Куди се ти, чоловіче, йдеш!
| |
| − | | |
| − | — На торговицю. Гуску продати.
| |
| − | | |
| − | — А я вже з торговиці... Я за воли виміняв сього татоша.
| |
| − | | |
| − | — Недобре ти наторгував. Тобі треба було таку гуску, як моя, купити, то були б і яйця на яєшню, і гусята б вивела, і м'ясо, і пір'я, і грошей, скільки хочеш... Кінь може тебе й жінку в ярок перевернути і — боронь Боже — покалічити. Гей, не добрі, не добрі ти поторгував! Але знаєш що? Я заміняю із тобою гуску за коня й лишу тебе біди.
| |
| − | | |
| − | — Згода! — зрадів Лука і луснув чоловікові в долоню. Взяв від нього гуску й передав йому вуздечку з конем. Та й пішов собі радіючи, що так легко обдурив якогось чоловіка.
| |
| − | | |
| − | Йде, йде... Несе гуску. Раз лиш побачив купку незнайомих: обступили майстра, який гострив ножі, ножиці і бритви. Той обертає колесо й приспівує собі. А люди сміються, аж за черева хапаються.
| |
| − | | |
| − | Став і наш Лука коло точильника, дивиться на нього, витріщивши очі, а той собі далі гострить і співає:
| |
| − | | |
| − |
| |
| − | Ой добрі тому, хто точить,
| |
| − | Повний міх він грошей носить.
| |
| − |
| |
| − | | |
| − | І подзвякує дрібними монетами.
| |
| − | | |
| − | А коли точильник побачив Луку, то ніби чорт йому шепнув, що з цим чоловіком можна побалакати.
| |
| − | | |
| − | — Чи хотів би й ти точильником стати і заробляти багато грошей?
| |
| − | | |
| − | — Та ба! Добрі би! — говорить Лука.
| |
| − | | |
| − | — Що ж, можемо зробити ґешефт. У мене є камінь, що ним можна всі ножі гострити. Дай ти мені гуску, а я тобі камінь і жменю грошей. Згода?
| |
| − | | |
| − | — Згода! — сказав Лука й всунув гуску майстрові.
| |
| − | | |
| − | А той вийняв із скриньки старий щербатий камінь й відсипав на нього жменю крейцерів.
| |
| − | | |
| − | Лука вхопив камінь, як чорт грішну душу, та й — ноги під себе! Боявся, що точильник передумає.
| |
| − | | |
| − | «Но, й обдурив я майстра!» — думає собі. Зайшов до корчми, за крейцер купив децу палецки, випив і знов тікає.
| |
| − | | |
| − | Добіг до річки. Став собі на мості й дивиться у воду. А там риби плавають. Одна щука все під верхом в'ється. Наш Лука приглянувся, вийняв камінь, націлився в щуку, ще й поплював на камінь і — бух! Але не влучив. Камінь лиш булькнув у глибину. Тоді Лука полегшено зітхнув.
| |
| − | | |
| − | — Н-но, та й щасливий був у мене день! І воли зміняв, і татоша продав, і гуску згирив, і каменя позбувся. Так добре, що ліпше й вигадати не можна!
| |
| − | | |
| − | І з легким серцем рушив далі.
| |
| − | | |
| − | Йде, йде... Нараз дивиться: люди несуть мертвого на кладовище. Жони й діти плачуть, а піп та дяк співають. Лука дивиться збоку й посміхається. Але якийсь чоловік луснув його по голові:
| |
| − | | |
| − | — Коли таке бачиш, то не смійся, а проговори. «Задля кого сі люди зібралися, най йому буде блаженний покій і вічная пам'ять».
| |
| − | | |
| − | Ще раз вдарив Луку поза вуха й пішов собі за похороном далі.
| |
| − | | |
| − | Лука йде, йде — зустрівся з весіллям. Цигани грають, свати й свашки співають, звачі, дружбове і дружки танцюють, розмахують хустками.
| |
| − | | |
| − | Лука дочекав, як весільний поїзд проходив біля нього, й на весь рот загойкав:
| |
| − | | |
| − | — Задля кого сі люди зійшлися, щоб йому був блаженний покій і вічная пам'ять!
| |
| − | | |
| − | Коли таке почули гості, позіскакували із возів, вхопили Луку й почали лупити. Як досхочу оббокували, тоді йому кажуть.
| |
| − | | |
| − | — Коли таке побачиш, то настроми клебаню на палицю та й гойкай на всю вулицю. «У-йу-йуй! У-йу-йуй!»
| |
| − | | |
| − | І пішли собі. А наш Лука, побитий, також рушив далі.
| |
| − | | |
| − | Йде, йде. Нараз зустрівся з чоловіком, який жене свині. Це був купець. Накупував багато свиней і гнав їх додому. Свині котра куди розбігаються, а він їх завертає — вже аж тече з нього, так намучився.
| |
| − | | |
| − | А Лука приготувався: настромив на палицю клебаню, замахав нею і на всю горлянку:
| |
| − | | |
| − | — У-йуй-йуй!..
| |
| − | | |
| − | Свині так перелякались, якби межи ними скочив чорт — пропав би, щоб за морем йому була вечеря! — й зачали тікати. Купець кинувся за ними. А Лука і далі:
| |
| − | | |
| − | — У-йуй-йуй!..
| |
| − | | |
| − | Купець дуже розсердився. Налетів на нього й почав сповідати з усіх боків криванею. Як добре набив, каже:
| |
| − | | |
| − | — Коли таке побачиш, повінчуй: «Оце, із чим мучитеся, най в десять разів примножиться!»
| |
| − | | |
| − | — Добрі,— погодився Лука,— так буду робити...
| |
| − | | |
| − | Іде далі... Дивиться: чоловік поле пшеницю — колюх такий густий, що задавив ниву. Чоловік аж лається. А Лука йому:
| |
| − | | |
| − | — Най бог дасть, аби те, з чим маєте муку, примножилося у десять разів!
| |
| − | | |
| − | Чоловікові не треба було більше. Скочив до Луки, почав його шмагати. Як добре набив, каже:
| |
| − | | |
| − | — Ще як подібне десь побачиш, допомагай людям!
| |
| − | | |
| − | — Добрі, так буду чинити.
| |
| − | | |
| − | Йде, йде. Вже недалеко від свого села бачить: двоє п'яних б'ються. Лука думає собі: «Котрому допомагати? Но, буду обом». І то одного, то другого почав мастити палицею. А ті бачать, що він не жартує, й обернулися на нього. Лука ледве вирвався. Так тікав, що став аж вдома. Ледве тримався на ногах.
| |
| − | | |
| − | Но, нич. Жінку не застав у хаті, бо на полі копала картоплю. Покрутився, покрутився. Хотів чогось поїсти, бо дуже зголоднів, але нічого не знайшов. Подумав собі: «Як маю ще ладити їсти, ліпше ляжу собі й відпочину». Перевернувся на постіль у платтю, запорошений, обдертий. Лежить і прислухається, як його болить з усіх боків.
| |
| − | | |
| − | Прийшла жінка з поля, дивиться: Лука лежить і крекче. Приступила ближче до постелі:
| |
| − | | |
| − | — Тьху, тьху! Півроку, аби тобі не наврочила. Ти вже вдома? Бачу, що ти добре продав воли й випив.
| |
| − | | |
| − | Лука тоді якось тяжко встав і почав розповідати все від початку до кінця: як він красно заміняв воли на коня, коня на гуску, гуску за камінь... Не забув сказати і про те, як йому м'якшили цілу дорогу ребра.
| |
| − | | |
| − | Жінка слухала, слухала, а як Лука скінчив свою бесіду, озвалася:
| |
| − | | |
| − | — Но, втратив ти воли, й, може, тебе розуму навчили. Тепер здоровий зоставайся. Я тебе лишаю. Йду широким світом і проживу легше, як із таким дурним чоловіком!
| |
| − | | |
| − | І почала збирати пожитки. Зв'язала в рядно і — гайда! А Лука, коли побачив, що жінка не жартує, схопився з постелі:
| |
| − | | |
| − | — Гой-йой, жінко! Май Бога! Як ти мене лишиш, що буде зі мною?
| |
| − | | |
| − | І просить, і молить, і тягне їй із пліч клунок. Але жону ніяк не можна ублагати, лише хоче йти геть!
| |
| − | | |
| − | Як зрозумів Лука, що біда, почав обіцяти:
| |
| − | | |
| − | — Я вже буду розумний, і тобі коло мене буде, як у бога за дверима.
| |
| − | | |
| − | Доти її просив-молив, що погодилась:
| |
| − | | |
| − | — Но, добрі є, Луко. Ще сього разу не лишу тебе. Завтра йдемо до няня на пораду, а тоді видно буде, що чинити.
| |
| − | | |
| − | Переночували, а на зорях рушили до жінчиних родичів.
| |
| − | | |
| − | Йдуть вони, йдуть. Вже доста далеко відійшли від дому й під лісом сіли відпочити та трохи поїсти. Їдять, айбо бесіди не є межи ними. Раз лиш жінка звідує:
| |
| − | | |
| − | — Луко, чи ти замкнув двері в хижі?
| |
| − | | |
| − | — Ба, я не замкнув.
| |
| − | | |
| − | — Йой-йой! Що ж тепер буде? Злодії зайдуть і все покрадуть! Знаєш що? Вертайся й замкни двері, а я тут почекаю.
| |
| − | | |
| − | — Але щоб ти від мене не втекла!..
| |
| − | | |
| − | Ноги під себе — і побіг додому. Хоче замкнути двері, але тут біда: ніде нема ключа! Поперевертав усе ґаздівство, а дарма. «Що чинити?» — питає себе. І здогадався: зняти двері! Зняв із одвірків двері, звалив собі на плечі й — бігцем, аби його жінка не лишила.
| |
| − | | |
| − | Вже й сонце пригріло. Лука зігнувся, але двері тягне, аж язика вивалив.
| |
| − | | |
| − | Тим часом жінка сиділа під лісом. Дивиться: той двері на плечах несе: такий мокрий, аж тече із нього, як з водяника. Гукає йому здалеку.
| |
| − | | |
| − | — Луко, що ти наробив!
| |
| − | | |
| − | — Та ключ десь загубився! От і додумався, що коли здійму двері, то не ввійде ніхто: хто захоче увійти до хижі, мусить спочатку двері відчинити, а тут дверей не буде, нічого відчиняти! Так ніхто і не зайде до нашої хижі. Розумно я вчинив?
| |
| − | | |
| − | — Ой, розумно... Дуже... Розумніше й вигадати важко! — говорить жінка, а сама аж труситься од злості. Та що вже робити? Треба іти далі...
| |
| − | | |
| − | Зібрались і йдуть. Як дійшли до середини лісу, стали відпочивати, бо Лука хоч і здоровий хлоп, але вже вморився, тягнучи двері.
| |
| − | | |
| − | Раз лиш у лісі щось зашелестіло... Наставили вуха й прислухаються — побачили людей, які йшли шепочучись. Ближче, ближче, а ото — дванадцять розбійників: несуть гроші, котрі десь накрали.
| |
| − | | |
| − | Що тут чинити? Коли злодії побачать, обох повбивають. Ніколи довго радитися, бо ті наближаються. Й вирішили, що найліпше буде вилізти на дуба і там переждати, доки злодії пройдуть.
| |
| − | | |
| − | Так і зробили. Раз, два! Жона перша підхопилася на дуба. Не тяжко було лізти, бо майже від землі на дереві виросло гілля. За нею Лука, але й двері тягне, що аж крекче.
| |
| − | | |
| − | Причаїлися в галуззі та й чекають. А розбійники, коли дійшли до дуба, говорять межи собою:
| |
| − | | |
| − | — Но, тут поділимося грішми.
| |
| − | | |
| − | Висипали з міха золоті й почали рахувати.
| |
| − | | |
| − | А наш Лука з жінкою на дубі. Жона зі страху аж зубами цокотить. Лука голову далі та далі висуває з-поміж галуззя — цікавить його, як злодії діляться грошима. Думає собі: «Добре би й мені хоч маленьку частину дістати».
| |
| − | | |
| − | Так доласився на гроші, що хряснула гілка. Лука зі страху вхопився за іншу, і двері — бух! — упали просто на голову ватага.
| |
| − | | |
| − | Злодії розскочилися, а тут за дверима гепнув і Лука. Впав межи них, як з неба!
| |
| − | | |
| − | Розбійники подумали, що ото погоня, і ноги під себе, хто куди, і гроші полишали! Не встигли взяти і пістолі.
| |
| − | | |
| − | А наш Лука, як опам'ятався, бо й він на смерть перелякався, вхопив пістоля й стрілив разів два. У лісі почулося, наче бозна-скільки жандармів стрілило. І розбійники — ще швидше. Якби був їх зі свічкою глядав по всьому лісу, і так би їх не знайшов.
| |
| − | | |
| − | Коли все втихло, зліза з дуба і Лукова жінка. Позбирали все золото-срібло. Насипали повний міх грошей.
| |
| − | | |
| − | Вернулися додому. Нікому не кажуть, що трапилося з ними. І почали собі ґаздувати. Бо звикли говорити, що з грошима і дурень розумний.
| |
| − | | |
| − | А все це правда, бо я там був і видів на свої власні очі.
| |
