Відмінності між версіями «Летючий корабель (Українська народна казка)»

Матеріал з Казки українською мовою
 
(Не показано 2 проміжні версії ще одного користувача)
Рядок 1: Рядок 1:
[[Категорія:українська народна казка]]
+
#redirect [[Летючий корабель (українська народна казка)]]
 
 
Був собі дід та баба, а в них було три сина: два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він знай на печі у просі, в чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й їсть, а ні, то він голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя на обід, і хто змайструє такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає:
 
 
 
Розумні брати й радяться:
 
 
 
— Піти б то, може, там, де наше щастя закотилося! Порадились, просяться в батька та в матері:
 
 
 
— Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід: загубити — нічого не загубимо, а може, там де наше щастя закотилося!
 
 
 
Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
 
 
 
— Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
 
 
 
Старі, нічого робити, взяли, поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала — пішли вони.
 
 
 
А дурень сидить на печі та й собі проситься:
 
 
 
— Піду і я туди, куди брати пішли!
 
 
 
— Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.— Там тебе й вовки з'їдять!
 
 
 
— Ні,— каже,— не з'їдять, піду!
 
 
 
Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш, та й кажуть:
 
 
 
— Ну, йди, та щоб ти вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син.
 
 
 
Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов.
 
 
 
Іде та йде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий дідуган, борода зовсім біла аж до пояса.
 
 
 
— Здорові, діду!
 
 
 
— Здоров, сину!
 
 
 
— Куди йдете, діду?
 
 
 
А той каже:
 
 
 
— Ходжу по світу, з біди людей виручаю.
 
 
 
А ти куди?
 
 
 
— До царя на обід.
 
 
 
— Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
 
 
 
— Ні,— каже,— не вмію!
 
 
 
— То й чого ж ти йдеш?
 
 
 
— А бог його знає,— каже,— чого! Загубити не загублю, а може, там моє щастя закотилося.
 
 
 
— Сідай же,— каже,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі.
 
 
 
— Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
 
 
 
— Нічого, виймай!
 
 
 
От дурень виймає, аж з того чорного хліба такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких; сказано, «як у панів».
 
 
 
— Ну що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуднувати? Чи немає там у тебе в торбі горілки?
 
 
 
— Де б вона в мене взялась? Тільки води пляшка!
 
 
 
— Виймай! — каже.
 
 
 
Він вийняв, покуштував — аж там така гарна горілка стала!
 
 
 
— От бач,— каже дід,— як бог дурнів жалує!
 
 
 
От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
 
 
 
— Ну, слухай, сину: йди ж тепер ти в ліс, та підійди до дерева, та перехрестися тричі, й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить; тоді — каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети куди тобі треба, по дорозі бери кого б там не стрів.
 
 
 
Дурень подякував дідові і розпрощався; дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
 
 
 
От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав-спав... Коли це за який там час чує — хтось його будить:
 
 
 
— Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай!
 
 
 
Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а вітрила шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, недовго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів... Як полетів та й полетів — нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
 
 
 
Летів-летів, коли дивиться: припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає. Він і гукнув:
 
 
 
— Здорові, дядьку!
 
 
 
— Здоров, небоже!
 
 
 
— Що ви робите?
 
 
 
— Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
 
 
 
— А хіба ви туди йдете?
 
 
 
— Туди.
 
 
 
— Сідайте зі мною, я вас підвезу.
 
 
 
Той сів. Полетіли.
 
 
 
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
 
 
 
— Здорові, дядьку!
 
 
 
— Здоров, небоже!
 
 
 
— Чого ви на одній нозі скачете?
 
 
 
— Того,— каже,— коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу...
 
 
 
— Куди ж ви йдете?
 
 
 
— До царя на обід.
 
 
 
— Сідайте з нами.
 
 
 
— Добре.
 
 
 
Той сів, знов полетіли.
 
 
 
Летіли-летіли, коли дивляться: стоїть на дорозі стрілець і приціляється з лука, а ніде не видно ні птиці, нічого. Він крикнув:
 
 
 
— Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
 
 
 
— То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
 
 
 
— Де ви її бачите!
 
 
 
— Ет! — каже.— Там, за сто миль, сидить на сухій грушці!
 
 
 
— Сідайте з нами!
 
 
 
Він і сів. Полетіли.
 
 
 
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік і несе за спиною повен мішок хліба.
 
 
 
— Здорові, дядьку!
 
 
 
— Здоров!
 
 
 
— Куди ви йдете?
 
 
 
— Іду,— каже,— добувати на обід хліба.
 
 
 
— Та в вас і так повен мішок!
 
 
 
— Що тут цього хліба? Мені й на один раз поснідати не стане.
 
 
 
— Сідайте з нами!
 
 
 
— Добре!
 
 
 
Сів і той. Полетіли.
 
 
 
Летіли-летіли, коли дивляться, ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
 
 
 
— Здорові, дядьку!
 
 
 
— Здоров!
 
 
 
— Чого ж ви тут ходите?
 
 
 
— Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду.
 
 
 
— Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
 
 
 
— Ет, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
 
 
 
— Так сідайте з нами!
 
 
 
— Добре!
 
 
 
Він сів, полетіли.
 
 
 
Летіли-летіли, коли глянуть, аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
 
 
 
— Здорові, дядьку! Куди це несете солому?
 
 
 
— У село,— каже.
 
 
 
— Ото! Хіба в селі нема соломи?
 
 
 
— Е,— говорить,— та не така!
 
 
 
— А хіба це яка?
 
 
 
— А така,— каже,— що яке б душне літо не було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
 
 
 
— Сідай з нами!
 
 
 
Той сів, і полетіли далі.
 
 
 
Летіли-летіли, коли дивляться: іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
 
 
 
— Здоров, дядьку!
 
 
 
— Здоров!
 
 
 
— Куди ви дрова несете?
 
 
 
— У ліс.
 
 
 
— Ото! Хіба в лісі нема дров?
 
 
 
— Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
 
 
 
— А які ж?
 
 
 
— Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидати їх, так зараз же де не візьметься військо перед тобою!
 
 
 
— Сідайте з нами!
 
 
 
І той згодився, сів, та й полетіли.
 
 
 
Чи довго вони летіли, чи недовго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені й понакривані, бочки меду та горілки повикочувані — пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано,— півцарства зійшлось.
 
 
 
Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
 
 
 
Цар дивиться у вікно — аж щось прилетіло на золотім кораблі. Він лакеєві і каже:
 
 
 
— Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
 
 
 
Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
 
 
 
— Якась,— каже,— мужва обідрана!
 
 
 
Цар не вірить:
 
 
 
— Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли! Ти, мабуть, не допитався.
 
 
 
Взяв та й пішов сам між люди.
 
 
 
— Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів?
 
 
 
Дурень виступив:
 
 
 
— Я! — каже.
 
 
 
Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого холопа видав!»
 
 
 
Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
 
 
 
— Піди,— каже на лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої й цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
 
 
 
Лакей і пішов.
 
 
 
А Слухало, той самий, що припав до землі вухом, підслухав, що цар казав, то й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
 
 
 
— Чому ти,— питає,— не їси?
 
 
 
— Де вже мені їсти! І в пельку не йде.
 
 
 
І розказав — так і так.
 
 
 
— Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої... Як я її добуду?
 
 
 
— Не журись! Я тобі дістану!
 
 
 
— Ну, гляди!
 
 
 
Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
 
 
 
— Скажи,— говорить,— що принесу!
 
 
 
От лакей і пішов.
 
 
 
А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої й цілющої.
 
 
 
Набрав, утомивсь. «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
 
 
 
Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
 
 
 
Слухало взяв, приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав.
 
 
 
— Не журись! — каже.— Під млином спить, вражий син!
 
 
 
— Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити?
 
 
 
А Стрілець каже:
 
 
 
— Не бійся: я збуджу!
 
 
 
От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли... Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
 
 
 
Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку: як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів смажених і сорок пічок хліба, тоді, каже, віддам мою дитину за нього, а не з'їсть, то от мій меч — а йому голова з плеч!
 
 
 
Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
 
 
 
— Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
 
 
 
Та й знов зажурився — аж плаче. А Об'їдайло й каже:
 
 
 
— Не плач, я за вас усіх поїм, і ще буде й мало. Приходить лакей: так і так.
 
 
 
— Добре,— каже,— нехай дають!
 
 
 
От нажарили дванадцять биків, напекли сорок пічок хліба. Об'їдайло як зачав їсти — усе дочиста поїв, ще й просить:
 
 
 
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
 
 
 
Цар бачить, що він такий,— знову загадав загадку, щоб сорок сорокових кухлів води випив за одним духом і сорок сорокових кухлів вина, а не вип'є— «мій меч — його голова з плеч!»
 
 
 
Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
 
 
 
— Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,— сам вип'ю, ще й мало буде.
 
 
 
От викотили їм по сорок сорокових кухлів води й вина. Обпивайло як узяв пити, всі до каплі видув ще й підсміює.
 
 
 
— Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив.
 
 
 
Цар бачить, що нічого з ним не вдіє, та думає: «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину запакує!» От і посилає до дурня лакея:
 
 
 
— Піди скажи, що казав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
 
 
 
А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він сякий-такий зажариться!» Грубник натопив баню — так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зжарити!
 
 
 
Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідком іде Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню, аж там такий жар, що не можна! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу обмився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре! Вранці відчиняють баню, думають — тільки з нього попілець зостався, аж він лежить на печі; вони його й збудили:
 
 
 
— Оце,— каже,— як міцно спав!
 
 
 
Та й пішов із бані.
 
 
 
Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
 
 
 
— Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от «мій меч — йому голова з плеч!»
 
 
 
А сам думає:
 
 
 
«Де таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
 
 
 
От і дав наказ.
 
 
 
Слухало й підслухав, і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче:
 
 
 
— Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
 
 
 
Іде на корабель до товариства:
 
 
 
— Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то пропав я на світі!..
 
 
 
— Не плач! — каже той, що ніс дрова.— Я тебе виручу.
 
 
 
Приходить слуга:
 
 
 
— Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
 
 
 
— Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки,— каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я його війною повоюю й силою царівну візьму.
 
 
 
Уночі повів товариш дурня в поле й поніс з собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають. Він питає:
 
 
 
— Що там так рано грає?
 
 
 
— То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
 
 
 
Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, та звелів його покликати до себе.
 
 
 
...А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що боже! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина... Підступив під палац:
 
 
 
— Стій! — крикнув.
 
 
 
Військо у лаву стало — як перемите! Він пішов у палац; цар його обіймає, цілує.
 
 
 
— Сідай, мій зятю любий!
 
 
 
Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась, який у неї гарний чоловік буде!
 
 
 
От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов.
 

Поточна версія на 02:55, 7 лютого 2014